Підприємства державної форми власності 9 страница

Рухомими речами є речі, які вільно переміщуються у просторі (ч. 2 ст. 181 ЦК України). Правовий режим таких речей спрощений, оскільки вони зазвичай вва­жаються товаром, призначеним для відчуження. Відтак їх обіг не потребує реє­страції, за деякими винятками.

До безтілесного майна належать нематеріальні активи, корпоративні права, цінні папери.

Нематеріальними активами, відповідно до ст. 1 Закону України «Про оподат­кування прибутку підприємств»), є об'єкти інтелектуальної, в тому числі промис­лової власності, а також інші аналогічні права, визнані у порядку, встановленому відповідним законодавством, об'єктом права власності платника податку.

До нематеріальних активів належать:

• об'єкти інтелектуальної (в тому числі промислової) власності (винаходи та корисні моделі; промислові зразки; сорти рослин і породи тварин; тор­говельні марки (знаки для товарів і послуг); комерційне (фірмове) найме­нування; географічне зазначення; комерційна таємниця; комп'ютерні про­грами);

• науково-технічна інформація;

• права користування землею, водою, надрами, іншими ресурсами навколиш­нього природного середовища тощо.

Правовий режим об'єктів інтелектуальної власності регулюється гл. 16 ГК України (статті 154-162), кн. 4 (гл. 35-46) ЦК України з урахуванням їх видів.

Вартість нематеріальних активів визначається сумою витрат на їх придбання і доведення відповідних об'єктів до стану, придатного для використання. Погашен­ня вартості нематеріальних активів відбувається шляхом щомісячних амортиза­ційних відрахувань від собівартості продукції, виходячи з первісної їх вартості та строків корисного їх використання. Цей строк визначається самим підприєм­ством, але не може бути більшим за 10 років або строку діяльності підприємства, якщо останнє було створене на визначений строк. Якщо вартість нематеріальних активів не зменшується в процесі їх використання (товарний знак тощо), аморти­зація не нараховується.

Цінним папером (відповідно до ст. 161 ГК та ст. 194 ЦК України) є документ встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчує грошове або інше майнове право і визначає відносини між суб'єктом господарювання, який його випустив (видав), і власником та передбачає виконання зобов'язань згідно з умо­вами його випуску, а також можливість передачі прав, що випливають з цього до­кумента, іншим особам. Правовий режим цінних паперів визначається ГК (гл. 17, статті 161-166), ЦК (гл. 14, статті 194-198), Законом від 23.02.2006 р. «Про цінні папери та фондовий ринок».

Корпоративними правами (відповідно до ст. 167 ГК України) є права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші право­мочності, передбачені законом та установчими документами. Правовий режим корпоративних прав регулюється ГК (гл. 18, статті 167-169, гл. 9 «Господарські товариства», гл. 10 «Підприємства колективної власності»), ЦК (гл. 8 «Підпри­ємницькі товариства»), Законом «Про цінні папери та фондовий ринок», Зако­ном «Про господарські товариства», Законом «Про кооперацію», Законом «Про холдингові компанії в Україні» та ін.

Майнова база суб'єктів господарських правовідносин формується за рахунок різних джерел, серед яких, відповідно до ст. 140 ГК, є:

• грошові та матеріальні внески засновників;

• доходи від реалізації продукції (робіт, послуг);

• доходи від цінних паперів;

• капітальні вкладення і дотації з бюджетів;

• надходження від продажу (здачі в оренду) майнових об'єктів (комплексів), що належать їм, придбання майна інших суб'єктів;

• кредити банків та інших кредиторів;

• безоплатні та благодійні внески, пожертвування організацій і громадян;

• інші джерела, не заборонені законом.

Майно за суб'єктами господарювання може закріплюватися на одному з осно­вних правових титулів майна (праві власності, праві господарського відання, праві оперативного управління) та додаткових правових титулах (праві довірчої влас­ності, праві володіння, праві користування - на підставі відповідних договорів).

