АРХАЇЧНІ КУЛЬТУРИ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ

Первісна культура людства. Якщо фізична еволюція людини тривала близько 14 млн років (еволюція гомінід), то культурний розвиток охоплює порівняно короткий період — всього 2-3 млн років. Увесь цей час вкладається в межі останньої геологічної епохи— четвертинного періоду. Культурний і біологічний розвиток нерозривно взаємопов'язані і не можуть розглядатися ізольовано один від одного. З моменту свого виникнення культура була одним з найважливіших факторів біологічного розвитку, яка здійснювала на нього сильний вплив і сама відчувала його зворотний вплив.

Епоха первісної культури — найтриваліша у людській історії, її прийнято поділяти на культури палеоліту, мезоліту, неоліту. Це періоди культури кам'яного віку, що отримав таку назву за матеріалом, з якого древні люди виробляли примітивні інструменти.

У часи появи перших людей відбулися великі зміни у природному середовищі. У багатьох місцях земної кулі всихають великі водоймища, з'являються значні ділянки суші, вкриті родючими грунтами із залишками органічних речовин.

До цього часу ніяких слідів людей не виявлено. Рослинний і тваринний світ існував тоді у дуже різноманітних формах. Багато було істот, що належать до групи приматів і створюють з людиною один біологічний блок. Це дріопітеки, рамапітеки, удабнопітеки, австралопітеки, яких називають попередниками гомінідів. Вони мають багато спільного з людьми у зовнішності, внутрішній організації, а також способах колективного життя. Проте це не були людські форми, оскільки не виявлено створених ними штучних предметів, отже, не можна говорити про здатність рефлексії у цих істот.

Першою людиною вважають пітекантропа, деякі залишки якого знайдено вперше голландцем Є. Дюбуа на острові Ява. Пізніше було встановлено існування подібних істот і в інших місцях (Аф-

риці, Німеччині тощо). Ця людина обробляла камінь і кістки. Такі знаряддя праці були ще дуже примітивні. У Китаї біля Пекіну в 20-ті рр. XX ст. знайдено у печерах велику кількость кісток синантропа та багато кам'яних знарядь праці.

Пітекантроп і синантроп за анатомічними ознаками належать до людських форм. Вони мають великий обсяг мозку, нижня щелепа виступає вперед, передні кінцівки вільні, ходять на двох ногах. Але є ще багато ознак, властивих цим істотам, що не зустрічаються в нині існуючих людей.

Це ж можна сказати і про наступний, більш розвинутий тип людей, неандертальців, які були значно поширені у добу палеоліту, з'явившись на Землі приблизно 60 тис. років тому. Ці люди мали значно більше спільних із сучасними людьми ознак, ніж попередники.

Вони виготовляли кам'яні знаряддя праці, обробляли каміння з одного (чопери) чи двох (чопінги) боків, були знайомі також з обробкою дерева і кісток тварин. Найбільш поширеними знаряддями праці були клівери, копальні палиці, трубила, свердла та скребла. В основі дії примітивних знарядь праці знаходяться такі принципи, як важіль і клин, тобто йдеться про важливі технічні відкриття. До цих часів відносять і опанування вогню. Спочатку люди брали вогонь, який утворювався природним шляхом (лісові пожежі, вулкани та ін.) і ретельно зберігали його, передаючи з покоління в покоління. Згодом навчилися отримувати вогонь, висвердлюючи в дерев'яній дошці отвір і одержавши порошок, що був і ще гарячим та димів, висипали на трут, а потім видували полум'я.

У пізньому палеоліті кількість неандертальців досягла одного мільйону. Щодо неандертальців, ніколи не було сумніву у їх належності до людських форм (гомінідів). Види їх діяльності значно різноманітніші і досконаліші, ніж у попередні часи. Виробництво набирає систематичності. Вперше спостерігаються поховання, які свідчать про віру в загробне життя. Проте ці люди ще не були такими, як ми. Вони відрізняються від нас за зовнішніми ознаками. У них низьке чоло, немає підборіддя, довгі руки та низка інших прикмет, що роблять їх відмінними від нас. Між собою вони також відрізнялися. Наприклад, людина із Соло (о. Ява), родезійська людина (Африка), людина із Неандерталю (Європа) різко відрізнялися від людини із Штейнгейму, людини із Палестини. Перші більше тяжіють до попередніх людських форм, другі ближчі до нас. Нещодавно було проведено дослідження ДНК неандертальців, спочатку німецькими вченими, а потім вченими інших країн. Ці дослідження показують суттєві відмінності неандертальців від сучасних людей на генному рівні. Висновки порівняння структур ДНК засвідчили,

що ми не є безпосередніми нащадками неандертальців. Вони були гілкою на дереві еволюції людського роду, що всохла, не давши прямого потомства. До речі, наступний тип людей (кроманьйонці) — це цілком сучасний тип, має зовсім іншу структуру ДНК.

