МІСЦЕ ІСТОРІЇ КУЛЬТУРИ У ГЕНЕЗІ КУЛЬТУРОЛОГІЧНОГО ЗНАННЯ

Формування предметного поля історії української культури, розуміння необхідності її виникнення і самообірунтування не можливо поза розумінням ґенези культурологічного знання взагалі. Опис багатовікового процесу розвитку культурологічної думки — від античності до наших днів — демонструє загальні закономірності розвитку культурологічного знання та його історичні та етнічні особливості. Нам видається доцільним дати коротку загальну характеристику трьох головних етапів цієї історії.

Етап перший. Виникнення культурологічної проблематики.

Уже в античні часи сформувався ряд понять, так чи інакше пов'язаних із сучасним розумінням культури. Передусім це поняття «пайдея», яке можна перекласти як виховання й освіта, але більш правильно говорити про цілу систему культурних цінностей, що дитина отримує з допомогою пайдеї. Пайдея, за Платоном, означає принципи зміни всієї сутності людини. Людина, яка була вихована відповідно з цим педагогічним ідеалом, мала наслідувати певний культурний зразок, стати культурною людиною, як би ми сказали сьогодні. Для елліна національні, етнічні ознаки були не надто важливі, пайдея була позанаціональною якістю. Проходження пайдеї було критерієм поділу людей на культурних і некультурних, «наших» і «ненаших», або варварів. Залучення людини до «світу- Муз», аполлонічного начала (що означало для стародавніх греків культурний простір) відбувалося за допомогою мусею.

Уявлення про справжній етос (звичка, нрав, моральність) змінювалися неодноразово, але завжди зберігалася прихильність до типу, що відповідає прекрасному ладу Космосу, «людині вихованій», яка мала бути доброчесним і вірним громадянином, посідати своє «природне місце». Визнаючи множинність природних відмінностей між людьми, антична епоха наділяла їх усіх, зокрема еллінів і римлян, сприйнятливістю до виховання. Цьому були присвячені великі політико-виховні твори Ксенофонта й Платона, політико-виховна діяльність піфагорійців і стоїків.

Існувало ще одне поняття, про яке необхідно згадати, — калокагатія, що позначало людину гарну, тобто фізично гармонійно розвинену, яка також володіє внутрішньою духовною красою і твердим розумом. Греки одні з перших усвідомили, що, крім природного світу, існує ще сфера, яку створюють люди, вільні від фізичної роботи. Сфера духу, цінності якої залежать не від природи, а від свідомого акту людини.

Власне слово «культура» виникає у давньоримську епоху. Етимологічно воно походить з латинського colиre, що означає «оброблення», у більш пізній формі якого — cultus — з'являється нове значення «шанування». У таких українських словах і словосполученнях, як «культивація», «сільськогосподарська культура» перше значення збереглося дотепер. А зміст «шанування» проглядається у сучасному слові «культ». Нове, розширене розуміння слова «культура» трапляється у римського оратора й філософа Цицерона, який вбачив у терміні «культура» зміст cultura anirni, тобто «оброблення, виховання душі». Щоправда, автор «Тускуланских бесід» мав на увазі швидше філософію, яку він розглядав не тільки як оброблення або утворення розуму, але його шанування, повага до нього й поклоніння йому.

Від Цицерона бере початок концепція «humanitas» (передумова «гуманізму»). Зазвичай цей термін перекладають як «людяність», «увічливість» тощо, однак більш точно його потрібно перекладати, як «людська гідність». Гідність — відмінна риса римського етосу, що припускає не просте існування в об'єктивних умовах і укладі життя Міста, а благі вчинки, подвиги кращих синів Риму. Вважали, що тільки посилене виховання робить римлянина «першим серед чоловіків». Коли ж, не без впливу еллінської (арістотелівської і стоїчної) філософії, до цивільної доблесті справжнього римського чоловіка додається постійне прагнення до знання, освіченості й творчої витонченості (те, що ми нині називаємо «культурністю»), тоді він набуває рис «гідного», за Цицероном, такого, що поєднує у собі політичну зрілість, а отже, почуття обв'язку й здатність обійняти будь-який державний пост, з високим художнім смаком, відшліфованою мовою оратора й творчою плідністю (якості, якими можна охарактеризувати й самого Цицерона).

