ДЕПУТАЦІЯ ДУХОВЕНСТВА У ЦАРЯ, ЧОЛОБИТНЯ ҐІЗЕЛЯ, СПРАВА ВІДБИРАННЯ ЗЕМЕЛЬ ВІД КОЗАКІВ, ЦАРСЬКІ ГРАМОТИ ДУХОВЕНСТВУ, 11 (21) ЛИПНЯ 1654, ЗАГАЛЬНІ ПІДСУМКИ.

Депутація виїхала коло 10 с. с. липня. З нею поїхав сотник тимонівський Михайло Махаринський, що мав свої справи в Москві, а гетьман рекомендував його цареві як людину добре обізнану з польськими справами, тому що він пробув в неволі у короля більше року і недавно відти вийшов. Крім усього иншого він повіз пасквиль на митрополита, написаний з нагоди смерти і похорону його “коад'ютора” Йосифа Горбацького, можливо вивезений з Польщі самим же Махаринським. Сей пасквіль мав свідчити, що митрополит зовсім не являється приємною Полякам особою, коли вони його так грубо атакують. Гетьман в своїй грамоті, переданій через Махаринського, підчеркував се, що митрополит богато постраждав від Ляхів, і тепер терпить зневагу, пониження і тяжкі образи-не тільки устно, але і в писаннях безчестних, що безчестять його й иншу духовну старшину: архиепископів, архимандритів і все православне духовенство, всю православну церкву, і самого царя. Гетьман просив супроти того тим більшу ласку показати духовенству-його делєґації ¹).

Новіші дослідники підчеркують се, що гетьман при тім зовсім не подумав про духовенство світське ²). Не споминає його і верховний патрон його митрополит: воно ніде не згадується в сих супліках, покрите загальним постулятом потвердження церковного імунітету, церковної юрисдикції і церковних надань і свобід. Носієм їх виступає епископат з своєю чорною армією. Біле, світське духовенство має в них участь постільки-поскільки.

28 с. с. липня депутація з сотником Махаринським була прийнята на авдієнції у царя в таборі під Смоленськом. Наперед представилося духовенство і подало свої грамоти-тим днем вони позначені в посольському архиві. Від печерського архимандрита були передані цареві дари: деревляний різблений хрест “с праздники”, частина мощей Марка Печерського і кілька книг печерського друку (БесЂды на Діянія і на Посланія ап. Павла-шедеври печерського друку, й ин.). Дяк Лопухин питав про спасеніє митрополита і архимандрита. Потім, того ж самого дня, але осібно від духовенства, цар прийняв Махаринського з товаришами ³). Чи перед тим заїздила делєґація до Москви, з актів не видно, й я се не вважаю правдоподібним, хоч такий здогад і висловлявся в літературі: делєґати мали всі причини обминати Москву, щоб не мати діла з патріярхом, і з огляду що цар був на фронті, вони мали для того певне оправданнє ⁴). Всі переговори проходили в царській кватирі під Смоленськом. Подробиць їх на жаль не маємо; дещо можемо міркувати з тих царських грамот, що були вислідом сього посольства, і з двох челобитень Ґізеля поданих ним очевидно в сих переговорах. Перша з них настільки інтересна, що її треба навести тут в головнішім:

З сього можемо міркувати, що питаннє про відносини київського митрополита до московського патріярхату дебатувалося в сих переговорах дуже сильно, і на делєґацію робився сильний натиск в тім напрямі, щоб укаїнське духовенство признало зверхність московського патріярха. Але Ґізель рішучо спротивився сьому і став на тім, що захованнє зверхности царгородського патріярха являється першим постулятом потвердження прав (як воно стояло в супліці митрополита) і ніяким чином не може бути обминене. З ним солідарно трималися й инші делєґати: як бачимо Ґізель в своїй заяві підчеркує, що всі “ми”-делєґати-однодушно підтримують сю точку погляду митрополита. Царський уряд ніяк не міг з сим погодитися, бо стояв на тім, що церковні установи нововідзисканих “отчин” царських мусять перейти під власть московського патріярха, і в Білоруських землях, що переходили до його рук, він відразу, як сказано, підпорядковував епархії й церкви юрисдикції свого патріярха. З тих причин він не міг прийняти і побажання митрополита-коли він не хотів піддатися під послушенство московського патріярха-щоб під його владою далі лишалися епархії й вірні “Литви і Волини”. Але, очевидно, не лишав без уваги й осторогу Ґізеля, що нарушеннє давніших канонічних відносин може відіпхнути православних тих земель, що ще зіставалися під Польщею. Кінець кінцем уряд рішив відкласти сі справи на потім, а в сей мент обмежитися тільки потвердженнєм за духовенством тих маєтностей, котрими воно фактично володіє.

