ТЕМА 9. Травлення, транспортУВАННЯ поживних речовин і взаємозв’язок обмінних процесів в ротовій порожнині та шлунку.
Термінологічний мінімум: | |
1. Смаковий аналізатор; 2. Смакові рецептори; 3. Смакова чутливість; 4. Привушні слинні залози; 5. Підщелепні слинні залози; 6. Під'язикові слинні залози; 7. Умовнорефлекторні реакції; 8. Безумовнорефлекторні реакції; 9. Жування; | 10. Ковтання; 11. Всмоктування; 12. Шлункові залози; 13. Головні клітини; 14. Парієтальні клітини; 15. Слизові клітини; 16. Головна фаза секреції; 17. Шлункова фаза секреції; 18. Кишкова фаза секреції. |
Cмаковий аналізатор. До складу смакового аналізатора входять рецептори, що сприймають смакові подразнення, нервові волокна, які передають інформацію від цих рецепторів у ЦНС, та кірковий відділ, де аналізується інформація.
Смакові рецептори містяться в слизовій оболонці язика. Вони реагують на всі види смакових відчуттів — солоне, гірке, кисле та солодке.
Гірке сприймається переважно рецепторами кореня язика, солодке — його кінчиком, кисле — боковими поверхнями. Міра чутливості для різних речовин не однакова: для NаСІ та цукру — 0,01 М розчин, для НС1—0,007 М розчин, а для хініну—лише 0,000008 М розчин. Це зв'язано з однією із основних функцій смакового аналізатора — диференціацією харчових та нехарчових подразників. Останні часто бувають гіркі на смак.
Смакова чутливість залежить від віку (вона підвищується до 20— 25 років, а потім знижується). Істотна роль належить прийому їжі, після чого смакова чутливість значно знижується. При тривалому подразненні смакові рецептори адаптуються і їх чутливість знижується. Смакова чутливість залежить також від температури страви. Оптимальною є температура 35 °С. На смакову чутливість впливають також емоційний стан людини, індивідуальні її особливості (далеко не кожний може працювати дегустатором).
Смакові клітини існують близько 10 діб. Потім вони замінюються новими, молодими клітинами.
Секреторна функція слинних залоз
У ротову порожнину відкриваються вивідні протоки трьох пар великих слинних залоз: привушних, підщелепних, під'язикових. Крім того, в слизовій оболонці є багато дрібних залоз, які виділяють водянисту слину. Загальна маса всіх цих залоз становить близько 70 г. Привушні залози складаються з клітин серозного типу, дрібні залози слизової оболонки — зі слизових клітин, що виробляють слину, багату на муцин. У підщелепнійта під'язиковій залозах є клітини обох типів, тому ці залози вважаються змішаними.
Кількість слини залежить від ступеня сухості їжі, її подрібнення, хімічного складу речовин, що потрапляють у рот, тощо. Під час сну виділяється близько 0,05 мл/хв слини, у стані спокою—0,5 мл/хв, при максимальній секреції — 5 мл/хв. Протягом доби у людини виділяється 0,8—1,5 л слини.
Склад слини різних залоз неоднаковий. Привушні залози виділяють найрідшу слину, а під'язикові — найбільш тягучу. Змішана слина містить 99,4—99,5 % води, решту складають органічні та неорганічні речовини. До органічних речовин належать a-амілаза, ліпаза слизової оболонки язика, кисла та лужна фосфатази, РНК-ази, ДНК-ази, муцин (глікопротеїн), захисні речовини (лізоцим, тіоціанати, білкові антитіла). Але найбільше значення має a-амілаза, яка в слабколужному середовищі розщеплює вуглеводи.
Серед неорганічних речовин переважають Ма+, К+, Са2+, СІ- та ін. Іонний склад залежить від швидкості секреції. рН змішаної слини коливається у межах 5,8—7,4. При різкому збільшенні швидкості секреції рН слини може підвищуватися до 7,8.
Значення слини для процесів травлення. Слина служить для змочування твердої їжі, розчинення речовин, що діють на смакові рецептори. Слина зволожує оболонку рота, формує та покриває слизом харчову грудку, сприяє ковтанню, розпочинає гідроліз вуглеводів. Захисна функція слини полягає в тому, що вона містить бактерицидні речовини, здійснює санацію рота, частково нейтралізує шлункову кислотність, нейтралізує шлунковий сік, коли він потрапляє у стравохід. При годуванні немовляти слина забезпечує герметичність між губами і соском без чого смоктання неможливе.
