Кіммерійці

З відкриттям та поширенням заліза в історії стародавнього населення України розпочалася нова епоха, позначена докорінним зламом старих соціально-економічних структур. Залізний вік в Україні розпочинається із ІX ст. до н.е. та пов’язується із приходом кіммерійців. Це були іраномовний народ, перший народ Східної Європи, ім’я якого було зафіксовано у різноманітних писемних джерелах і дійшло до нашого часу. Вперше вони згадуються у «Одіссеї» Гомера. Деякі дані про ті часи збереглися у «Географії» – головній праці грецького вченого Страбона.

Кіммерійці були першим народом, який уповні пристосувався до екологічних умов східноєвропейських степів та завдяки кочовому способу виробництва максимально використовував наявні тут природні ресурси, передусім багаті пасовиська. Вони створили першу власне кочову культуру в цьому регіоні, яка органічно співвідносилася з довколишнім середовищем. Основою їхнього господарства було кочове скотарство, провідна роль у якому належала конярству, що забезпечувало «засобами пересування» кіммерійських воїнів і пастухів.

Кіммерійці першими на території України освоїли технологію залізного виробництва із болотяних руд, а також металообробку, яка допомогла кардинально поліпшити озброєння кінних дружин. Велику роль у житті кіммерійців відігравали війни.

Поряд з економічними в кіммерійському середовищі відбувалися важливі суспільно-політичні процеси. Спостерігався перехід від військової демократії до станово-класового суспільства на базі рабовласницького способу виробництва.

В духовному плані кіммерійська культура широко представлена курганними похованнями. Поширені вони від Дунаю (Істру) до Волги (Араксу). Виділяють два види культури Кіммерійців: чорногорівська та новочеркаська. На перших етапах свого розвитку кіммерійці ховали в простих прямокутних та овальних ямах, іноді з дерев'яним перекриттям у скорченому на боці положенні. Чоловіків супроводжували зброя, збруя, а жінок – золоті та бронзові прикраси, намисто, глиняний посуд. На новочеркаському етапі поховальний обряд зазнав істотних змін: з'явилися глибокі ями, відомі прямокутні ями з дерев'яним дахом, поставленим на дерев'яні стовпи.

Кочове життя і войовничість кіммерійських племен позначилися на всіх гранях їхнього життя, зокрема і на зовнішньому вигляді. Збереглося декілька зображень кіннотників. Вони зодягнуті у зручні для вершників вузькі штани, м’які черевики та короткі свити. Головні убори – високі гостроверхі шапки-башлики та досить невеликі убори з широкою тулією.

Специфіка кіммерійського буття відбилася й у матеріальній культурі – насамперед за рахунок розробки першокласних для свого часу зразків озброєння і спорядження бойового коня. Головною зброєю був потужний далекобійний лук зі стрілами, до яких прилаштовували бронзові дволопатеві вістрі.

У ближньому бою кіммерійці застосовували мечі, повністю виготовлені із заліза або споряджені бронзовими руків’ями. Їхня довжина часом перевищувала 1 м. Металурги цієї доби могли виготовляти як просте крицеве залізо, так і високовуглецеву сталь, а ковалі добре володіли основними прийомами своєї професії. У посуді стали переважати кубки.

Кіммерійське мистецтво мало прикладний характер – складні орнаменти прикрашали руків’я кинджалів і деталі вуздечки. Основу декору становили різноманітні геометричні фігури – спіралі, ромби, квадрати, що у багатьох варіантах комбінувались одне з одним. Найкращім прикладом кіммерійського геометричного стилю є різьблені кістяні прикраси вуздечки з кургану розкопаного поблизу с Зольне у Криму. Найбільш відомим є саркофаг у кіммерійському похованні на Самарському водоймищі (поховання № 5). Там було знайдено фрагмент дерев'яної орнаментальної різьби саркофага із чітких геометричних ромбів.

Еволюція кіммерійської культури була порушена новою хвилею кочовиків зі сходу – скіфів, з якими пов'язаний наступний етап історії України.

Скіфи

У VII ст. до н.е. кіммерійців змінюють північно-іранські племена скіфів. Скіфське царство VІ – ІІ ст. до н.е. – протодержавне утворення. Про його географію, історію, населення ми дізнаємось від Геродота, який у V ст. до н.е. відвідав Ольвію та присвятив опису Скіфії значну частину ІV тому свого відомого твору «Історія». «Батько історії» вважав, що прабатьківщина скіфів знаходилась десь на схід від кіммерійської землі. Але під тиском іншого кочового народу – массагетів, яких більшість античних авторів розміщувала у пустельних районах на схід від Каспійського моря, скіфи покинули свої рідні місця й рушили на захід. Початок VII ст. до н.е. стає відправної точкою скіфської історії.

