Або не могла керувати ними
Стаття 55 ЦК 1963 р. передбачала можливість визнання недійсною угоди, укладеної дієздатною особою, яка в момент її укладення не розуміла значення своїх дій або не могла керувати ними.
Застосування судами цієї норми було чи не найбільш проблематичним.
Спірним виявилося, насамперед, тлумачення терміна «момент», до якого прив'язувалося вчинення угоди, а також визначення особи позивача та змісту питань, які суд адресував експертові, призначаючи ретроспективну судово-психіатричну експертизу.
П, власниця особняка, 78 років, зателефонувала нотаріусові з просьбою приїхати до неї додому для посвідчення заповіту. На виклик прибули державний нотаріус та консультант державної нотаріальної контори. П. сама відчинила їм двері, хоча до цього лежала у ліжку. На запитання нотаріуса відповідала чітко. Тому нотаріус посвідчив заповіт П. на користь Ф., єдиного її родича. Ввечері того ж дня вона померла. З позовом до суду про визнання заповіту недійсним звернувся райвиконком. На підставі амбулаторної картки, у якій було записано, шо П. страждала на склероз судин головного мозку, експерт підтвердив те, на що зіслався позивач, тобто те, шо в момент посвідчення заповіту вона не розуміла значення своїх дій.
Суд задовольнив позов, не взявши до уваги свідчень нотаріуса і консультанта про те, у якому стані перебувала П. в момент посвідчення заповіту. Нюанс цієї справи полягав у тому, що у будинку, який був предметом заповіту, проживали за договором найму три сім'ї. У разі переходу права власності до племінника Ф., а не до держави, умови їх проживання могли б зазнати змін.
В іншій справі Д., якій виповнилося 75 p., сама поїхала до Москви, там склала заповіт шодо великої кількості коштовностей, які нею напередодні були віддані на зберігання до Львівської картинної галереї. Спадкоємицею була внучата племінниця, громадянка Болгарії.
Суд пішов тим же шляхом, на підставі висновку експерта визнав заповіт недійсним.
Українське цивільне право
Розділ V. Рух цивільних відносин. Правочини
С., професор медінституту у віці 70 років продовжував працювати. Як засвідчив згодом у суді нотаріус, який прибув за викликом для посвідчення заповіту, С. ходив по кімнаті, нормально розмовляв, пояснював, чому складає заповіт на користь другої дружини, а не на корить синів. Посмертне медичне обстеження констатувало у С. пухлину головного мозку. У суді (заповіт оскаржив один із синів) численні свідки свідчили, що напередодні і в день складення заповіту С. консультував хворих, його поведінка не викликала сумнівів щодо усвідомлення ним значення своїх дій, хоча він і скаржився на головний біль.
У висновку судово-психіатричної експертизи було зазначено, що С. у момент складення заповіту не розумів значення своїх дій. Цікаво, що, виступаючи у суді, експерт стверджував, що призначення ретроспективної експертизи полягає не у тому, щоби припустити, а у тому, щоби ствердити, у якому стані була особа. У цьому - його істотна помилка.
Практика застосування судами статті 55 ЦК 1963 р. засвідчувала фактичне невизнання права на заповіт старших за віком осіб, серед яких, певно, важко було знайти тих, хто не страждав би на склероз судин головного мозку.
Г. протягом багатьох років проживала з мамою. Останні п'ять років мама майже не піднімалася з ліжка. Брат Т. навідувався до матері рідко. Після смерті матері виявилося, що вона склала заповіт, яким заповідала будинок Т.
При з'ясуванні обставин було встановлено, що Т., в той час, коли Г. була на роботі, приїхав з нотаріусом, який посвідчив заповіт. Напередодні у матері був післяінсультний правосторонній параліч, отже, підписати заповіт своєю рукою (Т. шульгою не була) вона не могла.
У цій ситуації насторожувало багато фактів. Насамперед, чому матір позбавила фактично житла дочку, з якою у неї були нормальні відносини і яка довго опікувалося нею.
Г. звернулася до суду із заявою про визнання заповіту недійсним. Але через неявку сторін справа була залишена без розгляду.
