Загальні зауваги
t
Право на захист та реальна можливість його здійснення органічно пов'язані з часом, що минув з моменту порушення права, давністю або, як записано у Цивільному кодексі України, позовною давністю.
Чим обумовлено Currit tempus contra desides et suj juris
запровадження contemptores - біжить час проти бездія-
позовної давності? льного і до своїх прав байдужого.
Це висловлювання римських юристів було, очевидно, теоретичним обґрунтуванням запровадження того, що ми сьогодні називаємо позовною давністю.
Якщо особа, право якої порушено у зв'язку з неповерненням позиченої грошової суми чи знищенням її майна, зволікала з пред'явленням до суду вимоги про захист, це могло бути свідченням не лише лінощів, забудькуватості, а й втрати з її боку інтересу у захисті свого права, пригніченні цього інтересу іншими, більш вагомими.
У таких випадках складалася ситуація, коли обидві сторони не вчиняли відповідних дій: боржник не повертав боргу, зловмисник не відшкодовував завданих збитків, а кредитор, потерпілий не вимагали від них виконання свого правового обов'язку.
Якщо так тривало довго, то можна було однозначно зробити висновок не лише про неправомірність поведінки боржника, а й про певну байдужість з боку кредитора.
Можна було б, звичайно, обійтися без інституту давності, вважаючи цивільні правовідносини непідвладними дії часу. Якби так сталося, боржник не мав би підстав сподіватися «на часову амністію». Він мусив би жити під постійним страхом, що ось-ось кредитор увійде у його оселю, хоча цей страх і зумовлений його ж протиправною поведінкою.
Вважається, що давність встановлена в законі саме для того, щоби загроза можливої відповідальності не висіла над головою боржника надто довго. Але таке пояснення запровадження давності не є достатньо переконливим.
Запровадження давності пробували пояснити тим, що не лише свідки, а й сам позивач та відповідач можуть забути важливі обставини справи, втратити докази. Але ж все це могло бути задокументовано і збережено.
Українське цивільне право
Висловлена була думка про те, що за допомогою давності досягається стабільність суспільних відносин. Проте стабільність у суспільстві навряд чи була б порушена у зв'язку з наданням кредиторові чи боржникові необмеженої у часі можливості судового захисту. З другого боку, стабільність не може утверджуватися на фактах невиконання юридичного обов'язку.
Вважається, що особу, яка не добивається відновлення своїх прав, слід якимось чином карати. З цим свого часу погоджувався професор Д. Й. Мейєр: право не є притулком для безпечних; якщо особа не піклується про своє право, а інший користується його вигодами, ця особа заслуговує позбавлення права .
Давність,- писав Гегель,- грунтується на припущенні, що я перестав розглядати річ як свою2.
Якщо особа, право якої порушене, тривалий час не зверталася за захистом, це давало підставу вважати, що вона своєю поведінкою продемонструвала втрату інтересу до відновлення свого права на певне благо.
Натомість це задавнене благо могло стати об'єктом інтересу іншої особи. За допомогою давності саме цей інтерес одержує правову охорону.
Давність, як зазначав Дмитро Азаревич, є засобом охорони теперішнього від минулого3.
Якщо зникав інтерес, то і право втрачало свою цінність і за певних умов переставало бути правом.
Відповідно до § 1480 Книги загальних цивільних законів Австрії 1811 p., вимоги про виплату відсотків, рент, допомоги на утримання задовольнялися за останні три роки, а саме право припинялося після його невикористання протягом тридцяти років.
Відповідно до статті 118 Цивільного кодексу Республіки Польща, «termin przedawnienia» визначений у десять років.
За статтею 2262 Французького Цивільного кодексу, всі позови, як речові, так і особисті погашаються давністю у тридцять років.
Мовчання протягом такого тривалого проміжку часу було цілком достатнім для того, щоби вважати право вимоги кредитора, а заодно і відповідний обов'язок боржника погашеними саме у зв'язку з втратою інтересу.
Георг В. Ф. Гегель. Основи філософії права.— С. 73.
2 МеііерД. И. Русское гражданское право.- М., 2000.- С. 320.
3 Азаревич Дмитрий. Система римского права. Университетский
курс-СПб., 1887.-Т. 1.-С. 259.
. - »
Розділ VII. Захист цивільного права та інтересу. Позовна давність
Давність» Терміна «позовна давність» цивільні ко-
чи «позовна давність» Декси більшості європейських держав не
використовують.
Оскільки наслідком спливу такого тривалого строку (10 чи 30 років) є не лише неможливість звернення до суду, а й втрата права, то відповідно сплив цього строку називався давністю.
Термін позовна давність почав вживатися в літературі у XX столітті.
