Примітки. 1) З ориґіналу видано в Собр

¹) З ориґіналу видано в Собр. госуд. грам. III ч. 172, з “списка” в Актах Х с. 607.

²) Акты X с. 609-612.

³) Малороссійская переписка Оружейной палаты ч. 18.

⁴) Здається, досі не звертало на себе увагу, що призначався в депутацію війт Йов Самойлович, і навіть він показаний, що прибув до Путивля, але в Москві виступає війт Богдан Сомкович, з протоколом свого вибору-Акты Х с. 605, 607, 614.

⁵) “мЂста”,-тут може значити і ґрунти і міста.

⁶) Акты Х с. 611-614; супліка ся дати не має, і Карпов позначив її кінцем с.с. травня, вважаючи нібито написаною на місці в Москві, але стилізація останньої фрази і підпис показує на Київ як місце, де її складено і нема причини вважати се містифікацією.

⁷) Акты Х с. 658.

⁸) Перегляд їx (неповний) в цитованій статті Карпова, і повніше в статті В. І. Щербини “Боротьба Київа за автономію в збірнику “Київ та його околиця”, с. 181-2, на жаль теж дуже коротко. Замітка ак. Перетцав Записках Іст.-Філ. Відділу УАН т. II-не додає нічого до сього матеріялу.

⁹) Акты Х с. 289.

¹⁰) Ся грамота м. Київу надрукована в Собр. Госуд. грамот III ч. 176 і потім в Полном Собраніи Законовъ ч. 133.

¹¹) Видана з ориґіналу київського маґістрату в IV т. Актов Исторических, ч. 83 і з приказної чернетки в Актах Ю.З.Р. Х с. 647.

¹²) Ориґінал — очевидно так само з архиву київ. маґістрату, опинився в бібліотеці Самарського університету, відти видав її акад. Перету в. II т. “Записок істор.-філ. відділу Укр. Акад., с. 195. Чернетка в актах Ю.З.Р. Х с. 653.

¹³) З ориґіналу київського маґістрату видана в Актах Истор. IV ч. 84. чорновик в Актах Ю.З.Р. Х с. 651-3.

¹⁴) Нижче ся фраза повторена трохи відмінно: когда учнуть обирать посполито ратнымъ людемъ подымное”

¹⁵) Акты Ю.З.Р. X с. 650-1.

¹⁶) Димер, Демидово, Козаровичі, Глібовка, Ясногородка, Холм, Туровче, Мокрець, Петровці, Преорка, Мостищі, Котир-річка з млином, Сирець-річка з млином, Креничі, Кривковщина, Вигуровщина і Рожевка-Акты X. с. 626.

¹⁷) Акты Х с. 656-8.

ПОТВЕРДЖЕННЄ ПРАВ ДУХОВЕНСТВА, СПРАВА ПІДПОРЯДКУВАННЯ МОСКОВСЬКОМУ ПАТРІЯРХОВІ, ПОДАТНІСТЬ КОЗАЦЬКИХ КРУГІВ В СІЙ СПРАВІ І ТВЕРДЕ СТАНОВИЩЕ ДУХОВЕНСТВА, “ИЗВЕТ” ЧЕНЦЯ РАФАЇЛА, СУПЛІКА МИТРОПОЛИТА, СУПЛІКИ ІГУМЕНІВ, ПОСТУЛЯТ ЦЕРКОВНОЇ АВТОНОМІЇ.

Останнім актом в сім процесі затвердження станових (клясових) привилеїв України була проща до Москви київського духовенства, що відбулася в місяці липні 1654 р., після того як не вдалося дістати потвердження його прав і привилеїв через козацьке посольство в березні-квітні ¹). Хоча духовенство, особливо манастирі і владичі катедри в таких випадках виявляли велику проворність, і в данім випадку, коли перехід України під московський протекторат переходив під гаслом охорони прав і інтересів української церкви, московський уряд мабуть бажав як найскоршої появи в Москві такої депутації, і мабуть давав зрозуміти своє бажаннє ²),-київські церковні голови мали всі причини ухилятися від такої явки. Коли б можна було без неї обійтися, вони не післали б сеї депутації й тепер!