Майнова база суб'єктів господарювання неоднорідна. Залежно від економіч­ної форми, якої набуває майно у процесі здійснення господарської діяльності, розрізняють основні фонди, оборотні засоби, кошти, товари (ст. 139 ГК).

Основні фонди - це матеріально-речові цінності, що використовуються у вироб­ничій діяльності протягом періоду, який перевищує 365 календарних днів з дати введення в експлуатацію, вартість яких поступово зменшується у зв'язку з фізич­ним або моральним зносом. До основних фондів належать: будинки, споруди, ма­шини та устаткування, обладнання, інструмент, виробничий інвентар і приладдя, господарський інвентар та інше майно тривалого використання, що віднесено за­конодавством до основних фондів. Основні фонди використовуються поступово, перенесення їх вартості на витрати виробництва відбувається за допомогою амор­тизаційних відрахувань, які здійснюються протягом нормативного строку експлу­атації основних фондів. За цим критерієм основні фонди поділяються на 4 групи: 1) будівлі, споруди, їх структурні компоненти та передавальні пристрої (строк експлуатації - 20 років; норма амортизації - 5% балансової вартості на календарний рік); 2) автомобільний транспорт та вузли (запасні частини до них), меблі, побу­тові електронні, оптичні, електромеханічні прилади та інструменти, включаючи електронно-обчислювальні машини, інші машини для автоматичного оброблення інформації, інформаційні системи, телефони, мікрофони та рації, інше конторське (офісне) обладнання, устаткування, приладдя до них (строк експлуатації - 4 роки, норма амортизації - 25%); 3) будь-які інші основні фонди, не включені до груп 1,2, 4 (норма амортизації - 6%); 4) об'єкти інтелектуальної, в тому числі промислової власності, а також інші аналогічні права, визнані у порядку, встановленому відпо­відним законодавством, об'єктом права власності платника податку (норма аморти­зації - 15%). Суб'єкт господарювання як платник податку може прийняти рішення про застосування інших норм амортизації, що не перевищують зазначені норми. Для технологічних парків, їх учасників і спільних підприємств при виконанні про­ектів, зареєстрованих у встановленому Законом України «Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків» порядку, передбачена щорічна 20-відсоткова норма прискореної амортизації основних фондів груп 3 і 4.

Оборотні засоби - це матеріально-речові цінності, які зазвичай споживаються протягом одного виробничого циклу і відразу ж переносять свою вартість на го­тову продукцію. Це насамперед сировина, паливо, матеріали, малоцінні предмети та предмети, що швидко зношуються, інше майно виробничого і невиробничого призначення, віднесене законодавством до оборотних засобів.

Коштами у складі майна суб'єктів господарювання є гроші у національній та іноземній валюті, призначені для здійснення товарних відносин цих суб'єктів з іншими суб'єктами, а також фінансових відносин відповідно до законодавства.

Товарами у складі майна суб'єктів господарювання визнаються вироблена продукція (товарні запаси), виконані роботи та послуги.