До складу Скіфії, окрім іраномовних племен, входили різні за походженням народи. Геродот називає наступні народи та племена: над Бугом – скіфи-скотарі, між Бугом та Дніпром – скіфи-хлібороби, на південь від них – скіфи-кочовики, між Дніпром та Доном – царські скіфи. Головними видами занять було: металургія, скотарство, війна.

Скіфи-скотарі випасали худобу, перекочовували зі своїми стадами з місця на місце, в залежності від пасовиськ. На думку більшості вчених, під скіфами-хліборобами виступають праслов’янські племена. Вони вели осілий спосіб життя і займалися лише землеробством. Для захисту від нападів скіфів праслов’яни будували укріплені городища: Трахтемирове (площа понад 500 га), Мотронинське (понад 200 га), Ходосовське (понад 2 000 га), Бельське (понад 4 000 га) та ін. Вражає не лише площа цих поселень, а й міцні укріплення: вали були 8 м висотою та 30 м товщиною. Характер будівель був оборонний. Крім валів робили рови і частоколи. Городища, що з’являються трохи пізніше переймають традиції забудови античних міст.

Кінець VII – початок VI ст. до н.е. є часом найвищого розквіту скіфської культури в степових районах Передкавказзя. Сприяли цьому чисельні походи у Передню Азію, які були невичерпним джерелом збагачення скіфів. Але зміцнення Мідії і ліквідація панування скіфів, а потім і повне їх вигнання з цього регіону негативно вплинули на розвиток скіфського суспільства, оскільки позбавили його вагомої частки додаткового продукту у вигляді ремісничих виробів та продукції землеробства. Скіфи першими серед кочових народів відчули на собі притягальну силу Нижнього Подніпров’я як ключового пункту, що давав можливість використовувати всі вигоди транзитної торгівлі. Цим пояснюється і переміщення основного ядра скіфських племен з Передкавказзя на територію українського Лісостепу. За Геродотом, наприкінці VI ст. до н.е. скіфи вже міцно утримували степи між Дунаєм і Доном. Проте на них чекало тяжке випробування – велика війна із військом Дарія І.

Наприкінці VI ст. до н.е. (514-512 рр.) перський цар Дарій вирушив на скіфів війною. Причинами походу були: приборкання непокірних степовиків, забезпечення недоторканності північних кордонів Персії, поширення її влади на північно-причорноморські землі. Армія Дарія була величезною і багатомовною, поділялася на піше військо та кінноту. Основу її складали самі перси. Скіфи не тільки мобілізували всі сили, а й звернулись по допомогу до сусідів. За стратегічним задумом скіфських воєначальників, їхнє військо мало уникати відкритого двобою з перською армією і, поступово відходячи углиб рідних степів, знищувати на своєму шляху криниці, джерела та пасовиська.

Багатоденні переходи по безкраїх та незнайомих степах виснажували перську армію. Чимало клопоту завдавали їй рухливі скіфські загони, які знищували невеликі підрозділи персів та їхніх постачальників. Боротися з цими загонами було досить важко. Військо Дарія І дедалі слабшало. За легендою, Дарій одержав від скіфів дивні дари: птаха, мишу, жабу та п’ять стріл. Один з його радників пояснив це так: «Якщо перси, ви не станете птахами і не полетите в небо, або мишами і не заховаєтесь у землю, або жабами і не пострибаєте в болота, то ви не повернетесь до себе, вас загублять оці стріли». Подальші події довели правоту цих слів. Дарій І був змушений змиритися з поразкою й покинути скіфські землі із залишками своєї армії. Так ганебно закінчилася спроба могутньої Перської імперії підкорити народи Північного Причорномор’я. Ця перемого небувало піднесла військово-політичний авторитет скіфів і справила великий вплив на подальшу консолідацію Скіфії.

