ЄДНІСТЬ І ЛОКАЛЬНІСТЬ КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНОГО ПРОЦЕСУ

Проблема періодизації сорокатисячолітньої культурної еволюції є досить складною. Це єдиний процес чи серія дискретних форм культурного життя? Чи можна застосувати до культурної еволюції такі категорії, як поступ, лінійність, циклічність, безперервність, локальність? Різні епохи давали відмінні відповіді на ці питання, що само по собі свідчить про закономірність історичних змін культури.

Міфологічний світогляд, що характеризує родову спільноту людей, не бачить якісних змін у способі існування людини. Саме до такого становища апелює ідея Ф. Ніцше про «одвічне повернення». Якщо ніцшеанський пафос був спрямований проти просвітницької прогресистської моделі історії, то міфологічний циклізм був зумовлений повторюваністю аграрних культів, що слідують за природною зміною сезонів. Усі типи давньосхідних цивілізацій відтворюють циклічну схему життя культури.

Історична неоднорідність культури була помічена людством ще за часів Давньої Греції. Так у поема Гесіода «Роботи і дні» фіксує існування трьох віків: золотого, срібного та залізного. Самі назви періодів історії свідчать про погіршення умов життя, що сам давньогрецький автор пояснює занепадом моралі. У цілому ж антична модель культурного життя не виходить за межі міфологічної схеми, розкладом якої античність і була.

Принципово іншу модель історії пропонує християнська теологія (вчення про Бога). Вона знаходить точки відліку в кругообігу життя, які є визначальними: створення Богом світу (початок), з'явлення Христа для спокутування гріхів людства (кульмінація історії) та Страшний суд (відновлення людством зв'язку з Богом, що є завершенням). Обґрунтування точок відліку дозволяє побудувати лінію і спрямованість розвитку. Лінійна схема історичного процесу вписана в межі есхатології (вчення про кінець світу). Лінійність, від часів її обґрунтування в працях видатного представника патріотичної філософії Августина Блаженного, стала універсальною характеристикою для західної цивілізації і набула на новому етапі розвитку

нової, секуляризованої форми (тобто звільненої від релігійних настанов).

Саме за доби Просвітництва формуються наукові підходи до розуміння людського способу існування. Так, шведський біолог К. Лінней визначає людину як homo sapience (людину розумну). Це відповідало просвітницькому розумінню розуму як принципової відмінності людини від інших форм життя. Саме зростання ролі розуму в управлінні культурою є вектором розвитку людства в цілому.

Велике значення в цьому процесі відіграють саме європейські народи. Просвітницькі прогресистські з'явлення, що не виходили за межі лінійної схеми історії культури, стали підставою для європоцентризму (культурософська настанова, згідно з якою Європа з її ціннісними орієнтаціями є центром культурного світу та суб'єктом всесвітнього розвитку).

Певною опозицією прогресистській моделі історії та раціоцентризму (розуму як центру і підґрунтя культури) стали розробки Дж. Віко (він певним чином відроджує в межах західної моделі історії культури циклічну схему: кожен з періодів розвитку людства (божественна, героїчна і людська епоха) проходять етапи виникнення, розквіту та загибелі, але між собою не пов'язані) та Ж.-Ж. Руссо, який вважав, що розвиток науки та мистецтва не забезпечує поступ людства в цілому, оскільки продукує занепад моралі.

Саме в межах ідеї поступу людства були розроблені класифікації француза Ж. Кондорсе (виділив у історії людства послідовно змінювані рівні господарської діяльності — полювання й рибальство, скотарство й землеробство) та шотландця А. Фергюсона (розбив її на три епохи: дикість, варварство, цивілізація). За межі просвітницької моделі не виходить і філософія історії Г. Гегеля, який розглядає періоди існування людства як етапи зростання свободи, що ґрунтується на підвищенні ролі розуму (східні деспотії — це свобода однієї людини, антична демократія — воля групи аристократів, німецька фаза — де вільні всі).

