ВИЗНАЧЕННЯ ТЕРМІНУ «КУЛЬТУРА». КУЛЬТУРА ТА ПРИРОДА

Вирішенню цього завдання перешкоджає різноманітність з'явлень про культуру, що зберігається донині. Тлумачний словник української мови, наприклад, фіксує шість його основних значень і декілька їх відтінків: «1. Сукупність досягнень людського суспільства у виробничому, суспільному і духовному житті. 2. Рівень... досягнень у певну епоху якого-небудь народу або класу суспільства. Рівень, ступінь розвитку якої-небудь галузі господарської або розумової діяльності. 3. Освіченість, вихованість, начитаність... Наявність певних навичок поведінки у суспільстві. Сукупність умов життя, необхідних освіченій людині... 4. Розведення, вирощування якої-небудь рослини; культивування. 5. Рослина, що розводиться, вирощується... 6. Мікроорганізми, вирощені в лабораторних умовах у живильному середовищі».

У французьких словниках з філософії подано три основні й декілька часткових значень поняття «культура»; три значення виділяє й німецький філософський лексикон. Автор відомого англійського філософського словника Р. Вільямс стверджує: «Культура — одне із двох або трьох найбільш складних слів англійської мови», а К. Дженкс почав опубліковану ним у 1993 р. книгу, що узагальнює сучасний стан культурологічної думки, таким твердженням: «Ідея культури охоплює таку кількість предметів, процесів, відмінностей

і навіть парадоксів, що тільки самовпевнена або мудра людина може наважитися розмірковувати про неї й, можливо, тільки дурень стане писати про це книгу».

Якщо додати до сказаного, що зміст культури вкрай неоднорідний (адже вона містить і матеріальні, й духовні, і художні різновиди людської діяльності; її процеси, продукти, прояви у самій людині, в її «сутнісних силах», за Марксом), то стане зрозуміло, чому різні науки вивчають культуру, а кожній з них властива своєрідна «аберація гносеологічного зору» — зведення цілісності культури до частини, що їй підпорядковується. Так, етнограф і соціолог, психолог і технолог, мистецтвознавець і педагог розглядають на культуру по-різному.

Ось чому не варто дивуватися підсумку скрупульозної роботи відомих американських культурологів А. Кребера й К. Клакхона, які зібрали усі визначення культури, що нагромадила світова наука з кінця XIX ст. і до середини XX ст.; таких дефініцій набралося близько 200! А «Теорія культури» Д. Каплана й Р. А. Меннерса, що вийшла через двадцять років, показала, що ця кількість може бути ще більшою; про це ж свідчать і узагальнювальні видання закордонних культурологів.

На сучасному етапі пізнавальної діяльності з'являється можливість подолати ці об'єктивні труднощі й перейти від інтуїтивного відчуття цілісності культури до її теоретичного осмислення як системи, що характеризується найвищим ступенем складності за своєю будовою і поліфункціональністю, системи історичної, самороз-виненої і саморегульованої, органічно пов'язаної зі своїм творцем і творінням — людиною — і що перебуває у постійній взаємодії зі своїм природним і соціальним середовищем.

У повсякденному розумінні поняття «культура» існує насамперед як показник освіченості, вихованості, знання норм етикету, з одного боку, як певний спосіб життя, переважно міський, з іншого, і як система культурних інститутів і установ (театрів, бібліотек, музеїв тощо), з третього. Однак у ненаукових поглядах на культуру ці поняття змішуються й взаємозамінюються. У них поєднуються поняття «культурність», сфера соціального побутування культури тощо.

Наукове визначення культури як предмета культурології неможливе без розуміння співвідношення культури із природою й цивілізацією.

Протилежність природи й культури. Екологічна культура діяльності людини.

Одне з найперших наукових визначень культури було засноване на розмежуванні сфери природи й сфери культури. Під першою ро-

зуміли світ, що існував і існує поза бажаннями, волею, діяльністю людини, тоді як друга сфера виникає й існує завдяки людині й у взаємодії з нею, будучи створеною нею штучно. Це був світ, у якому були присутні: штучні знаряддя праці й використання вогню; мова як здатність усвідомлювати й передавати з її допомогою зміст предметного й непредметного світу; система заборон (табу), за допомогою яких людина долала у собі тваринне начало; співтовариства, об'єднані усвідомленням змісту подібного об'єднання. У сучасній науці взаємозв'язок між природою й культурою є більш складним, опосередкованим.

Уже в давньогрецькій філософії зародилися з'явлення про «техне» як мистецьку практичну діяльність, майстерність, що створює необхідний для людини предметний світ (звідси поняття «техніка» у всіх європейських мовах), з'явлення про «мімесис» як ідеальне відтворення реальності (звідси поняття «міміка», «пантоміма»), уявлення про «пайдейю» як творення людиною самої себе; греки усвідомили творчу силу людини, завдяки якій вона стає «мірою усіх речей», за класичною формулою Протагора. Узагальнене визначення всіх форм людської активності дали римляни: саме вони назвали «культурою» ті форми штучного, рукотворного буття, які отримані людиною у результаті перетворення буття природного — «натури». Так зароджувалася первісне уявлення про культуру, що протистоїть міфологічному відчуженню людиною всіх своїх творчих сил богам.