Найвищий розквіт Скіфії відбувається у V–ІV ст. до н.е. Наочним символом сили скіфського об’єднання є так звані «царські кургани» - величезні поховальні пам’ятки його володарів та вищої скіфської знаті. Найбільші й найбагатші за поховальним інвентарем кургани розташовані в двох районах східноєвропейського степу — на території Ставропільщини та Прикубання (кургани поблизу хутора Красне Знам'я, Келермеський, Костромський, ранні Ульські кургани) і Нижньому Подніпров'ї (кургани Олександропольський, Солоха, Огуз, Краснокутський, Чортомлик та ін.). Центральне поховання було зазвичай чоловічим, померлий мав багаті вбрання та зброю. Іноді в інших камерах катакомб поміщали «царицю», «зброєносців», слуг, коней, собак, багаті набори посуду, зброї, прикрас (наприклад, у Чортомлику виявлено близько 4 тис. прикрас із золота, у Товстій Могилі – 600). Не виключено, що курганні насипи прикрашались скульптурами, так званими «скіфськими бабами», характерними ознаками яких є зображення схематизованих приземистих головастих людських постатей із «буйними» зачісками, бородами, вусами, озброєних луками, бойовими сокирами, акінаками тощо. Верхівка кургану здебільшого становила площину, яка використовувалась для поминальних ритуалів – тризн. Основною відмінністю поховань від попередніх наявність прикрас із «скіфським звіриним стилем». При випростаних кістяках лежали стріла, кінь, золоте намисто, золоті пластинки. Унікальним курганом цього часу є Ульський (на Кубані). У дерев'яній гробниці знайдено лише кам'яний жертовник. Біля склепу лежали кістяки двох биків, по обидва боки від нього – 360 кістяків коней.

Поховання скіфів засвідчують процес суспільного розмежування. Верхівку становили царі, їхні двори і військові дружини та жерці, що зосереджували у своїх руках не тільки владу, але й багатства, одержувані з воєнної здобичі й торгівлі. Вождями племен були племенні царі й полководці, підпорядковані царям царських скіфів. Влада царів, спершу трьох, згодом одного, була деспотична і спадкова, обмежена тільки радою вождів союзних племен або й усього війська (народних зборів). Родовий устрій скіфів був виразно патріархальний.

Потреби зовнішньо експлуататорської діяльності висували на перший план воєнний аспект адміністративно-воєнної функції скіфської держави, що об’єктивно вимагало консолідації скіфських племен і концентрації влади у руках скіфської аристократії. Посилення центральної влади не тільки породжувало жорстокі форми міжетнічної експлуатації, а й певною мірою переносило ці відносини усередину самого кочового суспільства.

Значного поширення в скіфів мала релігія. Вона була дуже схожа із грецькою, оскільки грецькі міфи були популярними в поліетнічних містах Північного Причорномор'я, де постійно відбувався процес синкретизації "міфів" та божеств Скіфії й античної Греції. Скіфські божества персоніфікували природні стихії, космічні явища і родючість землі. Найбільш шанованою з усіх божеств була Табіті – богиня царського вогнища (тотожна грец. Гестії), після неї – Папай («батько») (відповідав грец. Зевсові), дружиною якого була Апі («земля», в сучасних тюркських мовах апа – мати) (ідентична з грец. Геєю); грец. Аполлонові відповідав скіфський Гойтосір, Афродіті – Аргімпаса (Артімпаса), Посейдонові – Тагімасад. Скіфи шанували також бога-героя на ім'я Таргітай, що його подвиги, як вважають деякі дослідники, стали подвигами Геракла, також він відповідав грец. Аресові, та іншим.

У скіфських житлах були хатні святилища й жертовники. Священними вважалися різні речі культового призначення: жертовні ножі, чаші, ритони. Скіфських ідолів не знайдено. Антропоморфізовані зображення деяких з скіфських богів збережені на пам'ятках скіфського мистецтва.

Скіфи вплинули на формування предслов’янської культури. Наприклад,скіфське походження мали слов’янські божества Хорс (бог сонця), Симаргл (бог землі та підземного царства), в скіфські часи почалося поклоніння річкам, берегиням та русалкам. Від скіфів був перейнятий культ бога війни Перуна.

У скіфів було широко розвинене гончарство: вони виробляли прекрасний різноманітний посуд, за зразками грецького. Степові скіфські пам'ятки значно відрізнялися від пам'яток інших районів. Ліпний скіфський посуд мав видовжені пропорції, відігнуті вінця; краї вінець (або шийки під вінцями) прикрашалися ямками, валиками. Для ранньоскіфських пам'яток були характерні келихи. Починаючи з VI ст. до н.е., у скіфському суспільстві звичайним став грецький посуд.

