Майбутньому ВИНИКНеННЯ рОСІЙСЬКО-СибІрСЬКОГО ТИПу.

Отже, що ж таке «культурно-історичний тип» — це відносно замкнене утворення, що характеризується культурно-історичною спільністю людей, об'єднаних єдиною культурною самосвідомістю, світоглядом і світовідчуванням, що проживають на певному локальному географічному просторі, що має у власному історичному розвитку стадії зародження, підйому, кульмінації, занепаду й загибелі. Період існування культурно-історичного типу вимірюється століттями, іноді — тисячоліттями.

Ідею локальних культурно-історичних типів підтримав у середині XX століття англієць Арнольд Тойнбі, щоправда, він називав ці типи «цивілізаціями». У 1961 році Тойнбі закінчив велику 12-томну працю «Дослідження історії». У сучасному світі вчений нараховує 5 «цивілізацій»: західна, російська, китайська, ісламська й індійська. Але його робота особливо цікава тим, що він запропонував закон розвитку «цивілізації», названий ним законом «виклику й відповіді». Цей закон гласить: «цивілізація» розвивається динамічно й позитивно, якщо активна суспільна меншість знаходить адекватну відповідь на кожний виклик історії; і, навпаки, «цивілізація» перебуває в стані стагнації, занепаду й негативного розвитку, якщо активна суспільна меншість не здатна адекватно відповісти на кожний виклик історії. Наступним етапом такого розвитку стане смерть «цивілізації», її розпад, дезінтеграція.

Тойнбі вважає, що якщо активна суспільна меншість для вирішення своїх проблем застосовує зброю, то це є визначальною ри-

сою того, що дана «цивілізація» перебуває в стані занепаду й крокує до загибелі.

Тому постає питання, які ж підходи нам слід обирати, розглядаючи історичний аспект культурології? Чи це буде лінія, чи окремі відрізки у чотиривимірному просторі-часі? Чи будемо ми розглядати історію культури, як ланцюг, що безперервно розвивається, у якому кожна епоха виростає з попередньої й плавно переходить у наступну? Чи постане кожна культура у нашій свідомості як замкнена величина, що несе в момент своєї смерті в могилу історії створені й нагромаджені цінності? Чи є історія культури історією культури або історією культур? Що обрати: лінійний або дискретний (переривчастий) підхід до історії культури.

Однак нам ближчий інший, третій варіант, що поєднує обидва перші. Спробуємо розглянути теорію відносності Альберта Ейнштейна. Тоді стосовно дискретного підходу ми можемо стверджувати, що розглянуті нами культури лише «відносно» народжуються й «відносно» помирають. Лінійний підхід виявиться, якщо ввести якусь абсолютиу систему координат, тоді чітко можна побачити, що культури окремих епох, чи то Античність, чи Середньовіччя, в цілому є справжнім ланцюгом, у якому кожна ланка з'єднана з попереднім і наступним. Отже, з одного боку, кожна культурно-історична епоха розвивається відносно автономно, з іншої ж боку, вона перетворює й зберігає в іншій якості залишки попередньої культури й сама служить фундаментом для своєї спадкоємиці.

Функції культури. Функція — «зовнішній прояв властивостей якого-небудь об'єкта в даній системі відносин» (Большой энциклопедический словарь, 1991).

I. Сиігига апіті («оброблення душі», Цицерон). Людинотворен-ня. Соціалізація. Діти-мауглі не можуть стати людьми саме тому, що споконвічно позбавлені соціального спілкування й культурного оточення.

II. Інформаційна. Передавання соціального досвіду. Історична наступність культури.

III. Пізнавальна. З допомогою культури людина пізнає світ і себе в ньому, розширює свої межі.

IV. Нормативна. Усвідомлення того, що людина перебуває у межах культури, сприяє розумінню існування певних культурних заборон, норм, табу. Культура як система моральних, моральних обмежень і положень.

V. Комунікативна. Спілкування людей у часі й просторі, у конкретності й загальності.

VI. Аксіологічна. Саме культура визначає цінність для людини тих або інших феноменів.

VII. Адаптаційна. Пристосування до середовища проживання. На зорі розвитку культури ця функція була найбільш важливою. У цей час вона поступово опускається все нижче за ступенем важливості. Однак у сучасних умовах дана функція трансформується й можна говорити про пристосування до соціального середовища, про виживання у цьому середовищі. Якщо виходити з цього, то адаптаційна функція культури є найбільш важливою для людини як члена суспільства.

VIII. Інтеграція й диференціації людських спільнот. Культура розділяє різні народи або об'єднує один народ. Культура роз'єднує людей різних субкультурних спільнот або поєднує їх в одну таку спільність.