Незалежно від того, що результати московської інтервенції цілком ще не являлися певними, митрополит зовсім резонно поясняв царським послам, що йому незручно складати присягу цареві зогляду на те, що більша частина його епархії і вірних лишається під владою короля, і там же-треба додати-лежать ріжні маєтности митрополії і київських монастирів. Тому київська церковна верхівка весь час не переставала заявляти перед польським урядом, що окупація Київа і підданство тутешнього духовенства цареві було актом недобровільним, вимушеним, духовенство з ним не мириться і бажає повороту під Річпосполиту. Такі заяви, як ми вже бачили, були вислані зараз після переяславської присяги (вище с. 767). Грек Тафларій, що сидів у варшавській вязниці в тім часі, розповідав потім у Москві, що перед Великоднем ³)- саме тоді як козацькі посли допоминалися жалувальної грамоти духовенству,-до короля прийшли два ченці від митрополита і всього духовенства, з заявою, що вони з московськими людьми “в соединении” бути не можуть, бо Москва хоче їх перехрещувати. Нехай король посилає своє військо на Київ та їх визволяє як може, а вони з свого боку з Київа будуть московських людей вибивати, щоб бути знову під королівською рукою ⁴). Подібне розповідав і михайлівський чернець Рафаїл, як зараз побачимо. Щось таке мабуть було, і розуміється, в таких обставинах митрополитові й иншим головачам київської єрархії маніфестуватися посольством до Москви було не зручно. Гетьман і старшина, які мабуть в значній мірі поділяли, або принаймні в значній мірі признавали рацію такої політики митрополита, старались як могли звільнити його від сеї неприємности. Але коли Москва-відчуваючи сю подвійну гру, відмовила їх послам в жалованій грамоті для духовенства, і навпаки прислала доволі грубе домаганнє, щоб гетьман “приставив” до Москви митрополита, аби він виправдався в своїх некоректних учинках,-і гетьманові і митрополитові стало ясно, що далі обгострювати відносини небезпечно, особливо з огляду на присутність у Київі московської залоги. До инших актів субмісії новому зверхникові України треба було прилучити і депутацію київського духовенства до Москви.

В сій справі в травні відбулася нарада в Чигрині. 10 с. с. травня московському дяку Перфильеву, що пробував тоді в Чигрині, оповідав Виговський, що того дня приїхали з Київа ченці й сказали, що митрополит з печерським архимандритом їдуть до гетьмана ⁵). Київським воєводам Рафаїл казав, що митрополит з архимандритами печерським і михайлівським поїхали з Київа до Чигрина 5 с. с. травня, і зробили се на жаданнє гетьманського двору: Виговський написав їм, що гетьман на них гнівається, мовляв вони “вел. государеві в нічім не доброзичливі”-нехай приїдуть і гетьмана удоброхотять. Десь 11-12 с.с. травня вони мусіли бути в Чигрині, і тут пішли довгі конференції з приводу ріжних ускладнень в церковних і політичних справах.

Між сими ускладненнями не послідне місце займали відносини до московського патріярха: чи можна і треба признати зверхність московського патріярха над українською церквою, і в якій мірі? Ми, що правда, не маємо автентичніх доказів того, що се питаннє було поставлено, але ледви чи можна сумніватися в сім. В літературі про се дебатовано в звязку з питаннєм про “Статті Б. Хмельницького”, бо в Статтях 1659 р. єсть мова про се. Ті, що вважали сі статті автентичними “Статтями Б. Хмельницького”, мусіли приймати, що в березні 1654 р. се питаннє було в Москві поставлене, і навіть цар дав тоді цілком катеґоричну резолюцію, що київський митрополит мусить бути під благословеннєм московського патріярха. Навпаки, ті що признавали статті в 14 пунктах, проголошені в 1659 р., за еляборат того року, власне вказували на сю статтю як доказ того, що ми маємо тут пізніший фальсіфікат-бо в березні 1654 року справа про зверхність московського патріярха не могла бути так поставлена царем. Але вже В. О. Ейнгорн в своїй праці про зносини українського духовенства з Москвою висловив на мій погляд цілком правильний погляд, що незалежно від того, що в дійсних статтях Б. Хмельницького, з місяця березня 1654 року про залежність київської митрополії від московського патріярха мови не було, балачки про се таки велися. При тім значінню, який тоді мав в московській державі патріярхат-що патріярх являвся поруч царя другим “великим государем”, його церковним двійником, московським політикам се мусіло здаватися цілком вскинутою консеквенцією, що коли Україна переходила під протекторат світської московської влади, вона мусить невідмінно признати також і зверхність духовної. Коли з літа московське військо стало опановувати одну за другою білоруськи епархії, московський патріярх почав порядкувати їх (правами, й прийняв титул патріярха Московського і всеї Великої, і Малої і Білої Росії ⁶), і самоотвержені Малороси світського чину, потрапляючи під амбіції патріярха, коли приходилося звертатись до його впливів і протекції, не питаючись митрополита авансом почали титулувати патр. Никона своїм патріярхом ⁷). Але митрополит і з ним уся київська церковна верхівка ставились до сього питання з далеко більшою обрежністю і серьозністю. Сама не хотіла міняти фактичну автономію під номінальною зверхністю царгородського партіярха на небезпечну в своїх наслідках владу московського церковного диктатора, і очевидно-хотіла притримати й козацький осередок, щоб він вів себе обережніше і не давав авансів коштом духовенства.