Ідеал «humanitas» вплинув не лише на ідеологічні, а й на зовнішні форми життя імператорів. Останні, персоніфікуючи стародавні римські риси, мали оточувати себе людьми «від мистецтва». Однак вплив ідеалу «humanitas» саме на спосіб життя показує переважно його виховну силу. Навіть у Цицерона уявлення про власне культуру залишаються у лоні традиції державного (і філософського) виховання «зразкових чоловіків».

З-поміж багатьох обставин, що визначили однозначність ідеї культури у стародавні часи, варто вказати на деякі з них. Жодна історична епоха не відчуває себе молодою, тобто такою, що щойно відкриває історичну перспективу (якщо таке світовідчуття не декларується ідеологічно). Навіть коли уявлення про історичний процес ще нечіткі, незрозумілі, вона вважає себе довершеністю, результатом, а не вихідним пунктом. При цьому подібне світовідчуття не обов'язково означає есхатологізм (вчення про кінець світу). Найчастіше воно перебуває в межах ідеї одвічного повернення або прямого відтворення минулого у сьогоденні. Для античності архетиповою у цьому сенсі була ідея «залізного віку» (Гесіод), що перейшов до «золотого» століття (імперська ідеологія Риму). Форми, у яких перебував цей вічний перехід від сьогодення до минулого, залишалися незмінними. Тому будь-яка перспектива для античності — майже те ж, що й ретроспектива: майбутнє й минуле збігаються, як тільки йдеться про значні тимчасові проміжки. Відчуваючи себе підсумком, завершенням часів, античність не дублює минуле й не передбачає майбутнє, а просто містить тут і зараз обидва модуси часу, згортті в кінцевий, у принципі, набір архетипових сюжетів, що визначають поведінку людей і «поведінку» історичних подій. Навіть доля — що нічому й нікому не підкоряється, виявляється як абсолютна необхідність випадку — сама є деяким сюжетом, вбудованим у космічний порядок. Тому культуротворча діяльність групувалася навколо ідеї виховання (як у культі релігійної ініціації, так і в цивільній «пайдеї»). Виховувалося відповідність космічному ладу, відповідність, завжди пов'язана з місцевими умовами, місцевою традицією й спрямована на шляхетне протистояння сліпій стихії долі. Саме у цьому аспекті людське усталення (номос) є природним продовженням природного усталення (фюсис). Природа охоплює все людське, у тому числі й специфічно людську діяльність, яку нині ми ототожнюємо з культурою. Виховання — також природний процес; констатація цього факту не принижує його, а показує, яку широку семантику мало в античності слово «природа». Як тільки культура відкрито виявляла себе як «друга реальність» — чи то «перша софістика», чи літературні надмірності на зразок Меценатових, — античність зверталася до критики «штучного». Із критикою надмірностей пов'язані імена Сократа, Платона, Антисфена, Сенеки тощо — найбільш визначних мислителів, які є центральними постатями в історії античної дутики. Отже, ідея культури була не випадковою для Античності, а відповідала самій суті самосприйняття людини тієї епохи.

У Середні віки більш гостро виявлялася необхідність філолоф-сько-теоретичного осмислення самого відношення між позалюдсь-

ким, що існує споконвіку та створеним якоюсь «вищою» силою — Богом, і плодами творчої діяльності людей. Тому що навіть тоді, коли у Середньовіччі релігійна свідомість сприймала людину як Божу тварину — Homo Dei, у ній не можна було вже не бачити й «людину, що творить», що виробляє — Homo faber.

