Оголошення фізичної особи померлою

Тривала відсутність відомостей про особу може спричинити оголошення її померлою.

Відповідно до статті 12 ЦК 1922 p., особа могла бути оголошена померлою після спливу п'яти років після визнання її безвісти від­сутньою. Цивільний кодекс містив відсилання до спеціального закону, який мав визначити «правила визнання особи відсутньою та померлою». Такі правила були визначені у статтях 148-162 Ко­дексу законів про сім'ю, опіку, шлюб та акти громадянського ста­ну УРСР 1926 р.

На підставі заяви заінтересованої особи суд розсилав запити, вивішував оголошення у приміщеннях суду, органу ЗАГС, помі­щав публікації у Бюлетені Народного Комісаріату Юстиції УРСР та місцевих органах преси. Після спливу одного місяця з часу та­кої публікації суд виносив ухвалу про «визнання особи померлою».

У Цивільному кодексі 1963 р. було використано лише термін «оголошення» особи померлою. І це правильно, адже суд не може визнати існуючою ту обставину, щодо якої невідомо, настала вона дійсно чи ні.

За статтею 21 ЦК 1963 p., оголошення особи померлою уже не пов'язувалося з необхідністю попереднього визнання її безвісно

відсутньою.

Було скорочено і загальний строк чекання - з п яти років до

трьох.

У статті 46 ЦК відтворені основні положення статті 21 ЦК

1963р.: особа може бути оголошена судом померлою, якщо в місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебу­вання протягом трьох років. Як і раніше, для оголошення особи померлою не вимагається попереднього визнання її безвісно від­сутньою.

Якщо особа пропала за обставин, що загрожували їй смертю або дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку, то цей строк скорочується до шести місяців.

С. придбала путівку в круїз на теплоході «Адмірал Нахімов». Після катастрофи її не було ні серед живих, ні серед мертвих. С. могла бути оголошена померлою після спливу шести міся­ців від дня цієї сумної події.

Якщо ж військовослужбовець або інший громадянин про­пали безвісти у зв'язку з воєнними діями, вони можуть бути ого­лошені померлими лише після двох років від дня закінчення

воєнних дій.

Поряд з цим загальним правилом, у частині 2 статті 46 ЦК міс­титься виняток: з врахуванням конкретних обставин справи суд може оголосити фізичну особу померлою і до закінчення цього строку. Але лише після спливу шести місяців.

Момент оголошення ^{У статті 160 К}°Д^ексУ ^{законів П}Р° ^сім'^ю
особи померлою ^0ШКУ' ^{шлюб та акти} громадянського стану

1926 р. було написано так: «За день смерті

особи, яку суд визнав померлою, вважається той день, коли ухвала суду набрала законної сили». Майже так само було записано у стат­ті 21 ЦК 1963 р. Отже, оголошення особи померлою не було окре­мим юридичним фактом, а лише, так би мовити, одним із юридич­них видів смерті.

Ця ідея була закріплена у частині 2 статті 264 ЦПК 1963 p., за якою суд мав надіслати рішення про оголошення особи померлою органові запису актів громадянського стану для реєстрації її смерті. Факт такої реєстрації засвідчувався свідоцтвом про смерть.

За загальним правилом, сформульованим у частині 3 статті 46

Українське цивільне право

ЦК, фізична особа оголошується померлою «від дня» (точ­ніше було б - «у день») набрання законної сили рішенням суду про це. Фізична особа може бути оголошена померлою «від дня її вірогідної смерті», якщо є докази, які дають підставу припустити її загибель від певного нещасного випадку.

Ця, сутнісно інша правова норма давала підставу для висновку про законодавче визнання оголошення фізичної особи померлою як самостійного правового поняття. Однак правило частини 2 статті 249 ЦПК України, що зобов'язує суд надіслати відповідне рішення органові РАЦС для реєстрації смерті фізичної особи по­вернула нас до старого.

Це означає, що оголошення особи померлою як самостійне пра­вове явище існує недовго: від набрання чинності рішенням суду до «реєстрації смерті». Потім воно повністю поглинається єдиним по­няттям «смерть». З цього випливає, що словосполучення, «внаслі­док смерті особи або оголошення її померлою», як міститься до прикладу, у частині 1 статті 1220 ЦК, за умови існування норми частини 2 статті 249 ЦПК України, не має сенсу.

Потрібно, на мою думку, привести цю процесуальну норму у від­повідність із статтею 46 ЦК України: органи РАЦС мають реєстру­вати не смерть особи, а оголошення її померлою і видавати, відпо­відно, не свідоцтво про смерть, а свідоцтво про оголошення фізич­ної особи померлою. Це забезпечило б посилення охорони інтересів зниклої, але, можливо, ще живої людини.

Обман з боку заявника Йдеться про подання заяви про оголо­шення померлою завідомо живої людини, що, за наших умов, є цілком реальним¹.

Тому суди повинні дуже уважно підходити до розгляду таких заяв.

У статті 248 ЦПК визначено перелік дій, які суд має вчинити в процесі підготовки справи до розгляду: встановити родичів, спів­робітників, які можуть дати відповідні свідчення, звернутися із

«Посварившись з дружиною, К. певний час не появлявся вдома. Дружина почала його шукати, їй у міліції показали тіло неопізнаного чоловіка, в якому уже важко було розпізнати конкретну особу, але пра­цівники міліції повідомили, що це саме К.