Козацькі політики, здається, не поділяли обережности митрополита і стояли за аванси і компліменти, щоб не псувати відносин. Але кінець кінцем митрополит і архимандрит, видно обстояли свою позицію, і встигли переконати гетьмана й старшину, що краще їм не їхати до Москви, щоб не компромітувати себе перед польськими сферами, і не попасти в трудне становище супроти претензій московського патріярха. Писар Виговський подиктував рекомендації від імени гетьмана і від свого до царя і патріярха в справах митрополії, ріжних монастирів і брацької школи в такім виминаючім, ухильчивім тоні. Рекомендації сі мають дати 25, 27, 29 тpaвня (с. с.)-вони орієнтують нас в часі тих чигринських нарад ⁸). Очевидно радилися в ріжних справах, в звязку з вислідом московських переговорів, але того не будемо відгадувати, а зістанемося при тому що знаємо. Тиждень по виїзді до Чигрина михайлівського архимандрита прийшов до київських воєводів михайлівський чернець Рафаїл і сказав, що у нього єсть важна справа-аби з нею його відправили до Москви як можна скорше, поки митрополит з архимандритами не вернувся з Чигрина. Дяк Немиров записав те що Рафаїл розповів: се були обвинувачення в зраді митрополита й иншої духовної старшини й печерського Тризни, михайлівського Василевича, микольського Гізеля. Се мовляв латинники, посту не держать ⁹), про все доносять королеві: великим постом вони посилали до Радивила на Литву і до Польщі старця “уніята” Криницького, відти на вербній неділі приїздив він до митрополита і з новими листами і вістями про все що діється в Київі поїхав назад до Радивила. А тепер такі відомости, що Радивил випросив у короля Ждановича, аби через нього війти в порозуміннє з козаками: щоб вони підчас війни царя з королем були нейтральні. З тим і митрополит з архимандритами поїхали до Чигрина-намовляти гетмана і писаря, щоб вони царським людям на Поляків не помагали: “Нехай государ з государем бється, а чия буде сила, тому вони будуть підданими”. Таке ж йому, Рафаїлові, говорив оден козак Київського полку: “Як будуть государеві люди з Поляками воюватись, ми государевим людям не помагатимемо ніяк, поки котрась сторона не переможе-тій ми й піддамося”.

Розповідав Рафаїл також, що доводилось йому чути від свого архимандрита- котрого був духовником, такі балачки: “Становлять бояре город у Київі, а як поставлять, будемо ним в хатах палити, не їздитимемо по дрова до лісу. Збираються государеві люде бути в Кракові, а ми будемо і в Москві”, “Так говорив архимандрит надіючись на короля, маючи порозуміннє з Радивилом”.

Воєводи рішили відправити Рафаїла до Москви, але йому схотілось забрати з монастиря свої книги та инше майно. З тим він подався до монастиря, але повернувся з нічим: до келії його не пустили. Воєводи посилали до монастиря від себе, видумавши для замасковання, що Рафаїл їде на прощу до Путивля(!), але й їм Рафаїлового майна не видано,