Передумови для формування ідеї культури виникають, коли зароджується уявлення про специфічно людське, що відрізняється від природного, тобто у часи Відродження. При цьому специфічно людське виступає як предмет відтворення, культивування, воно буде нібито зосереджене у минулому, ідеальному з погляду реалізації принципу людяності (humanitas). «Народження» культури — тобто усвідомлення факту її, культури, особливої реальності — буде Відродженням, відтворенням ідеалу, поєднаного з минулим. І минуле буде сприйматися саме як минуле, що відбулося, тому його повернення вже не буде гарантовано якимсь космічним законом, але буде плодом діяльного зусилля. Ми бачимо, що це зовсім не означає повернення до традиціоналізму, тому що Ренесанс виникав саме всупереч середньовічній традиції й відтворення прадавніх зразків було не простим їх дублюванням, а наслідуванням творчого, зверненого до створення нового духу, яким епоха Відродження щиро наділяла й авторів сивої давнини.

Класичне розуміння змісту терміна «культура» сформувалося в епоху Просвітництва й стало синонімом інтелектуального, морального, естетичного, тобто розумного, удосконалення людини в ході її історичної еволюції. У цьому значенні поняття «культура» перепліталося з поняттям «цивілізація».

У подальшому розвитку культурологічної думки в Європі цей спільний плід людської діяльності, як і сам її процес, позначався різними термінами — «цивілізація», «виховання», «створення», «формування». Ще у XVIII ст. вони вживалися як синоніми, а потім усе більш строго різнилися, через що предметом наукового обговорення було співвідношення змісту цих і близьких до них за змістом понять «діяльність», «традиція», «суспільство» тощо.

Отже, перший етап становлення культуро логічної проблематики, що почався в античній філософії і тривав до XVIII ст., — це час зародження культурологічного знання у континуумі онтологічних, теологічних і епістемологічних проблем. Ні в Античності, ні в Середні віки, ні в епоху Відродження, ні навіть у XVII ст., що зіграло величезну роль у становленні європейського світогляду сучасного типу, культура як специфічне явище не була предметом самостійного дослідження. Це пояснюється, з одного боку, багатовіковим пануванням релігійної свідомості, для якої дійсний творець — той або інший бог, й ідеальне, дійсне буття самої людини є на небі, а не

у створеній на землі самими людьми «другій природі» — культурі. З іншого ж боку, тим, що філософське уявлення про культуру не могло сформуватися, поки узагальнююча здатність людського мислення обмежувалася операціями механічного, чисто «сумарного» характеру (показово, що у часи середньовіччя сукупність знань про світ і називалася «сумою»); подолати такий механіцизм мислення не вдалося й в XVII ст.

Тим часом необхідність у філософському осмисленні культури могла виникнути тільки тоді, коли у ній стали вбачати якусь цілісність, що поєднує різнорідні складові частини, і, відповідно, почали шукати позасумарні закони її будови.

Етап другий. Філософія культури.

Рух теоретичної думки в цьому напрямі відбувався у XVIII ст. від «Загальної науки» Дж. Віко до «Ідеї філософії історії людства» И. Гердера. Системне обґрунтування поняття культури отримало у концепції трьох «Критик...» І. Канта й у всеохоплюючих теоретико-історичних конструкціях И. Шеллінга, Г. Гегеля, О. Конта. Саме в цю епоху відчуття цілісності світу, що створюється людиною, було обґрунтовано у концепціях школи Г. Ляйбніца і X. Вольфа про тріадну будову духовних здібностей людини, що істотно відрізняються й доповнюють одна одну: розум, воля, почуття. їм відповідає тріада цінностей «істина — добро — краса», що реалізується у формах культури як наука, мораль і мистецтво. Так вперше було визначено контури структури цілісного поля людської діяльності — культури, основні підрозділи якої мали відповідати критерію необхідності й достатності, що й давало змогу вбачати у ній не «суму», а системне ціле; саме в такому значенні його й необхідно вивчати.

Це означає, що незалежно від того, чи користувалися мислителі тієї епохи поняттям «культура», чи вживали синонімічні терміни «цивілізація» (civilisation), «утворення» (bildung), чи вони розробляли «історію культури», «феноменологію духу» або «філософію духу», філософська думка розгорталася до побудови загальної теорії культури, яка, не поглинаючи всієї філософської проблематики, ставала необхідною й істотною частиною філософського знання.