Через два дні після похорону К. прийшов додому. Почалися довгі хо­діння, щоби одержати новий паспорт. Суд відмовив у розгляді заяви К. про визнання його живим. Поневіряння К. тривали два роки, аж поки у справу не втрутилася Уповноважений Верховної Ради України з прав людини». Див.: Елла Давиденко. Живий?! Ану, доведи! // Юридичний вісник України, 2004.- 3-9 квітня - № 14.

Розділ IV. Учасники цивільних правовідносин

запитами до організації за останнім місцем праці чи місцем про­живання особи, яка зникла.

Перелік цих дій варто б доповнити обов'язковим оголошенням v пресі про розгляд судом справи про оголошення особи померлою.

Правові наслідки фізичної смерті та на-

Правові наслідки слідки оголошення особи померлою за-

«юридичної» смерті _галОм збігаються: відкривається спадщи­на, припиняються усі правовідносини, які не допускають право-наступництва, припиняється шлюб.

У частині 2 статті 48 ЦК встановлено мораторій: той, хто успад­кував нерухоме майно особи, котра оголошена померлою, не має права відчужувати його протягом п'яти років. Отже, особі, яка безпідставно подала заяву про оголошення когось із членів своєї сім'ї померлим, заволодіти його майном буде значно важче.

Якщо ж особа, оголошена померлою, проживала у непривати-зованому помешканні, вона, звісно, виключається з кола осіб, кот­рі мають право на його приватизацію. Отже, приватизація помеш­кання і його майбутній продаж може відбутися за заявою інших членів сім'ї.

Це означає, що, за певних умов, за допомогою складної юри­дичної комбінації особу все ж можна не лише безпідставно оголо­сити померлою, а й позбавити права на помешкання, у якому вона проживала.

Для забезпечення цього мораторію нотаріус, який видав свідоц­тво про право на спадщину на нерухоме майно, накладає на нього заборону відчуження.

Слід, безперечно, вітати цю правову новелу, спрямовану на охорону прав особи, яка може бути живою. Однак свідоцтво про смерть, що засвідчує фізичну смерть особи, і свідоцтво про смерть, яке видається на підставі рішення суду про оголошен­ня особи померлою, за змістом тотожні. А це означає, що нота­ріуса можна ввести в оману.

Правові наслідки Оголошення особи померлою, як правило,

появи особи ^{є насл}ЇД^{К0М не} просто її зникнення, а й

справжньої, але утаємниченої смерті.

Оскільки оголошення особи померлою все ж грунтується на вірогід­ності смерті, не можна виключати можливість появи особи в майбут­ньому або хоча б надходження інформації, що вона жива. У Ци­вільному кодексі на цей випадок передбачені відповідні правові наслідки.

Якщо особа з'явилася або надійшли відомості про її місце пере­сування, рішення про оголошення її померлою скасовується новим

Українське цивільне право

Розділ IV. Учасники цивільних правовідносин

рішенням суду. Відповідно має бути анульований судом актовий запис та свідоцтво про смерть.

За статтею 162 Кодексу 1926 p., якщо особа прибула після су­
дового визнання її померлою, права на майно їй не повертаються!
за винятком випадків, коли суд визнає, що вона була відсутщ
з непоборних для неї причин. .

За статтею 22 ЦК 1963 p., ця особа мала право на повернення їй| майна, яким заволодів її спадкоємець, якщо це майно збереглося у нього в натурі.

Якщо спадкоємець подарував майно і воно у обдарованого збе­реглося, це майно мало бути повернене. Якщо спадкоємець продав це майно, то, незалежно від наявності цього майна в натурі у по­купця, особа, яка з'явилася, не мала права вимоги ні до продавця, ні до покупця. Той, хто придбав це майно за плату, зобов'язаний був повернути його тільки за умови, що в момент придбання він знав про те, що особа, оголошена померлою, є насправді живою. І лише тоді, коли майно перейшло до держави і було реалізовано, особі повертали його вартість.

Отже, виходило, що вимагати від спадкоємця передачі грошової су­ми, одержаної ним від продажу майна, особа, яка з'явилася, не могла.

За ідеологією статті 22 ЦК 1963 p., той, хто не давав звістки про себе в місці свого постійного проживання, міг наразитися на нега­тивні для себе наслідки.

Але, оскільки особи, оголошені померлими, як правило, не по­верталися, проблема несправедливості цієї норми не виникала.

У статті 48 ЦК України встановлені аналогічні матеріальні на­слідки появи особи, оголошеної померлою.

Унікальність ситуації зникнення певної особи, а також інші обставини можуть бути підставою, у разі її з'явлення, до більш справедливого розв'язання майнової проблеми, відповідно до принципу верховенства права.

Встановлення факту Оголошення особи померлою істотно від-
смерті різняється від встановлення факту смерті.

Останнє відбувається тоді, коли особа на-1

справді померла, шо підтверджується, наприклад, показами свід­ків, які бачили тіло, були під час захоронення, або документом про місце поховання, але орган реєстрації актів цивільного стану від­мовився зареєструвати факт смерті і видати про це свідоцтво.

У разі встановлення судом факту смерті особи у певний час рі­шення суду є підставою для реєстрації смерті особи та видання свідоцтва про смерть.