Тоді воєводи виправили його до Москви без усього, 16 с. с., і щоб ніхто не знав про його “извет”, одписку до Москви писав сам дяк Немиров своєю рукою. Але в монастирі догадалися в чім діло, і зараз дали знати до Чигрина. Відти воєводи одержали 29 с. с. листи від митрополита і гетьмана. Митрополит писав про піяків, що напившися сіють непорозуміння і підозріння-просив їм не вірити і не збороняти його софійському намісникові арештувати таких людей. Гетьман виразно вказував на Рафаїла і ще якогось Софронія, шо наброївши в монастирі покривають свої проступки, кидаючи обвинувачення на ріжних неповинних людей; також просив їм не вірити і віддати митрополичому намісникові або михайлівському ігуменові. Воєводи відписали, що вони ніяким обмовам не вірять, і того Рафаїла арештувати не збороняють, і т. д. Але Рафаїл уже був у Москві і там його обвинувачення очевидно були прийняті під увагу-хоч і не маємо якихось безпосередніх їх відгомонів ¹⁰). В Київі на підставі сих відомостей воєводи наставились обрахуватися з Криницьким, коли він знову з'явився тут-в місяці листопаді: вони арештували Криницького з його товаришем Теофаном, і стали “с пристрастием” допитуватись про завдання сеї місії, але митрополит дуже енергійно вмішався в сю справу, і його ще енергічніше підтримав київський полковник, і вдвох вони вирвали арештованих з московських рук (див. нижче). Я ж відзначив сей інцідент тому, що він кидає світло на зміст чигиринських нарад: листи гетьмана прислані з Чигрина в справі Рафаїла свідчать, що політична позиція єрархії, її становище між Москвою і Польщею були також предметом Чигиринських конференцій гетьманського осередка з духовенством-бралися на увагу при визначенню тактичної лінії супроти московського уряду.

В ній орієнтують нас грамоти гетьмана до царя, датовані 25 с. с. травня, і до патріярха-з незвісною (зіпсованою) датою, але того ж часу очевидно. Замітно перед усім тим, що в них не сказано виразно, чи сам митрополит їде до Москви чи когось посилає: може митрополит узяв се ще на останнє рішеннє свого київського “освященного собору” ¹¹). По друге-апольогія льояльности митрополита держана в дуже загальних виразах: митрополит тішиться з переходу України під московську протекцію, він се доказав тим, що відправив в Чигрині, в присутности гетьмана очевидно, богослуженнє з поминаннєм царя і його пресвітлої палати, але більш й нічого. Гетьман просить царя і патріярха не гніватися на митрополита, що він скорше не приїхав до Москви, і не вірити скаргам, на нього, нібито він “православія святого російського соединенія не приймав”: відома річ, скільки він терпів за православіє під лядським пануваннєм-деж би не тішився з переходу під православну зверхність! І нового города ставити він кінець кінцем не заборонив, а по зроблених йому роз'ясненнях навіть благословив. Все се, кажу, написано в таких загальних і слабуватих виразах, що робить вражіннє крайнє здержливої позиції духовенства; воно полишало гетьманській канцелярії вибілювати його, як може, але само від яких небудь яскравіших маніфестацій в московський бік стрималося і кінець кінцем примушувало і старшину рахуватися з сею політикою. Перед патріярхом гетьман виправдував митрополита, що він не поїхав до Москви скорше, тим що Ляхи привели його до повного зубожіння і браку коштів на подорож, також і тим, що він чекав результатів козацького посольства- і до Чигрина умисно приїхав, щоб потішитися з великих милостей царських, показаних Україні. Митрополит в своїй грамоті пішов іще далі, як ми побачимо,-зложив все на гетьмана, що він його стримав і велів чекати повороту посольства. Але рекомендації гетьмана до патріярха він до Москви таки не післав,- не тільки тому, що в ній московського патріярха протитуловано “зверхнійшим пастирем” України, а й тому мабуть, що взагалі не вважав потрібним звертатися до патріярха, щоб не викликати дражливих питань про його зверхність над київською митрополією ¹¹).

Між иншими рекомендаціями звертають на себе увагу листи гетьмана й Виговського писані до царя в підтримку клопотань Брацького манастиря, в інтересах Брацької школи. Гетьман згадує, що фундатором їх був гетьман Сагайдачний: “в память свою, за спасеніє душі, а в славу Христову здвигнув він церкву Богоявлення, де тепер училище монастиря Брацького-з котрого богато вийшло пагонців (лЂторосли) церкви божої-в чеснім життю і мудрости (цЂломудріи и любомудріи), і до служби твому цар. вел. придатних. Отже й ми, Б. Хмельницький гетьман і все військо Запорозьке бємо чолом за тими брацькими ченцями (законниками) училища київського і просимо їх пожалувати, в чім вони проситимуть. Бо не годиться облишити те святе місце, котре збудували предки наші, а найбільше Петро Конашевич Сагайдачний, славної памяти гетьман війська Запорозького. Нехай буде вічна память від тих училищ Брацьких київських і тобі, вел. государеві нашому, і слава безсмертна, і хвала божественна!”