Так починався другий етап історичного процесу формування культурологічної думки — перетворення культури як цілісного (при всій її різнорідності) поля людської діяльності у предмет самостійного філософського розгляду. При цьому культура розумілася настільки широко, що поглинала й суспільство (економічне й політичне життя), охоплюючи все, що не є природою (і, зрозуміло. Богом).

Характеризуючи філофсько-культурологічне знання на цьому щаблі його розвитку, треба мати на увазі, що за своєю формою во-

но було настільки ж різноманітним, як філософська думка в цілому. Оскільки її специфічною й центральною проблемою було співвідношення суб'єкта й об'єкта, а підходити до розуміння цього співвідношення можна або з позицій об'єкта, або суб'єкта, тому відповідно філософське мислення виявлялося у двох основних формах: якщо виходити з об'єкта, то форма знання має бути строго науковою (філософія, зокрема філософія культури, уподібнюється у цьому випадку до природознавства й математики); якщо з боку суб 'єкта — вона може мати лірико-ігубліцистичний характер і орієнтуватися на поетичні, художні форми осягнення. Подальший рух культурологічного знання відбувався шляхом знаходження рівновагії між суб'єктом і об'єктом (оскільки людина як суб'єкт створення культури виступає і об'єктом культурологічного знання).

Філософія культури виступає у цих трьох модифікаціях; на Заході їх прикладами можуть слугувати вчення Г. Гегеля, Фр. Ніцше й О. Шпенглера, а в Україні — [. Франка, Т. Шевченка й Д. Антоновича. Коли ж прагнення до науковості досягає крайнього ступеня, і замість обговорення специфічних проблем відношення культури в її цілісності до інших форм буття (природи, суспільства, людини) теоретик звертається до вивчення тих або інших конкретних феноменів культури (етичних, історичних, соціальних, професійних), тоді філософія культури поступається місцем конкретному культурологічному знанню — етнографічному, соціологічному, семіотичному, історико-мистецтвознавчому тощо.

Етап третій. Культурологія — наука про культуру.

Коли в середині XIX ст., завдяки марксизму і його впливу на формування соціологічної думки, стали усвідомлювати особливість суспільства як системи відносин між людьми у сфері виробництва й управління, і коли паралельно до цього, починаючи з учення Л. Фейєрбаха, заявила про своє право на існування філософська антропологія— вчення про людину як унікальний і найважливіший предмет наукового пізнання й ціннісного осмислення, тоді філософія культури мала більш вузько й точно окреслити межі свого предмета, визначаючи відмінність культури від суспільства й від людини (як би не враховувалися зв'язки цих форм позаприродного буття і як би не стикалися, а часто й перетиналися в загальному континуумі філософського знання соціологічний, антропологічний і культурологічний розділи загальної онтологічної концепції).

Третій етап історії культурологічної думки характеризується широким розвитком поруч із філософським її розглядом (а часом і в конфронтації з ним!) різних конкретно-наукових культурологічних дисциплін, з одного боку, і форм художньо-образного осягнення культури — у прозі й поезії, живописі й музиці, театрі й кінема-

тографі — з іншої. (Зрозуміло, ці різні способи пізнання-осмислення культури інколи схрещувалися, утворюючи певні гібриди, теоретико-публіцистичні або художньо-філософські.)

Характеризуючи у загальних рисах це різноманіття проявів сучасного культурологічного знання й повною мірою враховуючи взаємодію всіх його основних форм і їх різноманітних схрещувань, водночас не можна не бачити й належно не оцінювати особливості філософії культури, тим паче, що її цінність часто беруть під сумнів представники конкретних наук (таким є один із проявів породженого позитивізмом і сцієнтизмом третирування філософії як «ненаукової» і тому практично непотрібної форми мислення). Зважаючи на це, потрібно з'ясувати, що сьогодні є філософією культури, яку специфічну інформацію вона може й повинна добувати в лмовах паралельного розвитку конкретних культурологічних дисциплін й активізації різних способів художнього моделювання культури.

Етап четвертий. Становлення історії української культури.