З середини XIX століття в історії людства починає панувати ідея еволюції, яка потрапляє в гуманітарні науки з праці англійського біолога Ч. Дарвіна «Походження видів шляхом природного відбору», в якій він спростував поширене до того уявлення про незмінність біологічних видів. Він доводив, що під дією природного відбору та механізму- адаптації до навколишнього середовища органічний світ еволюціонує від простих форм до надскладних. Починаючи від Дарвіна в різних сферах гуманітарного знання — історії, етнографії, соціології виникає ціла низка еволюціоністських теорій (І. Баховен (Швейцарія), Л. Морґан (СІЛА), Г. Спенсер, Е. Тейлор (Англія), Д. Мак-Леннан (Шотландія). Наступним кро-

ком стала розробка спіралевидної моделі історії в теорії марксизму, її засновники К. Маркс і Ф. Енгельс відмічали, що кожна з історичних формацій {первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична, комуністична) має власну іманентну (внутрішню) логіку розвитку, з необхідністю проходить етапи виникнення, розквіту, занепаду. Але кожна наступна формація акумулює досвід попередньої (оскільки кожне наступне покоління стоїть на плечах попередників), а тому в цілому розвиток людства має висхідну спрямованість. Відповідно історія має проекцію кола, з одного боку, а, з іншого, лінії. Спіраль поєднує обидві схеми в єдину модель. Розвиток знарядь праці забезпечує поступ історії та її єдність, спадковість.

У праці «Походження сім'ї, приватної власності та держави» Фр. Енгельс певним чином синтезує розробки свого часу та звертається до концепції Л. Моргана, який обґрунтував еволюцію родинно-шлюбних відносин, що проходить декілька історичних форм: проміскуїтет (невпорядковані статеві відносини), кровноспоріднена родина (заборона шлюбів між представниками різних поколінь), пуналуальна сім'я (заборона шлюбів між дітьми однієї жінки), парна (патріархальна), моногамна сім'я. Еволюціонізм і марксизм привертали увагу науковців до фактів.

Починаючи з XIX століття теоретичні схеми розвитку культури починають доповнюватися емпіричним матеріалом (археологічним, антропологічним, етнографічним). Так датський учений К. Томпсон, спираючися на археологічні дані, вводить поняття трьох віків; кам'яного, бронзового і залізного.

Аналізуючи розвиток культурологічного розуміння динаміки історичного процесу, можна відзначити дискусійність даної проблеми. Досі не можна дати однозначні відповіді на такі питання: чи можна говорити про планетарну єдність людства, його культури? чи множинність культурних світів зовсім не тяжіє до єдності?

У культурологічній думці виділяються два типи відповідей на ці питання. Перший стверджує, що не існує єдиної історії людства; історія здійснюється в зміні культур, кожна з яких живе своїм власним, самодостатнім, відособленим життям. Схема історії, таким чином, являє собою не односпрямований лінійний процес, лінії розвитку культур розходяться (концепції Н. Данилевського, О. Шпенглера, Л. Фробеніуса, А. Тойнбі, Є. Мейєра, Є. Трольча й ін.). «Неправильна концепція «єдності історії» на базі західного суспільства має... невірну посилю,' про прямолінійність розвитку», писав А. Тойнбі.

Другий тип відповідей виходить із ідеї універсальності й всесвітньості історії. У різноманітті соціокультурних світів можна про-

стежити єдину лінію розвитку людства, що веде до створення загальнолюдської культури (концепції М.Вольтера, Ш. Монтеск'є, М. Лессинга, І. Канта, І. Гердера, В. Соловйова, К. Ясперса та ін.).

Відстоюючи ідею дискретного характеру історії, Шпенглер стверджує, що не існує поступального розвитку культури з її закономірностями, а є лише коловорот локальних культур. Уподібнюючи культури живим організмам, розуміючи їх як живі істоти вищого порядку, Шпенглер вважає, що вони зароджуються зненацька й «зростають із піднесеною безцільністю, подібно квітам у полі», будучи абсолютно ізольованими й позбавленими загальних зв'язків. Життєвий цикл кожної культури з фаталістичною неминучістю закінчується смертю.

Шпенглер виділяє вісім типів культур, що досягли свого завершення: китайська; вавилонська; єгипетська; індійська; антична (греко-римська), або «аполлонівська»; арабська, або «магічна»; західноєвропейська, або «фаустівськая»; культура народу майя. В особливий тип, що перебуває ще на стадії виникнення, О. Шпенглер виділяв «російсько-сибірську» культуру.