У майні суб'єктів господарювання вирізняють спеціальні фонди та резер­ви - грошові кошти підприємства/господарської організації, що не беруть без­посередньої участі у виробничому процесі, а використовуються за спеціальним призначення (цілями), передбаченим законодавством або статутом підприєм­ства (установчим документом господарської організації). Спеціальні фонди та резерви поділяються на обов'язкові (тобто передбачені як такі законодавством) та необов'язкові, що створюються на розсуд самого підприємства/господарської організації або власника його (її) майна. До перших (обов'язкових) належать амортизаційний (призначається для відновлення основних фондів, формується та поповнюється за рахунок амортизаційних відрахувань), фонд охорони праці (створюється відповідно до Закону від 14.12.1992 р. «Про охорону праці»; дже­релами формування цього фонду є частина прибутку, що визначається колектив­ним договором, і спеціальні відрахування від собівартості продукції). Для деяких категорій підприємств (зокрема тих, що функціонують у формі господарських товариств (за винятком корпоративних інвестиційних фондів) і виробничих ко­оперативів обов'язковими є страховий або резервний фонд (формується за раху­нок щорічних відрахувань від чистого прибутку підприємства), а у виробничому кооперативі - пайовий, неподільний, резервний, спеціальний фонди; в комерційних банках створюються обов'язкові резерви в порядку, визначеному Національним банком України (Положення про порядок формування обов'язкових резервів для банків України, затв. постановою Правління НБУ від 21.04.2004 р. № 172. Під­приємства (господарські організації) можуть формувати, згідно з положеннями своїх установчих та/або внутрішніх документів, й інші (необов'язкові) спеціальні фонди та резерви, в тому числі фонд виплати дивідендів, фонд сумнівних боргів, фонд матеріального заохочення, інноваційний фонд, який до ліквідації Державно­го інноваційного фонду належав до обов'язкових (призначається для фінансуван­ня на проведення науково-дослідницьких, дослідно-конструкторських робіт і фі­нансування інших заходів щодо освоєння нових технологій; формується зазвичай за рахунок спеціальних відрахувань від вартості реалізованої продукції).

Запровадження з 1 січня 2000 р. в Україні міжнародних стандартів бухгалтерсько­го обліку та фінансової звітності зумовило використання нових понять - оборотні та необоротні активи, що значною мірою охоплюють зміст вищезазначених понять (основні та обігові кошти, нематеріальні активи, спеціальні фонди та резерви).

Майновий стан суб'єкта господарювання визначається сукупністю належних йому майнових прав і майнових зобов'язань, що відображається у бухгалтерсько­му обліку його господарської діяльності відповідно до вимог закону.

Суб'єкти господарювання, відповідно до закону (ст. 145 ГК, Закон «Про бух­галтерський облік та фінансову звітність в Україні»), зобов'язані на основі даних бухгалтерського обліку складати фінансову звітність за формами, передбаченими законодавством, проводити інвентаризацію належного їм майна для забезпечення достовірності даних бухгалтерського обліку та звітності, надавати фінансову звіт­ність відповідно до вимог закону та їх установчих документів.

Питання, пов'язані з бухгалтерським обліком і фінансовою звітністю підпри­ємств та інших господарських організацій згідно з новими стандартами, визнача­ється низкою нормативно-правових актів як загальної, так і спеціальної сфери дії. Так, Закон України від 16.07.1999 р. «Про бухгалтерський облік та фінансову звіт­ність в Україні» (далі - Закон) визначає правові засади регулювання, організації, ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності», зокрема:

• розкриває зміст цих понять (згідно зі ст. 1 зазначеного Закону, бухгалтер­ський облік - процес виявлення, вимірювання, реєстрації, накопичення, уза­гальнення, зберігання та передачі інформації про діяльність підприємства зовнішнім і внутрішнім користувачам для прийняття рішень; фінансова звітність - бухгалтерська звітність, що містить інформацію про фінансове становище, результати діяльності та рух грошових коштів підприємства за звітний період);

• передбачає (ч. 1 ст. 2 Закону), що метою ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності є надання користувачам для прийняття рішень повної, правдивої та неупередженої інформації про фінансове ста­новище, результати діяльності та рух грошових коштів підприємства;

• встановлює обов'язковість ведення підприємством бухгалтерського обліку, на даних якого ґрунтуються фінансова, податкова, статистична та інші види звітності, що використовують грошовий вимір (ч. 2 ст. 2 Закону);

• визначає основні засади державного регулювання бухгалтерського обліку та фінансової звітності (статті 6-7);

• закріплює вимоги до первинних облікових документів і регістрів бухгал­терського обліку (ст. 9 Закону), а також вимогу щодо обов'язковості періо­дичної інвентаризації активів і зобов'язань підприємства з метою забезпе­чення достовірності даних бухгалтерського обліку та звітності; • регулює відносини щодо інших питань.