Процес самоідентифікації людини починається з фундаментальної відмінності між тим, що існує незалежно від людини — світом, природою, натурою й тим, що створено людиною як у матеріальному, так і в ідеальному вимірі існування.

Культура— це цілісний організм і найбільш сприятливого результату досягає та особистість, яка не замикається в окремих й ізольованих видах духовної діяльності, що практикуються. У відкритій культурі й особистість повинна 63'ти відкритою, звичайно, за змови її розвиненої духовної самостійності й самодостатності.

Будь-яка культура реалізує свої функції не у вакуумі, а по відношенню об'єктів, що реально існують: або природи «першої» — природної, або «другої», штучної природи. У цілому, для культури об'єктивно реальною є й та, й інша природа. Світ, у якому живе людина, — цілісний, він є складною системою «природа-суспільство», і культура функціонує на всіх рівнях саме цієї системи. Тому напрями, за якими культура реалізуєсвої функції, різноманітні, хоча внутрішньо цілісні й єдині.

Історично найбільш раннім об'єктом культуроперетворювального впливу стала природа, причому природа не тільки як

об'єктивна реальність, але й природна сутність самої людини. Коли людина почала створювати «власний світ», коли вона почала переробляти природу у «своє» житло, вона зробила перший крок до розриву з матір'ю-природою, що породила її. Для еволюції людини лоно природи виявилося затісним, і вона вийшла за її межі, вийшла у світ позаприродної реальності, створила світ артефактів, тобто світ культури й соціуму.

Для природних явищ, як підкреслював М. Бердяєв, принципи походження перебувають у самих цих явищах. Тоді як для артефактів, явищ, створених культурою, принципи походження перебувають поза цими явищами, у голові людини, що проектує й продукує артефакти.

У цьому можна вбачати несумісність природи й культури. Існує погляд, яка пропагує ідею несумісності природи й культури, суперечності біологічного й соціального у людині.

Однак очевидно, що поза природою «перша» жодна культура неможлива, що культура трансформує, перетворює те, що дане першою природою. Щодо цього існує протилежний погляд, який відповідає ідеї природоцентризму, де обґрунтовується висновок про центральну й основну роль першої природи у розвитку культури й людини. Однак більш доцільною є ідея про узагальнення цих двох нетотожних поглядів, ідея пошуку гармонізації природи й культури (А. Бенуа).

Культура впливає на людину настільки суттєво й глибоко, що можна стверджувати, що вона створює новий вид людини. Власне, до культури або поза культурою не існує людини як «homo sapiens», як розумної й соціальної істоти. Сутність людини тісно пов'язана із сутністю культури. Однак сутність людини у широкому розумінні слова містить біологічні характеристики її як виду. Тому виникнення культури логічніше було б розглядати як подальший крок еволюції природи.

Отже, людина виконує роль сполучної ланки двох типів еволюції — природної й культурної, або, як ще називають, творчої еволюції (А. Берсон).

Людина характеризується внутрішньою належністю до природи й культури, внутрішньою належністю до природної й творчої еволюції. Зрештою, культура— це перетворена людиною природа. Людина, «перетворюючи природу», утверджує себе як суб'єкта культури, як її творця й, отже, як Людину. В артефактах синтезовано два типи реальності — природно-обмежений і духовно-технічний. Прогрес культури супроводжується збільшенням маси й зростанням складності артефактів, і водночас питома вага й значення духовно-технічних компонентів у них так само суттєво зростає.

Культура усе більш складно й більш глибоко опосередковує ставлення людини до природи. Як наслідок цього — зростає ступінь відчуженості природи й людини. Творячи надприродну реальність, людина поступово втрачає природне коріння свого буття, природну детермінацію свого існування. Культура XX ст. продемонструвала це наочно й довела відчуження до максимуму, що породило форми техніцизму буття людини і як наслідок— екологічні проблеми. Розвиток культури супроводжується тим, що зникає й зменшується органічність єдності людини й природи. Природа — це середовище інстинктивного проживання людини, а поза ним людина не здатна існувати як біологічний вид.

Однак поряд із цим, не менш істотним і реальним середовищем проживання людини є культура, яка створює надінстинктивну систему поведінки, поведінки свідомого, але від цього не менш необхідного.

Поступово культура робить своїм об'єктом ставлення до природи, тобто виникає культура екологічної діяльності людини, або, як кажуть, екологічна культура. її завдання — підняти на новий рівень оцінки відношення природи й людини, увести знання про ці відношення у систему цінностей культури. Це потребує переорієнтації всіх видів життєдіяльності людини, її менталітету, цілей і ідеалів, тобто світогляду. Природа у цьому світогляді має розглядатися як самоцінність, і її перетворення має санкціонуватися вищими духовними смислами, а не технократичними показниками, як це часто спостерігаємо у сучасній культурі. Така оцінка природи має бути властивою самосвідомості людини, а не тільки культурі. Людина має оцінювати природу як джерело естетичних, моральних та інших ідеалів. Гуманізм, згідно із таким підходом, з необхідністю повинен містити у собі екологічні цінності й ідеали, тобто необхідно вийти за межі антропоцентричних цінностей та ідеалів. Можливо, це буде біосфероцентристський менталітет і світогляд, де основне завдання культуротворчої діяльності людини має зводитися до розвитку й установлення екологічної самодостатності людства. Очевидно, що це — завдання нової за духом культури й людини з новим світоглядом.