Візантійська культура.

 

Візантійська держава виникла в IV ст. в східній частині Римської імперії внаслідок її розпаду та проіснувала до середини XV ст.

У своїй багатовіковій історії від пізньої античності до середньовіччя вона пройшла три етапи: ранній, класичний та пізній.

Рання доба візантійської історії (IV − середина VII ст.) характеризувалася розкладом рабовласницького ладу і формуванням феодальних відносин.

Найбільшого територіального розширення Візантія досягла у період правління Юстиніана І (482-565 рр. імператор з 527 р.), перетворившись на могутню середземноморську державу.

Класичний період Візантії епохи раннього середньовіччя (др. пол. VII-XII ст.) позначився інтенсивним розвитком феодалізму.

У цей час утвердилась фемна система, яка привела до децентралізації країни (сепаратизму регіонів, роздрібненості).

У зовнішній політиці Візантії ІХ-Х ст. важливу роль відігравали відносини з Київською Руссю.

У пізній період Візантії (ХІІІ – пер.пол. ХV ст.) посилюється феодальна роздрібненість, послаблюється опір зовнішній агресії.

У 1204 р. Константинополь захоплюють латинські хрестоносці.

На початку 1453 р., зазнавши навали турків-сельджуків, Візантія була завойована Османською імперією і припинила своє існування.

Протягом усієї своєї тисячолітньої історії Візантія була центром своєрідної культури, яка формувалась під впливом римської, грецької та еллінської традиції.

У культурному житті Візантії сучасна культурологія виділяє такі основні періоди:

1. Відмирання старої античності й становлення нової середньовічної культури в дусі християнського віровчення (IV – VII ст.);

2. Культурний спад у зв’язку з економічним занепадом (кінець VII – початок ІХ ст.);

3. Нове культурне піднесення Константинополя та інших провінційних міст (серед. IX-X ст.);

4. Найвищий розвиток візантійської культури, зумовлений розквітом міського життя (ХІ-ХІІ ст.);

5.Занепад культури, викликаний політичним послабленням Візантії (кінець ХІІ-ХІІІ ст.);

6. Зародження обмеженого візантійського гуманізму, характерною ознакою якого було відновлення античної освіченості (XIV-поч.XV ст.).

Слід підкреслити, що культура Візантії – це своєрідний міст від античності до середньовіччя.

Одночасно цей міст єднає культури Заходу і Сходу, є особливим проявом їхнього синтезу, зумовленого географічним положенням і багатонаціональним характером Візантійської держави.

Переплетіння європейських та азіатських впливів, греко-римських і східних традицій наклало відбиток на суспільне життя, релігійно-філософські ідеї, літературу та мистецтво Візантії.

Своєрідність візантійської цивілізації полягає в тому, що вона відрізняється від середньовічної культури Західної Європи елементами східних цивілізацій і спадкоємністю з культурою стародавніх Греції та Риму.

У Візантії існувала мовна та релігійна спільність. Етнічну основу цієї держави становили греки та еллінізоване населення областей, де панувала грецька мова й античні звичаї.

В духовному житті візантійського суспільства панувало християнство православного зразка.

Антична культурна спадщина у Візантії була піддана відчутному впливу її греко-православної різновидності.

Відмінності православ’я від католицизму відбилися у своєрідності філософсько-богословських поглядів грецького Сходу, в догматиці, літургії (службі) та обрядовості православної церкви, системі християнських етичних та естетичних цінностей Візантії.

Візантійська культура на відміну від середньовічної, західноєвропейської культури, спиралася не лише на християнство, але й на античну спадщину.

Це було причиною того, що за умов всезростаючого впливу християнства тут ніколи не згасала світська художня творчість.

Освіта ґрунтувалась не тільки на Святому Письмі, а й на античних творах, які широко читались і вивчались.

До того ж наслідування художніх прийомів стародавніх авторів сприяло збереженню класичної грецької мови.

Відмінності візантійської культури від західноєвропейської пояснюються також збереженням культу імператора та централізованого управління. Візантія була самодержавною монархією з необмеженою владою імператора.

Деспотичний характер візантійської держави породжував раболіпство низів перед верхами й нестримне вихваляння правлячого імператора (базилевса).

На відміну від католицької церкви, яка панувала в суспільному житті Західної Європи, православна церква Візантії розглядалася як складова частина держави, підпорядкована самодержавству.

Таке залежне становище позначилося на проповідницькій діяльності візантійського християнства з його вірнопідданським ставленням до імператорів як до «помазаників божих».

Найбільшим центром офіційної візантійської культури до кінця ХІІ ст. залишався Константинополь, а з ХІІІ ст. помітної ваги у культурному житті набули й провінційні міста.

Народна культура знаходила своє відбиття в епосі, байках і піснях розмовною мовою, у виступах скоморохів, а також у святах, що зберегли язицькі форми.

 

 








Дата добавления: 2015-09-11; просмотров: 1744;


Поиск по сайту:

При помощи поиска вы сможете найти нужную вам информацию.

Поделитесь с друзьями:

Если вам перенёс пользу информационный материал, или помог в учебе – поделитесь этим сайтом с друзьями и знакомыми.
helpiks.org - Хелпикс.Орг - 2014-2024 год. Материал сайта представляется для ознакомительного и учебного использования. | Поддержка
Генерация страницы за: 0.006 сек.