Подання фінансової звітності здійснюється згідно з Порядком, встановленим постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2000 р. № 419, а склад і прин­ципи підготовки фінансової звітності визначаються стандартами бухгалтерського обліку та звітності, затвердженими Міністерством фінансів України (накази від 31.03.1999 р. № 87, від 29.11.1999 р. № 290 та ін.).

Згідно з Положенням (стандарту) бухгалтерського обліку 2 «Баланс» (загаль­ні положення), у балансі відображаються активи, зобов'язання та власний капітал підприємства, при цьому активи визначаються як ресурси, контрольовані підпри­ємством у результаті минулих подій, використання яких, як очікується, приведе до надходження економічних вигод в майбутньому; власний капітал - частина в активах підприємства, що залишається після вирахування його зобов'язань; зобов'язання - заборгованість підприємства, що виникла внаслідок минулих подій і погашення якої, як очікується, призведе до зменшення ресурсів підприємства, що втілюють в собі економічні вигоди. Активи підприємства, згідно з цим Положен­ням, поділяються на оборотні та необоротні {оборотні активи - це грошові кошти та їх еквіваленти, що не обмежені у використанні, а також інші активи, призначені для реалізації та споживання протягом операційного циклу чи протягом 12 місяців з дати балансу, а необоротні активи - всі активи, що не є оборотними).

Для регулювання майнових відносин у сфері господарювання притаманні такі тенденції, як урахування специфіки (1) певних видів майна (природних ресурсів, корпоративних прав, цінних паперів, лікарських засобів, об'єктів права промис­лової власності, небезпечних об'єктів - радіаційних та ін.), (2) правового статусу суб'єктів, за якими закріплюється майно на певному правовому титулі (фінансові установи, біржі, виробничі кооперативи, фермерське господарство та ін.), (3) певних режимів господарювання (зовнішньоекономічна діяльність, концесійна діяльність, іноземне інвестування, капітальне будівництво, інноваційна діяльність та ін.).

2. Право власності — основне речове право

у сфері господарювання

Відносини власності - це суспільні відносини, що виникають у зв'язку і з при­воду привласнення матеріальних благ. Сутність відносин власності у сфері еко­номіки полягає в належності наявних засобів виробництва і продуктів праці, що отримуються від їх експлуатації, певним суб'єктам.

Власність в економічному розумінні - це економічне панування суб'єкта над об'єктом, що належить йому, використання суб'єктом цих об'єктів своєю владою й у власних інтересах.

Поняття права власності виникає в результаті правового врегулювання еко­номічних відносин власності. Розрізняють право власності в об'єктивному розу­мінні та право власності в суб'єктивному розумінні.

Право власності в об'єктивному розумінні — це сукупність правових норм, що регулюють економічні відносини власності.

Право власності в суб'єктивному розумінні - це визначена і забезпечена об'єктивним правом сукупність повноважень власника, що забезпечує можли­вість використовувати належне йому майно своєю владою і у власних інтересах.

Право власності передбачає можливість вільного, але в межах закону, викорис­тання власником свого майна у власних інтересах. Правомочності власника щодо його майна, яке використовується у сфері господарювання, складні: крім відомої з часів римського права тріади (володіння, користування та розпорядження), до їх складу входять засновницькі (щодо заснування інших суб'єктів господарювання та наділення їх відповідним майном), регулятивні (щодо визначення меж вико­ристання майна, яке передається власником іншим суб'єктам господарювання на похідних від права власності правових титулах), оперативно-управлінські (щодо управління створеним власником суб'єктом господарювання), контрольні (щодо контролю за використанням майном, яке на певному, зазвичай похідному від права власності, правовому титулі закріплюється за іншим суб'єктом господарю­вання) та охоронні (щодо охорони прав власника від посягань інших осіб на його майно та захисту прав і законних інтересів власника у разі їх порушення іншими особами) повноваження. Засновницькі, регулятивні, оперативно-управлінські, контрольні, охоронні повноваження забезпечують власнику реалізацію однієї з основних його функцій - функцію управління своєю власністю.