Неандертальці виробляли кілька десятків видів знарядь: гостроконечники, скребла, зубила, зубчасті інструменти, різці та ін. Зустрічаються знаряддя із загострених кісток тварин у вигляді шил, наконечників, лопаток. Знайдено мисливську зброю, зокрема довгий ремінь із кам'яними кульками на кінці. Обробка каменю стає масовим заняттям. За допомогою цих знарядь неандертальці могли обробляти дерево, полювати на тварин і готувати м'ясо. Приготування їжі і споживання її також є суттєвою ознакою культури. Ця ознака відрізняє людину від тваринного світу не меншою мірою, ніж здатність обробляти камінь і дерево, перетворюючи їх із природних об'єктів на знаряддя зміни середовища. Сире і варене (смажене) — не просто кулінарні протилежності, але й вияв різниці між природним і культурним буттям.

За соціальною організацією їм вже притаманна певна впорядкованість родинних структур. За припущенням деяких вчених, на ранніх стадіях становлення культури не існувало шлюбних табу (заборон) та певних соціальних норм, що регулюють статеві стосунки. Проте більш вірогідною є наявність досить чітких соціальних структур вже від самих витоків культури людства. На користь останнього твердження може свідчити той факт, що в тваринних угрупованнях завжди існує чіткий порядок, пов'язаний із необхідністю продовження роду. Значно складніше організована людська спільнота, яка не могла починати свій розвиток з повного безладдя у цій справі. Ендогамія, тобто шлюбні відносини між близькими родичами, була поширена в більш пізні часи у межах високорозвинутих і навіть вишуканих культур (наприклад, у стародавньому Єгипті), тобто це не є свідченням безладдя у статевих стосунках. Один порядок поступово замінюється іншим, і людство переходить до екзогамної організації життя роду, за якої шлюби всередині роду заборонялися.

У пізньому палеоліті (35—10 тис. років тому) з'являється сучасний тип людини — кроманьйонець. Ці люди абсолютно не відрізняються від нас. Вони мають високе чоло, підборіддя, досконалішу, ніж у неандертальців, побудову мозку. В пропорціях тіла спостерігається гармонійна структура, яка є основою співмірності і фізичної краси за уявленнями сучасної людини.

У цей період можна констатувати досить напружену духовну діяльність людей, про що свідчать, перш за все, поховальні обряди. Померлих ховали у печерах, де знаходилося житло людей. Ви-

копували ями спеціально для покійників, мерців зв'язували, клали на бік, підгинали коліна, голову повертали на схід або на захід. У могилах знайдено залишки червоної вохри, якою посипали погребіння з метою знешкодити шкідливі впливи померлого на життя живих. Такі поховання свідчать, що у пізньому палеоліті існували вже уявлення про загробний світ і посмертне буття душі. Вважалося, що і після смерті людина продовжує не тільки жити в іншій, більш духовній іпостасі, але й здійснювати свою земну діяльність. Тому померлого споряджали знаряддями праці і предметами побуту.

Духовність вважалася атрибутом не тільки людей, але й всього навколишнього середовища. Первісні культи, релігійні та міфологічні уявлення стають суттєвим чинником буття древніх жителів нашої планети. Первісні релігії у досить розвинених формах виникають і структурують життя людей власне в популяціях кроманьйонців. Можна припустити, що саме релігії були виразом нового, якісно відмінного від попереднього ступеню розвитку рефлексії у людському суспільстві.

Прийнято розрізняти кілька форм первісних вірувань, хоч здебільшого вони у певних співвідношеннях поєднувалися в окремих родових і племінних культах.

Анімізм (від лат. anima — душа, дух) — уявлення про душу, яку мають люди, тварини, рослини, неживі предмети, і про те, що ця душа може відділятися від тіла і вести окреме існування.

Тотемізм —вшанування тварин, рослин і зрідка неживих предметів у якості предків, засновників роду. З тотемом пов'язані певні обряди і табу, наприклад, танці, культові дії на честь тотема, заборона їсти його м 'ясо або ритуальне поїдання його окремих частин (серця, мозку і т. ін.).

Фетишизм —культ неживих предметів — фетишів, наділених надприродними властивостями. У ролі фетишів виступали амулети, талісмани, ідоли, камені і та ін.

Магія —певні дії (обряди), пов'язані вірою у надприродні властивості людини (чаклуна, мага) впливати на людей та явища природи. В магії вперше ми бачимо спеціалізацію духовної діяльності: з 'являються люди з особливими здібностями у духовній сфері, які стають дуже впливовими особами в організації життя роду.

Духовне життя виявляє себе і в інших галузях діяльності, зокрема у мистецтві. На стінах печер Океанії, Піренеї, Африки, Америки червоною і чорною фарбою зображені обряди, сцени полювання. Це натуралістичне мистецтво вражає нас точністю зображень, експресією, вмінням відтворити рух. Це свідчення фан-

тазії, спостережливості, радості творчості стародавніх митців. Це яскраві вияви духовного життя, прагнення втілити себе у вищих формах творчої діяльності.

Культура мезоліту і неоліту. Мезоліт, або середній кам'яний вік, датується порізному: мезоліт Європи— 10—7 тис. років, Південної Америки — 6—5 тис. років, Близького Сходу — 12—9 тис. років тому. Для цих часів характерними є риси перехідного періоду. Обробка каменю, дерева і кісток вдосконалюється. Винайдено нові знаряддя праці. Можна говорити про прогрес у полюванні через використання лука і стріл, що почали застосовувати саме в цей час. Людьми приручено собаку, яка стає тепер свійською твариною, у поселеннях зустрічаються й інші тварини, які згодом стають атрибутом господарської діяльності людини-скотаря — корова, вівця, свиня, коза. Малюнки на скелях набувають більш символічних форм і певної умовності, що свідчить про ускладнення і поглиблення інтелектуально-духовного життя людей (рефлексії).

