МЕТОДОЛОГІЧНІ ПІДХОДИ ДО РОЗУМІННЯ ПРИРОДИ КУЛЬТУРИ

З-поміж проблем, що вирішують науки про культуру, можна виділити такі: визначення місця культури у системі буття; виявлення відношення культури до природи, суспільства й людини; дослідження багатомірної структури культури, обумовленої її функціями у житті і розвитку людства; виявлення сутності культури в її існуванні, тобто в різноманітті конкретних культур, які існують у соціальному просторі і соціальному часі, філогенезі (розвиток світу в цілому) та онтогенезі (індивідуальний розвиток організму); опис культурних феноменів; утвердження неповторності та унікальності культурних світів; співвідношення культури і цивілізації тощо.

У сучасному культурологічному знанні виділяють декілька провідних напрямів, кожен з яких досліджує певні проблеми культури, базуючись на власній методології. Сьогодні багато філософів, філологів, соціологів і представників інших гуманітарних наук наближаються у своїх роботах до позицій культурології, тому що проблема людини стала провідною в XX столітті, а культура перетворилася в епіцентр буття сучасної людину. Відмінності між напрямами у культурології полягають не лише у тому, як розуміти культуру, яку її визначити, але й пов'язані із проблемами її зародження, функціонування, розвитку, з оцінкою ролі і місця культури у духовному і практичному житті людини. Одним із найбільш суперечливих, напевно, є питання про подальшу долю культури.

Перелічимо деякі методологічні підходи до обгрунтування предметного поля культурології:

1. Марксистський. Фундаторами цього напряму є Карл Маркс і Фрідріх Енгельс. У їх розумінні рух історії є взаємозв'язком продуктивних сил і виробничих відносин. Визначальну роль відіграє спосіб суспільного виробництва. Культура як спосіб буття людини взагалі є єдністю цих двох рушійних сил історії людства. Духовні форми культури мають лише відносну самостійність по відношенню до матеріальних засад буття.

2. Психоаналітичний. Основи цього підходу сформулював австрійський психіатр, психолог і філософ Зіґмунд Фрейд, визначний дослідник глибин людського несвідомого. У роботах «Майбутнє однієї ілюзії», «Невдоволення культурою» він показав, що культура має в житті людини не тільки позитивне, а й негативне значення. З одного боку, вона зорієнтована на принцип реальності, стримує людські інстинкти, убезпечує нашу життєдіяльність від руйнівних сил людського несвідомого, що культивує принцип задоволення.

Однак, з іншого боку, культура пригнічує в людині багато творчих задатків, створюючи «середню людину». Представники пізнього психоаналізу критикували Фрейда, але все-таки продовжували розробляти магістральні шляхи, визначені ним. До таких послідовників можна віднести Карла Юнга, Еріха Фромма.

3. Лінію «філософії життя», розпочату ще Артуром Шопенгауером і Фрідріхом Ніцше, продовжив німецький культурфілософ Освальд Шпенглер. У значимій праці «Захід Європи» він представив та аргументував своє бачення проблем розвитку культури і причини кризи європейської цивілізації. На його думку, будь-яка культура має народитися, досягнути кульмінаційного піку і дійти до своєї смерті, тобто пройти ті етапи становлення, що і живий організм. Причому етап, коли культура застигає, припиняє свій розвиток і зростання, втрачає духовні потенції, матеріалізується, Шпенглер позначив терміном «цивілізація». Саме в тому і полягає криза західної культури, що ввійшла в стадію цивілізації, тобто наближається до фіналу свого існування. У подібному методологічному напрямі розглядає рух культури англієць Арнольд Тойнбі у фундаментальній праці «Дослідження історії», хоча він близький і до соціологічної школи.

4. Соціологічний. Найбільш видатним його представником є Пітирим Сорокін, російський емігрант, що проживав в Америці. У своїх працях він розглядав історію культури людства як зміну цілісних соціокультурних надспільнот, внутрішньо пов'язаних певною єдністю цінностей і значень. Криза сучасної культури зумовлена, на його думку, втратою духовних цінностей на користь матеріалізму, раціоналізму, техніцизму. Іншими представниками цього напряму є Альфред Вебер, Толкотт Парсонс.

5. Символічний. Наймолодший напрям у культурології, поява якого пов'язана зі зростанням знаковості культури. Люди творять навколо себе світ, але ця творчість стає все більш символічною. Культура втрачає безпосередній зв'язок із предметами, утворюючи знаково-символічну систему. Центральними постатями цього напряму є Ернст Кассірер, що написав «Філософію символічних форм», Леслі А. Уайт, що розвинув теорію Ернста Кассірера.

6. Структуралістський. Завдання цього варіанту теорії культури полягало у виявленні принципів комбінації знаків, що діють у підсвідомості. Це давало змогу зрозуміти за знаковим різноманіттям єдність, яка походить від універсальних для людини правил утворення культурних об'єктів. Методом структуралізму, запропонованим відомим французьким теоретиком Клодом Леві-Строссом, стало порівняння структури знакових систем у різних культурних текстах. Для цього в тексті виявлялися мінімальні елементи — пари

бінарних опозицій (наприклад, культура-природа, причина-наслідок), які є постійними. Виявлення правила трансформації цих опозицій дозволяло в подальшому моделювати будь-який культурний текст, вивчати культурний код, якими обумовлена свідомість людини.