Регуляція секреторної функції слинних залоз. Регуляція секреторної функції слинних залоз відбувається рефлекторно. Розрізняють умовнорефлекторні та безумовнорефлекторні впливи. Умовнорефлекторні реакції зумовлюються виглядом, запахом страви та іншими подразниками, пов'язаними з їжею. Безумовнорефлекторні впливи розпочинаються з рецепторів язика та інших органів порожнини рота. Від них імпульси передаються через волокна нервів у центр слиновиділення в довгастому мозку, а звідти—волокнами черепних нервів повертаються до слинних залоз. Це парасимпатична іннервація залоз. Слинні залози іннервуються також симпатичними нервами. Відповідні умовні сигнали, емоції можуть загальмувати процес виділення слини. Обидва типи нервів є секреторними. Але, коли під впливом парасимпатичних нервів виділяється велика кількість слини, яка містить значну кількість солей, то симпатичний нерв зумовлює виділення незначної кількості слини, багатої на органічні речовини. Кровотік у слинних залозах під час секреції різко (інколи у 5 разів) збільшується, що зумовлено прямим впливом парасимпатичних судинорозширювальних нервів, а також тим, що функціонуюча клітина поряд із секретом виділяє фермент калікреїн. Цей фермент активізує кініноген плазми крові, внаслідок чого утворюється сильний вазодилататор з місцевою дією брадикінін.
Ротова порожнина виконує кілька функцій, пов'язаних із травленням. Вона служить для захоплення їжі, пережовування її та аналізу. Велика кількість рецепторів, розташованих тут, започатковує багато рефлекторних реакцій усієї системи травлення.
У ротовій порожнині здійснюється первинна обробка їжі, тобто механічне подріблення й змочування її слиною. Рідка їжа ковтається одразу, а тверді частки жуються. Жування здійснюється за допомогою рухів нижньої щелепи, узгоджених з переміщенням їжі у ротовій порожнині язиком і м'язами щік. Усі ці рухи виконують поперечносмугасті м'язи. Процес жування має кілька фаз.
Жування — рефлекторний акт, який починається з рецепторів слизової оболонки. Імпульси від них передаються у довгастий мозок, до центру жування. До жувального центру надходять імпульси від моторної зони кори великого мозку, завдяки чому процес жування можна свідомо коригувати. Під час жування їжа переміщується, просочується слиною до такої консистенції, яка забезпечує можливість ковтання. Сформована грудка їжі проштовхується в початковий відділ глотки.
Ковтання — рефлекторний акт. Ковтальний рефлекс починається з подразнення рецепторів кореня язика, піднебіння, задньої стінки глотки. До центру ковтального рефлексу, в довгастий мозок, збудження надходить язикоглотковим нервом.
Розпочинається процес ковтання за допомогою скорочення поперечносмугастих м'язів. Тому це керований процес. Глоткова і стравохідна фази ковтання мимовільні. Глоткова фаза відбувається швидко, а стравохідна — повільно.
Завдяки координованому скороченню багатьох м'язів грудка їжі проштовхується у нижні відділи глотки, а потім у стравохід. На своєму шляху грудка їжі перетинає дихальні шляхи, але не потрапляє до них, оскільки при цьому рефлекторно піднімається м'яке піднебіння, закриваючи носову частину глотки, а надгортанник, опускаючись, перекриває вхід до гортані.
Всмоктування. Під всмоктуванням у травному каналі розуміють перехід речовин із порожнин цього каналу у внутрішнє середовище організму, тобто в кров або лімфу. Роль відділів травного каналу в процесі всмоктування різна. Слизовою оболонкою рота всмоктуються переважно деякі лікарські препарати (валідол, нітрогліцерин тощо) і вже через кілька хвилин викликають ефект. Дуже швидко (протягом секунд) тут всмоктуються деякі високотоксичні речовини, наприклад синильна кислота та її солі.
Шлунок має кілька відділів:
1 – стравохід, 2 — дно, З— тіло, 4 — антральний відділ,
5 – дванадцятипала кишка, 6 – сфінктер воротаря, 7 — кардіальний сфінктер.