Населення зростає, хоч умови існування залишаються важкими, повними небезпеки, а тривалість людського життя дуже малою, родові спільноти зміцнюються і розростаються. Це призводить до появи нової форми соціальної організації людей — плем'я.

У кінці мезоліту в межах плем'я формуються елементи самоуправління: племінна рада, військові і громадські вожді, старійшини та ін. Як і у родовій, так і у племінній організації громадський устрій базується на засадах матріархату, для якого характерним є домінуюче становище жінки, успадковування по лінії матері, керівна роль жінки і матері у шлюбних стосунках. У духовній сфері це відображається в культах родючості, вшануванні богинь, в мистецтві — у виготовленні культових статуеток з яскраво вираженими жіночими статевими ознаками.

Неоліт — останній період кам'яної доби — період настання неоліту на різних територіях Землі слід визначати не стільки за часом, а скільки за ознаками, властивими тільки цій добі. Неоліт дуже часто називають революцією, оскільки за короткий термін відбуваються разючі якісні зміни у всій популяції людей на земній кулі. Замість поодиноких угруповань людей, розкиданих по різних куточках планети, знаходимо чітко організоване у племенних структурах численне людство. Наслідками людської діяльності вкриті всі континенти. Порівняно з довготривалою і повільною еволюцією попередніх часів це стається майже раптово. Люди швидко розмножуються, вільних територій значно меншає. Різні племена все частіше стикаються між собою і повинні встановлювати правила спільного існування.

У неоліті відбуваються як перший, так і другий великі суспільні поділи праці:

виокремлення скотарства і землеробства;

виділення ремесла в окрему галузь діяльності.

Відтепер реалізується ідея збереження і відтворення того, що треба було шукати і довго прагнути. Розведення худоби, обробка землі і вирощування злаків замінюють збір їстівних рослин і полювання. Замість суспільства збирачів / мисливців в неоліті з'являються суспільство землеробів і пастухів. Пізніше з'являються ремісники — гончари і ткачі, а виготовлення знарядь праці стає справою майстрів, що постійно вдосконалюються в своїй майстерності. У неоліті спостерігаємо початки металургії.

Концентрація людей у поселеннях породжує багато нових рис у людському існуванні. Люди досліджують нові речі навколишнього середовища, відбирають плоди, злаки, тварин для одомашнення. Сміливо можна говорити про зародження наукових досліджень і швидкий прогрес у цій галузі. Люди мандрують на далекі відстані (наприклад, через Аляску в Америку) і там пізнають нові явища і змінюють середовище свого існування.

У стосунках між людьми психічні і духовні аспекти все більше беруть гору над біологічними факторами. Навіть під час військових конфліктів і завоювань стає правилом певна асиміляція між завойовниками і підкореними, а не знищення один одного. Політично, економічно, духовно людські колективи перетинаються і співпрацюють між собою. З'являються складні сукупності прав і обов'язків, моральних норм, юридичних кодексів, пов'язаних з міжплемінними стосунками. Народи поступово знаходять остаточне місце свого проживання і завдяки торгівлі, і обміну інформацією, об'єднуються у певну загальносвітову спільноту.

Отже, початі загальнолюдські відносиниу різних його проявах формуються вже в цю критичну, але разом з тіш вирішальну і величну добу людської культури.

З'являються системи письма, спочатку піктографічного, тобто малюнкового, а потім цей геніальний винахід вдосконалюється, стає більш простим і досяжним для загального поширення. Мислення отримує міцний каталізатор для свого розвитку. Дуже швидко з'являються перші освітні традиції, художні і службові тексти, а також в цю діяльність втягується все більша кількість людей. На місцях багатолюдних поселень виникають найдревніші міста -Ієрихон в Палестині, Анау в Туркестані і Джармо в Іраку.

Культура кам'яної доби в Україні. За новими науковими даними, людина почала жити на території України мільйон років до нашого часу. В середині 70-х рр. XX ст. київський вчений Владислав

Гладилін знайшов біля села Королеве на Закарпатті стоянку первісної людини. На цьому місці виявлено знахідки 16 культурних шарів часів палеоліту. Це знаряддя праці пітекантропів, неандертальців, кроманьйонців — зубила, чопери, великі відщепи тощо. Всього було знайдено біля 100 000 предметів. Нині розкопки тривають на Львівщині, Буковині, Поліссі, Молдові. Висновки про таке давнє перебування людини на цій території дістали неодноразове підтвердження. Важливе значення надається розкопам у районі Карпатсько-Подільських висот (Закарпаття), який був протягом останнього мільйону років покритий льодовиком і незатоплений.

У 1946 р. в селі Лука Врублевіцька над Дністром у 20 км від Кам'янця-Подільського археологом П.І. Борисковським виявлено 50 кам'яних виробів і частин скелету людини, яка проживала тут приблизно 300 тис. років тому. За антропологічними ознаками вона належала до типу кроманьйонців, була високою на зріст та інтелектуально розвинутою.

