ТРАДИЦІЯ ЯК ПІДҐРУНТЯ ЕТНОКУЛЬУТРИ. РИТУАЛ, ОБРЯД, ЗВИЧАЙ

Культура етносу завжди історична: крім наступності їй властива й мінливість, крім засвоєння традиції — створення, відкриття нового, що своєю чергою, стає традицією. І про традиції, і про інновації ми будемо говорити в наступному розділі. А зараз лише відзначимо, що найменш змінюваний і, отже, більш сталий шар культури, який зберіг свою етнічність — це традиційно-побутова культура.

Культура не могла б вижити, коли б не існувало способів її трансляції від покоління до покоління. Протягом історії склалося кілька таких способів або форм.

Первинні форми наступності культури завжди пов'язані з культом. Вони існують для того, щоб передати щось сакральне й у цій своїй якості найцінніше для членів спільноти. Це —ритуали. Ритуал об'єднує ті форми поведінки, які за своєю суттю є знаковими, символічними, навіть якщо вони мають у своїй основі утилітарно-практичний характер. Поступово символічно-ритуальна функція починає превалювати над практичною основою. Антрополог М. Дуглас визначає ритуали як типи дій, що служать для вираження віри або прихильності певним символічним системам.

Поза ритуалом не відбувається ні магічна дія, ні релігійний культ. Його священна мета — постійне відтворення, своєрідне духовне відновлення в сьогоденні в більшому або меншому ступені міфічних подій, пов'язаних з важливими етапами минулого народу й тим самим підкреслюється спадкоємність поколінь. Наприклад, ритуальний ремонт човна індіанцями кечуа відбувається певним способом лише тому, що його саме так лагодив праотець кечуа: тим самим усі кечуа підкреслюють свою відданість і міфічному предкові, і одне одному. Поза ритуалом поламаний човен вони будуть ремонтувати більш зручним сучасним способом. Але тоді це буде просто лагодження човна, що не має символічного наповнення.

У силу свого символічного характеру ритуал відіграє роль механізму регуляції внутрішньоетнічних зв'язків: підтримує певну ієрархію етнічних статусів; допомагає членам етносів у засвоєнні

групових норм і цінностей; дає їм усвідомлення сакрально зумовленої згуртованості й солідарності, а отже, і захищеності; допомагає зняти напругу повсякденного життя; у кризові моменти дає відчуття підтримки. Згодом держави використовують цю символічну міць ритуалу для власних потреб: із часом він поширюється на державні церемоніали і церемоніальні форми побутових відносин (етикет).

Поступово ритуал набуває характеру систематичного слідування традиційним правилам, які найчастіше вже не відповідають новітнім потребам, але пщтримуються з міркувань, пов'язаних з інтересами правителів, а почасти— з неповороткістю соціальних інститутів, з інерцією масової психології. Але, як виявилося, відкидання одного за іншим елементів ритуалу послідовно, крок за кроком ведуть або до знищення, або до трансформації відповідних інституціональних утворів, які частково полягають саме в цих ритуалізованих структурах дій. Революції починаються з антиритуалістичного протесту й завершуються тотальним ламанням відповідних інститутів» (М. Дуглас). У кожному разі, ритуал означає присвяту, прилучення до певної релігії й системи цінностей, до етносу, до держави. Так, єдність ісламської цивілізації у величезному ступені підтримується строгими й ритуально освяченими приписами шаріату.

Друга історично існуюча форма спадкоємності культури — обряд. Обряд — це десакралізований ритуал, який містить у собі традиційні дії, супроводжує важливі моменти життя й діяльності людини й людської спільності (обряди, пов'язані з народженням, зі смертю, з переходом члена спільноти в якусь іншу якість, наприклад, обряди ініціації; сімейні, календарні обряди тощо), за допомогою чого утверджує соціальну значимість життєвих станів членів спільноти (етносу). Релігійна суть ритуалу, що лежить в основі обряду, найчастіше втрачена, але він продовжує жити за принципом «так було споконвіку» і тим самим демонструє відмінність певного етносу від усіх інших.

