Глобальна архітектура світової фінансової системи.

Одним із найяскравіших сучасних проявів процесу глобалізації є вибухоподібне зростання світового фінансового ринку, кількості й обсягів фінансових трансакцій, що здійснюються між різними суб'єктами світогосподарських зв'язків. Якщо в 1978 р. щоденний обсяг операцій з купівлі-продажу іноземних валют становив 15 млрд. дол., у 1992 р. - 880 млрд., то в 1995 р. цей показник зріс до 1,3 трлн. дол. За існуючими оцінками в даний час щоденний обсяг фінансових трансакцій сягає 2 трлн. дол. США. Зарубіжні операції американських, німецьких та японських інвесторів з цінними паперами зросли з менш ніж 10% у ВВП у 1980 р. відповідно до 135%, 170% та 80% у ВВП у 1993 р. Головними суб'єктами міжнародного фінансового ринку є пенсійні та взаємні фонди, страхові компанії й трасти, транснаціональні банки.

У 2006 р. основними країнами-експортерами капіталу, за даними ЮНКТАД, були США – 17,8% , Японія – 4,13%, Великобританія – 6,5 %, Іспанія – 7,3% від загальносвітового обсягу.

Поштовхом для такого бурхливого розвитку міжнародних фінансових потоків стала суттєва лібералізація валютних ринків, валютного регулювання. Уже наприкінці 1940-х рр. – на початку 1950-х рр. виник ринок євродоларів на базі доларових авуарів колишнього СРСР, що розміщувались, зокрема, у Московському народному банку в Лондоні, а тому не підлягали правилам валютного регулювання згідно із законодавством США та Великої Британії. Надалі зміст поняття «євродоларовий ринок» розширився й нині включає будь-які операції з національною валютою за межами країни. Проте в умовах Бреттон-Вудської системи (з 1944 р.) фіксованих обмінних курсів валютний контроль залишався доволі жорстким аж до початку 1970-х рр. Розпад Бреттон-Вудської валютної системи та перехід до плаваючих курсів на основі Ямайських угод (1976 р.) означав поступовий демонтаж розвинутими країнами системи контролю за рухом капіталу. Наприкінці 1980-х рр. - на початку 1990-х рр. країни, що розвиваються, теж почали відкривати свої національні ринки.

Події останнього періоду (європейська валютна криза 1992 р. - 1993 р., мексиканська фінансова криза 1994 р., загострення фінансових проблем у Південно-Східній Азії в 1997 р. і в Росії та Бразилії в 1998 р., в Аргентині 2001 року, іпотечна криза в США 2007 року) з новою силою привернули увагу до міжнародних фінансових проблем. З одного боку, спостерігається гетерогенність, фрагментарність, мозаїчність світового фінансового ринку, з іншого, небачено зросли його масштаби. Ці два процеси посилюють турбулентність міжнародних фінансових потоків, формують сприятливий клімат для спекулятивних маніпуляцій, хвилеподібних приливів капіталів у окремі країни та їх різких відпливів, що призводить до гострих кризових явищ у тих чи інших державах і навіть регіонах, як це трапилось у Південно-Східній Азії. Такий перебіг подій у валютно-фінансовій сфері світової економіки спонукає до пошуку механізмів і важелів, які унеможливили б виникнення процесів, що не лише гальмують економічний розвиток, а й відкидають окремі країни далеко назад від досягнутого господарського рівня.

У зв'язку з цим пропонується запровадити п'ять ключових елементів, що стануть передумовою для зміцнення національних фінансових систем і формування нової архітектури міжнародної валютно-фінансової системи. Вони охоплюють:

ü транспарентність, тобто прозорість економічної політики й валютно-фінансових відносин;

ü зміцнення банківської та фінансової систем;

ü залучення приватного сектора;

ü лібералізацію ринків;

ü модернізацію міжнародного фінансового ринку.

Прозорість економічних дій передбачає надання країнами-членами МВФ та іншими учасниками міжнародного фінансового ринку повнішої інформації про економічний розвиток та основні засади економічної політики і стратегії, особливо з огляду на розширене коло фінансових індикаторів, що вводяться згідно зі спеціальною системою поширення даних МВФ. Вони мають бути доступними як для державних, так і для приватних учасників фінансового ринку.