Виговський прилучається до прохання брацьких ченців як один з вихованців сеї школи і підносить, якто “монастир Брацький київський в училищах своїх богато благочестивих синів народу нашого Російського ученієм благочестивим навчив і виховав в православній вірі і від прелести латинської до правди східньої привернув”.

До прохання Ґізеля за свій Пустинський монастир гетьман і писар также прилучають рекомендацію його заслуг, положених в Брацькій школі, і Виговський знову підносить, що він також “від училищ київських Брацьких-де преосвященний господин отець никольський Кгізель учителем був, навчився їх трудом і ученієм” ¹²).

Самі супліки митрополита й ігуменів наповнені головно славословіями цареві, виразами радости з приводу переходу України під царську руку, запевненнями своєї льояльности, і загальними проханнями потвердити права і володіння їx монастиря, його привилеї і надання. До сього часом в більшій або меншій мірі додаються конкретні побажання про поверненнє того чи иншого маєтку, реалізації тої чи иншої претензії. Тільки лист владики Прокоповича, що проживав у Печерськім монастирі не урядуючи, становить від початку до кінця літературний твір: привіт або похвальне слово цареві без всяких конкретних побажань-подиктоване мабуть надією на царську милостиню.

Лист митрополита заповнений головно оправданнями своєї поведінки-супроти зроблених йому закидів нельояльности ¹³). Починає досить літературною апольоґією свого становища до московського протекторату-обережними і здержливими натяками даючи зрозуміти, що він митрополит, також відограв і відограє неабияку ролю в переході України під царську зверхність-хоча ближче не поясняє, в чім саме та роля полягала.-“Загальна радість всеї нашої Малоросії синів в тім міститься, що по многих гоненіях, многообразно терпівши їх від иновірних, прибилися вони під кріпку руку вашого цар. величества, як до тихого пристановища, сподобившися бути принятими з ласки твоєї государської. Ся радість тим більше потішає мене як пастиря. Бо як слово господнє каже: “Пастирь ходить передом, а вівці за ним ходять”. Куди ж іде пастир, і вівці за ним простують? Під кріпку руку в. цар. вел. ми покірно і добровільно хилимося. “Вівці мого голосу слухають!” Якого се голосу? Голосу молитвенного, котрим я разом з вівцями моїми повсечасно богові всемилостивому дякуючи за нинішнє об'єднаннє (соединеніе), безнастанно молюся за ваше цар. велич., щоб він до кінця пособив розпочатому доброму ділу...”

Переходячи далі до інціденту з київськими воєводами, митрополит дає освітленнє відмінне від того, яке знаходимо в воєводському звідомленню, а головно валить всю справу на гетьмана, яко “начальника і повелителя”. Задля сеї власне характеристики всенародньої власти гетьмана варто сю частину супліки навести в цілости:

“Нехай відомо буде в. цар. вел., що зробив я се не на те аби противитися в. цар. вел.-як то мене обмовили перед в. цар. вел. Ні! Але ж бо той ґрунт з давніх часів наданий моїй митрополії і мої попередники-митрополити сї ґрунти, надані святій церкві, з великими стражданнями боронили від тих що хотіли їх захопити-цілуючи хрест обстояли їх на судах, тому і я, як наступник на престолі митрополії і на землях її, не хотів, щоб їх відлучено від церкви божої. Бо ж від тої землі єдиний мій прожиток був в нинішнім часі! Тому я й запитав, чи мають вони (воєводи) писаний наказ від в. цар. вел. щоб будувати оборонну твердиню (твердыню града) на церковній землі? Бо такий у нас був звичай, що писаний наказ подавали від начальства, і тоді за тим наказом одержували. А що такого написаного наказу в. цар. вел. воєводи не мали, я й не годився віддати їм церковну землю. Так я зробив-вибач всемилостивий царю-через своє привязаннє до святої церковної установи, а не з противлення в. цар. вел. До того ж і від гетьмана Б. Хмельницького, нинішнього начальника і повелителя нашої землі ¹⁴) я мав такий наказ (повелЂніе), аби без його наказа я нікому нічого не позволяв робити або що небудь у нас брати. А що тоді як воєводи захотіли взяти ґрунт приналежний до моєї митрополії задля збудовання оборонної твердині, не мав я такого казу від Б. Хмельницького, нашого гетьмана, щоб те місце віддати,-я не відступив не сміючи переступити його наказу, тільки післав йому повідомленнє про се. І коли він учинив нараду з полковниками своїми і прислав мені указ, щоб я поступив те місце під оборонну твердиню, я не противився, і не тільки не забороняв, але й благословив воєводам будувати город, і він скоро, за поміччю божою, й збудувався-чим і я з усіма радію дуже. І не тільки се місце, але й инші, які будуть потрібні, я за наказом в. цар. вел. готов відступити і благословити, ніскільки не сумніваючися в милости вашого цар. вел. до нас-що зволиш нагородити нас ще більшим. Бо не для противлення, а для тих справедливих причин не хотів я попереду віддати ґрунтів. Коли ж я в тім чимсь прогрішився перед вашим цар. вел., я смиренно прошу пробачення.

