Заснування перших колоній. Їх структура, побут, господарство

Грецька колонізація північного узбережжя Чорного моря – Понту Еквінського – не була випадковим явищем. З давніх-давен грецьких мореплавців приваблювали безмежні степи, заселені кочовиками, з якими можна було вести торгівлю, родючі землю вздовж узбережжя, багаті на рибу великі річки Північного Причорномор’я.

Велика Грецька колонізація, яка розпочалась у VІІІ ст. до н.е. і тривала до ІV ст. до н.е. включно, була у різних місцях і на різних хронологічних етапах обумовлена різними причинами: війнами, внутрішніми політичними поразками певних груп населення, пошуком ринків збуту виробів розвинутого грецького ремісництва, а також джерел отримання сировини, зокрема металів: заліза, міді, олова, свинцю, золота, срібла тощо. Проте найголовніша причина масової колонізації VІ ст. до н.е. полягала в стрімкому зростанні кількості населення, що примушувало надмір жителів окремих полісів і навіть цілих регіонів шукати вільні землі.

Колонізаційна хвиля охопила практично все Середземномор’я – північні берега Африки, узбережжя Італії, Франції та Іспанії – й перекинулася в Причорномор’я. Тут не пізніше VІІ ст. до н.е. засновується Сінопа, в середині VІ ст. до н.е. – Гераклея (на південному узбережжі Понту), приблизно в той же час – Істрія (остання чверть VІІ ст. до н.е.), Каллатіс (друга половина VІ ст. до н.е.), Томіс (VІ ст. до н.е.) та ін. (усі на західному узбережжі).

У другій половині VІІ ст. до н.е. виникають два найбільш ранні поселення в Північному Причорномор’ї: на Березанському півострові (нині це острів біля м. Очаків) та біля сучасного м. Таганрог (на узбережжі Азовського моря). У VІ ст. до н.е. засновуються майже всі найзначніші північнопричорноморські міста.

Головними районами поширення грецьких колоній у Північному Причорномор’ї були Боспор Кіммерійський (Пантікапей, м. Керч), Німфей (с. Ельтіген), Феодосія, Фанагорія, Горгіппія (на Таманському півострові) та ін., а також Нижнє Побужжя (Ольвія, в місці злиття Бузького та Дніпровського лиманів), освоєння яких починається з першої половини VІ ст. до н.е. Колонізація Західного Криму (перше іонійське поселення на місці Херсонеса – нині м. Севастополь, Керкінітіда – сучасна Євпаторія) та Нижнього Подністров’я (Тіра – сучасний Білгород-Дністровський, Ніконій – на лівому березі Дністровського лиману біля с. Роксолани) відбулася у кінці VІ ст. до н.е.

Трохи пізніше – можливо, у VІ, але не пізніше V ст. до н.е. – грецькі переселенці засновують Фасіс та Діоскурію в Східному Причорномор’ї.

Таким чином, усе Причорномор’я охоплюється грецькими колоністами. Мова йде, звичайно, лише про вузькі узбережні смуги моря та лиманів. Усі ж внутрішні території залишалися під місцевими племенами. Крім того, терміни «колонізація», «колонії» мають дещо умовний характер. По-перше, греки в абсолютній більшості випадків селилися на незайнятих місцевим населенням територіях. По-друге, відносини з навколишніми племенами могли бути мирними або ворожими, але ніколи ці племена не опинялися в залежності від грецьких міст. І, нарешті, засновані колонії були незалежні від своїх метрополій, тобто від тих грецьких міст, з яких походили переселенці. Відносини між першими та другими базувалися на рівноправних договірних засадах.

Форми організації колонізаційного потоку були різними. В метрополії призначався або обирався керівник загону переселенців – ойкіст. Прибувши на нове місце, колоністи розмежовували територію міста на ділянки для окремих громадян – ойкопедони, для громадських та адміністративних будівель, відводили десяту частину під культові центри тощо. Насамперед місто оточувалося захисними спорудами. Відбувалося також межування і сільської території, що належала місту, де кожний громадянин отримував свою частку. Зазвичай таке місто від самого початку набувало регулярної прямокутної системи планування.

Переважну більшість переселенського потоку становили звичайні сільські жителі, обезземелені на батьківщині. Основою економічного життя грецьких держав було сільське господарство. Зрозуміло, поряд із селянами в колонізації брали участь й інші верстви населення: ремісники,торговці, рибалки, мореплавці, будівельники тощо, але , судячи з демографічних підрахунків, сільські мешканці в Північному Причорномор’ї становили, якщо і не більшість, то в усякому разі досить значний відсоток. А власне колонізація VІ ст. до н.е. мала переважно аграрний характер, а не торговельний.

В містах розвивалися металургійне, каменярське, деревообробне, гончарне, ювелірне, кісткорізне та інші ремесла, а також рибальський промисел і виноробство. В міста Греції, Малої Азії, Єгипту з цих міст вивозили хліб, рибу, хутра, продукти тваринництва тощо.

