ФУНКЦІЇ КУЛЬТУРИ

Насамперед з'ясуємо, що означає термін «структура». Структура— «це сукупність стійких зв'язків об'єкта, що забезпечують його цілісність і тотожність самому собі, тобто збереження основних властивостей при різних зовнішніх і внутрішніх змінах» (Большой энциклопедический словарь, 1991). Культура, як складне утворення, також має свою структуру, яка, в свою чергу може бути ядерною або без'ядерною. Культура як загальнолюдський феномен, визначити який ми спробували вище, завжди реалізується насамперед у національно-етнічних формах. Отже, ядром культури стає національний менталітет, самосвідомість, специфічний спосіб «переживання життя» (О. Шпенглер), характерний для того або іншого етносу. Якщо дане ядро зникає, розчиняється або змінюється під впливом тих або інших історичних причин, то відповідно зникає, розчиняється або змінюється сама культура. Культура, що не має такого центрального ядра, прийнятого етнічною більшістю, не здатна до досить тривалого існування. Корелятом (покажчиком) національної самосвідомості є національна мова.

Залежно від обраного принципу диференціації культурне ядро буде переломлюватися на різних рівнях: соціальному, професійному, аксіологічному, функціональному тощо. І структурно буде виділятися селянська культура й культура аристократії, військова й артистична культура, релігійна й політична, культура виробництва й культура споживання...

Важливими поняттями, що формують уявлення про структуру культури, є поняття «офіційної культури» і «контркультури». Офіційна культура — це така форма культури, яка транслюється зверху й визнається більшістю суспільства певним стандартом (найчасті-

ше визнана мовчки). У будь-якому суспільстві існує офіційна культура. Але поряд з нею може виникати й контркультура, що є опозицією до офіційної культури. Такою можна назвати культуру дисидентів у часи СРСР, культуру хіпі 1960-х років. Крім цього, особливо при вираженому соціологічному підході до дослідження культури, структурно можуть виділятися так звані субкулмури, «під»-культурні утворення, що виникають у межах тієї або іншої культури. Вони зберігають провідні характеристики основної культурної форми, але при цьому мають локальні відмінності, що надають певної особливості. До таких субкультур належать деякі неформальні молодіжні об'єднання. Сьогодні такою стає й елітарна культура. Культура «нових росіян», що до недавна була яскравою субкультурною спільністю, починає поступово зрощуватися з офіційною культурою.

Від понять контркулмури й субкулмури необхідно чітко відокремлювати антикультуру. Остання є антагоністичною протилежністю культурі як такій. Антикультура є такою формою буття людини й суспільства, яка навмисно спрямована на руйнування, знищення, деструкцію духовності й культури. Іноді антикультура може проявлятися під маскою офіційної культури (наприклад фашизм).

Типологія культури. Типологія— це «науковий метод, основа якого — розмежування систем об'єктів і їх групування з допомогою узагальненої моделі або типу; використовується для порівняльного вивчення зв'язків, функцій, відносин, рівнів організації об'єктів» (Большой энциклопедический словарь, 1991).

Важливою відмінністю типології від класифікації є те, що у першому випадку дослідник здійснює поділ, виходячи з певного, створеного ним ідеального принципу, а не на основі природних передумов (іноді — квазіприродних), як у випадку класифікації. Спостерігаючи за культурними феноменами, вчений робить певні висновки, що дають йому змогу розробити критерій, який допоможе побачити багато аспектів досліджуваного об'єкта, що досі були не-виявлені з допомогою класичної класифікації.

Основними логічними параметрами культурологічної типології є діахронія — синхронія й лінійність — дискретність. Діахронія реалізує історичний підхід до типології культури, розглядаючи її у системі простору-часу, горизонталі й вертикалі. Синхронія розглядає культуру лише у системі просторових координат, виділяючи, як основну, горизонталь. Синхронія вивчає культуру в певний період часу, роблячи нібито одночасний зріз, що використовується насамперед з порівняльному вивченні культур у межах цілком конкретного тимчасового відрізка.