“Коли ж були якісь инші наклепи, прошу тебе не вірити, всемилостивий царю! Бо думаю, що сі наклепи були з ненависти, а від мене в нічім иншім противлення не було. Посланників же своїх з чолобиттєм від мене і всіх духовних не посилав я не з якого небудь недбальства, або з легковаження вашої світлої держави. Бо ми тоді ж хотіли післати-але гетьман наш того нам не дозволив (не повелЂ), доки не повернуться від в. цар. вел. його посланники. Коли ж вони повернулися, він дав нам указ послати до вашого цар. вел.; дав нам пристава і свої грамоти післав до ваш. цар. велич. просячи за нас. Тому і я посилаю чесного єромонаха Інокентія Ґізеля, ігумена никольського і з ним чесного єромонаха Теофана”.

Наступають прохання потвердити права, привилеї, свободи й маєтности митрополії й монастирів “згідно з своєю царською обіцянкою, вчиненою через В. В. Бутурлина і через гетьманських післанців”. Митрополит при тім відкликується до виказу тих привилеїв, зробленого в осібнім письмі і переданного через посланників. В актах дійсно єсть такий виказ, що просить котрий монастир: потвердження привилеїв, повернення забраних маєтностей, надання нових взамін тих, що зісталися за польською границею, виправлення незаплачених довгів і под. ¹⁵). Принціпіяльні, орґанізаційні питання порушують митрополит і архимандрит печерський

1. “Просити й. цар. вел., аби зволив потвердити вольности церковні і духовні, також привилеї й строєнія (устави) вел. князів руських і королів польських.

2. Аби нас не віддалено від послушенства святійшому патріярхові царгородському, до котрого належимо правом божим, через хрещеннє і за правилами св. отець.

3. Аби преосв. митрополит київський нинішній і його наступники, так само епископи, архимандрити й ігумени зіставали при своїх духовних урядах до смерти. А по смерти наступники щоб наступали через вільний вибір духовного і світського стану. А московських духовних на ревізію (на разсмотрЂніе) и на всякі начальства щоб й. цар. вел. до Малої Росії не присилав.

4. Суди духовні щоб самі духовні справляли, і щоб всякі духовні справи кінчалися позивами до митрополита і його митрополичого суду ¹⁶), щоб винне духовенство каралося через преосв. митрополита і його духовний суд тут-таки, а не відсилалося до Вел. Росії а ні де інде.

5. Православні заграничні на Литві й Волини аби як здавна, так і до нинішнього митрополита і його наступників належали і мали вільне “позволеніе” (розум.: доступ) до нього в духовних справах як до свого пастиря на вічні часи.

6. Тому що від ріжних монастирів відпадає богато маєтностей за границею, в Литві й на Волині, з великою шкодою церкви божої-так що декотрі монастирі не мають потрібного утримання, просити у його цар. вел. за ті страчені маєтности обміну тутже коло Київа; також ті маєтности, що ріжні люди позабірали, аби були повернені до своїх монастирів.

7. Щоб нікого з духовних нашої Малої Росії силоміць не забирали (не затегали) до Великої Росії, а коли їм коли-небудь трапиться побувати в Великій Росії в яких небудь наших духовних справах, аби їх цар. вел. не затримував”.

Печерський архимандрит повторюючи сі прохання розвинув пункт виборности: Вибори має переводити братія монастиря спільно з світським і шляхетським станом старим звичаєм, і вибравши кандидата з місцевих людей во..и подаю його до відома (чи затвердження) цареві ¹⁷) і за царським “повелЂніем” він вступає в уряд.