Основу сільського господарства становило вирощування зернових злакових культур. Значну роль відігравало й скотарство. Важливе місце займало виноградарство. Городництво, садівництво, баштанництво відігравали допоміжну роль. Головними злаковими культурами були ячмінь, просо, пшениця, жито, гречка. Рівень розвитку зернового виробництва не тільки забезпечував потреби населення, але й давав можливість вивозити зерно в Середземномор'я. Виноградарство було основою виноробства та виноторгівлі. Ринками для продажу вина були землі Скіфії, потім Сарматії. Розводили велику рогату худобу, дрібну рогату худобу, свиней, коней, віслюків. Важливе місце посідав рибний промисел. Основні міста Північного Причорномор'я мали розвинені монетні системи. Монети карбували Тіра, Ольвія, Пантікапей, Німфей, Феодосія, Фанагорія.

В житті давніх греків значну роль відігравала релігія, яка пронизувала усі сфери їхнього життя – від політичного до приватного. Олтарі були не тільки на теменосах, в адміністративних чи громадських спорудах, а й у житлових будинках. Святилища греки мали найрізноманітніші. Крім окремих олтарів та храмів або цілих священних ділянок з храмами та олтарями, святими місцями могли бути печери, струмки, дерева тощо. Існували і великі святилища, які розташовувалися осторонь міст.

Кожна антична держава мала власну історію та історичну періодизацію свого життя. Проте ці держави були тісно пов’язані як з античним світом – спочатку еллінським, а згодом римським, так і з навколишніми племенами. Значні історичні події зумовлювали й деякі загальні риси життя міст на певних етапах. Основою матеріальної та духовної культури населення, політичної та адміністративної організації держав і суспільств, норм життя, культових служінь були еллінські традиції. Невеликим був прошарок варварів у складі населення міст.

Виниклі міста являли собою самостійні державні утворення, які мали необхідні для їх існування органи законодавчої та виконавчої влади. Це переважно були аристократичні або демократичні республіки. Найвищою ланкою законодавчої влади були Народні збори («народ») та Рада, яка складалася з найбільш поважних громадян. Рада готувала проекти різних постанов, почесні декрети, договори з іншими містами, закони, постанови про надання прав іноземцям за заслуги перед містом та ін. Народ їх ухвалював. У Народних зборах брали участь тільки громадяни Виконавча влада складалася з різних колегій, які займалися фінансами, карбуванням власної монети, судовою справою, посольствами, обороною міст та іншими питаннями. Найвищими були колегії архонтов, серед них обирали головного архонта. Існували також окремі посади магістратів – астіномів, які стежили за благоустроєм міст, агораномів, що відповідали за додержання правил торгівлі, грошових курсів між власною монетою та іноземною тощо.

Звичайно, в тих або інших державах у владних структурах могли бути певні відмінності: десь були якісь специфічні колегії чи магістрати, а десь їх не було. Але в цілому такі відмінності не мали кардинального характеру. Описані державні утворення відповідають найпоширенішому серед науковців терміну «полісу», хоч у давньогрецькій мові цей термін не мав стабільного статусу. Він вживався іноді у значенні «цитадель», «острів», «країна», «місто-держава», а іноді просто як позначення великого проти інших міста, що входило до складу такої держави і не мало самостійного статусу.

На теренах сучасних Керченського й Таманського півостровів греки заснували впродовж VІ ст. до н.е. багато окремих самостійних полісів. Згодом вони через різні обставини, передусім остерігаючись вторгнення скіфських племен, об’єдналися в одну державу – Боспор (480 р. до н.е.). Внаслідок експансійних дій боспорських правителів до неї невдовзі були приєднані й землі місцевого населення. В часи свого найвищого розквіту в ІV ст. до н.е. площа Боспору становила близько 6 тис. кв. км. Тоді це була одна з найбільших держав в античному світі. Її унікальність насамперед полягала в яскравому відображенні своєрідного синтезу грецької та варварської культур. Держава проводила велику торгівлю хлібом та іншими продуктами, карбувала свою монету. У 142 р. вона підпала під владу Понтійського царя Митридата, а пізніше – під владу Риму. В 107 р. до н.е. тут відбулося повстання рабів під проводом Савмака. Нашестя гуннів близько 70-х р. VІ ст. і повний розгром Боспору у 576 р. не знищило дощенту Боспорське царство. Гунни, як і раніше сармати, готи, інші кочовики не зруйнували найважливіше його ядро – столицю Пантікапей. Проте їх періодичні напади спричинили поступовий занепад, деяку відособленість Боспору від значних культурних і торговельних центрів пізньоантичного світу. Археологи простежують сліди безперервного існування головних міст Боспору, відродження життя на зруйнованих поселеннях.