ПОСОЛЬСТВА ПУШКАРЯ І ДОВГАЛЯ — ІСКРА З ТОВ., ПОСОЛЬСТВО ПУШКАРЯ — ІСКРА, ПОСОЛЬСТВО ДОВГАЛЯ — ТИША, МІСІЯ БАЙБАКОВА ДО ПУШКАРЯ.

З московської сторони в той час збирав відомості піддячий Фірс Байбаков, висланий з Москви до Пушкаря разом з його послами: Петрашем Яковенком з товаришами 6 (16) березня. Він мав віддати Пушкареві згадану вже вище царську грамоту з доганою за ухиляння від ради та послуху гетьманові, від якихнебудь заяв стриматися, а натомість потайки розвідати, чи багато з Пушкарем козаків, які у них настрої і наміри? чи збирається Пушкар явитись у Хитрово на його заклики? чи має він і його козаки намір бути послушними Виговському, і чи нема між ними якихось хитань (шатости) ¹).

Виконуючи це доручення Байбаков спішно проїхав до Полтави й назад, пробувши на Україні два тижні, від 13 до 27 с.с. березня, розвідуючи і розпитуючи кого міг в дорозі й на місці. Застав нове посольство від Запорізької Січі і від городових полковників — Пушкаря і новопроголошеного Довгаля — Іскру, з товаришами, що вибиралися до царя з новими жалями на зрадливу поведінку Виговського і старшини, і з ними виїхав до Москви.

Вони везли таку супліку від полку, списану 11 с.с. березня (московський переклад на жаль, стер всю її автентичну фізіономію, а місцями до непізнання затемнив і самий зміст) ²): “Б. м. вел. государеві і т. д. нижайший холоп і підданий заприсяжений М. Пушкар полковник з усіма сотниками і отаманами городовими і з усією черню полку Полтавського б'є чолом і т. д. Піддані війська Запорізького з кошу запорізького, вся чернь дніпрова однодушно з нашою черню городовою скаржилися на зраду, кривди і великі прикрості від Ів. Виговського і Гр. Лісницького. (А тепер) полк Полтавський через виборних своїх з різних городів: Ів. Іскру, Михайла Степаненка, Левка Гавриленка сотника зіньківського, Савостьяна Подсиленка сотника рашівського, Ів. Педяка сотника балаклійського, Мисана сотника санжарівського, Кондрата Кузьменка, Дороша Іваненка, Івана Гавриленка, Якова Хурсенка, Гната Давиденка ³) з товаришами, б'ють чолом в тих статтях:

Дав (Ів. Виговський) ⁴) городи на Ворсклі, а саме Новий Санжарів, Біликів Брід, Кобеляки і Кременчук лютрові Юрієві Немиричові — чого ніколи покійний Б. Хм. славної пам'яті не робив без указу в. в-ва, що він сміє робити.

Також і чужоземних людей — ні сербів ні німців ні ляхів він при собі не держав — як цей дуже багато при собі має.

А коли мирився з сусідніми державами, то тільки для спокою, до слушного часу, і ніколи військо Запорізьке (при нім) таких кривд не мало.

А як тільки наставили гетьманом Ів. Виговського, без ради (безъ совЂту) всієї черні, то цей уже ні одного козака при собі не тримає, тільки все чужоземних людей, а від них по городах нам, війську Зап. і всім посполитим (“общимъ”) людям у всій Малій Росії почали чинитися кривди незносні, і всякі вільності відібрано. Ці чужоземці як наємники мусять його волю творити, що він їм накаже (а за це їм плата) ⁵), а деяким чужоземцям, як от лютрові Немиричові, віддав Ів. Виговський городи козацькі в. ц. в-ва на вічні часи. Посилає їх городи воювати, людей христіанських стинати; декого розстріляно, а інших козаків війська Зап. в в'язницях великими карами томить; маєтності грабують і забирають усяку худобу.

“Тому будь ласкав і т. д. від тих зрадників, Виговського і Лісницького, нас звільни, і з ними по волі своїй вчини. Бо коли ті два будуть старшими в війську Зап., то вони нас до решта знищать і все майно пограбують, а помалу прикликаючи з чужих країв людей, сами (їм) піддадуться і в нівець Малу Росію обернуть.

“Ті грамоти, що (були прислані від в. ц. в-ва) військові Зап. через Михайла Стринджу з тов. на те щоб повною радою старшини і черні війська Зап. в Переяславі всі справи полагодити і до ладу привести, Виговський і Лісницький за ніщо мають — кажуть що то грамоти підроблені (смышленные) ⁶).

