Сутність базових критичних зауважень процесу глобалізації

На думку Дж. Грея, глобалізація є помилковим і шкідливим проектом, що чинить непомірний вплив на економічні і фінансові інститути. Вона виражає переважно інтереси США у зовнішній політиці. У результаті слабкі держави стають жертвами цього процесу, а національні уряди починають розподіляти владу – політичну, соціальну, військову з колами бізнесу, міжнародними організаціями, групами громадян, що, як результат, підриває їхні власні позиції на світовій арені за умов панування індустріальної Півночі.

Р. Кеохане і Дж. Найстверджують, що всупереч очікуванням теоретиків інформаційна революція, характерна для глобалізації, не зрівняла держави між собою. Вона дала саме зворотний результат. Скептики підкреслюють очевидну маргіналізацію країн, що розвиваються. Економічно розвинена Північ, по суті, виключає з прогресу значну більшість людства.

Другий напрямґрунтується на тому, що реалізація програми Вашингтонського консенсусу, яка активно нав’язувалася через посередництво США різноманітними фінансовими інститутами, ставила за мету загальмувати розвиток країн світової периферії. Дж. Грей стверджує, що США фактично здійснюють захоплення світової економіки і будь-яка інша економічна цивілізація піддається загрозі знищення. М. Наім вважає парадоксом те, що країни, які відповідали вимогам Вашингтонського консенсусу, вже не є тими, що розвиваються.

Третім напрямому ході критичного осмислення глобалізації виділяють скептичну позицію П. Хірста та У. Томпсона, які вважають глобалізацію міфом, метою якого є приховування конфрон­таційної реальності міжнародної економіки, яка все більше являє собою важко-стримуваний баланс сил трьох регіональ­них блоків — Північної Америки, Європи та Східної Азії, національні уряди яких зберігають усю колишню міць. Скептична позиція П. Хірста та У. Томпсона виходить з того, що глобалізація не пом’якшує, а посилює світову нерівність. Вона створює додаткові можливості для великих виробничих компаній за рахунок менш великих і менш залучених до сучасної науки і технологій виробничих колективів.

Четвертий напрямпредставляє ту точку зору, що в провідних країнах світу ефективний розвиток економіки виникає в досить великих зонах виробництва, які внаслідок відкриття кордонів стануть неконкурентоспроможними для зарубіжних експортерів, здатних демонструвати більш низький рівень витрат. На думку американського дослідника Р. Гілпіна і Дж. Айкенберрі, політичні обґрунтування економічної відкритості значним чином зменшилися останніми десятиліттями в умовах, коли світова економіка виглядає як система привілеїв власників капіталу за рахунок робітників, громад та навколишнього середо­вища.

П’ятий критичний напрямочолюється Я. Бхагваті, П. Крюгманом і Дж. Стігліцем. Вони вважають, що найбільш доцільним є побудова системи вільного ринку для товарів, а не для капіталів, оскільки останні є нестабільними за власною природою і вимагають державного контролю — як мінімум, контролю за обмінними курсами.

Шостийкритичний напрямпредставляють американські ізоляціоністи на чолі з П. Бьюкененом. Вони сприймають глобалізацію як систему допуску на багатий і справедливий американський ринок демпінгових товарів з країн з дешевою робочою силою, що спричиняє відтік вільного американського капіталу в країни, які розвиваються, і в результаті послаблює міжнародні позиції США. У цьому сенсі П. Бьюкеннен сприймає глобалізацію як основного противника США.

Д. Каллеокритично зазначив, що стилізована за американським стандартом глобалізація означає однополярний світ, контрольований США, а не диверсифікований плюралістичний світ, що передбачає розподіл владних повноважень. Ця тенденція являє собою небезпеку, що постійно загострюється і набуває прояву у політичній спрямованості, коли США протиставляє власні економічні інтереси одночасно інтересам ЄС, Китаю, Росії.

Дж. Грей відмітив, що фундаменталістська ідеологія вільного ринку не зможе утриматися довго, оскільки суперечить вищим ідеалам і інтересам більшості держав. Але вона буде диктувати власні правила достатньо довго, щоб спричинити негативні наслідки у всьому світові. США не поступляться власною глобальною всемогутністю, не підкоряться ніякому глобальному урядові. Зараз людство знаходиться на початку кризового етапу розвитку, протягом якого анархія ринку і виснаження природних ресурсів призведуть до значних геополітичних конфліктів. Тільки створення сильних інститутів глобаль­ного управління, які регулювали б співвідношення валют і захищали зовнішнє середовище, могло б сприяти вирішенню сучасних глобальних проблем.

Сьомийкритичний напрям виходить з того, що, можливо, найголовнішою на сьогодні проблемою залишається співвідношення глобалізації з вестернізацією (наслідування досвіду розвитку західних країн іншими країнами світу). Таким чином, йдеться про сутність процесу модернізації. Цей напрям має два внутрішніх підходи. Одинґрунтується на тому, що глобалізація є процесом більш широким, аніж вестернізація, і практично дорівнює процесу модер­нізації. Такої точки зору дотримуються А. Гідденс, Р. Робертсон, М. Олброу, У. Коннолі. Другий підхід полягає в тому, що глобалізація являє собою просто глобальну дифузію західного модернізму і західних інститутів. Авторами останнього підходу є С. Амін, Л. Бентон, А. Каліннікос.

М. Вебер наполягає на «нормальності» незахідного світу і на унікальності західного. Це дає можливість зрозуміти, чому уніфікаційні підходи зазнали концеп­туальної і практичної поразки. Відбувається процес «розгалуження» модернізацій за локальними можливостями країн і регіонів. На думку теоретика процесів модернізації Ш. Айзенштадта, на сьогодні практика пристосування західних зразків до місцевих культурних умов набуває легітимності. У новому столітті відбуватиметься, як стверджують Дж. МодельскітаУ. Томпсон, реконфігурація союзу демократій навколо основного ядра – США та Європейського Союзу. Партнерство США та ЄС буде головною засадою глобалізованого світового порядку в XXI столітті.

У цьому випадку С. Хантінгтон запропонував влас­ну типологію модернізації. На його думку, руйнація традиційного суспільства шляхом вестернізації без модернізації не має перспектив (Єгипет, Філіппіни). Не має успіху і модернізація без вестернізації, тобто модернізація, що здійснюється на підґрунті власної ідентичності (Японія, деякі країни Південно-Східної Азії). Наздогоняюча модернізація, яка мала місце у Росії, Мексиці, Турції, на думку С. Хантінгтона, перебуває в кризовій стадії, у тому числі через те, що зразок для наслідування – Захід – сам зазнає змін.

А. Гальчинський, досліджуючи результати реалізації політики наздоганяючої модернізації, дійшов висновку, що вони демонструють: а) економічні суперечності і глибокий світоглядний вакуум; б) деформацію політичної системи суспільства, яка стає однополярно орієнтованою. Формується ситуація «придушеного плюралізму», коли історичний процес розглядається не як спосіб самореалізації народу в його власній історії зі своїми власними складностями і суперечностями, а як механізм втілення запозичених ззовні цінностей; в) відлунням наздоганяючої модернізації стає деградація реформаторської еліти. Прагнучи будь-якою ціною утвердити у власній країні західні стандарти, вона денаціоналізується, стає космополітичною, віртуальною.

А. Тойнбі вважає, що експансія західного суспіль­ства і поширення західної культури призвели до того, що всі інші існуючі цивілізації відійшли від вестернізованої сфери, яка обіймає весь світ. Нині західне суспільство має переважний вплив на розвиток усього людства.