Відродження і шляхетська демократія. ження Боною різними способами землеволодінь, у тому числі шляхетських (королева намагалася створити свій приватний маєток

ження Боною різними способами землеволодінь, у тому числі шляхетських (королева намагалася створити свій приватний маєток, щоб почуватися матеріально незалежною і з часом перетворити його у підпору для Сигізмунда Августа). Король ці та інші докори відхилив й на тому ж сеймі демонстративно орієнтувався лише на думку сенаторів. У відповідь на це у 1537 р. шляхта піді Львовом, куди вона в складі посполитого рушення зібралася для участі в очоленому королем поході на Молдавське князівство, збунтувалася і проголосила конфедерацію - союз, спрямований проти короля. Сиґізмундові І шляхта заявила, що не рушить у похід, доки він не дасть згоди на задоволення її вимог: припинити скуповування Боною землеволодінь, впорядкувати коронну казну (скарб), кодифікувати право, звільнити шляхту від тягарів на користь церкви, призначити постійних королівських радників з числа сенаторів і сеймових послів, не запроваджувати в державний устрій нічого нового без згоди посольської ізби тощо. Маючи намір здійснити молдавський похід, король був змушений пообіцяти розглянути ці вимоги. Після цього шляхетське ополчення попрямувало на Молдавію. Це перебування посполитого рушення під Львовом можновладці, котрі підтримували короля, глузливо назвали "кокошою війною", оскільки, щоб прогодуватися, шляхта та її численна челядь "проїдала" живність (курей) в околицях міста.

Після повернення з молдавського походу Сиґізмунд І не виконував обіцянки, даної піді Львовом. Тому сейми 1538 і 1539 рр. пройшли під знаком адресування йому тих самих вимог, а також нових: приєднати Велике князівство Литовське до Польського королівства, привести у відповідність правовий статус Королівської Пруссії, Мазовії й деяких інших територій Корони з правовим статусом останньої. Король дотримувався випробуваної тактики, відповідаючи обіцянками вивчити шляхетські вимоги і по можливості задовольнити їх, але далі цього не йшло.

Екзекуційний рух тривав, а Сиґізмунд І не зважав на нього. Це негативно позначилося на вирішенні внутрішньополітичних проблем, особливо на фінансовому стані держави. Так тривало до його смерті й перші 14 років правління Сигізмунда Августа. Як і його батько, він намагався діяти авторитарно, спираючися на магнатів. Спроби Бони впливати на нього, втручатися в його особисті й державні справи закінчилися тим, що у 1556 р. вона була змушена повернутися на батьківщину в італійське князівство з центром у місті Барі, де наступного року була отруєна.

Конфлікт між королем і шляхтою досягнув апогею на сеймі 1558-1559 pp. Зваживши на непоступливість Сигізмунда Августа щодо адресованих йому вимог, сейм відмовився схвалити збір податків, надходження від яких потрібні були королю для ведення війни за Інфлянти (Ліфляндію). Вкрай цим збентежений, Сиґізмунд Август виїхав до Литви, де пробув майже безвиїздно до осені 1562 р. Перед тим як покинути сейм, він і сенат домоглися того, що було відкинуто проект проведення вільної елекції короля, який докладно окреслював спосіб оголошення стану безкоролів'я й засади обрання послів на елекційний сейм. Так сталося, що до смерті Сигізмунда Августа не було законодавчо розроблено проведення вільної елекції.

Перебуваючи в Литві, король фактично усунувся від правління в Польщі. Він не скликав сеймів, не діяли пов'язані з ними функціонально сеймики, розладналася робота центральних органів управління. Екзекуційно налаштована шляхта висловлювала різке незадоволення таким станом справ, вимагала повернення Сигізмунда Августа в Корону, сподіваючися, що після цього вдасться провести реформи, передбачені програмою екзекуційного руху. Керівництво руху погрожувало королю, що в разі його неповернення самовільно скличе сейм і доб'ється на ньому схвалення реформ. Екзекуціоністи запевняли короля, що його опора на магнатів може мати негативні наслідки як для нього, так і для держави.