“Прислав від престолу свого до війська Зап. окольничого Б. М. Хитрово, — але в Переяславі тому ж Ів. Виговському без повної ради і без всієї черні віддано гетьманство, булаву і всі військові клейноти (“украшеніе”) до рук його, на церковнім місці, у св. Пречистої. А в давніших часах гетьманів, полковників і іншу старшину війська Зап. вибирали завсіди в полі, кого військо схотіло (“по любви войсковой”).

“А те військо Зап. що на коші під сей час зимувало, Ів. Виговський голодом морив, не пускаючи з городів на Запоріжжя ніякої поживи ⁷), а все то робиться для хана кримського, аби військо Зап. на коші яко мога знищити — котрого кількасот літ ні один невірний цар не міг силою знищити. З тих то причин, за обмовою Виговського і за присягою кількох людей кременчуцьких виваблено з Запоріжжя, з коша кошового гетьмана і отамана Якова Барабаша. Переказував Ів. Виговський і в листах писав, що от мовляв ваших запорізьких послів на Сибір заслано, і бачити їх не сподівайтеся! А по городах від поля і від Запоріжжя, полки поставив: ніженський, чернігівський, прилуцький, іркліївський, визначив сторожі, не кажучи правди черні, тільки старшині, суворо наказав, аби тих що йдуть на Запоріжжя хапати, розстрілювати і стинати. А як вивабив Барабаша з коша, так зараз і полки розпустити велів, тільки добру сторожу на послів запорізьких поставив, аби переловити і на Запоріжжя з грамотою в. ц. в-ва не перепустили. Та як посли повернули щасливо до народу війська Запорізького і наперед себе послали відпис (грамоти) на Запоріжжя, так військо Зап., згідно з даними від ц. в-ва грамотами, вийшло з коша, з Запоріжжя, з старшим Опанасом Дядьком, і стало на відповіднім місці, так як наказав Б. М. Хитрово” (в листі Довгаля пояснено: військо це мало йти на раду до Переяслава, але Хитрово не допустив, і від Лубень завернув — так евфемістично представлено марш запорожців на городи).

Далі йде прохання до царя, щоб він персонально відвідав Україну і Київ, з своєю родиною, з двором і патріархом, завести лад “між народом христіанським і всім військом Запорізьким” — звеселити своїм приходом Малу Росію і нагнати страху неприятелям. Мовляв давно вже вся Мала Росія з військом Зап. жадібно чекають царя і патріарха — “як дідичного свого володаря” — нехай усі сусіди бачать, що Мала Росія і військо Запорізьке як піддались під царську руку, “так вічно живе і житиме під рукою цар. в-ва” ⁸).

Другу таку грамоту вислано іменем Миргородського полку і його полковника Довгаля, з датою 12 с. с. березня. Обидві грамоти майже буквально повторяють один прототип — з різними додатками, більшими і меншими. Супліка миргородських полчан починається, без вступних пунктів, споминами про добрі часи Б. Хмельницького. Зате, згадавши про кривди від чужоземних людей Виговського, ширше спиняється на нападі на Полтавський полк наємного сербського війська — під проводом “сербина Богуна (!) і Тимоша, що був поставлений паном у Гадячі”, — виправдує Пушкаря, що він мусив дати відсіч цим напасникам і просить царя не ставити того йому в вину. В додатку подає “статті Виговського”, що ширив Лісницький, і його листи до сотників, що мають ілюструвати його зрадницькі замисли ⁹). Везли цю супліку сотник миргородського полку Петро Ольшанський, Павло Апостол і Михайло Тиша. Обидва полковники крім того передали листи до думного дяка Алмаза — оба датовані 12 с. с. березня, з проханням улекшити посланцям їx місію, ці посланці ставилися в приказі 17 (27) квітня, подали понад те ще окремі писані статті — щось ніби як накази. Полтавські статті дійсно мають такий характер — тези які належить піднести перед урядом — досить не мудро стилізовані підсумки матеріалу, доповнені відомостями зібраними підчас подорожі, а може й в цілості зложені самими посланцями в Москві.

Тут повторяється, що Виговського вибрано без участі і відома “кошового війська”, полку полтавського і миргородського і військо Запорізьке і вся чернь дніпровська його не хоче, тому просять у царя, щоб була зложена повна рада з участю всього війська і всієї черні, згідно з грамотами — даними Стринджі очевидно. Повторяється прохання, щоб цар приїхав до Києва, відібрав нову “повну” присягу і вчинив розправу милостиву всій черні і війську Дніпровому і Городовому.

Повторюються обвинувачення против Виговського — за Немирича, за чужоземне військо; додається посольство до поляків - місія Тетері, що стала відома послам підчас подорожі в Гадячу від київських ченців, і напад татар на московську Україну, нібито за дозволом Виговського.

Статті підписав полтавський писар Дорош іменем Іскри й товариства “тому що не вміють писати” ¹⁰).