Так, далеко не всі українці знають, що суть українського обряду колядування — ведення кози Маланки є похідним від язичницького ритуалу. Обряд — це те, що з культу перейшло в побут, втратило магічно-релігійний або державно-встановлений зміст (наші сучасники в Західній Європі, як правило, святкують карнавал просто як свято весни, аж ніяк не пов'язуючи його з початком релігійного посту).

В обрядах і ритуалах передається досвід релігійних, соціальних і родових відносин. Поряд з мовою вони зберігають єдність якоїсь людської спільноти — племені, етносу, нації.

Третя традиційна форма спадкоємності культури — звичай. На відміну від обряду й ритуалу, звичай має не тільки релігійно-магічне, але й практичне коріння. Звичай — це стереотипізований спосіб поведінки, який відтворюється в певному суспільстві або соціальній групі і є звичним для його членів. Це звично дотримувана частина побуту, уламки ритуалів і обрядів, що втратили своє первинне значення, але з'єднання з повсякденному прийнятими нормами; це регулятори поведінки в побуті, які поступово перейшли зі свідомості у звичку. Це релігійні й моральні норми, що втратили свій свідомий характер, але зберегли обов'язкове значення в побуті. Як приклад наведемо «чистий четвер», коли за радянських часів атеїсти, що не мали уявлення про те, що таке «чистий четвер» і для чого він, все-таки цілісінький день безперервно мили, прибирали, вибивали килими тощо.

Хоча в якості основного регулятора людської взаємодії звичай виступає, в основному, на ранніх стадіях людського співжиття й у так званих «традиційних суспільствах», проте він продовжує існувати й функціонувати й на рівні динамічних, розвинених етнічних систем, персоніфікуючи більш-менш обов'язковий зразок поведінки в побуті. Людина, що не дотримується звичаїв, так чи інакше відторгається від суспільства. У такий спосіб у звичаях проявляє себе влада соціуму.

Стабільність звичаю, його опірність змінам настільки велика, тому що звичаї завжди формуються в суспільстві й сприймаються суспільством як цінність, а в силу такого сприйняття визначаються «примусовістю колективної вимоги». І в цьому сенсі можна говорити про те, що одна з основних функцій звичаю в суспільстві — збереження, порятунок безповоротно збіглого життя. Звичай — це соціальна навичка, настільки часто повторюваний членами групи, етносу або представниками якої-небудь цивілізації, що в результаті він набуває характеру дії машинальної, напівавтоматичної й спільної для всіх. Можна назвати його надіндивідуальною звичкою. У цієї надіндивідуальності (громадськості) і обов'язковості звичаю й криється його сила.

У своїй роботі «Людей і люди» видатний іспанський філософ і культуролог X. Ортега-і-Гассет поділяє звичаї на два типи: звичаї слабкі і м'які та звичаї, сильні й тверді. Перші — це ті, які називалися «звичаями й вдачами», тобто звичні норми поведінки, харчування, взаємин. Вони закладаються в суспільстві протягом тривалого періоду часу й так само довго й поступово виходять із вжитку. Сильні й тверді звичаї, як правило, насаджуються політиками й державними діячами: такі, наприклад, як вітання фашистів викинутою вперед гострою, як ніж, долонею («Хайль!»). Вони створюють-

ся в певних політико-ідеологічних цілях, виникають блискавично й настільки ж блискавично зникають; скоріше, це не стільки звичаї, скільки політичні або ідеологічні кліше.

Звичай набагато більше пов'язаний із практикою повсякденного життя, ніж обряд або ритуал. І хоча звичай найчастіше має дочірнє відношення до цих форм спадкоємності, але відношення це все-таки двостороннє. Як ритуал або обряд можуть, втративши свій зміст, перетворитися у звичай, так само можливо й перетворення звичаю в обряд або ритуал. Так звичай із забороною на поїдання свинини, що первісно виник тому, що в умовах жаркого клімату в організмі свиней розмножуються смертоносні для людини бактерії.

І ритуал, і обряд, і звичай на правах складових входять у традицію як побутові способи передачі культури з покоління в покоління.