Слизова оболонка шлунку продукує сік. Приблизно 80 % цієї оболонки припадає на тіло та дно. Шлункові залози цих відділів складаються з головних, парієтальних та слизових клітин. У кардіальному та пілоричному відділах є залози, які майже не мають парієтальних клітин.
Кількість соку. Протягом доби у людини утворюється близько 2,5 л соку. Його основні складові частини — ферменти, ВСІ та слиз. Натщесерце рН соку близька до нейтральної або слабколужна, а після їжі—кисла (0,8—1,5).
Ферменти соку. Головні клітини залоз виробляють неактивні ферменти — пепсиногени.Їх виявлено 7; 5 пепсиногенів утворюється у тілі та дні шлунка, а 2 — в антральному та пілоричному відділах. Пепсиногени синтезуються клітинами постійно і депонуються у вигляді гранул діаметром 0,5—2,0 мкм. У процесі травлення посилюється не тільки виділення, а й синтез пепсиногенів. Молекулярна маса пепсиногенів становить близько 42500. Під впливом НС1 ця молекула ділиться на активний пепсин (молекулярна маса 35000) та поліпептид. Пепсинактивні протеолітичні ферменти гідролізують білки до поліпептидів. Оптимум їх дії спостерігається при рН 1,5— 2,0. У нейтральному та лужному середовищі вони не активні. Пепсиноген, який досягає найвищої активності при рН 3,2—3,5, називається гастриксином. У шлунковому соку є незначна кількість інших ферментів—ліпази, желатинази.
Хлористоводнева кислота утворюється в парієтальних клітинах. У них є канальці, які відкриваються в просвіт залози. Секрет цих клітин містить близько 160 ммоль/л кислоти, рН становить близько 0,8. Концентрація Н+ у цьому секреті у 3 млн раз вища, ніж у крові. Для здійснення функції парієтальні клітини потребують значних енергетичних витрат (1500 ккал на 1лсоку), для чого використовуються в основному ліпіди.
Хлористоводнева кислота істотно впливає на процеси травлення, а саме:
1) сприяє набряканню білків, полегшуючи їх гідроліз;
2) сприяє перетворенню пепсиногенів на пепсини;
3) створює оптимальні умови для дії пепсинів (у примукозному шарі рН дорівнює 1—1,5, у порожнині шлунка —3—5);
4) виконує захисну функцію, бо має бактерицидні властивості і запобігає попаданню бактерій у тонку кишку;
5) сприяє моторній та евакуаторній функціям шлунка;
Слиз утворюється в клітинах покривного епітелію, слизових клітинах шийки залоз (мукоцитах), у кардіальних та пілоричних залозах. Слиз складається з глікопротеїдів, має лужну реакцію і частково нейтралізує хлористоводневу кислоту. Основна функція слизу захисна. Він вкриває тонким шаром гелю (завтовшки 1 мм) слизову оболонку, запобігаючи її механічним чи хімічним ушкодженням.
В'язкість слизу залежить від рН, вона максимальна при рН 5. При зниженні або підвищенні рН в'язкість зменшується. Менш в'язкий слиз легше видаляється з поверхні оболонки. Тому при підвищенні секреції НС1, епітелій слизової оболонки стає вразливішим.
У нормі існує дві лінії захисту проти самоперетравлення слизової оболонки — слиз та клітини покривного епітелію. Вони запобігають зворотній дифузії Н+ з порожнини шлунка в глиб слизової оболонки. Деякі речовини (алкоголь, оцет, ацетилсаліцилова кислота, солі жовчних кислот) порушують цей бар'єр, що може призвести до розвитку виразкової хвороби шлунка.
Вважають, що шлунковий сік складається з двох компонентів — кислотного (утворюється в парієтальних клітинах) та лужного (слиз). В утворенні лужного компоненту беруть участь мукоцити залоз тіла та дна шлунка, кардіальні та пілоричні залози, клітини покривного епітелію. рН соку залежить від співвідношення цих компонентів. Натщесерце та після їжі це співвідношення значно змінюється.
Регуляція секреторної функції шлунка. Натщесерце утворюється мало соку (кілька мілілітрів за 1 год). У ньому містяться велика кількість слизу, мало ферментів, майже немає хлористоводневої кислоти. Реакція соку слабколужна. Різке посилення секреції шлункового соку в процесі травлення зумовлено комплексом нейрогуморальних регуляторних механізмів. Розрізняють три фази секреції: головну, шлункову і кишкову.