Статті миргородські — це механічно розбите на пункти оповідання про зрадливу поведінку Лісницького: як він по раді корсунській скликав у себе в дворі сотників і отаманів на раду, оповідав про нові московські статті і агітував за підданство кримському ханові, а коли довідався, що запорожці переловили “тайні зрадницькі листи” Виговського до хана, — повідбирав назад “свої статті, роздані сотникам”, “щоб до московського царя не дійшло”. Ці “статті” так само підписав полковий писар миргородський Федір Блажевський, іменем послів “тому що писати не вміють” ¹¹).

Те що Байбаков записав до свого звідомлення, дуже мало додає до цього. Підчас подорожування з пушкаревими посланцями і за свого побуту у Пушкаря Байбаков очевидно став цілком по його стороні, не знати чи з переконання, чи був таки закуплений. В своїм звідомленні він явно добирає матеріал сприятливий для Пушкаря, а хто зна чи й не ретушує його в тім напрямі; тому до того що він переказує треба ставитися з певною обережністю.

Якийсь путивлець Спиридон, що пристав до нього в дорозі з Москви до Полтави, розповідав, що гетьман “чоловік неправдивий”, що каже і на що присягає — тому вірити не можна, і запорізькі козаки і вся чернь тримається Пушкаря ¹²).

Провідник, що їхав з Байбаковим до Гадяча казав, що бувши в Гадячу під час наступу на Пушкаря чув він від якогось “гетьманового отамана”, нібито гетьман так говорив: “Полковника Пушкаря приборкаю (под себя подклоню), інших поб'ю, а після того буду з Москвою воювати”. В Гадячу Байбаков провіряв це оповідання, і ті люди яких він розпитував нібито потверджували, що такий намір Виговський має давно, і як би не противний йому Пушкар, він давно б московське військо вирубав. Хотів витяти і полк Ромодановського, а тільки побачивши, що Пушкар, запорожці (“войско Запорожское”) і чернь вірні цареві, він того не вчинив і зложив присягу в Переяславі, але то не щиро (“не по правдЂ”) ¹³). Таке говорив і якийсь Семен служебник Хмельницьких (“послуживец гетмана Б. Хм., а послЂ Хм-го служитъ у сына его”), що приїздив до Гадяча в їх справах: “Коли б “полковник”, все військо і чернь Виговському хоч трохи піддались, так він присяги б не зложив, а хоч і присяг, то вірити тому не можна: він хоче йти на царські городи з Ордою, ляхами і тим військом, що з ним, і тепер руйнує “полковницькі городи”, що той (Пушкар) відає за царським указом” ¹⁴).

Вся ця місцевість, що Байбаков переїхав з Путивля до Гадяча — Роменщина і Гадяччина в днях 23-25 н.с. березня пробувала в панічнім очікуванню наступу війська Виговського: не спали по ночах, боячись, що “гетьманові полки” нападуть, випалять і вирубають “полковників (Пушкарів) край”, сотники з коней не зсідають, по городах і селах шлють накази, щоб стереглися; ніженські, прилуцькі і чернігівські стояли під Лохвицею; сподівались, що вони перейдуть Хорол і почнуть пустошити Миргородщину. Полковник Ляпунов (з корпуса Ромодановського) посилав свого капітана до ніженського полковника Гуляницького, що стоїть під Лохвицею — питав його, пощо він тут стоїть, коли ніякого неприятеля нема, і тільки царських людей руйнує. Гуляницький відповів йому, що стоїть за писаним наказом окольничого Хитрово, чекає наказу від гетьмана: як гетьман напише, то він відступить” ¹⁵).

В Гадячу Байбаков з Яковенком застали Івана Іскру з товаришами, що пустились були до Москви з новим посольством від Пушкаря і Довгаля. Іскра запросив Байбакова на вечерю і за вечерею розповідав, що Виговський замирився з Ордою, війшов в союз з мунтянами, волохами, венграми і ляхами. Писав королеві, заохочуючи його “очищати свою землю” і обіцюючи йому в тім свою поміч. Послав на Угорщину свого посла ¹⁶). Але коли Байбаков пробував щось ближче про це довідатися, Іскра (як і інші інформатори) ніяких конкретних відомостей не міг дати; очевидно - були це просто агітаційні балачки, щоб робити настрій.

Трапивсь якийсь піп з Зінькова, що організував якусь еміграцію з Литви, щоб оселитися з нею під Олешнею і мати там парафію. Байбаков питав його, чи вірний цареві Пушкар з військом і чернь, і піп “по священству” запевнив, що вони служать вірно, а як Виговський Пушкаря знищить (“изведет”), буде велика біда; уже чигринський полк перейшов за Дніпро, перевозять Орду — два пороми перевезли, а два потонули; Виговський хоче воювати пушкаренків полк, а потім з шведами йти на Київ, а далі на царські городи ¹⁷).

