Трансформація регулюючої ролі держави в економіці за умов глобалізації

Симбіоз державних (правових та адміністративних) і ринкових регуляторів економіки перетворився на стійку систему. Глобалізація економіки вносить істотні поправки в процес пошуку оптимального механізму її регулювання,

По-перше, держава дедалі більше втрачає можливість ефективно використовувати такі традиційні важелі макроекономічного регулювання, як імпортні бар’єри та експортні субсидії, курс національної валюти і ставка рефінансування центрального банку. В умовах уже досить високої і все більш зростаючої взаємозалежності національних господарств уряди змушені користуватися традиційними важелями регулювання з урахуванням інтересів інших торговельних партнерів, а також інтересів впливових ТНК, які власними відповідними діями здатні анулювати ефект використання тих чи інших засобів регулювання.

Більш того, за умов високого рівня конкурентної боротьби за приплив іноземних капіталів навіть такі традиційно «внутрішні» сфери державного регулювання, як оподаткування, соціальна політика, трудове законодавство, освіта і професійна підготовка кадрів невпинно інтернаціоналізуються. В таких умовах національні дер­жави втрачають можливість ефективно регулювати власну економічну систему навіть з використанням найсучасніших методів.

По-друге, деякі економічні процеси, особливо у валютно-кре­дитній сфері, набули глобального характеру і не підпадають під регулюючий вплив держави. Для цієї мети необхідні узгоджений вплив і заходи багатьох країн і глобальних організацій (МВФ, Світовий банк, СОТ).

Отже, національна держава поступово втрачає можливість здійснювати абсолютний контроль на власному економічному просторі. Для того щоб в цих умовах захищати власні національні інтереси, уряди винаходять все більш тонкі і складні механізми регулювання економіки, все глибше вникають у проб­леми окремих її сфер. Держава ще в більшій мірі, ніж раніш, змушена займатися інвестиційною, структурною і соціальною політиками, збереженням навколишнього середовища та іншими проблемами.

З метою захистити свій суверенітет держави можуть вдаватися до таких двох варіантів стратегії оборони:

а) стратегія оборонної інтервенції передбачає вжиття таких економічних заходів, як започаткування різних бар’єрів, зокрема тарифних, а також встановлення контролю за переміщенням капіталу з метою примусити національні компанії не експортувати капітал за кордон, а інвестувати у національну економіку;

б) стратегія поступальної інтервенції передбачає надання субсидій національним компаніям або відмову держави від регулювання конкуренції.

Практика свідчить, що популярність наступальної стратегії останнім часом значно зросла.

Як вже зазначалося, зараз держава з історичної та етнокультурної самоцінності все більше трансформується в корпорацію з управління соціально-територіальною системою. Ефективність цієї корпорації здебільшого залежить від того, наскільки успішно вона інтегрувалася у глобальний процес, у глобальні мережі суб’єктів глобальної діяльності. Р. Родс, один із провідних теоретиків нового підходу у державному управлінні, звертає увагу на те, що мережеві структури, котрі використовуються як інструмент глобального управління, чинять зворотний вплив безпосередньо на державні органи.

Особливу увагу необхідно приділити феномену «країни-системи», які представлені державами, що з метою досягнення власних геоекономічних інтересів формують самостійну систему інтернаціоналізованих ядер (ІВЯ). Їхніми ланками виступають транснаціоналізовані структури, яким країни їх походження делегують реалізацію національних інтересів у геоекономічному просторі. Водночас забезпечується їх військовий захист. Країна-система (наприклад, США) характеризується глобальним лідерством за політичним, економічним, ресурсним показниками і завдяки цьому може чинити великий вплив на глобальний економічний простір, регулюючи його відповідно до своїх власних інтересів. Кордонами Сполучених Штатів, фактичними, а не номінальними, що охороняються збройними силами, є не адміністративно-політичний контур держави, а «зони національних інтересів», які охоплюють майже всю планету.

Це вказує на нову іпостась світового регулювального органу – глобального суб’єкта, країну-псевдоімперію (в тому числі США). Вона тісно пов’язана із форматом МРО (міжнародних регулювальних органів) та з її суб’єктами: «Великою сімкою / вісімкою» або ООН, перебираючи на себе низку відповідних функцій.

Ще одним прикладом країни-системи є Китай, вірніше Великий Китай, що включає КНР, який приєднав Гонконг, поглинув Макао і уважно придивляється до Тайваню.

Відомі й інші формати реалізації країни-системи: це – держава-регіон. Наприклад, шенгенська зона, яка об’єднує багато країн Європи.

Можна відзначити формування трьох макрорегіонів сучасного світу: Європи, з ядром у вигляді ЄС; Східної Азії, з центром у Китаї та Північної Америки, з базою у США.

Глобалізація заохочує макрорегіоналізм, який у свою чергу мотивує мікрорегіоналізм (створення автономій всередині держав, наприклад, Північна Італія, Силіконова долина у США). В основі макрорегіоналізму – прагнення регіонів з високим рівнем добробуту не допустити перерозподілу власого національного багатства на користь інших регіонів. Поява багатих мікрорегіонів автоматично призводить до виділення бідних регіонів.

Стара система держав трансформується в комплекс політико-економічних спільнот: мікрорегіони, традиційні держави, макрорегіони. Усі ці суб’єкти сучасного світу так чи інакше впливають на його регулювання, в тому числі економічне. Міста світового значення стають пультами управління глобальною економікою.