Середньовічної культури.

Середньовіччя є закономірним культурно-історичним періодом розвитку людства. «Середніми віками» назвали цей період гуманісти кінця XV ст.

Письменникам Відродження середньовіччя здавалося надто похмурим порівняно з культурою античності.

Певна зміна поглядів відбулася в другій половині XVIII ст., коли спочатку в Англії, а потім у Німеччині та Франції став пробуджуватися інтерес до середньовічної культурної спадщини.

В ній відкрили своє національне минуле, у творах середньовічного мистецтва вбачали початки поетичної свободи і протиставляли їх суворому раціоналізму класики.

Середні віки були добою, коли зароджувалися нації, активізувалося їх суспільне та культурне життя, формувалася література на національних мовах, у повному розумінні закладався фундамент сучасної цивілізації.

Наукові дослідження аргументовано довели, що середньовічній культурі притаманні і досягнення, і глибина змісту, і свої суперечності.

Культура Західноєвропейського Середньовіччя охопила майже тисячоліття від падіння Римської імперії, з яким настав кінець «класичної державності», до Нового часу.

Соціальні передумови середньовічного суспільства визріли в надрах Римської імперії разом з посиленням ролі християнства, яке при Константині І (285-337 рр.) прийшло до союзу церкви та держави, що відкрило йому шлях до світового визнання.

Під середньовічною культурою сучасна наука розуміє культуру доби феодалізму, що відповідно до країн Західної Європи становить період від V до XV ст.

В ХІ-ХІІІ ст. з розвитком міст, ремесел та торгівлі відбуваються зміни у духовному житті західноєвропейського суспільства.

Міста Західної Європи в ХІІІ ст. в результаті тривалої боротьби завойовують самоуправління, (магдебурзьке право), що зумовило суттєві відмінності західноєвропейського феодалізму від візантійського та взагалі східного.

Важливим фактором розвитку середньовічної культури стала релігія та її суспільний інститут – церква.

У 1054 р. відбулось розмежування християнської церкви на західну – римо-католицьку та східну – православну.

Передумовою розподілу християнства на католицизм і православ’я був розподіл у IV ст. Римської імперії (395 р.) на Західну та Східну (Візантію) і поява у кожній з них самостійних релігійних центрів, претендуючих на домінуюче становище у християнському світі.

У феодальній Західній Європі християнство одночасно виступає філософсько-ідеологічною основою нового суспільного ладу, його політичною доктриною, системою права і моральним вченням.

В період Раннього Середньовіччя офіційною ідеологією католицизму став аскетизм.

Спрямованість ранньохристиянської філософії на заперечення античної культури інколи переростало у тенденцію заперечення усіх форм художньої діяльності.

Одним з перших теоретиків Середньовіччя, який визнав необхідність використання античної культурної спадщини, був Августін Аврелій (354-430 рр.), християнський теолог, представник західної патристики (філософії отців церкви).