Під час першої фази секреція стимулюється переважно нервовою системою. Компонентами її є умовні та безумовні рефлекси. Запускається процес соковиділення умовними рефлексами, викликаними виглядом, запахом їжі або навіть уявленням про неї. Безумовнорефлекторні реакції пов'язані з подразненням рецепторів слизової оболонки язика та інших органів порожнини рота. Крім нервових, під час цієї фази спостерігаються й гуморальні впливи, які обумовлені виділенням гормону гастрин. Цей гормон впливає на G-клітини, які вже через кілька хвилин після початку приймання їжі виділяють у відповідь на це, так званий вагусний гастрин. Головна фаза секреції має короткий латентний період. Це недовготривала фаза. Сік, виділений у цей період, має значну кислотність та високу травну силу.
На першу фазу секреції накладається друга—шлункова. Ця фаза залежно від наявності їжі в шлунку (розтягування їжою, тактильними та хімічними подразниками) триває кілька годин.
Секреторна активність шлункових залоз, стимульована однією лише наявністю їжі в шлунку, характеризується довготривалістю. При цьому виділяється значна кількість соку.
Ця фаза важлива для корекції соковиділення. Тривалість виділення соку під час вживання їжі, тієї чи іншої консистенції, переважно визначається відповідними імпульсами з рецепторів шлунка.Під час шлункової фази до нервових приєднуються ендокринні механізми (діють гастрин та гістамін). Гастрин утворюється в клітинах слизової оболонки пілоричного відділу і має три різновиди залежно від кількості амінокислот у молекулі. Ці гормони виділяються в кров і впливають переважно на парієтальні клітини, меншою мірою на головні. Гастрини також стимулюють ріст слизивої оболонки шлунка.
Гістамін належить до біогенних амінів. Він утворюється в тучних клітинах і є сильним стимулятором секреції НС1. Невелика кількість гістаміну утворюється постійно. У присутності ацетилхоліну та гастрину його секреція значно посилюється. Гістамін — кофактор, конче потрібний для стимуляції секреції НС1.
Кишкова фаза шлункової секреції залежить від нервових та гуморальних впливів, але переважають останні. Нервові впливи з механо- і хеморецепторів кишок посилюють секреторні процеси в шлунку, якщо сюди надходить ще не досить перетравлений хімус. Однак найбільше значення, особливо щодо корекції шлункової секреції, мають не нервово-рефлекторні механізми, а гастроінтестинальні гормони і продукти гідролізу харчових білків.
Секреція шлункової НС1 знижується, коли рН у дванадцятипалій кишці стає нижчою за 4,0. У цих умовах слизова оболонка дванадцятипалої кишки виділяє секретин, який гальмує утворення НС1. Пригнічує секрецію шлункового соку і жирний хімус, що надійшов у кишки. Цей вплив пов'язують із виділенням шлунковогальмівного пептиду і ХЦК-ПЗ. Названі гормони, утворюючись у дванадцятипалій кишці, надходять до залоз шлунка разом із кров'ю. Секретин і ХЦК-ПЗ, гальмуючи секрецію НС1, навпаки, стимулюють виділення пепсиногенів. Продукти розпаду їжі (особливо білків) після всмоктування в кров також стимулюють залози шлунка. Вони впливають на секреторні клітини також шляхом утворення гастрину і гістаміну.
Секреція шлункового соку гальмується як шляхом зменшення утворення гормональних стимуляторів, так і безпосередньо впливом на секреторні клітини. В обох випадках більшість інгібіторів гальмує внутрішньоклітинні процеси утворення цАМФ і надходження Са2+.
Гальмування секреторної функції шлунка спостерігається також під час фізичної праці, при негативних емоціях, дії больових подразників.
Завдяки комплексному впливу нервово-рефлекторних, гормональних подразників і екстрактивних речовин, які містяться в їжі, час секреції і склад соку, що виділяється, відповідають прийнятій їжі. Тому, якщо людина протягом тривалого часу харчується одноманітно, характер соку може істотно змінитися. При вживанні рослинної їжі зменшується секреторна активність у другу і третю фази, але дещо збільшується в першу. Білкова їжа, навпаки, стимулює виділення соку, особливо в другу і третю фази. Може трансформуватися і склад соку.
Дата добавления: 2015-11-18; просмотров: 1622;