Вимоги, на які позовна давність не поширюється

За статтею 83 ЦК 1963 p., позовна давність не поширювалася на три види вимог:

1) про захист особистого немайнового права, крім випадків,
встановлених законом;

2) про повернення державними організаціями державного май­
на з незаконного володіння колгоспів, інших кооперативних орга­
нізацій, а також громадських організацій та громадян. Це обумов­
лювалося встановленням особливого режиму державної власності,
її фетишизацією. Проголошені у статті 48 Закону України «Про
власність» рівні для всіх умови захисту були підставою для скасу­
вання названої вище привілеї державних організацій. Одночасно
зникла така правова категорія, як «необмежена віндикація»;

3) про видачу вкладів, внесених у державні трудові ощадні каси
і в Державний банк СРСР.

Це положення у Цивільному кодексі України збереглося, але з деякою понятійною корекцією: «на вимогу вкладника до банку (фінансової установи) про видачу внеску».

Висловлена думка про недоцільність обмежень у захисті особи­стих немайнових прав¹. Вона слушна, бо й справді не варто було переносити до Цивільного кодексу України норму із старим ідео­логічним забарвленням.

За статтею 268 ЦК України, позовну давність не поширено ще на три види вимог:

1) на вимогу про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю. Ця новела є дуже важливою. Адже зачинним раніше законодавством вимога про відшкодування шкоди могла бути задоволена лише в обсязі за останні три роки.

Десятирічний П., повертаючись зі школи додому, був збитий поїздом, в результаті чого став інвалідом. Залізниця відразу виплатила батькам П. матеріальну допомогу в натурі: забезпе­чила вугіллям, видала одноразову грошову суму на оздоров­лення. Оскільки батько П. працював на залізниці, вимог про відшкодування шкоди, завданої у зв'язку з каліцтвом сина, не пред'являв. І лише у січні 2004 року, тобто через двадцять років П., якому вкрай потрібним став імпортний протез ноги, звернувся з позовом до суду.

Розділ VII. Захист цивільного права та інтересу. Позовна давність

П. має право на відшкодування цієї шкоди, яка була йому завдана у зв'язку з каліцтвом, починаючи з часу нещасного ви­падку;

2) на вимогу власника або іншої особи про визнання неза­
конним правового акта органу державної влади, органу влади
Автономної Республіки Крим або органу місцевого самовря­
дування, яким порушено його право власності або інше речове
право.

Теоретичною засадою цього положення було те, що сплив ча­су не може легалізувати незаконного правового акта відповідного органу державної влади чи органу місцевого самоврядування. Однак вирішено було поширити це правило лише на акти, якими порушені речові права особи. Можливо, в недалекому майбут­ньому це застереження буде зняте, і вимога про визнання не­законним кожного акта цих органів буде нетлінною перед часом.

3) на вимогу страхувальника (застрахованої особи) до страхової
компанії про здійснення страхової виплати (страхового відшкоду­
вання).

Ця правова новела обґрунтовувалася тим, що непред'явлення особою вимоги про виплату їй страхового відшкодування не ущем­ляє інтересів страхової компанії: невитребувана грошова сума, яка є на її рахунку, «працює», робить для неї нові гроші. Крім того, взято було до уваги інтереси слабшої сторони, того, хто став інва­лідом або втратив майно. Цю норму можна трактувати як один із проявів посиленої охорони інтересів кредитора;

4) на вимогу центрального органу виконавчої влади, що здійс­
нює управління державним резервом, стосовно виконання зо­
бов'язань, що випливають із Закону України «Про державний
матеріальний резерв».

Contra non valentem aggere nulla currit praescriptio - проти не­розумного не можна виставляти жодних вимог.

Цією тезою була зумовлена пропозиція до проекту Цивільного кодексу України про непоширення позовної давності на вимоги про захист прав недієздатної особи, але вона, на жаль, не була під­тримана. Тому, якщо виявиться, що опікун несвоєчасно пред'явив позов про захист права недієздатної особи, можна розраховувати на те, що поведінка опікуна буде розцінена судом як прихована форма відмови від права підопічного. А це має служити підставою для захисту цього права. Адже не можна допустити, щоби через неуважність чи навіть умисел опікуна ущемлялися права недієздат­ної особи.

Українське цивільне право

Отже, і у цій ситуації має бути віддана перевага інтересам слаб­шої сторони, якою і є недієздатний.

В Інформаційному листі Вищого арбітражного суду України «Про деякі приписи законодавства, які регулюють питання, пов'я­зані із здійсненням права власності та його захистом» від 31 січня 2001 р. було зазначено, що до вимог про усунення будь-яких по­рушень права власності, не пов'язаних з позбавленням володіння, позовна давність не застосовується, оскільки правопорушення триває в часі.

Такою була позиція і судів, які розглядали справи за участю фі­зичних осіб. Такою була позиція і науковців¹.

Як вважає професор В. В. Луць, оскільки у разі триваючого правопорушення постійно відсувається початковий момент пере­бігу позовної давності, то на ці вимоги позовна давність не може поширюватися².

Однак відповідної норми не було у Цивільному кодексі 1963 р. Не було її і у проекті Цивільного кодексу (1996 p.). На цю прога­лину не була звернута увага і під час наукового доопрацювання проекту. Продовження і надалі такої судової практики може бути освячено принципом верховенства права.