В дорозі з Гадяча на Полтаву надибали “в степу” п'яного козака — везе листи Пушкаря по городах. Яковенко взяв листи і прочитав: там був наказ сотникам і отаманам бути готовими, бо ніженський, чернігівський і прилуцький полки стоять під Лохвицею і чекають Виговського з татарами і ляхами ¹⁸).

Коли приїхали до Полтави, на дворі Яковенка вдарили з двох гармат. Байбаков сповістив полковника про свій приїзд, і той його зараз прийняв. При нім було чоловіка з 30 старшини; прийняв Байбакова “честно”, запросив на обід, підчас коли пили здоров'я царя, велів в труби трубіти, в літаври бити і з гармат стріляти. В розмовах Пушкар і його старшина говорили на тему, що Виговський цареві зраджує, присяг не по правді, і після присяги хоче з Ордою, ляхами й іншими чужоземними державами воювати царські городи і села. Тепер от стоять полки під Лохвицею, чернь питає, против кого це буде війна: против турків чи шведів? І вставши з-за столу свідчили свою вірність цареві.

Другого дня була розмова більш довірочного характера: Пушкар ¹⁹) прийшов “на господу” до Байбакова з 4 особами тільки. Жалувався на Виговського і Лісницького, оповідав про невірну поведінку Виговського на раді в Корсуні (те що ми вже знаємо) і про його зрадливі замисли: підбити Запоріжжя, знищити Пушкаря і тоді йти на Київ: вирубати царську залогу та обсадити ляхами і шведами, а потім воювати московські городи.

“І таке ще: після присяги дав Виговський без царського указу “німцеві”, “лютрові”, “євреєві” ²⁰) Немиричові шість городів мого (полтавського) полку: Кременчук, Кишеньку, Кобеляки, Білики, Переволочну і Нові Санджари. Цей лютр живе у Виговського в Чигрині, а до тих городів розсилає листи до сотників, щоб збирали на нього всякі запаси і податки. Сотники приїздять до мене з тими листами і прохають, щоб я їх не видавав, а вони хочуть вірно служити (цареві) — такі два листи Пушкар передав Байбакову.

“А з того царського жалування, що нераз присилалося для війська Запорізького, нічого війську не давалося, а на ті гроші Виговський тепер підіймає орду та ляхів. І ті гармати полкові (полтавського полку), що ходили бувало з полком в походи, Виговський віддав орді та ляхам, 30 штук.

“Як восени був бій з татарами, і я тих татар, що в тім бою взято, відіслав до Виговського, то він їх до орди пустив, а на мене кричав за те, що я против царських неприятелів стояв.

“Як серби приходили з наказу Виговського, щоб мене взяти і розстріляти разом з іншими 24 козаками, а город засісти, так я виїхав щоб їх спам'ятати: чого це вони наступають? Це ж зрада проти государя! А вони не давши собі говорити, ударили на мене. Тоді я велів війську боронитись, і бог їх покарав: вигнано їx з государевих городів”.

Наступного дня Байбаков з Пушкарем були на богослуженню в монастирі воздвиження і потім на обіді у ігумена, що завів розмову в тон пушкаревих ревеляцій: “Виговський роздає государеві городи лютрам, що йому служать, а тими людьми розпоряджає швед: як заволодієте тими городами твердо, тоді зробіть кінець Пушкареві, а тоді взяти Київ, посадити там князем Ракоція, й потім іти на царські “руські городи”. А Пушкар і військо і чернь служать цареві вірно і нічого лихого не мислять”.

По цім, 31 н. с. березня Байбаков поїхав з Полтави, взявши від Пушкаря подорожній лист, в якім значилося, що він їде разом з Іскрою, посланцем Пушкаря. По дорозі він ще записує кілька розмов на тему вірності Пушкаревого війська і зради Виговського. За московською границею удалось їм випередити Лісницького, що 6 н. с. квітня поїхав з Путивля, двома днями перед Байбаковим і Іскрою; але коли вони приїхали до Калуги, виявилось, що там єсть наказ — не давати Пушкаревим посланцям коней перед Лісницьким, не знати, чи був такий делікатний наказ з Москви, чи Лісницький про це постарався на місці, — тільки аж 22 н. с. квітня вони могли одночасно з ним виїхати з Калуги до Москви. В Приказі вони заявилися 27 н. с. квітня — того дня подали свої “статті” і мабуть таки чи не випередили Лісницького, бо той подав свої статті 1 н. с. травня. Такі перегони вчинили наші земляки перед московським урядом!