Протиставляючи поняття культура й життя, Шпенглер розуміє під культурою зовнішній прояв внутрішнього ладу душі народу, прагнення колективної душі народу до самовираження. У цьому сенсі культура не тотожна розуму, вона виникає з прагнення до «комічності», що передається в «такті», «ритмі», «тональності» переживання колективної душі. Тим самим Шпенглер пориває із традицією просвітницького гуманізму. Кожній культурі, кожній душі властиве первинне світовідчуття, свій «прасимвол», з якого й виникає все багатство її форм; натхненна їм, вона живе, почуває, творить. «Кожна з великих культур має таємну мову світовідчуття, цілком зрозумілу тільки тому, хто до цієї культури належить. Щоб зрозуміти культуру Індії, потрібно мати душу браміна». Так, для «фаустівської» душі європейської культури «прасимволом» виступає тільки їй властивий спосіб переживання простору й часу — «спрямованість у нескінченність», якого не знали інші великі культури. Ідея нескінченності в математиці, підзорна труба, далекобійне знаряддя, Суецький канал, перспектива в живописі — усі ці різнопорядкові явища є не що інше, як прояв цього «прасимвола». «Аполлонівська» душа античної культури, навпаки, освоювала світ, ґрунтуючись на принципі «доступної для огляду межі». Для греків просто не існує те, що далеке й невидиме, вони сприймають тільки візуально доступний тривимірний простір. їм чуже все ірраціональне, невідомий нуль і негативні числа. Вони не знають історії, археології, астрономії, «аполлонівська» душа не має потреби в історичності. Грекам відомий сонячний і водяний годинники, але вони

не користуються точним відліком часу. Антична людина не зважає на перебіг часу й повністю розчинена у його потоці.

Історико-культурний тип замкнутий у собі, існує відокремлено, ізольовано. Культура живе власним, особливим життям, культивуючи свій «такт», «ритм», «смак», «тональність». Вона нічого не може сприйняти від інших культур, на думку Шпенглера. Не існує ніякої історичної наступності, ніякого впливу або запозичення. Нова молода культура, сприймаючи вплив який-небудь іншої, негайно підкоряє сприйняте властивому їй «ритму», «такту», «смаку». Культури самодостатні, а тому діалог неможливий. Людина, що належить до певної культури, не тільки не може сприйняти інших цінностей, але й не в силах їх зрозуміти. Китаєць або араб дивляться на світ іншими очами, ніж грек, вони живуть іншими інтересами, їх хвилюють інші турботи. Західноєвропейська душа відділена від східної непрохідною прірвою. Усі норми духовної діяльності людини мають сенс тільки в рамках конкретної культури й значимі тільки для неї.

На думку Шпенглера, єдності людства не існує, поняття «людство» для нього лише порожній звук. «Всесвітня культура» — це створена раціоналізмом ілюзія, породжена європейським культурним типом. Кожний тип культури з неминучістю долі проходить ті самі життєві етапи (від народження до смерті), породжує ті самі явища, пофарбовані, однак, у своєрідні тони, властиві тільки йому. Проте у самій концепції Шпенглера можна знайти приклади взаємодії культур. Дійсно, античність передала європейській культурі ідеї християнства й надихнула епоху Ренесансу. Та й сама книга «Занепад Європи», що відтворює образи давно загиблих культур, свідчить, що ідеї спільності людської історії й культури можуть бути обґрунтовані.

Прикладом концепції єдності світової історії може служити теорія К. Ясперса, який виділяє чотири гетерогенні періоди: «прометеївська» епоха, епоха «великих культур стародавності», епоха «духовної основи людського буття» («осьовий час») і епоха «розвитку техніки». Людство чотири рази ніби відправляється від нової основи. Спочатку від доісторії, від ледь доступної нашому розумінню прометеївської епохи (виникнення мовлення, знарядь праці, уміння користуватися вогнем), коли вона тільки стає людиною. У другому випадку від виникнення великих культур стародавності. У третьому — від осьового часу, коли повністю формується справжня людина в її духовній відкритості світу. У четвертому— від науково-технічної епохи, чий перетворюючий вплив ми зараз відчуваємо на собі.

Прометеївська епоха становить, згідно з Ясперсом, доісторію людства, власне історія почалася лише близько 5000 р. до н.е.

У доісторичну епоху відбувалося «становлення основних конститутивних властивостей людського буття», формування людини «як виду з усіма його звичними схильностями й властивостями», «закладався фундамент людського буття, її сутнісна основа». До цього «до культурного» періоду відноситься «перше становлення людини». Відповідаючи на запитання, що ж виявилося істотним у перетворенні доісторичної людини в людину культури, Ясперс виділяє «використання вогню й знарядь», «поява мовлення», «способи формуючого людину насильства над самим собою» (наприклад, табу), «утворення груп і співтовариств», «життя, формоване міфами». Початок історії, що вже має культурний сенс, К. Ясперс відносить на той час, «коли існує передача досвіду».

