Правочини, які порушують публічний порядок

Стаття 49 ЦК 1963 р. визначала недійсність угод, укладених з метою, що завідомо суперечать інтересам держави і суспільства. Такими угодами, як було зазначено у ст. 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 1978 р. «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними», належало вважати ті, що «порушують основні принципи існуючого суспі­льного ладу», тобто ті, що спрямовані на використання всупереч закону чужої власності з корисливою метою; приховування від оподаткування доходів; використання майна на шкоду правам, свободам, гідності громадян, інтересам суспільства; на незакон­не відчуження землі або незаконне користування нею; відчужен­ня чи придбання всупереч встановленим правилам предметів, ви­лучених з обігу або обмежених в обігу (в ред. від 25 травня

1998 р.).

Історія застосування статті 49 ЦК була складною і навіть дра­матичною. За її допомогою, зокрема, пригнічувалася приватна іні­ціатива.

Показовою у цьому сенсі була така справа: на Далекому Сході кілька корейців уклали з колгоспом договір оренди землі, вирос­тили на ній нечуваний для того регіону урожай цибулі. Дохід мали і вони, і колгосп. Та, оскільки оренда землі суперечила Конститу­ції СРСР, суд визнав цей договір недійсним і все одержане сторо­нами стягнув у дохід держави.

Такими, що суперечили інтересам держави і суспільства, суди визнавали іноді договори купівлі-продажу житлового будинку, якщо сторони, щоби сплатити меншу суму державного мита за його нотаріальне посвідчення, зазначали у ньому нижчу ціну, ніж домовилися насправді.

За допомогою санкції статті 49 ЦК боролися із спробами придбати автомобіль за фіктивними документами, які засвідчува­ли пільги на купівлю автомобіля, яких у покупця насправді не було.

Під дію цієї статті підпадали авторські договори українських авторів з іноземними видавництвами, укладені без дозволу спеціа­льних органів СРСР.

Після здобутгя Україною незалежності стаття 49 ЦК викорис­товувалася іноді як засіб боротьби з розпродажем за безцінь дер­жавного майна.

В останні роки суди застосовували статтю 49 ЦК щодо догово­рів, спрямованих на приховування фізичними та юридичними осо-

Українське цивільне право

Розділ V. Рух цивільних відносин. Правочини

бами доходів від оподаткування. Такі позови подавалися відповід­ними податковими державними адміністраціями¹.

При опрацюванні проекту Цивільного кодексу України питання про включення до проекту статті, аналогічній за змістом статті 49 ЦК 1963 p., було предметом дискусії. Стаття то включалася, то ви­ключалася з проекту. Дебатувалися і наслідки укладення договору, який порушує публічний порядок. Пропозиція про збереження конфіскаційної санкції більшістю членів Робочої групи категорич­но заперечувалася.

Стаття 228 ЦК із змістом, який увійшов до Кодексу, була ви­значена Тимчасовою спеціальною комісією по доопрацюванню проекту Цивільного кодексу. Причому, предметом голосування було не лише питання про потребу такої статті взагалі, а й питання про збереження, у разі умислу однієї чи обох сторін, конфіскацій­ної санкції: вилучення одержаного у дохід держави. Проти остан­нього категорично заперечувала народний депутат І. Богословська, врешті - ця позиція одержала перемогу.

Такими, що порушують публічний порядок, названі правочини, спрямовані:

1) на порушення конституційних прав та свобод людини і гро­
мадянина;

2) на знищення, пошкодження майна, незаконне заволодіння ним.
Це дає підставу для висновку, що у статті 228 ЦК мова йде про

договори, спрямовані на вчинення різноманітних протиправних дій (договір про поширення про кандидата напередодні виборів неправдивої інформації; договір про організацію терористичного акту; договір про знищення майна конкурента тощо).

Порівняння статті 49 ЦК 1963 р. та статті 228 ЦК України дає підставу стверджувати, що суть антипублічного договору окресле­на чітко, а сфера застосування статті 228 ЦК звужена.

Правочин, який порушує публічний порядок, оголошений нік­чемним. Додатковим наслідком його вчинення є реституція.

У статті 208 Господарського кодексу визначені інші наслідки ви­знання «господарського зобов'язання» недійсним, якщо воно «вчине­но» з метою, що завідомо суперечить інтересам держави та суспіль­ства. За наявності «наміру» в обох сторін - в дохід держави за рі­шенням суду стягуватиметься все одержане ними «за зобов'язанням» .

' Див.: Рішення Верховного Суду України.- Щорічник. 2003 / За ред. В. Т. Маляренка-К., 2004.-С. 99-100.

² Для порівняння подаю зміст статті 169 ЦК РФ:

«Правочин («сделка») укладений з метою, завідомо суперечною осно­вам правопорядку або моральності («нравственности»), є нікчемним.

Попри словесну еквілібристику, якою переповнена ця стаття, не можна все ж не побачити у ній раціонального зерна.

Відмова від стягнення в дохід держави всього одержаного за правочином, що порушив публічний порядок, як це зроблено у статті 228 ЦК, є передчасною.

Оскільки маємо не лише словесну, а й змістову неузгодженість статті 228 ЦК та статті 208 ГК, слід зробити такий висновок: якщо публічному порядку суперечитиме господарський договір, тобто той, суб'єктами якого є юридичні особи та фізичні особи - підпри­ємці, то наслідком його недійсності буде перехід всього одержано­го в дохід держави; якщо ж суперечитиме публічному порядку ін­ший договір, негосподарський, то настане повна реституція.

Практика життя, на мою думку, примусить внести до Цивільно­го кодексу відповідні зміни.

Модель правочину Модель правочину, що порушує публіч-

ний порядок, така: 1) сторонами можуть бути фізичні та юридичні особи;

2) наявність вини у формі умислу хоча б однієї сторони;

3) спрямованість правочину на порушення конституційних прав
та свобод людини і громадянина, на порушення права власності
інших суб'єктів;

4) нікчемність такого правочину не пов'язується із криміналь­
ним покаранням осіб, які його вчинили.