Тут також-як у петиціях київського міщанства, виринуло питаннє про приверненнє, ревіндікацію церковних маєтностей, що відібрані були від церковних установ і кінець кінцем опинилися в козацьких руках. Виступив з сим Ґізель в ролі ігумена Миколо-Пустинського манастиря, що володів уходами в районі долішнього Дніпра і Порогів. В своїй чолобитні він просив, аби цар велів розглянути і перечитати (перед собою) права або грамоти надані його манастиреві і потім потвердив їx своєю грамотою. “А що деякі маєтности, в тих правах названі, насильством лядським від святої обителі були віддалені, а нині, потім як Ляхів вигнано, ними володіє (обладаєт) гетьман вашого цар. величества, і святій обителі без вашого цар. в. наказу віддати не важиться (не дерзает),тому смиренно молю в. ц. в.: звели до нього грамоту написати, щоб він ті маєтности святій обителі віддав. Він бо й сам грамотою своєю про те ваше цар. вел. просить, аби ми у в. цар. вел. просили такої грамоти з наказом (“о грамоту изволенную”)-для більшої чести і певности” ⁶).

Так наш просвіщенний богослов використовував проти гетьмана його рекомендацію, де він так тепло розписувався за Ґізелем і просив потвердити його монастиреві права на маєтности-нічим не натякаючи, що він хотів, аби при тім і йому було наказано повернути сьому манастиреві маєтности що від нього відійшли до війська. Царські дяки теж очевидно не припускали, щоб гетьман так дуже бажав царської інтервенції в сій справі, й не виявили охоти виконати проханнє Ґізеля. Тому Ґізель підчас переговорів “вторицею” подав чолобитню в сій справі:

“Вторицею вашему цар. вел. чоломъ бью и со слезами за обитель св. Николая Пустынского зЂло обнищавшую молю: Повели наши права и привился подтвердити, а до гетмана в. ц. в. вели грамоту написати,. дабы онъ тЂ имЂнья, на которыя права имЂемъ, святой обители отдалъ. ВЂмъ, яко не будетъ скорбенъ гетманъ в. ц. в. запорожскій, понеже и самъ до вашего ц. в. о семъ грамотою своею ходатайствуетъ и мнЂ при многихъ дюдЂхъ колкикратъ обЂщался имЂнія тЂ обители святой отдати, аще ему грамоту отъ вашего ц. в. принесу” ⁷).

Загалом треба признати, що в сих переговорах про права і вільности українське духовенство виявило ще найбільше політичного такту і обережности в сій ситуації-твердо обстоюючи свою автономію, традиції й звязки з землями, які зіставалися поза межами прилученої території. Трудно сказати, чи се залежало від вищої інтеліґенції і політичного розвитку (Косів, Тризна, Ґізель, Сафонович, Старушич, що стояли на чолі київського духовенства і вели сі переговори-се ж був цвіт тодішньої української інтеліґенції). Чи мало тут значіннє те, що вони вже мали за собою досвід попередніх депутацій-козацької і двох міських. Чи просто впливала тут складніша ситуація: потреба рахуватися з тими частинами території і установами, що зісталися під владою Річипосполитої? Але як бачимо, сі політики і патріоти також не могли стриматися, щоб не вмішати нового протектора, котрого так нерадо приймали, до внутрішніх справ України і не постаратися використати його інтервенцію, щоб вирвати деякі свої маєтности з рук “начальника і повелителя нашої землі”, “нашого гетьмана”. Хоч ховалися за його плечі, коли треба було забезпечити себе від неприємностей з московської сторони!

