Засоби індивідуалізації фізичної особи

Кожна людина - неповторна. Вона індивідуалізується за допо­могою безлічі ознак. Розум, здоров'я, краса, талант, багатство, ус­піхи і навіть щастя та їх протилежності - усе це возвеличує люди­ну або нівечить її і цим виділяє з-поміж інших. Однак жодна з цих ознак не може бути загальним правовим способом індивідуаліза­ції, таким, що має однакове для усіх правове значення.

Риси обличчя, дактилоскопічні рисунки на пальцях людини - не­повторні, унікальні. За певних обставин вони можуть мати виріша­льне значення для визначення, наприклад, того, хто насправді під­писав договір чи заподіяв шкоду. Але і вони не є загальним засоба­ми індивідуалізації фізичної особи як учасника цивільних відносин.

Аналіз цивільного законодавства дає підставу для висновку про існування двох основних правових засобів індивідуалізації фізич­них осіб: за допомогою імені та місця проживання.

Ім'я людини не просто відрізняє її від інших, ім'я - специфічний знак, емблема, з якою

асоціюються зовнішні та внутрішні якості людини.

Ім'я громадян України складається із трьох складових: імені (у

вузькому розумінні цього слова: Наталія, Надія, Тарас, Василь),

прізвища та по батькові¹.

¹ Цікавою є історія утворення українських прізвищ.

Тягнирядно, Говоруха, Забарило, Непийвода, Непийпиво, Нетудихата, Панібудьласка, Вернигора та інші - результат витівок козацького гурту, Для якого придумувати новоприбулим прізвища було своєрідною розу­мовою забавою.

Прізвища визначалися за місцем проживання (Рогатинець - народже­ний в Рогатині), за зовнішніми ознаками (Кучерявий, Малий), за ремес­лом (Ткач, Кухар), за вдачею (Субтельний, Тихий), за іменем батька (Андрійчук, Панасенко) тощо.

Засобом індивідуалізації в українських селах були здавна «вуличні» імена та прізвища.

Див.: Супруненко В Ми - українці. Енциклопедія українознавства...-С 147-148.

Розділ IV. Учасники цивільних правовідносин

По батькові є необов'язковим елементом імені для тих, хто на­лежить до національної меншини, звичай якої по батькові не пе­редбачає. Це правило встановлено у статті 12 Закону України «Про національні меншини в Україні».

Якщо людина живе з усвідомленням власної гідності, вона до­рожить своїм ім'ям, ім'ям свого роду і передає це своїм нащадкам.

Шукати своє родове коріння, асоціювати себе з ним, навіть як­що наголошувати лише на позитивних його рисах,- річ природна. І треба всіляко підтримувати такі пошуки як протидію ідеології перекотиполя, як стимулу до самовдосконалення.

Чесне ім'я - це найцінніший скарб, який дитина має одержати від своїх батьків.

За Конвенцією про права дитини, кожна дитина з моменту наро­дження має право на їм 'я. Це право реалізується завдяки виконанню батьками обов'язку невідкладно, але не пізніше одного місяця від дня народження дитини зареєструвати її народження у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Така реєстрація нерозрив­но пов'язана з присвоєнням дитині імені, прізвища та по батькові.

За статтею 145 Сімейного кодексу України, прізвище дитини визначається за прізвищем батьків. Якщо мати, батько мають різні прізвища, прізвище дитини визначається за їхньою згодою. У разі відсутності такої згоди спір може бути переданий на розгляд суду. Новелою цієї статті є надання батькам права присвоїти дитині по­двійне прізвище, утворене шляхом з'єднання їхніх прізвищ, що, безумовно, призведе до зменшення кількості конфліктів між бать­ками з приводу прізвища дитини.

Ім'я дитини, за статтею 146 СК, визначається за згодою батьків. А якщо дитина народжена жінкою, яка не перебуває у шлюбі,- то за згодою матері. Цією статтею вперше закріплено право батьків дати дитині два імені. Дитина може мати більше двох імен, якщо таким є звичай національної меншини, до якої належать батьки або один із них.