Згадані відкриття змінили уявлення вчених світу про українську культуру, про історію українських земель. Становлення людини в Україні, вірогідно, відбулося у ті самі періоди, що і в інших регіонах Землі. Культура часів палеоліту в Україні вказує на певну оригінальність і самостійність у розвитку людей і на зв'язок населення з Надсередземномор'єм.

Епоха палеоліту (200 тис. — 10 тис. років до Н. X.) засвідчує існування на території України певної культури. Саме в ці часи:

— люди набувають вміння добувати і використовувати вогонь;

— удосконалюють знаряддя праці, житло будується з дерева (жердин), кісток;

— виготовляють прикраси, що нагадують людину, фігури тварин;

— з 'являються зачатки релігійних вірувань (анімізм, магія, тотемізм, фетишизм), а разом з ними елементи мистецтва.

У добу мезоліту (10 тис. — 7 тис. років до Н. X.) на Україні:

— використовується лук і стріли;

— розвивається рибальство, приручено собаку;

— започатковуються форми первісної племінної організації;

— основою суспільного устрою стає матріархат;

— для обробки дерева використовується долото, сокира, тесло;

— виготовляються нові знаряддя праці — ножі, кинджали, списи з ріжучими кам'яними пластинами тощо.

Місця перебування часів пізнього палеоліту виявлено по всій Україні. Найбільш цікаві стоянки— Мізинська, Кирилівська, Межирічська, Гінцівська.

Яскравим зразком української культури пізнього палеоліту і неоліту є трипільська культура. Перші знахідки, що стосуються цієї культури, були знайдені в селі Трипілля на Київщині, пізніше розкопано подібні селища по всій Україні. Завдячуючи трипільській культурі ми пізнаємо про форми хліборобства, хліборобські знаряддя, зернові рослини (плуг, мотика, серп, ячмінь, просо, пшениця), використання тварин у господарствах (воли та корови).

Способи будівництва житла, зокрема хати, також дісталися у спадщину від трипільців. Піч з глини, гончарні вироби у характерній манері, знайдені у багатьох місцях України, також належать до трипільської культури. Ще у добу палеоліту в Україні розвивається мистецтво у вигляді орнаментів на кістках тварин. Прикладом можуть служити предмети, знайдені у Кам'яній Могилі біля Мелітополя. Вони свідчать про тотемічні вірування стародавніх людей. Тотемами були деякі тварини, особливо птахи, земноводні, яйця, ікринки тощо.

Знайдені статуетки жінок вказують на культи жінки-матері, що були поширені в Україні у палеолітичні і неолітичні часи. Перші форми соціальної організації мали відверто матріархальний характер. У неоліті в Україні з'являються елементи міфології, наприклад, З'явлення про святість шлюбу. Жіночі статуетки з трипільських знахідок в деяких випадках обвиті змієм або мають вигляд богині, що сидить на кріслі у формі бика. Такі вироби символізували відродження природи навесні, єднання Землі, Сонця, Місяця і були поширені в усьому Надсередземномор'ї (зокрема, різне зображення Зевса у шлюбі з богинями). Подібні символи відображають становлення в Україні землеробської культури і укорінення реалій цієї культури у свідомості населення.

Племена трипільської культури заселили Подніпров'я, особливо густо правий берег Дніпра, а також Придністров'я. Вторгнення войовничих кочових племен із Сходу знищило трипільську цивілізацію, однак елементи її культури стали складниками інших культур, що розвинулись в Україні, а такі її елементи, як культ богині-матері, обряди, звичаї з поклонінням місяцю тощо збереглися до часів християнства.

Зміни, що відбулись в епоху бронзи (2 тис. років до Н. Е.):

— настав кінець етнічної, суспільної та культурної стабільності;

— маси людей вирушають з насиджених місць на нові землі;

— розвивається металургія бронзи, з 'являється значна кількість металевих знарядь, у деяких племен з 'являється плуг;

— з 'явилося садівництво, городництво, ремісництво;

— відбувається активна асиміляція або місцевого населення, або пришельців, у результаті з 'являється неокресленість меж тогочасних культурних утворень;

— індоєвропейці принесли з собою на територію України дуже важливі культурні елементи. В суспільній сфері — це патріархат,у духовній — культ Сонця та розвинену флективну мову.

Трипільська культура. В ПІ тисячолітті до н.е. на території Правобережної України, на теренових просторах від Дніпра до Дунаю була поширена культура, яка вперше була відкрита наприкінці XIX ст. археологом В. Хвойкою на середньому Дніпрі у районі м. Трипілля і відтоді ввійшла в науковий обіг під назвою трипільської.

Трипільська культура була поширена на правобережній Україні, від Дніпра до Дунаю, її виявлено також і на лівобережній Україні, але поки що тільки в окремих пунктах.