Як уже зазначалося, презюмується, що кожна особа, у будь-якій віковій категорії розуміє значення своїх дій, які вона вчиняє, та може керувати ними, тобто є «волездатною»1.
За статтею 32 ЦПК 1963 p., факти, які згідно із законом припускаються встановленими, не доводяться при розгляді справи. Таке припущення могло бути спростоване у загальному порядку. Як уже зазначалося, аналогічна норма до Цивільного процесуального кодексу України помилково не була внесена. Та, незважаючи на це, відповідно до аналогії права, позивач має спростувати усвідомлення особою (заповідачем) значення своїх дій, подавши до суду необхідні докази.
Чи можна достеменно стверджувати, у якому стані була особа саме у момент, наприклад, складення заповіту, тобто у конкретно визначений відрізок часу?
У процесі розгляду таких справ суди, призначаючи ретроспективну психіатричну експертизу, ставлять перед експертом таке запитання: «Чи розуміла особа у момент вчинення угоди значення своїх дій та чи могла керувати ними?»
На таке категоричне запитання експерти дають таку ж категоричну відповідь. Здебільшого вона є негативною: «Ні, не розуміла».
Насамперед, треба ще раз підкреслити, що йдеться про стан особи не взагалі, а саме в момент вчинення правочину. У Кодексі слово «момент» вжито невипадково. Цілком свідомо у ньому не використано слово «день», оскільки протягом дня психічний стан особи може змінитися.
При розгляді справи про визнання заповіту недійсним завдання ретроспективної судово-психіатричної експертизи полягає у з'ясуванні психічного стану особи в минулому, особи, якої уже нема серед живих, тому не може не братися до уваги те, що душевну хворобу, душевний розлад можна встановити лише під час безпосередньої бесіди кваліфікованого психіатра з пацієнтом, з використанням характеристики, яка йому була дана родичами та близькими. Посмертно, спираючись лише на свідчення очевидців, діагностувати точно душевний розлад неможливо, його можна лише припустити, запідозрити.
Відповідно до статті 55 ЦК 1963 p., мова мала йти не про діагностику стану особи взагалі, а про визначення її душевного стану у певний, точно визначений відрізок часу.
Враховуючи цю обставину, суд повинен по-іншому формулювати питання, яке він ставить експертові. Питання мало би звучати так: «Чи можна припустити, що в момент вчинення правочину особа не розуміла значення своїх дій або не могла керувати ними?». Звідси і відповідь експерта мала би бути така: «Можна припустити...» або «Немає підстав для припущення...»1.
Егоров Я. Д Гражданско-правовое регулирование зкономических отношении.-Л., 1986.- С. 122.
Експертиза «припущення» не є дивиною. Саме такою вона була стосовно спорів про встановлення батьківства за Кодексом про шлюб та сім'ю.
Українське цивільне право
Розділ V. Рух цивільних відносин. Правочини
Хоча суд має оцінювати висновок експерта у сукупності з іншими доказами по справі, при застосуванні статті 55 ЦК 1963 р. категоричний висновок експерта мав фактично вирішальне значення і наперед визначав майбутнє судового спору.
Стаття 225 ЦК відтворила основні положення статті 55 ЦК 1963 р. Поряд з тим вона має й особливості.
За статтею 55 ЦК, право на оспорення угоди мала лише та особа, яка уклала угоду, щоправда, це обмеження судова практика ігнорувала.
За статтею 225 ЦК, у разі смерті учасника правочину право на його оспорення надано особам, чиї права та інтереси порушені. А у разі визнання учасника правочину недієздатним -це право надано опікунові.
Модель правочину Модель правочину, вчиненого дієздатною,
але неволездатною особою, така: 1) суб'єкт правочину не визнаний судом недієздатним;
2) волездатність особи має бути спростована відповідними до
казами. Стан неволездатності може бути викликаний хворобою,
вживанням спиртних напоїв, наркотичних засобів або умисною
поведінкою іншої особи;
3) моментом вчинення правочину має вважатися час від ініцію
вання правочину до повного його завершення;
4) правочин має суперечити правам самої особи, яка його вчи
нила, або правам чи інтересам інших осіб;
5) вина (її форми) другої сторони, якщо мова йде про договір,
не має правового значення.
Дата добавления: 2015-07-24; просмотров: 750;