Зазначені положення (щодо повноважень власника майна у сфері господарю­вання) віддзеркалені в статтях 134 і 135 ГК України. Відповідно до ч. 1 ст. 134, суб'єкт господарювання, який здійснює господарську діяльність на основі права власності, на свій розсуд, одноосібно або спільно з іншими суб'єктами володіє, користується і розпоряджається належним йому (їм) майном, у тому числі має право надати майно іншим суб'єктам для використання його на праві власності, праві господарського відання чи праві оперативного управління, або на основі ін­ших форм правового режиму майна, передбачених ГК.

У ст. 135 ГК України визначаються організаційно-установчі повноваження власника, а саме його права:

• одноосібно або спільно з іншими власниками на основі належного йому (їм) майна засновувати господарські організації або здійснювати господар­ську діяльність в інших організаційно-правових формах господарювання, не заборонених законом, на свій розсуд визначаючи мету і предмет госпо­дарської діяльності, структуру утвореного ним суб'єкта господарювання, склад і компетенцію його органів управління, порядок використання май­на, інші питання управління діяльністю суб'єкта господарювання, а також приймати рішення про припинення господарської діяльності заснованих ним суб'єктів господарювання відповідно до законодавства;

• особисто або через уповноважені ним органи з метою здійснення підпри­ємницької діяльності засновувати господарські організації, закріплюючи за ними належне йому майно на праві власності, праві господарського віда­ння, а для здійснення некомерційної господарської діяльності - на праві оперативного управління, визначати мету та предмет діяльності таких ор­ганізацій, склад і компетенцію їх органів управління, порядок прийняття ними рішень, склад і порядок використання майна, визначати інші умови господарювання у затверджених власником (уповноваженим ним органом) установчих документах господарської організації, а також здійснювати без­посередньо або через уповноважені ним органи у межах, встановлених за­коном, інші управлінські повноваження щодо заснованої організації та при­пиняти її діяльність відповідно до ГК та інших законів;

• здійснювати організаційно-установчі повноваження на основі належних йому корпоративних прав відповідно до ГК та інших законів;

• приймати рішення про об'єднання створених власником унітарних підприємств-невласників у господарські об'єднання, передбачені ГК та ін­шими законами (найчастіше це повноваження реалізується щодо держав­них і комунальних підприємств шляхом створення за їх участі відповідно державних чи

комунальних господарських об'єднань).

Організаційно-установчі повноваження власник може реалізовувати особисто чи за допомогою уповноваженого ним органу (уповноваженої особи). Цей право­вий субінститут (уповноваженого органу чи уповноваженої власником особи) засто­совується у тих випадках, якщо: а) власник володіє значним за обсягом масивом майна, щодо якого неспроможний забезпечити всі організаційно-управлінські по­вноваження; б) власник не володіє необхідними професійними знаннями та на­вичками щодо здійснення таких повноважень; в) майно власника різноманітне за своїм складом і призначенням, що вимагає забезпечення специфіки управління майном різних категорій (різного призначення) і, відповідно, наявності необхід­них для цього знань, досвіду, навичок.

Реалізація зазначених повноважень власника здійснюється у різних правових формах, що може бути проілюстровано такою схемою:

3. Похідні від права власності правові титули майна суб'єктів господарювання

Специфіка сучасних засобів виробництва обумовлює той факт, що їх викорис­тання (експлуатація) здійснюється, як правило, не самим власником, а іншими суб'єктами, яким власники передають ці засоби на певній правовій основі (титу­лі). Правові титули майна, що зберігають за власником значну частину повнова­жень щодо майна, яке закріплюється ним за іншим суб'єктом без передачі остан­ньому всієї сукупності прав, притаманних традиційному власнику, називаються похідними від традиційного права власності. Такими титулами є: а) право довірчої власності; б) право господарського відання; в) право оперативного управління; г) право користування (в тому числі оренди). Всі вони є похідними від права влас­ності й залежними від власника (первісного власника). В межах закону, що вима­гає зміст кожного з цих інститутів, власник, залежно від мети передачі майна, тією чи іншою мірою «підрегульовує» свої відносини з відповідним суб'єктом.