Другий період, виділений Ясперсом, це «великі історичні культури стародавності». Вони виникли майже одночасно в трьох регіонах земної кулі. «Це, по-перше, шумеро-вавилонська і єгипетська культури й егейський світ з 4000 р. до не.; по-друге,... доарійська культура долини Інду третього тисячоліття (пов'язана із Шумером); по-третє,... архаїчний мир Китаю другого тисячоріччя до н.е.». Рисами, що характеризують даний культурний тип, виступають наявність писемності й «специфічної технічної раціоналізації».

Третій період — «осьовий час». Згідно з Ясперсом, в історії людства була епоха духовного основоположення всіх тих культур, які становлять нині дихотомію Схід — Захід. «Цю вісь світової історії слід віднести... близько 500 років до нашої ери, до того духовного процесу, який ішов між 800 і 200 рр. до н.е. Тоді відбувся найбільш різкий поворот в історії. З'явилася людина такого типу, який зберігся й донині».

Це духовне основоположення людства відбувалося одночасно й незалежно в Китаї, Індії, Персії, Палестині, Греції. Тоді жили Конфуцій і Лао-Цзи. Виникли Упанішади, проповідували Будда, Заратустра, виступали пророки Ілія, Ісайя, Ієремія, це час філософів Парменіда, Геракліта, Платона, поета Гомера, трагіків, Фукідида й Архімеда. їхня творчість, проповіді й навчання «зводяться до того, що людина усвідомлює буття в цілому, саму себе й свої границі. Перед нею відкривається жах світу й власна безпорадність. Стоячи над прірвою, вона ставить радикальні питання, вимагає звільнення та порятунку. Усвідомлюючи свої межі, вона формулює перед собою вищі цілі, пізнає абсолютність у глибинах самосвідомості й у ясності трансцендентного світ». Згідно з Ясперсом, у цей час відбувається становлення історії людства як світової історії, тоді як до «осьового часу» мали місце лише історії локальних культур. «У цю епоху були розроблені основні категорії, якими ми мислимо донині, закладені основи світових релігій, що й сьогодні визначають

життя людей. У всіх напрямках відбувався перехід до універсальності».

Цей період духовного основоположення людства, духовного споріднення й духовних генів усіх культур дають можливість Ясперсу зробити висновок, що протилежність Сходу й Заходу не абсолютна. Спільне духовне коріння дозволяло знайти способи комунікацій, діалогів, розв'язання конфліктів і створення єдиного культурного простору. Щоб урятувати людську сутність, що перебуває в XX столітті на грані загибелі, ми повинні, на думку Ясперса, оновити свій зв'язок з осьовим часом, і повернутися до його автентичності.

Технічна епоха за своєю значимістю відповідає прометеївській. Якщо в доісторичний час прометеївська епоха характеризувалася виникненням мовлення, знарядь праці, умінням користуватися вогнем, то сучасній науково-технічній епосі властиві аналогічні процеси, тільки на більш високому рівні: створення принципово нових інформаційних та інших технологій, відкриття нових джерел енергії.

Нова прометеївська епоха готує виникнення в майбутньому великих культур, значення яких аналогічно значенню великих культур стародавності. Нові великі культури закладуть основи для другого «осьового часу» — справжнього основоположення людства. Описуючи й прогнозуючи історико-культурний процес, Ясперс репрезентує його у вигляді «двох подихів»: «перший веде від прометеївської епохи через великі культури стародавності до осьового часу з усіма його наслідками. Другий починається з епохи науки й техніки, із другої прометеївської епохи в історії людства, і, можливо, приведе до утворень, які виявляться аналогічними організаціям і здійсненням великих культур стародавності, до нового, ще далекого й невидимого другого осьового часу, до справжнього становлення людини».

Отже, питання про історичну динаміку культури — це питання про історичні типи культур і їх особливостях. У сучасних гуманітарних науках саме тип культури нерідко береться за основу типологічної характеристики суспільства. Сучасна культурологічна думка пішла убік укрупнення виділюваних етапів. Так, найбільше використовується підхід, коли виділяють:

1) традиційне суспільство (доіндустріальне),

2) індустріальне суспільство (включає ранню, перехідну форму суспільства, що зародило в XVII—XVIII століттях у Західній Європі, а також суспільство, починаючи із середини XIX століття),

3) постіндустріальне суспільство (з 60-х років XX століття). Кожне з них похідне від певного історичного типу культури.