Окремі зразки численної культурної спадщини скіфів стали відомими шедеврами світового мистецтва. Серед них – дзеркало із Келермеського кургану, Чортомлицька ваза-амфора, вази із кургану Куль-Оба, ваза із Гайманової могили, золотий гребінь, срібні чаша і посудина із кургану Солоха, пектораль із Товстої Могили, деякі високомистецькі золоті сагайдаки. Характерною ознакою цього мистецтва є звіриний стиль. Тобто мотиви тваринного світу з фантастичними зображеннями сфінкса, грифонів, які нерозривно пов'язані із формою самих предметів.

Важливу роль відігравала торгівля, зокрема з грецькими містами північного і західного Причорномор'я, особливо торгівля худобою, збіжжям, лікарськими рослинами, шкурами й рабами (котрих брали у полон, зокрема кіммерійців). До скіфів надходили предмети розкоші, зокрема коштовні ювелірні вироби, а також інші товари. У грецьких містах існували навіть спеціальні майстерні, що працювали на замовлення багатих скіфів.

Одним із основних торговельних партнерів Великої Скіфії було Боспорське царство, яке утворилося близько 480 р. до н.е. Звідси до Афін щорічно вивозили приблизно 1 млн. пудів хліба. В організації такої хліботоргівлі, можливо, брали участь представники скіфської еллінізованої знаті.

Бурхливо розвивалися події й на західних кордонах Скіфії. Це був не менш важливий напрям зовнішньої політики. Основні події скіфської експансії на захід пов’язані з ім’ям царя Атея, який, за словами Страбона, начебто володарював над усією Скіфією. Атей був суворим і загартованим в боях воїном. Вплив цього скіфського царя був величезним – про це свідчить випуск ним власної монети, карбованої в античному місті Каллатія.

В ІV ст. до н.е. утворилося ранньокласова держава, яка об’єднала всі скіфські племена, – царство Атея з центром в Каменському городищі (на Дніпрі проти Нікополя). Воно з однієї сторони захищалось течіями Дніпра і Конки, з іншої – великим Білозерським лиманом. Зі сторони степу для охорони городища насипано міцний оборонний вал, у південно-західній частині якого здіймалася дещо вища його частина під назвою «акрополь». Результати археологічних розкопок городища дають змогу стверджувати, що тут розміщувалося поселення великої кількості ремісників – металургів, ковалів. Мешканці Каменського городища займалися і золотарським мистецтвом. Це засвідчують знамениті золоті прикраси із побуту скіфської знаті. На терені городища виявлені імпортні предмети – амфори, рештки античних грецьких ваз, інших предметів повсякденного побуту. Отже, городище мало широкі торговельні зв'язки.

Активна політика Атея призвела до зіткнення з Македонською державою, що швидко посилювалася, а її цар Філіп ІІ прибирав до своїх рук дедалі нові території. Це сталося в 339 р. до н.е. Відбувся вирішальний бій, загинув сам Атей. Однак могутність Скіфії не похитнулася. Занепад цієї держави розпочався в ІІІ ст. до н.е. Зазнавши поразки від сарматів, «царські» скіфи та скіфи-кочовики відступили до Нижнього Подніпров’я та Степного Криму, де заснували нову державу – Малу Скіфію. Її столицею став Неаполь, залишки якого і досі зберігаються поблизу Сімферополя. Скіфи поступово переходили до осілого життя, займалися землеробством, садівництвом та торгівлею. Пожвавилися їхні стосунки з античними містами-державами. В ІІІ ст. н.е. Мала Скіфія припинила своє існування.

Отже, після злету скіфської держави у ІV ст. до н.е. настає раптовий спад на межі ІV і ІІІ ст. до н.е. На думку науковців, до цієї катастрофи спричинився цілий комплекс явищ: погіршення кліматичних умов і висихання степів, тривале витолочування трав’яного покриву внаслідок інтенсивного випасання худоби, занепад економічних ресурсів Лісостепу через їх активну експлуатацію тощо. Все це призвело до руйнування економічних підвалин Скіфії, загибелі її як держави.

Проте самі скіфи не зникли з історичної арени. Їхні племена ще довго контролювали Нижнє Подніпров’я, Крим, Добруджу, хоч і втратили назавжди політичну гегемонію в Північному Причорномор’ї, яка перейшла до сарматів.