Результатом переговорів в царській кватирі було се, що цар наділив митрополита й манастирі доволі щедрою милостиною і дуже сухими грамотами писаними коротко і в тих самих виразах: Великий государ і т. д. пожалував такого то- дав йому сю царську грамоту на маєтности, надані йому привилеями від великих князів руських і королів польських, котрими він тепер володіє, щоб йому з нашої милости тими маєтностями володіти і збирати по давньому доходи які на нього збирано” ⁸). Воєводам київським наказано не приймати скарг на підданих і слуг митрополичих і манастирських, а відсилати їх до митрополита і в монастирі “гдЂ кто судимъ”, і взагалі “в ніякі духовні справи не вступатись” ⁹). Тим виконувалося проханнє духовенства-“духовного их суду судити не велЂти”. Гетьмана цар повідомив, що сповняючи його проханнє, він прийняв послів духовенства і велів видати їм жалувальні грамоти на маєтности. Що ж до прохання про маєтности, які від них відійшли, дано таку резолюцію: “Ти, гетьман наш, говорив нашому боярину В. В. Бутурлину, аби ми веліли післати писців в наші черкаські городи, у всю Малую Росію, та описати городи і міста і всякі землі. І нашим царським наказом (зачеркнено: за твоїм чолобиттєм) велено було післати наших дворян до наших черкаських міст, у всю Малую Росію. Та після того ти же, гетьман, присилав бити нам чолом, щоб ми тих наших послів не посилали сього літа, доки служба скінчиться. Тому тих наших дворян не післано; а як служба скінчиться, і за нашим указом наші писці будуть післані в наші черкаські городи і в усю Малую Росію, і городи, міста й землі і всякі угодья перепишуть, тоді буде наш указ митрополитові, архимандритові і всім манастирям, ігуменам і братії про манастирські маєтности, що відійшли від них за польських королів”. Се була відповідь на проханнє Ґізеля. Инші ж справи-себто питання про відносини до патріярхів-царгородського і московського, про епархії Литви і Волини і т. д.-цар відкладав до свого повороту до Москви ¹⁰).

Всі сі грамоти датовані 11 с. с. липня. Того дня цар приймав черців на прощальній авдієнції; дяк Лопухин проголосив їм резолюцію що до відібраних маєтностей виложену в грамоті до гетьмана. Потім так само відправлено Махаринського з товаришами; він мав відвезти сю грамоту до гетьмана що я тільки що переказав, а також царські проклямації до української людности, що зіставалася поза межами козацької території ¹¹). Одна була адресована до шляхти, міщан і всього поспольства Браславщини, друга така сама-людности волинській, третя подільській, четверта “подгорЂской” (не ясно, що хотіли означати тим терміном). Прокламації для Галичини східньої і західньої були адресовані на ймення місцевих владик: Арсенія Желиборського і Антонія Винницького. Цар повідомляв їx про війну розпочату ним з польським королем за “многія грубости и неправды”: сам цар рушив з своїми підручними царевичами, на инші землі ідуть його воєводи і гетьман запорозький. Цар закликає владику з усім духовенством, щоб він “задля православної віри пошукав нашої государської милости”-намовляв місцеву православну людність, шляхту, міщан і уїздних людей, щоб вони теж піддавалися під царську руку, присилали до царських воєвід своїх представників і помагали царському війську промишляти над неприятелем. Цар за те потвердить за шляхтою і духовенством маєтности, і ще додасть, а міщан і уїздних людей “взище своїм жалуваннєм”, дасть “у всяких податях многую льготу” і т. д. Сі грамоти Махаринський мав розіслати на адреси ¹¹).

При всій здержливости царського уряду супроти єрархії признаннє ним церковного імунітету було цінним дарунком в тодішніх обставинах. Його вартість митрополит випробував в згаданім інціденті з Криницьким. Коли київські воєводи арештували в листопаді Криницького і його товариша і стали допитуватися, з чим їх митрополит посилав до Польщі, митрополит вигорожуючи арештованих зажадав, щоб їx відпустили до їх монастирів, згідно з признаними церковними вільностями, і грозився скаржитись на воєводу гетьманові “на его неволю и утЂсненье”; київський полковник дуже енергійно підтримував його домагання. “Митрополит і полковник говорили з великим шумом: Ц. в-во показав нам свою ласку-щоб ніяких вільностей не відбирано, а тепер починають чинити духовенству тісноту, якої ніколи не бувало! Старців треба пустити до монастирів. Митрополит і архимандрит беруть їх на поруки, що від них нічого лихого не буде”. Ситуація вийшла така серйозна, що воєводи мусіли випустити арештованих-аби в тутешніх людях не було “какова дурнаго сумнЂнья”, Щоб не взяли того собі за “большую неволю и утЂсненье” ¹³).

Бачимо, що царські грамоти все таки скріпили позицію єрархії і дали їй відвагу йти за свої права навіть на бій з московською адміністрацією.