Форма селищ. Одне з поселень трипільських часів (на урочищі Коломийщина, біля села Халеп'я, у районі м. Трипілля) розкопано повністю. Як показали розкопки, властивою особливістю селища трипільських часів було те, що житла в цьому селищі були розташовані по колу. Отже, середина селища становила вільну, незабудовану площу. Це був майдан, який слід припускати, був для розташування великої рогатої худоби. Доводиться гадати, що стадо заганялось на цей майдан і тут в колі (замкненому житлами) худоба знаходила собі безпеку і охорону від нападів диких тварин. Етнографічні дані вказують, що такий спосіб побудови селищ, з житлами, розташованими по колу і майданом-загоном для худоби у середині, є характерний для скотарських народів. Він трапляється ще й нині у південноафриканських народів (селище-загін; село-крааль).

Житла. Техніка будівництва. У згаданому селищі, яке розкопано на Коломийщині, було біля 30 жител, житла — великі (до 4—5 м у ширину і до 15—20 м у довжину). Українська селянська хата — це піч з добудованим до печі простором, що охоплює піл (місце для спання), який прилягає до печі та стіл поставлений на площі, де порається господиня. Ця хата — однопокоєва або двопокоєва, розподілена сіньми. Також для трипільських часів мають місце хати багатопокоєв. Хата має чотири покої (кімнати-камери), відокремлені один від одного дерев'яними перегородками; в кожному покої піч або груба з колопічними підвищеннями (лежанками), місцями для спання. Іноді у покої розташовували дві печі. Трипільську хату будували з брусів, поставлених сторч і обмазаних ззовні, і зсередини грубим шаром глини. На півдні (Уманьщині), де бракувало дерева, хату будовали, як і нині, із саманну. Моделі трипільських хат знайдені під час розкопок, вказують, що хати розмальовувалися, як ззовні, так із середини. Цей звичай, як відомо, зберігся й до наших ча-

сів, але слід зазначити, що у III тисячолітті до н.е., трипільці малювали свої хати естетично досконаліше й далеко барвистіше. Ефектний різнокольоровий розпис золотавого відтінку з жовто-брунатних, червонуватих, рожево-чорних смуг справляє враження буйної й нестримної фантазії, сполучень барв це засвідчує модель хати, знайдена у Володимирівці (Уманьщина). Узори розписів хат, зібрані на Уманьщині за наших часів, вказують на високу досконалість смаку, але немає сумніву, що розквіту ця ділянка народного мистецтва досягла вже за трипільських часів. Тепер мистецтво стало приватнішим, інтимнішим. За «трипілля» воно було більш декоративним, розрахованим на більші площі і дальші відстані. Воно було більш театральним, більш сценічним, не осібно-родинним, а так би мовити, загальнообов'язковим, всенародним.

Родинний лад. Зіставляючи структуру і розміри трипільського житла й сучасної селянської хати, неважко зауважити, що характер родини й родинного ладу за часів трипілля й за наших часів був відмінний. Сучасна хата розрахована на окрему невелику родину (батько, мати, діти). Багатипокоєвість трипільського житла, його поділ на кілька покоїв, більший його розмір за новітню селянську хату, — усе це вказує, що трипільська хата була призначена для більшої родини, ніж «вузька» родина наших часів. Немає сумніву, що у трипільській хаті жили родичі, але для кожної малої родини виділялась окрема камера, окремий покій. Трипільці жили у великих хатах, але на окрему родину припадала житлова площа менша, ніж нею користується родина сучасного селянина. Кожна окрема мала родина становить за наших часів ізольовану, самодостатню родинну і господарчу одиницю; цього не було за трипільських часів. За часів трипілля мала родина вже виділялась зі складу роду; вона мешкає осібно, готує їжу і їсть теж осібно; але разом з тим вона співмешкає і співгосподарює. Процес господарчо-родинного диференціювання окремої малої родини за трипільських часів почався, але він ще не є завершений. Родинний лад трипільців з цього погляду становить перехідний період між материнсько-родовим устроєм та батьківсько-родовим. Україна трипільських часів — суцільно хліборобська країна. У домішці до глиняних вальків ми знаходимо постійно полову, цілі зерна, зернову луску. Хліборобство не було додатковою галуззю в системі господарства того часу, воно становило основу трипільського господарства, було його провідною ділянкою. З хліборобством було сполучене скотарство. Скотарство — великохудобне. Віл і корова визначали склад стада. Кістки коня не виявлені за часів трипілля. Віл, а не кінь є типовим для часів трипілля. Відсутність повіток при окремих житлах для худоби, спосіб побудови селища в суцільно пов'язаному взаємо-

