Духовна культура Західноєвропейського Середньовіччя.

У Ранньому Середньовіччі (VI-VIII ст.) у більшості країн Західної Європи ще зберігаються традиції античної духовної культури.

Перший систематичний виклад різних галузей знань здійснив римський вчений-енциклопедист, автор майже 600 наукових праць Марк Теренцій Варрон (116-27 рр. до н.е.). Його твори мали величезний вплив на Раннє Середньовіччя.

У 9-томній енциклопедії «Дисципліни» він розглядає «сім вільних мистецтв» − граматику, риторику, діалектику, музику, арифметику, геометрію, астрономію і додає до них медицину й архітектуру, підкреслюючи їх практичне значення.

Грецька освіта знайшла себе у середньовічних галузях знань, що було безпосередньою заслугою Варрона.

Одним з найбільш значних посередників між античною культурою та середньовіччям був вчений, латинський письменник з Іспанії Ісідор Савільський (бл. 570-636 рр.), який підготував перший енциклопедичний словник середньовіччя під назвою «Етимології» (або «начала»).

Школи раннього середньовіччя формально культивували «сім вільних мистецтв», орієнтуючись на ті знання, які відповідали запитам феодального суспільства.

Період Х-ХІ ст., відомий у Західному світі як військовий феодалізм, був позначений розвитком романського будівництва.

Масивні кам’яні «орлині гнізда» на скелях, похмурі храми з укріпленими стінами, захисні споруди численних монастирів – це характерні споруди войовничої Європи того часу.

На початку ХІІ ст. на Заході зароджується широкий рух хрестоносців. Численні лицарські походи знайшли відображення у хроніках хрестоносців.

В цей період набуває розвитку міська готична культура.

Готичні собори, як своєрідний синтез мистецтв, під егідою архітектури виконують подвійну функцію – релігійну та світську.

Собор був центром і окрасою міста, символом його процвітання та могутності.

Проти монополії церкви у духовній сфері вперше виступила нова міська культура.

Намагання торгово-ремісничої верхівки розвинутих міст продемонструвати свою самостійність зумовило створення на початку ХІІ ст. латинських шкіл на противагу соборним та монастирським.

Створюються вищі школи. Перший університет був заснований у Болонії (Італія) в ХІ ст.

Середньовічні університети у своїй структурі й звичаях багато запозичили від корпорацій та цехів, особливо італійських, звідки до нас дійшла назва «ректор» (від лат. rector – начальник цеху).

Університети мали свою автономію у вирішенні питань внутрішнього життя, незалежність від міської та королівської влади.

У навчальних закладах Західної Європи домінуюче положення займала схоластика – тип релігійної філософії, для якої характерне принципове підкорення теології (богослов’ю).

У ХІІ ст. культура Західної Європи переживає період зрілості. З розвитком освіти склалася своєрідна світська культура, яка відділилася від церковної.

У Франції та Німеччині поширилася куртуазна (від франц. courtois – ввічливий, люб’язний) придворно-лицарська література, спрямована своїм змістом проти аскетизму церковної літератури.

Основні її жанри – лірика і роман.

Першими куртуазними ліриками Європи були трубадури, провансальські (Південна Франція) поети-співці ХІ-ХІІ ст.

Наприкінці ХІІ ст. набуває розвитку поезія німецьких міннезінгерів – «співців кохання».

Вплив народної творчості яскраво позначився на розвитку західноєвропейського епосу.

У героїчних поемах казкове і міфічне переплітається з реально- історичним, а християнські тенденції – з пережитками язичництва.

Найбільше відомі пам’ятки героїчного епосу, створені невідомими авторами, - це іспанська «Пісня про Сіда», французька «Пісня про Роланда» та німецька «Пісня про Нібелунгів».

У цілому для середньовічної культури Західної Європи характерне прагнення до універсальності, вона певним чином об’єднала культурну спадщину попередніх цивілізацій з соціальним і духовним досвідом власної історії, залишила наступним епохам різноманітні ідеологічні системи й величні художні ансамблі.