Верховенство Цивільного кодексу України

Верховенство Кодексу як акта вищої юридичної сили означає, що акти нижчої юридичної сили не можуть йому суперечити.

Ідея верховенства Цивільного кодексу над іншими законами була закріплена в одній із перших редакцій проекту і виглядала так: не може бути прийнято закон, якщо він суперечить Цивільно­му кодексу України.

Однак таке трактування верховенства Цивільного кодексу су­перечило Конституції України, яка не передбачає верховенства одного закону над іншим, неможливості прийняття нового зако­ну, який по-іншому регулює відносини, ніж це було закріплено в попередньому. В результаті дискусії у частині 2 статті 4 ЦК було записано: «Якщо на розгляд Верховної Ради України подано за­конопроект, який регулює цивільні відносини інакше, ніж Циві­льний кодекс, суб'єкт права законодавчої ініціативи зобов'язаний одночасно подати проект закону про внесення змін до Цивільно­го кодексу. Обидва ці законопроекти мають розглядатися одно­часно».

Не маючи заперечень проти цієї норми, треба все ж звернути увагу на те, що вона - матерія не Цивільного кодексу, а спеціаль­ного закону, який повинен регулювати законодавчий процес. І на­ведене вище правило має стосуватися усіх законів, а не лише Ци­вільного кодексу.

Розділ II. Цивільний кодекс України: історія прийняття, джерела ...

§ 7. Диспозитивні та імперативні норми в Цивільному кодексі України

Імперативних правових норм у Цивільному кодексі УРСР 1963 р. було набагато більше, ніж диспозитивних. Це було наслідком пе­ревищення значення державного регулювання цивільних відносин і водночас - недооцінення значення договірного регулювання.

У Цивільному кодексі України ситуація змінилася на ко­ристь диспозитивних норм.

Диспозитивні норми Диспозитивною¹ є та норма, яка надає
особі можливість діяти на власний розсуд.

Диспозитивність норми виказують слова «може» або «має право».

Можна говорити про беззастережну та відносну диспозитив­ність.

Про беззастережну форму диспозитивності говорять тоді, коли особа може діяти повністю на власний розсуд. Укладення догово­ру, складення заповіту, видача довіреності, оголошення конкурсу, прийняття чи відмова від спадщини, можливість відмови від права власності тощо - все це приклади повної, беззастережної диспози­тивності. Проте, навіть у більшості з цих випадків не можна сказа­ти, що поведінка особи взагалі є безконтрольною з боку закону. Вона звільнена від спеціальних, окремих заборон. Але загальні за­борони: не порушувати прав інших осіб, не завдавати шкоди до­вкіллю, не порушувати моральних засад суспільства - залишають­ся як засіб корекції її поведінки.

Відносна диспозитивність наявна, зокрема, тоді, коли особа має право вибрати один із варіантів поведінки, який чітко визначений у законі. Так, за статтею 708 ЦК покупцеві, у разі продажу йому неякісної речі, надано право зажадати безоплатного усунення не­доліків або зменшення ціни, або заміни речі, або відмовитися від договору. Відносно диспозитивною і є норма, яка надає особі пра­во вчинити певну дію у будь-який час, але протягом чіткого окрес­леного строку. Так, спадкоємець має право у будь-який час заяви­ти про свою згоду прийняти спадщину, але в межах шести місяців.

Проте у двох останніх випадках беззастережна диспозитивність також присутня, адже покупець має право взагалі не пред'являти жодних претензій продавцеві, як і спадкоємець може не проявити інтересу до спадщини.

2000.-C. 122-124 148

^{ПРЗВО: Питання} кодифікації.- К.,

Диспозитивність - від латинського слова «dispositium» - розставля-

ти, розміщувати.

Українське цивільне право

Є й інші прояви відносної диспозитивності. Відповідно до стат­ті 820 ЦК, квартирна плата визначається у договорі, але не може перевищувати максимальної плати, встановленої у законі.

Диспозитивність норми, відповідно до Цивільного кодексу 1963 p., засвідчувалася також застереженням: «якщо інше не встановлене договором». Якщо його не було, норма вважалася імперативною.

У частині 3 статті 6 ЦК закріплено інший погляд щодо диспо­зитивного регулювання цивільних договірних відносин: сторони мають право відступити від положень актів цивільного законодав­ства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Норма не вважається диспозитивною, якщо:

1) у самому законі міститься заборона відступати від її положення;

2) обов'язковість її положення випливає із змісту самого закону
або із суті відносин між сторонами.

Ця новела мала би зумовити відмову від звичної правової конст­рукції «якщо інше не встановлено договором». Але не сталося. Спроби спонукати до цього не дали результату. При науковому доопрацюванні проекту часу на виправлення ситуації уже не було.

У результаті вийшло, що в одних статтях таке застереження є, а в інших, з диспозитивним змістом,- його немає. Це, зви­чайно, буде підставою для виникнення конфліктних ситуацій у сфері правозастосування.

Імперативні норми Диспозитивне регулювання цивільних від­носин поєднується з імперативним . Імпе­ративні норми - це наказ діяти відповідним чином. Відступлення від цих норм не допускається. Імперативні норми необхідні для забезпечення єдності у трактуванні цивілістичних правових кате­горій, гарантування рівних умов здійснення та захисту цивільних прав усім учасникам цивільних відносин.

У разі нехтування імперативним приписом закону відповідна умова договору, або і весь договір чи інший правочин буде недійс­ним, у результаті чого особи не одержать бажаного правового ре­зультату.

Усі норми Конституції України, які регулюють цивільні від­носини, встановлюючи певні права та обов'язки людини, є імпера­тивними у тому сенсі, що ці права не можуть бути відібрані у неї, а обов'язки - перенесені на плечі інших. Водночас вони мають і елемент диспозитивності, коли йдеться про права особи як про можливість діяти відповідним чином.

слова «imperium» - наказ, веління.

Розділ II- Цивільний кодекс України: історія прийняття, джерела ...

Імперативність норми закону може засвідчуватися особливим застереженням про це. Імперативність норми може пов'язуватися із словами «зобов'язаний», «повинен», «не має права» або випли­вати із її змісту.