сполученому колі жител, те що ціле селище було одночасно загоном, здається, вказує, що худоба була спільною власністю цілої громади і стадо було громадським. Продукти поділялися між окремими родинами, але стадо було спільногромадським; не виключено, що в межах спільного стада окремі родинні групи, пов'язані ближчим кровним зв'язком, співжиттям і співпрацею в окремому житлі, могли мати у громадському стаді їм приналежне поголів'я, продуктами якого вони осібно користувалися, але, сумніву немає, громада на даному етапі ще панувала над відокремленими родинними групами. Села були відкриті, збудовані на відкритих місцях, без топографічного пристосовування до рельєфу місцевості, який давав би природні умови для захисту. Життя було осіло-хліборобське і мирне. Трипільці при виборі місця для своїх селищ не потребували ізолюватись від навколишнього простору, поселялись на горбах та відокремлюватись ровами і валами. Вони потребували захистити свої стада від нападів звірів, чим і був зумовлений спосіб побудови селищ, але про щось більше вони не дбали. Трипільці могли мешкати на берегах річок зовсім невеликими оселями, незважаючи на те, що це може становити для них якусь небезпеку. Якщо припустити, що в кожному помешканні селища, розкопаного на Коломийщині під Трипіллям, мешкало 10—15 осіб, то у 30-х роках у цьому помешканні повинно б було жити 300— 500 людей. Такі, мабуть, були середні розміри селищ трипільських часів. Також були менші, але були й більші. У Володимирівні на р. Синюсі, що впадає у Буг, виявлено більше ніж тисячу жител. У зв'язку з цим можна цілком певно стверджувати, що на даному етапі село вже починало переростати у місто. Зважаючи на географічне розташування, де розташовано Володимирівна, на розвинений культ, на далеко більшу пишність посуду і його орнаменту, на меншу скупченість людей в окремих помешканнях (житла у Володимирівні не 4-камерні, а двохкамерні), можна гадати, що тут, на півдні, був центр трипілля. Київщина була лише периферією. Як пов'язується трипілля з сучасністю? Через хліборобство, скотарство, розміщення селищ, спосіб будови помешкань, розпис будівель, печей, господарчі і народно-мистецькі традиції тощо. Україна часів трипілля була суцільно хліборобською і суцільно заселеною з великими стадами великої рогатої худоби, з численним і густим населенням, з високорозвиненим орнаментально-декоративним мистецтвом. Це була вже на даному етапі країна одночасно сільська і міська, із культурними зв'язками з Наддунав'ям, Закавказзям (Анау), Середземномор'ям (передмікенська культура Греції), Малоазійськими країнами, Месопотамією і можливо, навіть з Єгиптом. Україна не становила в цей архаїчний період якоїсь замкненої

у собі, ізольованої від цілого культурного світу країни. Навпаки, вона входила у загальне коло тодішнього культурного світу, у якому панівне місце належало країнам Месопотамії та Єгиптові, — країна, що виразно тяжіла на південь і південний схід, відповідно до тодішніх центрів світової культури. Ці центри, як сказано, були на півдні й південному сході. І В. Щербаківський мав рацію, підкреслюючи у своїй згаданій вище книзі про зв'язки українського трипілля з Месопотамією. Месопотамія так само не знала коня, як і Трипілля. «Культура на волах, стодола, ярмо», —так визначає В. Щербаківський основні риси, що пов'язують етнографічну культуру українського народу з традиціями Трипілля. Слід відзначити і відміни: хліборобство з безтяглового стало орним; худоба змінила тип: від трипільських часів, житло з багатокамерного стало однопокоєвим, родина з великої стала малою. Збереглась, затримана від часів трипілля, народно мистецька традиція розпису хат, але спосіб розпису змінив свій характер. Повинна бути ясність: у п'ятитисячному зв'язку з трипіллям, він не був і не є зв'язком «китайського» типу; він здійснювався в змінах і через зміни, катастрофи та кризи. Цей зв'язок підпорядковано законам зміни епох. Історія української культури перейшла через кілька епох. Тим-то поняття епохи як структурної цілісності є однією з вирішальних, напрямних засад у наших сучасних історіософічних концепціях і студіях.

Отже, можна казати про Трипілля, як високорозвинену культуру ефектних барв, складного орнаменту, орнаментальних прикрас, з пишною декоративністю мальованих хат, розписаних печей, фарбами розмальованого посуду. Відповідно до цього, трипільську культуру називають культурою мальованої кераміки.

Історичний розвиток культури на теренах України після Трипілля. Історію культури ми вивчаємо як зміну відмінних, структурно-самодостатніх епох, що заступали одна одну, часто протистоячи одна одній. Епоха трипілля завершується десь на зламі III і II тисячоліть до Різдва. Після наступає інша епоха, яка досі ще не прибрала собі в археології сталої назви і яку з однаковим успіхом можна було б означити як післятрипільську, або ж передскіфську. І відповідно до того, як Трипілля репрезентує кінець неоліту (енеоліт), а скіфи — це раннє залізо, то цей період за даною номенклатурою ми повинні були б назвати як епоху бронзи, якщо б це могло внести ясність в освітлення даного періоду. На межі III—II тисячоліття до Різдва (тут можуть бути запропоновані різні варіанти; хронологія для даного періоду не може претендувати на те, щоб бути довершено точною) трипільська культура була знищена. Вона зникає на теренах України. Археологічні розкопки стверджують, що знищення було раптовим і суцільним. В деяких житлах (приміром,

