Міжнародні організації в системі регулювання глобальної економіки

Особлвие місце у системі міжнародних організацій займає Організація Об’єднаних Націй (ООН). ООН на сьогодні є єдиною організацією, що регулює міжнародні відносини в широкому сенсі цього слова. До системи ООН належать такі організації, як Світовий банк, Міжнародна агенція з атомної енергетики та інші.

Зміни, що відбуваються всередині держав, не є настільки швидкими, як ті, що розгортаються в усьому світі. Тому ООН нині виконує подвійну регулюючу функцію: обслуговує міждержавну систему, що склалася історично, та глобальну систему, що переживає сьогодні етап свого становлення.

Уся ж система міжнародних організацій у сучасному світі є досить розгалуженою і складною. Але, незважаючи на те, що більшість міжнародних організацій були створені з метою регламентування світових економічних процесів, на сьогодні вони не здатні ефективно вирішувати цю проблему. Не створений єдиний механізм, який дійсно би врегульовував інтереси метакорпорацій і національних держав. Поки що ці функції певною мірою виконує держава. Міжнародні ж організації мають низку суттєвих вад, серед яких найбільш принциповими є:

– іхні функції часто обмежені консультаційними повноваженнями;

– вони наділені країнами-учасниками лише обмеженими повноваженнями з арсеналу суверенних прав держави;

– вони фактично не володіють законодавчою владою і в обмежених обсягах володіють виконавчою.

За таких умов обмеженого впливу міжнародних організацій на світову економіку їх регулюючі функції беруть на себе організації регіональних угруповань.

Як вже зазначалося, у сучасному світі формуються три макрорегіони: Європа, з ядром у вигляді ЄС; Східна Азія, з центром у Китаї та Північна Америка з базою у США. Наявність макрорегіонів дозволяє певним територіальним одиницям прагнути до екстериторіальності. Глобалізація заохочує макрорегіоналізм, який в свою чергу заохочує мікрорегіоналізм.

В основі мікрорегіоналізму – прагнення регіонів з високим рівнем добробуту не допустити перерозподілу за власний рахунок національного багатства на користь інших регіонів.

Залежно від типу організації регіональних угруповань всередині них здійснюються певні регулятивні функції. Перший тип регіональних угруповань – «імперський» – з єдиним центром сили, який не має опонентів і диктує свої інтереси та методи досягнення мети учасникам угруповання (наприклад, США – центр сили НАФТА). Другий тип регіональних угруповань є бінарним, тобто з двома центрами сили, представленими потенційно потужними і провідними, в сенсі інтегруючих інтересів, державами. Другий ешелон представляють також провідні держави (центри сили). Але для них характерним є наявність однієї групи інтересів, що збігається з цілями регіонального угруповання, та іншої – тієї, що конкурує з ними. Наприклад, інтереси США та Російської Федерації у Південно-Східній Азії або США в Європі.

Регіональне інтегрування реалізує важливе завдання: на тлі низької ефективності міжнародних економічних інститутів у межах регіональних груп формуються більш ефективні механізми регулювання регіональних і світових ринків.