По батькові визначається за іменем батька (особи, зареєстрова­ної як батько). Відповідно до статті 149 Сімейного кодексу, зміни­ти по батькові дитини, яка досягла 14 років, можна, у разі зміни батьком свого ім'я, лише за її згодою. У цьому Кодексі немає пря­мої заборони щодо зміни по батькові повнолітньої особи тоді, ко­ли батько не змінив свого ім'я. У цій ситуації є ціла система забез­печення реалізації такої можливості, виключаючи звернення до суду із скаргою на дії, рішення чи бездіяльність службової особи.

Прізвище може бути змінене у зв'язку з реєстрацією шлюбу, розірванням шлюбу чи визнанням його недійсним.

Прізвище, ім'я та по батькові дитини можуть бути змінені у зв'язку з її усиновленням.

Прізвище, ім'я та по батькові може бути змінено у загальному порядку, відповідно до спеціального закону.

Характер цивільних правовідносин, учасником яких може бути громадянин, не завжди вимагає його індивідуалізації за допомогою імені. Значна частина цих відносин може відбутися між анонімними суб'єктами, без документального засвідчення

особи.

У авторських правовідносинах, у виконавській діяльності до­пускається використання псевдоніма (вигаданого імені), крипто­німа (окремих літер, що можуть бути або власними ініціалами або вигаданими), анаграми (наприклад, Чивомискам - Максимо­вич, Ані Лорак - Кароліна). За цими вигаданими іменами іноді конкретна фізична особа ховається від читача (слухача), але не від редакції газети, журналу, видавництва, театру, які укладають договір на опублікування твору чи його виконання з автором або з виконавцем за його цивільним ім'ям.

За статтею 11 ЦК 1922 p., місцем про­живання визнавалося «те місце, де особа через свою працю, постійні заняття або знаходження свого майна має постійну або переважну осілість».

У статті 17 ЦК 1963р. місцем проживання було названо «те місце, де громадянин постійно або переважно проживає».

Слово «місце проживання» уживалося у цьому Кодексі ще дві­чі. Так, за статтею 167 ЦК, грошове зобов'язання належало вико­нати за місцем проживання кредитора, а інші зобов'язання - за мі­сцем проживання боржника. Місце проживання спадкодавця трак­тувалося у статті 526 ЦК як місце відкриття спадщини. За цим місцем на нотаріуса покладався обов'язок вжити заходів до охоро­ни майна померлого.

Тому виникло запитання: чи достатньо, наприклад, перевізни­кові привезти автомобілем меблі до Києва, де проживає замовник, чи треба привезти їх до його дому? Якщо спадкодавець проживав, приміром, у Львові, то місцем відкриття спадщини було це місто чи його помешкання за конкретною адресою?

Питання визначення місця проживання у проекті Цивільного кодексу було дискусійним. Варіанти відповідної статті кілька разів змінювалися.

У редакції проекту станом на серпень 1996 р. місце проживання ^визначалося так само, як і у статті 17 ЦК 1963 р.

Українське цивільне право

При науковому доопрацюванні проекту поняття місця прожи­вання було змінено: «місцем проживання фізичної особи є житло­вий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для прожи­вання в ньому (гуртожиток, готель тощо) у відповідному населе­ному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово» (частина 1 статті 29 ЦК).

Таке поняття місця проживання сформувалося остаточно після того, як у 1995 р. у Чернівцях в одну із дуже холодних ночей за­мерзло чимало бездомних людей.

Аналогічні випадки були зафіксовані і в інших містах, зокрема, у Львові.

Законодавче поняття місця проживання - це не просто правова дефініція. Це - специфічний масштаб, до якого ми повинні рівняти конкретні умови життя конкретної людини¹.

Саме таке поняття місця проживання людини узгоджується з поняттям конституційного права на житло.