розкопаного селища на Коломийщині поблизу Трипілля) залишилася глина зі слідами жіночих пальців на ній, для виготовлення посуду. Катастрофа прийшла несподівано, знищення було остаточне. Воно охопило всю територію розповсюдження трипілля, як на півночі, так і на півдні, на Коломийщині біля Трипілля і у Володимирівні, Сушківці на Уманьщині тощо. Усе було зруйноване, спалене, сплюндроване. Трипільська культура зникає на території України; її заступає інша культура, нова, значно відмінна від неї і в багатьох відношеннях їй протилежна. Ця нова культура, що заступила трипільську, археологічно вивчена далеко менше як попередня, але все ж таки на сьогодні ми маємо про неї вже більше або менше виразніше уявлення. Мова йде про так звану культуру шнурової кераміки. Якщо для трипілля був характерний мальований посуд і відповідно до цього трипільську культуру ми визначаємо як культуру мальованої кераміки, то для даної культури властивий є посуд, на якому орнамент роблено з допомогою відтисків, шнурка, скрученого мотузка, — звідкіля і узагальнена назва для цієї культури, як культури шнурової кераміки. Посуд, властивий цій кераміці, дедалі грубішав, дедалі простішав, ніж той тонкостінний, з добірної, добре одмученої глини, зроблений елегантно, художньо і технічно досконалий посуд трипільських часів. Посуд з шнуровим (мотузковим) орнаментом справляє враження посуду глибоко-провінційного, посуду глухих і замкнених закутків, що існував десь в ізольованих місцевостях, у відриві від культурного світу. Він існував десь, досі не піддаючись впливам трипілля, незалежно від нього й поза ним. Певне, далі на захід або північ... Цей посуд, говорить про зниження технічного і одночасно мистецького рівня, крок назад, а не вперед у розвитку керамічного виробництва, етап не прогресу, а регресу. Після катастрофи, пережитої трипільським світом, рух і розвиток починається знову. Ця технічна і мистецька примітивність це деградація посуду шнурової кераміки у порівнянні з трипільською. Науковці датували культури у залежності до їх рівня розвитку; їм здавалося, що якщо примітивніше, то хронологічно пізніше. Тим часом менш розвинена кераміка шнурового типу належить пізнішій добі у порівнянні з трипіллям; вона належить епосу, яка прийшла після трипілля. Топографія селищ доби шнурової кераміки, розкопки трипільської культури досі не дали вказівок на подвійність культурних нашарувань. Культурний шар у місцях знахідок трипілля завжди одноверстовий. Перекладаючи це з технічно-археологічної мови на звичну нам мову історії культури, мусимо ствердити, що переможці не оселилися на місцях переможених. Вони не оселилися на площі знищених ними трипільських селищ. Переможці оселилися в інших місцях, у місцевостях з іншими ґрунтовими умова-

ми і з іншим топографічним профілем. Ми знаємо, що трипільці шукали чорноземи. Носіїв шнурової кераміки чорноземи не цікавили. Вони не осіли на теренах тих районів, де жили протягом тисячоліття перед цим трипільці. Це з огляду на умови ґрунту; що до місця розташування, то топографія селищ шнуровиків, в порівнянні з трипільськими часами, є істотно відмінною. Трипільці жили на відкритих місцевостях; певно ніщо не загрожувало їх мирному осілому побуту хліборобів. Розкопки в Городську біля Коростишева, в Райках на Гнилоп'яті біля Бердичева (розкопки В. Хвойки і П. Курінного), в Києві на Кирилівських висотах засвідчили, що шнуро-вики змінили тип поселень. У протилежність трипільцям вони почали селитися на берегових горбах, відрубних кручах. У порівнянні з трипільськими поселення шнуровиків — це поселення городи-щанського типу, завжди високо піднесені над річкою. Це вже не відкриті села на широких просторах або у низинах і ярах уздовж невеликих струмків, а поселення типу зміцненого городища на річці, що впевнено править зв'язком. Тут, для означення типу поселень шнуровиків, годилося б вжити як термін німецьке слово бург. Цей вираз прозоро зберігає зв'язок значень: як гора— город, так і бург — це берг, споріднене з слов. брег і українським берег. Доводиться зробити висновок, що умови життя в цей післятрипільський період різко змінилися. Зникла безпека, яка досі дозволяла селитися на відкритих місцях. Загроза небезпеки знищила трипільську культуру і потім ця небезпека стала постійною. Носії шнурової кераміки мусили весь час жити в стані тривоги. Не може бути сумніву, що кількість населених пунктів з культурою шнурової кераміки виявлено досі у далеко меншому обсязі, ніж поселення трипільців, це виразно свідчить про зменшення народонаселення в цей післятрипільський період. У свою чергу, зменшення народонаселення повинно було призвести до зменшення міцності опору. Люди примушені були шукати додаткових чинників для своєї оборони, знайшовши їх в тих природних умовах, що давали топографічні особливості місцевості.

Прагнення використати природні умови захисту, у свою чергу, позначилося на відзначеній уже нами зміні типу поселень. З цього погляду дуже характерно, що і Городське, і Райки дають два шари археологічних культур: нижній шар—це культура шнурової кераміки; верхній — культура князівських часів. Іншими словами, поселення шнурової кераміки з II тисячоліття до н.е. знаходиться на тих самих місцях, високих берегових горбах-кручах, де в X— XIII ст. знаходилися князівські городища. У ці дві епохи, відокремлені одна від одної майже трьома тисячоліттями, люди селилися на одних і тих самих місцях. Виразне свідчення, що в умовах часу було щось спільне. Війна і небезпека стають однаково

щось спільне. Війна і небезпека стають однаково ознакою часу. Люди живуть, остерігаючись несподіваного нападу. Шнуровики, знищивши трипільський, побутовий, століттями налагоджуваний лад, примушені були жити під постійною загрозою власного знищення.