Тому, виявляючи історичну типологію культури, ми виявляємо під

певним кутом зору різні типи суспільної організації. Разом з тим завдання виявлення й опису різних типів культури й відповідно різних типів суспільства досить складне. Справа насамперед у тому, що світова історія дає приклади майже необмеженої кількості культур і їх типів. Виявити й описати їх — завдання колосальне за обсягом і складністю. Історія культури повинна мати на увазі факт величезної різноманітності культур. Однак найбільш важливим з погляду філософського підходу є виявлення історичної типології культури, що має універсальне значення. Така типологія виходить із визнання універсальних тенденцій у розвитку культури, породжених взаємозв'язками й взаємозалежностями різних регіонів і країн. Це означає, що всі країни й народи в тій або іншій формі проходять (або повинні пройти) ті самі етапи в еволюції типу культури. Особливості окремих культур при цьому не зникають, але зазнають видозмін у міру включення в єдиний процес світового розвитку.

Розглядаючи історичну динаміку культури під кутом всесвітньості, доводиться визнати, що особливу роль у ній відіграє західна культура. Зокрема, феномен, який може бути охарактеризований як «західний активізм», що виник у Новий час (XVI—XVIII ст.), Він виходив з настанови активно-творчого ставлення до світу, вплинув на розвиток усіх країн і народів, на всесвітню історію в цілому. Західний, за своїм походженням, активізм згодом став надбанням усього цивілізованого людства. Настанова активізму стала в XIX— XX ст. багато в чому природньою для людей, що належать до культур, відмінних від західної. Проте не можна сказати, що культурні настанови, що йдуть від Заходу, цілком і повністю підкоряють ту або іншу регіональну культуру або культуру окремих країн. Специфіка окремих культур зберігається, оскільки всяка самобутня культура чинить опір зовнішнім впливам. Локальна культура так чи інакше трансформує культурні потоки, що йдуть ззовні.

Українська культура зберігаючи свою самобутність, проте залишається включеню у систему культурних орієнтацій, властивих Європі. Не розділяючи й не абсолютизуючи позицію європоцентризму, не можна заперечувати автентичність для України європейської ієрархії цінностей.

Таким чином, історична типологія культури, що претендує на універсальність, не повинна виключати особливостей локальних культур і специфіки культурної еволюції окремих країн. В іншому випадку виникає небезпека прийняти бажане за дійсне. Загальносвітові тенденції, зокрема й тенденції культурного розвитку, проявляються по-різному в різних регіонах і країнах. Це пов'язане з нерівномірністю сучасного світового розвитку.

гуманітарних науках прийнято виділяти такі періоди розвитку культури: ранні форми (докласові), культури Прадавнього Сходу, Античності і Європи. В історії останньої виділяють такі періоди: Середньовіччя, Відродження, Реформація, Освіта, культура XIX, XX та XXI століть.

Із цією періодизацією, виходячи із сучасних даних, отриманих гуманітарними науками, незгодні багато дослідників. І хоча це тема окремого й захоплюючого дослідження, відзначимо позицію відомого французького історика Жака Ле Гоффа, який в передмові до книги, що присвячена дослідженню середньовічної західної цивілізації, писав: «...Сьогодні я наполягав би на розширенні тимчасових рамок, на «довгому» Середньовіччі, що охоплює епоху, що починається з II—III століття пізньої Античності, і що й не завершується Ренесансом (XV—XVI століття), зв'язок якого з Новим часом, на мій погляд, перебільшений. Середньовіччя тривало, по суті, до XVIII століття, поступово зживаючи себе перед обличчям Французької революції, промислового перевороту XIX в. і великих змін століття двадцятого. Ми живемо серед останніх матеріальних і інтелектуальних залишків Середньовіччя. При всій несподіванці висновків Ле Гоффа він не самотній і має багато прихильників, що бажають уточнити прийняту періодизацію історії культури.

Проблема єдності й локальності культурно-історичного процесу має методологічне значення для історії культури окремої країни. Українська культура має свою історичну своєрідність і в силу своєї регіональної специфіки має власні межі включеності в історію світової культури.