Право довірчої власності було започатковано 19.06.2003 р. (шляхом внесення відповідних змін до Цивільного кодексу України) у зв'язку з прийняттям двох законів: «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним бор­гом та іпотечні сертифікати» (19.06.2003 р.) і «Про фінансово-кредитні меха­нізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» (19.06.2003 р.). Відповідно до ч. 2 ст. 316 ЦК України, право довірчої власності визнається особливим видом права власності, яке виникає на підставі закону або договору управління майном. Проте, відповідно до вищезазначених законів, таке право виникає лише на підставі відповідного договору (договору управління май­ном), що укладається власником майна - установником; управителем (довірчим власником) як стороною за договором може бути належним чином створена орга­нізація - фінансова установа (ст. 1 Закону «Про іпотечне кредитування...», ст. 1 Закону «Про фінансово-кредитні механізми...»); управитель як довірчий власник розпоряджається довірчим майном лише у визначених законом і договором меж­ах (ст. 26 Закону «Про іпотечне кредитування...», ст. 8 Закону «Про фінансово-кредитні механізми...»), а за власними зобов'язаннями (не пов'язаними з управ­лінням довірчим майном) відповідає майном, що належить йому на загальному праві власності. Відтак, право довірчої власності у сфері господарювання є похід­ним (його встановлення залежить від первісного власника майна - управителя), обмеженим (межі використання довірчої власності встановлюються законом і договором) та додатковим правовим титулом майна (встановлюється зазвичай установником як первісним власником майна на договірних засадах зі створеною відповідно до закону господарською організацією, що має власне майно).

Право господарського відання (ст. 136 ГК України) порівняно з правом власності є більш обмеженим і передбачає можливість володіння, користування і розпоря­дження закріпленим на цьому правовому титулі майном на розсуд суб'єкта цього права (підприємства), але в межах закону і затвердженого власником майна статуту підприємства. Суб'єкт права господарського відання за своїми зобов'язаннями від­повідає усім майном, що закріплене за ним на цьому правовому титулі, і може бути суб'єктом банкрутства. На такій правовій основі майно закріплюється за держав­ними (ч. З ст. 73, ч. 2 ст. 74 ГК України) та комунальними (ч. З ст. 78 ГК України) унітарними підприємствами, що діють з метою отримання прибутку; унітарними комерційними підприємствами, що створюються господарськими товариствами, кооперативами, громадськими та релігійними організаціями, громадянами.

Право оперативного управління (ст. 137 ГК України) також є похідним від пра­ва власності, але ще більш обмеженим, ніж право господарського відання. Суб'єкт права оперативного управління може володіти, користуватися і розпоряджати­ся закріпленим за ним майном лише за його цільовим призначенням, самостійно розпоряджаючись закріпленими за ним коштами (державні установи) та іншим майном, крім основних фондів (казенне підприємство). Власник майна, закріпле­ного на праві оперативного управління за суб'єктом господарювання, здійснює контроль за використанням і збереженням переданого в оперативне управління майна безпосередньо або через уповноважений ним орган і має право вилучати у такого суб'єкта надлишкове майно, а також майно, що використовується ним не за призначенням (ч. 2 ст. 137 ГК). Суб'єкт права оперативного управління відпо­відає за своїми зобов'язаннями лише майном, яким має право розпоряджатися. Якщо такого майна не вистачає для покриття його боргів, то субсидіарну відпо­відальність за зобов'язаннями суб'єкта права оперативного управління у визна­чених законом та/або установчими документами суб'єкта цього права випадках несе власник майна (щодо казенних підприємств - держава в особі органу, до сфери управління якого входить підприємство). Цей правовий титул використо­вується щодо казенних підприємств (ч. З ст. 73, ч. З ст. 76 ГК України), унітарних некомерційних підприємств (ч. З ст. 78 ГК України), а також щодо унітарних некомерційних підприємств, які створюються господарськими товариствами, коо­перативами, громадськими та релігійними організаціями, громадянами.