Насамперед, щодо хліборобства. Як і кераміка, так і хліборобство деградує. Воно втрачає свій провідний, основний характер. Не воно визначає тепер тип і напрямок розвитку культури. У основі господарства трипільських часів лежало хліборобство, пов'язане з підпорядкованим йому скотарством. В післятрипільський період хліборобство не зникає, але вага його, як сказано, зменшується й підпорядковується скотарству, яке, в свою чергу, на даному етапі набуває нових, інших рис, тих рис, яких за попередньої епохи воно не мало. Як відзначає в своїй праці В. Щербаківський, у Месопотамії не було коней, їх не було і в трипільців. Для культурного світу того часу, для типу культури, репрезентованої за тієї доби передньо-азійськими народами, був властивий не кінь, а віл. При розкопках трипільських селищ знаходимо кістки бика, але не знаходимо кісток коня. Кіннотник-вершник не був властивий трипільській культурі. Цю епоху репрезентує не кіннотник-вершник, а осілий хлібороб, пов'язаний з ділянкою, яку він обробляв. Уперше кіннотник з'являється на арені історії у післятрипільський період.

Носіями культури шнурової кераміки, що заступили трипільців, В. Щербаківський характеризує як піших номадів і як таких, протиставляє осілим хліборобам, трипільцям. Це протиставлення осілих хліборобів і номадів, розмежування двох епох, що заступили одна одну, за даною ознакою, безперечно слушне, з тією, однак, відміною, що, як показали розкопки останніх часів носії шнурової кераміки якщо й були номадами, то не пішими, а на коні. Піший хлібороб був носієм трипільської культури. Вершник-скотар став носієм тієї, що прийшла їй на зміну. На зміну бику прийшов кінь. Віл, стадо, в якому переважає корова, пасує до побуту, пов'язаного зі сталістю перебування поблизу оброблюваної хліборобської ділянки. Випас табунів коней і отар овець вимагав, з погляду територіального обсягу кожного окремого господарства, освоєння далеко більшого простору, ніж той тип господарства, що його структуру визначають обробка землі й сполучений з ним випас корів. Луг ніколи не є тотожний собі, у протилежність земельній ділянці, оброблюваній людиною. Він залежить від природних умов; а лан обробляє і засіває людина. Зменшення ваги хліборобства, перехід на тип господарства, в основі якого лежала не обробка землі, а випас худоби, не лан, а луг, не хліборобська ділянка, а вигін, простори для випасу овець і коней, — все це робило з шнуровика номада, яким трипілець не був. Безпереч-

но, шнуровики були номадами, але вони мали постійні житла, споруджували укріплені городища, виробляли посуд, отже, «абсолютними» номадами вони не були. Це все треба взяти до уваги, щоб збагнути сенс тих історичних зрушень, які стались при переході від трипільської епохи до післятрипільської (передскіфської).

Культурні наслідки трипільської і післятрипільської культур. У цілій Європі, в тім числі й на Україні, відбуваються у цей період колосальні етнічно-культурні зрушення. Старий світ остаточно занепадає. Повстає той новий світ, епоха панування індоєвропейських народів, що триває тим часом ще й досі. В II тисячолітті до н.е. ми на початках цього процесу. Зрештою, і Гомерова «Іліада» фіксує й описує у культурологічному аспекті саме цей процес змагання двох світів, старого, передньоазійського, і нового, європейського: гине Троя, гине під ударами еллінів старий «яфетидичний» світ. Україна не лишалася осторонь від цих процесів, що потрясли тоді Євразією. Україна, яка за попередньої епохи входила до складу передньоазійського культурного світу, очолюваного Месопотамією (Єгиптом), тепер, на даному етапі, змінює напрямок своїх тяжінь. За трипілля вона була країною передньоазійського світу; тепер, як і країни Балканів, Апеннінського півострова, вона індоєвропеїзуєть-ся. Від цього часу вона належить вже не яфетидичному передньоа-зійському, а європейському світу. Оскільки український народ є одним з індоєвропейських народів, то тим самим і процес творення українського народу, наших предків на Україні, як народу індоєвропейського, відноситься до II тисячоліття до н.е., отже, саме до епохи післятрипільської (передскіфської).

Перехід від «трипілля» до «післятрипілля» не був прямий. Цього не сталося, як не сталося й іншого цілковитого розриву. Ми знаємо: культура шнурової кераміки й шліфованих клинків увібрала у себе елементи культури мальованої кераміки. Іншими словами: поруч з процесами знищення, відтискування, переселення, міграції мали місце також процес дифузії, деформації, успадкування, засвоєння. Не лише виключення, але і включення. Отже, хлібороба заступає вершник. Мирного поселянина— воїн. Мальовану кераміку — шнурова. Вола (корову) — кінь і вівця. Культуру з III тисячоліття, зв'язану з передньоазійським світом, заступає нова культура, що поширюється на Україні з периферійних північно-західних її смуг. Ця нова культура є індоєвропейською, і саме в II тисячолітті відбувається на Україні процес змішання трипільської культури з культурою шнурової кераміки. Культурологи кажуть про змішання двох рас, що лягли в основу українського народу, як бінарного. Цей процес змішання, гадаємо, відбувся саме в цей, післятрипільський (передскіфський), період.