МИРГОРОДСЬКИЙ ПЕРЕВОРОТ.

Так розгорталась ця українська усобиця, котру наш український історик описав цими патетичними словами:

Ще огонь многокровний і многоплачевний, запалений внутрішньою війною з поляками, вісім літ сильно паливши і Україну в розправі з короною Польською сильно снідавши — не згас.

Ще трупи людські на різних лядських і українських полях воєнною зброєю простелені — до кінця не зотліли.

Ще земля на многих горизонтах від крові людської зчервоніла — дощевими кроплями не обмилась.

Ще аер від трупів людських просмерджений не прийшов до першого свого чистого і невредного єства.

Ще у матерей по синах, жінок по мужах й інших кревних своїх, воєнною зброєю усмертвлених слезоточні не висохли зіниці.

Ще ні Україна поляків, ні поляки українців (позбувшися) не змогли в домах своїх милої компанії з родичами своїми ужити, ні солодким сном заснути, ні пожаданого спокою певними бути.

Аж тут по цій стороні Дніпра — від Переяслава і Полтави, з причини двох людей — нового тоді гетьмана Ів. Виговського і М. Пушкаря полковника полтавського вибухає новий огонь внутрішньої усобиці і кровопролиття великого і набуває своєї сили на палення і остаточне знищення всякого людського добра на руїну людську” ¹).

Не вважаючи на всі намовляння московських бояр і воєвод, Барабаш і Пушкар вели акцію против Виговського і старшини, ширячи повстання, збільшуючи територію “черні війська Запорізького” і агітуючи проти панування гетьмана і старшини. Марш Пушкаря на Лубні, нібито щоб зложити там нову раду, був в дійсності окупацією Миргородського полку. В той мент коли Пушкар, Стринджа і т. д. заспокоювали в Лубнях Хитрово з тов., що всякі бунти будуть припинені, військо розпущене і т. д., в Миргородськім полку проходив переворот — на жаль дуже мало відомий в подробицях, але дуже інтересний, як процес опанування “черню” нової території. Хронологічну вказівку дає запис Хитрово, що на виїзді з України в м. Смілім 10 (20) березня він велів дати пару соболів роменському сотникові Войтенку за те що той привіз “бунтівного листа” Степана Довгаля, що “учинившися полковником в Миргороді” розсилав по всіх городах Миргородського, полку, до всіх урядників такі бунтівні листи ²). Про те як це сталося нібито розповідає сам Довгаль в чолобитній цареві — розповідає одначе не дуже виразно, а лихий московський переклад ³) місцями дорешти затемнює зміст; скільки можна зрозуміти з цієї чолобитної і приписки до неї, де додаються деякі фактичні подробиці, Довгаль хоче представити справу так: Після того як Пушкар приїхав до Лубень з покорою, Хитрово відібравши від нього присягу, вислав до Миргорода “трьох голов” (стрілецьких мабуть): Як. Яцина, Аладьїна і Литвінова, і з ним три “знамени” московського війська. Вони скликали тут полкову раду, і на ній прочитали листа від окольничого — що містив в собі мабуть повідомлення про потвердження Виговського на гетьманстві, присягу Пушкаря — і заклик залишити всякі бунти і слухати свого начальства. На це присутні на раді заявили, що ніяким чином не хочуть мати за старшого Леська Козла, що Лісницький полишив наказним полковником в Миргороді, виїздячи до Виговського — “бо той Лесько підбиває Грицька Лісницького на все”, розуміти очевидно — на всяку зраду. Своїм полковником вони проголосили Степана Довгаля — що мовляв їхав тоді спід Лубень з царськими грамотами до війська Запор. Він нібито відмовлявся, але “сотники, отамани і вся чернь зі всього полку Миргородського, подали йому полковницький пернач, корогву, бубни — царські клейноти і доручили правити до указу цар. вел.”.

Це сталося мабуть 9 (19) березня - судячи з того що 10 (20) роменський сотник уже привіз до Хитрово “бунтівничого листа” Довгаля, що той розіслав по полку, в ролі Миргородського полковника.

Виговський велів виступити против цього повстанського руху полкам прилуцькому, ніженському, чернігівському — але фермент був настільки гострий, що захоплював і ці полки, і полковники не відважились запуститися між цю схвильовану стихію. Величко пригадує собі, здається доволі реально, тодішню ситуацію, оповідаючи, що Лісницький під наступом Пушкаря уступився з Миргорода до Лубень з частиною свого полку — перед котрою теж був в немалім страху пильнуючи, щоб і ці полчане йому не зрадили. Після від'їзду Хитрово рушив до Лохвиці, і туди на нього пустився Гуляницький за ордонансом Виговського і прибув туди на третім тижні посту (7-14 березня ст. ст.), але нічого не мігши зробити 18 (28) березня відступив на Глинськ і дальше до дому — і при цім повороті пушкарівці виїхавши з Лохвиці, наробили йому не мало шкоди (180). Вказівки різного сучасного листування з цим погоджуються ⁴), а ось маленька ілюстрація до тих настроїв козацької маси, в яких переходили ці операції: В перших днях квітня до московського посланця Байбакова приходили в Зінькові два козаки ніженського полку: оповідали йому що пять хоругов (сотень?) їх полку, переконавшися в зраді Виговського, хотіли перейти до Пушкаря, але довідавшися про це Виговський (фактично мабуть Гуляницький) велів вирубати ці збунтовані сотні, і їх тільки 50 чоловіка, кинувши родини і доми втекло до пушкарівців ⁵).

Таким чином з кінцем березня вся східня Полтавщина (по діагоналі Переволочна-Лохвиця) об'єдналися з Запоріжжям в повстанню “черні” против старшини. Величко в яскравих виразах віддає пам'ять старшинських кругів про цей рух. Пушкар, готовлячися на війну з Виговським і його однодумцями “зібрав собі з винників, броварників, пастухів, наймитів людських полк піхотний, назвавши його дейнеками. Полк цей мало мав в собі товариства з добрим христіанським сумлінням і оружієм до війни приличним, а то тільки з рогатинами, косами, кіями, і з серцями схильними до убийства і грабування людського майна” (180). Страшна загроза вставала перед владущою верствою Гетьманщини і перед українською буржуазією взагалі. Такі епізоди як погром полтавською голотою гадяцьких маєтків Хмельницьких — при чім арештованих нею урядників услужно прийняли до своїх в'язниць пограничні московські воєводи. Кріваві події на Лохвиччині — де вирізано немилосердно, злобно, злорадно родину Боклевських — швагрів Виговського з усім домом, і трупи вкинено на смітник, не давши ховати — підіймали перед очима козацької старшини привиди різні польського панства, тільки тепер об'єктами злоби і завзяття, цієї української черні, ставали вони, недавні учасники і провідники цих повстань. “Православна Русь” — так недавно солідарна в боротьбі з лядською тиранією, виразно поляризувалась на класових признаках, і ті що пускалися класовими стежками польських панів і виявляли їх соціально-економічні претензії, мусили рахуватися з повторенням на їх адресу соціальної революції, котру вони так недавно пережили.

Гетьманський уряд уважав своїм обов'язком зломити цей грізний рух всякою ціною, і коли козацька маса показувала себе такою невитрівалою в безпосередніх стрічах з агітацією “заводчиків” черні, одиноким рятунком йому представлялась поміч закордонна. Найближче під рукою була власне поміч Орди — що мала за собою традицію, усвячену іменем Богдана Хмельницького.