Місце проживання до недавніх пір ототожнювалося з місцем прописки, правда, у сфері цивільних відносин прописка загалом не мала вирішального значення. Проте тривалий час існували певні обмеження: купити будинок у Києві той, хто не був прописаний у столиці, не міг.

Забігаючи наперед, слід звернути увагу на статтю 310 ЦК України, якою передбачено право фізичної особи на місце прожи­вання і право на його вибір.

Перше право - звернене до держави, яка повинна створити реа­льні умови для того, щоб кожна людина мала дах над головою.

Проблема бездомних людей «бомжів» (від словосполучен­ня «без определенного места жительства»), які фактично стали людьми «другого сорту», почала в Україні поступово вирішу­ватися.

Відповідно до закону України від 2 червня 2005 р. «Про осно­ви соціального захисту бездомних громадян і безпритульних ді­тей», бездомністю визнано соціальне становище людини, зумов­лене відсутністю у неї жилого приміщення (будинку, квартири, кімнати тощо), яке б вона могла використовувати для проживан­ня (перебування) і в якому вона могла би бути зареєстрованою. Цей Закон, який набере чинності 1 січня 2006 p., передбачає створення Будинків нічного перебування, Соціальних готелів, паспортизацію бездомних громадян, окремо підкреслюючи наяв-

' Ромовська 3. В. Особисті немайнові права фізичної особи // Україн­ське право.- 1997.-№ 1.-С. 59.

Розділ IV. Учасники цивільних правовідносин

ність у них усіх прав, передбачених Конституцією та законами

України.

Особа може мати постійне, переважне або тимчасове місце проживання. До речі, ці терміни вже були відомі нашому законо­давству. Та обставина, що особа за Законом України «Про влас­ність» одержала можливість мати на праві власності кілька будин­ків, квартир, зумовило визнання права особи мати кілька місць

проживання.

Особа може «прив'язувати» певне місце свого проживання до конкретного договірного зобов'язання. Таку прив'язку може роби­ти і закон.

Місце проживання - це, насамперед, помешкання (будинок, квартира, кімната) або інше приміщення: сиротинець, школа-інтернат, будинок для осіб старшого віку, у відповідному населе­ному пункті, у якому особа проживає.

Готель не вважатиметься місцем проживання у разі короткочас­ного зупинення в ньому, а лише тоді, коли особа дійсно у ньому тривалий час проживає.

Від місця проживання слід відрізняти місце перебування: вій­ськова частина, лікарня, слідчий ізолятор, колонія позбавлення

волі тощо.

Необхідність забезпечення стабільності і водночас якості циві­льних відносин вимагає публічного прояву права на місце прожи­вання. Якщо ж громадянин таємно переїздить з одного місця до іншого, тривалий час приховує своє місцезнаходження, це може викликати цілий ряд негативних наслідків і, насамперед, для нього самого. Йдеться, зокрема, про можливість визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим.

Кожна людина індивідуальна, особлива.

Це засвідчується, зокрема, тим, що немає на світі двох людей, у яких би були тотожними дактилоскопічні узори пальців рук та ніг.

За законом Сполучених Штатів Америки, особи, які бажають одержати державну посаду, ліцензію на торгівлю або працювати на роботі, що пов'язана із значними грошовими коштами, повин­ні подати ФБР відбитки своїх пальців. За Законом Російської Федерації «Про державну дактилоскопічну реєстрацію», така реєстрація є обов'язковою умовою прийому на роботу в органи Державної влади та місцевого самоврядування, а також для при­дбання зброї. У РФ почалася розробка системи біометричної пас­портизації.

Українське цивільне право

Розділ IV. Учасники цивільних правовідносин

В Україні відбитки пальців беруть лише в осіб, які запідозрені у вчиненні злочину. А це значить, що дактилоскопічні карти за­собом правової індивідуалізації усіх громадян, зокрема, у сфері цивільних відносин, не є.