Зміцнення фінансової та банківської системи передбачає створення певних меж регулювання й нагляду, їх адаптації та сумісності зі світовими стандартами обліку, аудиту, страхування, безпеки платіжних систем і банківського нагляду. Зростання міжнародних фінансових потоків вимагає включення до системи стандартів також інформації про регуляторні інституції, особливо в провідних фінансових центрах світу. Організації, які займаються фінансовим регулюванням, повинні, у свою чергу, відстежувати і перевіряти фінансову інформацію, яка може нести загрозу, та досліджувати позабалансові позиції, відсутність повної інформації про які у стандартній звітності ускладнює всебічний аналіз вразливих країн і контрагентів та унеможливлює адекватну оцінку сукупного потенціалу балансу тієї чи іншої країни або контрагента.

Участь приватного сектора в запобіганні та вирішенні кризових фінансових проблем можлива за двома головними напрямами:

ü шляхом створення належних стимулів, які заохочували б приватний сектор до участі в операціях на глобальному ринку капіталу, мінімізуючи в такий спосіб ризик ліквідності;

ü зниження морального ризику шляхом реалізації попередньої умови.

ü Пропонується такий механізм взаємодії МВФ та його членів із приватним сектором:

ü встановлення тісних контактів із приватними кредиторами з метою кращого роз'яснення механізмів і програм підтримки з боку МВФ і вдосконалення способів кризового фінансування з боку приватного сектора;

ü подальше вивчення можливостей включення в кредитні угоди положень, які передбачали б у випадку неплатежів проведення переговорів щодо їх реструктуризації;

ü участь МВФ у фінансуванні за допомогою механізму суверенних облігацій у випадку затримки платежів;

ü заохочення до прийняття жорсткого законодавства про банкрутство задля підвищення якості операцій на внутрішньому та міжнародному ринку капіталів;

ü наголошення на необхідності більш обережного надання державних гарантій з метою скорочення ризику зростання обсягу приватного боргу.

З метою регулювання зазначених процесів і належного управління міжнародними потоками фінансових ресурсів у структурі МВФ створено спеціальний департамент міжнародного ринку капіталів.

Лібералізація фінансових відносин в контексті загальних економічних реформ здійснюється з метою забезпечення відповідності інституційної системи реаліям вільного руху капіталу та стабілізації платіжних балансів.

Модернізація міжнародних ринків відбувається шляхом поширення і популяризації прогресивної практики діяльності провідних фінансових центрів на основі світових стандартів, що діють у монетарній і фінансовій сферах, у т.ч. в системі МВФ. Вони включають в себе якісний облік, аудит, досконалі процедури банкрутства, високі стандарти корпоративного управління, які стосуються всіх агентів міжнародного фінансового ринку.

Таким чином, глобалізація фінансових потоків супроводжується серйозними економічними флуктуаціями, що потребує внесення важливих коректив у систему координації та регулювання міжнародних фінансових ринків.

Суперечливість, неоднозначність розгортання процесу глобалізації взагалі та міжнародних фінансових відносин зокрема підтверджуються й тим, що нерівномірно розвиваються окремі сегменти фінансових відносин та далеко не однаковим є вплив міжнародної фінансової складової на економічний розвиток окремих груп країн.

Наприклад, сукупні прямі іноземні інвестиції після Другої світової війни мають усталену тенденцію до зростання з 68 млрд. дол. у 1960 р. до 211 млрд. у 1973 р. і 3,2 трлн. дол. у 1996 р., що засвідчує зростаючу роль цих інвестицій як чинника в економічному розвитку окремих країн. У 2000 році було зафіксовано максимальний обсяг прямих іноземних інвестицій – 1 трлн. 280 млрд. дол. А загальна сума іноземних інвестицій складає 12,5 трлн. дол. До того ж, основна частка (2/3) інвестиційних потоків припадає на 10 найбільших приймаючих країн, тоді як 100 країн, що розвиваються, є найменшими реципієнтами, отримуючи лише 1% глобальних прямих іноземних інвестицій. Аналогічна ситуація складається серед найбільших експортерів капіталу, де п'ять провідних країн (США, Німеччина, Англія, Франція та Японія) вивозять приблизно 2/3 сукупних інвестицій.

Таблиця 14.2.