Професором Г. Ф. Шершеневичем була так сформульована суть позовної давності: «під іменем позовної давності розуміється втрата права звертатися до суду з позовом у зв'язку із нездійсненням права протягом встановленого законом строку»1.
Відповідно, позовною давністю вважався не цей строк, а його втрата2.
Таке розуміння позовної давності ґрунтувалося на статтях 692-694 Свода Законов гражданских Российской империи, відповідно до яких право «отьіскивать» своє майно з чужого «неправильного» володіння припинялося загальною земською десятирічною давністю; позови обмежувалися загальною земською десятирічною давністю; хто протягом цього строку позову не пред'явив або, пред'явивши, «хождения по оному в присутственньїх местах не имел», той втрачав своє право. Терміну «позовна давність» у цьому законодавчому акті не було.
Саме такий концептуальний підхід закріплений і у чинних цивільних кодексах багатьох держав.
Вперше термін «позовна давність» було вжито у статті 44 Цивільного кодексу УРСР 1922 р.
З тих пір він міцно увійшов у нашу юридичну лексику, але у викривленому значенні, оскільки після спливу встановленого законом порівняно короткого строку право особи на звернення до суду не припинялося. Отже, ця давність не могла називатися позовною. А це означає, що термін «позовна давність» слід сприймати з певною часткою умовності.
Законодавче поняття «Право на позов зникає після того, як
позовної давності мине вказаний у законі строк позовної
давності» - така норма містилася у статті 44 ЦК 1922 р. і була відгомоном загальноєвропейського підходу до цього цивілістичного явища. У статті 401 цього ж Кодексу були визначені наслідки виконання зобов'язання, позбавленого
, Шершеневич Г. Ф. Цит. праця.- С. 224. МейерД. И. Русское гражданское право.- М., 2000.- С. 320.
Українське цивільне право
«позовної сили». Та, оскільки одночасно допускалася можливість «продовження» позовної давності, не можна було однозначно визначити, чим була позовна давність: строком чи закінченням цього строку.
За статтею 71 ЦК 1963 p., позовна давність трактувалася як «строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено». Такий погляд на позовну давність мав суттєвий недолік: адже своєчасно поданий позов міг бути задоволений судом і після закінчення «давнісного» строку. Отже, головним у цьому визначенні мало би бути те, що особі, право якої порушено і яка бажає його захистити, належить подати до суду позов у межах цього строку.
Інший погляд на позовну давність був сформульований у статті 343 ЦК 1963 p.: «Позови про виявлені недоліки в роботі, виконаній за договором підряду, можуть бути пред'явлені протягом таких строків...» - та у статті 366 ЦК 1963 p.: «Заявникові надається на пред'явлення позову два місяці».
А у статті 59 Житлового кодексу УРСР було записано: «Вимогу про визнання ордера недійсним може бути пред'явлено протягом трьох років...»1. Це навіть викликало дискусію: чи є взагалі цей строк позовною давністю, на що Пленум Верховного Суду УРСР у Постанові від 12 квітня 1985 р. «Про деякі питання, що виникли у практиці застосування Житлового кодексу» відповів ствердно.
У статті 256 ЦК України, яка так і називається «Поняття позовної давності», особливості позовної давності викладені точніше: позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу2.
Ця правова дефініція дає підстави для висновку: в межах позовної давності звернення особи до суду про захист - це вимога; звернення особи до суду після спливу позовної давності втрачає ознаки вимоги, а є лише просьбою про захист, оскільки реальний за-
1 «Відповідно до частини 5 статті 315 ГК, «для пред'явлення перевізником позовів, що випливають з перевезення, встановлюється шестимісячний строк». Маємо таку ж неточність, адже позов може бути подано і після закінчення цього строку. Зміст частини 6 цієї ж статті, у якій використано словосполучення «строки позовної давності», дає підставу припускати, що і у частині 5 йдеться про позовну давність, а не про якийсь інший строк.
" Ромовская 3. В. Спорньїе вопросьі учення об исковой давности // Вестник Львовского государственного университета имени Йвана Фран-ко.- Серия юридическая.- 1988.- Вьіп. 26.- С. 46.
Розділ VII. Захист цивільного права та інтересу. Позовна давність
хист залежить від ставлення відповідача та суду до причин про-пущення позовної давності'.
Назване вище поняття позовної давності слід тлумачити розширено в тому сенсі, що звернення особи з позовом виходить за межі цивільних (у вузькому розумінні цього слова) відносин. Позовна давність застосовується і до вимог, що випливають з сімейних, трудових, земельних та інших відносин приватного характеру2.
Дата добавления: 2015-07-24; просмотров: 653;