Лінійний підхід розглядає історію культури як безперервний нерозімкнений ланцюг розвитку, тоді як дискретний підхід реалізує ідею про уривчастість світового культурно-історичного процесу. Імовірно, одна з перших типологій представлена в книзі пророка Данила зі Старого Завіту, де автор виділяє п'ять царств: «золоте» (Ассиро-Вавілонське), «мідне» (Перське), «залізне» (Македонське), «глиняно-залізне» (Римське) і останнє — Царство Небесне, «яке ніколи не зруйнується,... воно розтрощить і зруйнує всі царства, а саме буде стояти вічно».

У V столітті до н.е. грецький історик Геродот, описуючи гре-ко-перські війни, поділив усі народи на дві частини — еллінів і варварів. До останніх він відніс усіх відомих тоді сусідів Прадавньої Греції: лідійців, мідян, єгиптян, ассирійців, персів, фракійців тощо. Як бачимо, у Данила була діахронічна типологія, а у Геродота — синхронна, тобто просторово-горизонтальна, що характерно для давньогрецької культури з її концепцією циклічного часу.

Епоха Відродження, звернувшись до Античності як культурного ідеалу і, бажаючи дистанціюватися від Середньовіччя, заклала основи історичної діахронічної типології, яку ми використовуємо досі. Гуманісти Відродження представили розвиток історії й культури як синусоїду, що починається зі зльоту Античності й через занепад Середніх віків знову піднімається до епохи Відродження. Така типологія використовувалася й у епоху Нового часу, ставши цілком традиційною. В основу більшості сучасних підручників з історії покладено цю історичну типологію — Прадавній світ, Античність, Середні віки, Відродження, Новий час.

У XIX столітті німецький філософ Георг Гегель написав, власне, першу культурологічну працю «Феноменологія духу», в якій представив типологію культур у формі конкретно-історичних проявів поступального розвитку Абсолютного Духу. Філософ виділяє типи культури, виходячи з того, наскільки той або інший тип володів «волею духу»: східний тип (вільний один — монарх), грецький тип (вільні деякі — громадяни поліса), німецький тип (вільні всі — демократія).

Ідеї Гегеля, тільки модифіковані, втілено у формаційній теорії К. Маркса, що висунув ідею про зміну суспільно-економічних формацій. За Марксом, суспільно-економічна формація — це історичний тип суспільства, що ґрунтується на певному способі виробництва й виступає як щабель прогресивного розвитку світової історії людства від первіснообщинного ладу до комунізму. Отже, у попередній історії Маркс виділяє чотири типи суспільно-економічних формацій: первіснообщинний лад, рабовласницький лад, феодалізм

і капіталізм. Культура ж виступає як величина вторинна стосовно типу суспільно-економічної формації, спричиненої ним.

Розуміння історії культури як історії замкнених культурних типів уперше з'явилося у «Підручнику зі світової історії в органічному викладі» Г. Ріккерта (1857). Н. Данилевский у книзі «Росія й Європа» (1869) виділив ряд культурно-історичних типів, на які поділяється історія культури. Єдиної історії культури не існує. Немає історії культури, але є історія культур. На теорію Данилевського не було звернено належної уваги, і вона повернулася до нас завдяки О. Шпенглерові, який опублікував у 1916 році перший тому культу-рофілософської праці «Захід Європи». Шпенглер писав, що у кожної культури своя власна ідея, власні страждання, власне життя, бажання й відчуття, і, нарешті, власна смерть, тобто розвиток окремого культурно-історичного тиш подібний до розвитку живого організму. І вся історія культури складається зі зміни окремих замкнених етапів — культурно-історичних типів, яких учений визначає вісім: єгипетський, індійський, вавилонський, китайський, античний, візантійсько-арабський, європейсько-християнський і майя, припускаючи в