Право користування широко використовується як додатковий правовий титул майна суб'єктами господарських правовідносин, що виникає на договірних заса­дах (на підставі договору оренди та інших видів договорів, що передбачають ко­ристування чужим майном - договір лізингу, концесійний договір та ін.), в тому числі у результаті внесення учасником господарської організації корпоративно­го типу (господарського товариства, кооперативу, добровільного господарського об'єднання) свого вкладу/паю у формі права на користування певним майном (зе­мельною ділянкою, іншими об'єктами нерухомості, устаткуванням) без передання права власності на таке майно господарській організації за участь/членство в ній.

ТЕМА 12.

ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО РЕЖИМУ ОКРЕМИХ КАТЕГОРІЙ МАЙНА У СФЕРІ ГОСПОДАРЮВАННЯ

1.Загальні тенденції правового регулювання відносин власності у сфері еко­номіки.

2. Особливості правового режиму публічних форм власності: поняття, зміст, правові форми реалізації.

2.1.Право державної власності на засоби виробництва: поняття, зміст, правові форми реалізації;

2.2.Право комунальної власності на засоби виробництва та правові форми його реалізації.

2.3.Правові засади приватизації державного та комунального майна.

3. Право приватно-колективної власності.

3.1.Право колективної власності на засоби виробництва та форми його реа­лізації.

3.2.Право приватної власності на засоби виробництва та форми його реалі­зації.

4.Використання природних ресурсів у сфері господарювання.

5.Використання прав інтелектуальної власності у сфері господарювання.

6.Поняття та загальні засади здійснення корпоративних прав.

7.Правовий режим цінних паперів у господарській діяльності.

1. Загальні тенденції правового регулювання відносин

власності у сфері економіки

Відносини власності в Україні протягом останніх 16-17 років зазнали карди­нальної трансформації, що було зумовлено переходом від планово-розподільчої економіки до переважно ринкової.

Економічні перетворення відносин власності в процесі сучасної економічної реформи, що передбачає запровадження ринкових форм господарювання, здій­снюються шляхом:

• подолання гіпертрофії державної власності шляхом: а) приватизації майна державних підприємств і організацій; б) виділення комунальної власності в самостійну форму власності;

• реформування державного сектору економіки шляхом: а) корпоратизації державних підприємств; б) застосування форми акціонерного товариства для започаткування державних господарських організацій двох основних категорій: для безпосереднього здійснення господарської діяльності (на­приклад, ВАТ «Національна акціонерна страхова компанія «Оранта»,

ВАТ «Державний ощадний банк України», ВАТ «Державний експортно-імпортний банк України») і для організації господарської діяльності інших державних підприємств (державні холдингові компанії: «Укрресурси», «Укрпапірпром» та ін.); в) передачі в оренду цілісних майнових комплексів державних підприємств та їх структурних підрозділів;

• кардинального розширення сфери застосування колективної власності, що має місце як у процесі приватизації, так і в результаті введення нових організаційно-правових форм господарювання (господарських товариств, фермерських господарств, кредитних спілок), координації господар­ської діяльності (промислово-фінансові групи, добровільні господарські об'єднання), а також розширення сфер застосування кооперації, в тому чис­лі виробничих кооперативів;

• використання новітніх договорів, адекватних ринковим засадам госпо­дарювання та сучасному рівню науково-технічного забезпечення сфери економіки: лізингу, концесії, агентського договору, трансферу техноло­гій та ін.;

• легалізації та підтримки приватної власності на засоби виробництва;

• залучення іноземного капіталу у вітчизняну економіку з метою її структур­ної перебудови, підвищення науково-технічного рівня, організації управ­ління та ефективності вітчизняного виробництва.

Залежно від суб'єкта права власності розрізняють такі форми права влас­ності:

• право державної власності, суб'єктом якого є народ України, Українська держава, Автономна Республіка Крим;