МОСКОВСЬКА ПОЛТИКА СУПРОТИ МІСТ, ПРИНЦІПІЯЛЬНА ВАГА ЇЇ, ДЕПУТАЦІЯ м. ПЕРЕЯСЛАВА, ЖАЛІ НА КОЗАЦЬКЕ ПРАВЛІННЄ.

В наведеній вище царській грамоті 12 квітня про українські фінанси звертає на себе увагу застереженнє, щоб при зборі приходів на виплату війську не впало ніякої тяготи на міщан і не було з них ніяких “зайвих поборів”. Се перше застереженнє зроблене московським урядом на адресу військової старшини в інтересах міщанської верстви, і се характеристично, що царська канцелярія включила його в таку грамоту, которою уряд хотів виявити війську mахіmum царської ласки й прихильности. Се було щось нове, і стояло в очевиднім звязку з переговорами, які саме перед тим провели московські дяки з депутацією міста Переяслава.

Досі московський уряд мав діло виключно з гетьманом і його штабом, взагалі з військом Запорозьким, як політичною репрезентацією України. В очах Москви Україна-се були “черкаські” себто козацькі “городи”, “люде Богдана Хмельницького”, територія опанована козацьким військом і їм репрезентована, і у неї нібито не виникало ніяких сумнівів що до права сього війська виступати іменем цілого краю та її людности і рішати його долю. Був час, коли вона пропонувала сьому війську піддаючися під царську руку вийти з своєї території-але пропонувала щоб обминути міжнародні комплікації. Коли ж уже переборола свій страх перед ними й постановила йти на всякий звязаний з тим риск,-то у неї не помічаємо ніякого сумніву що до права козаків піддавати під царську руку не тільки себе, своє військо, але й цілу територію, відбиту ними від Польщі, з городами і землями. Я вище дуже докладно переказував сі переговори, і ми ніде не бачили, щоб московський уряд коли небудь поставив питаннє, про перевірку наскільки инші верстви України солідаризуються з поглядами Козацтва, або наскільки воно уповажененими говорити іменем цілої козацької України.

Богато значило тут, розуміється, те реліґійне гасло, під яким Москва чи щиро розглядала, чи вважала для себе найбільш догідним розглядати українсько-польську боротьбу. Віра-се нарід, се земля; коли козаки підняли боротьбу за стару віру України, ясно, що вони вели боротьбу в інтересах цілого народу й землі, й мали тим самим право їх іменем говорити й їx долю рішати. Вони вирвали сю землю з-під власти невірних латинників, вони “відвоювали” сю землю від польських королевят-тим самим вони стали його панами, правом завоювання. Як при кожнім завоюванні, вони завоювали сю країну перед усім для своєї верстви (кляси), і се здавалось таким зрозумілим в тих часах, що сього нетреба було ні виясняти, ні арґументувати: річ була сама собою зрозуміла. Ми не бачимо, щоб козацькі політики тих років коли небудь старались докладніш уарґументувати ті ходячі афоризми, приняті слова, котрі приміром чули польські посли з уст гетьмана підчас переяславської комісії 1649 р. Хто хоче жити на Україні, мусить бути послушний козацькому війську. Все, що на Україні-завоювала козацька шабля. І коли прийшов час, Москва приймала козацьку Україну, котру піддавало їй козацьке військо, нікого більше не питаючись. Навіть прибувши на Україну, щоб оформити нові відносини, московські посли не вважали потрібним, хоч про око, скликати якусь репрезентацію українських станів, хоч би в стилю тих земських соборів, що розглядали козацьку справу в Москві. Гетьман з старшиною присягли, значить мусіли присягти всі, инакше се був би бунт против козацької влади і козацького права.

Але козацькі голови, не постаравшись теоретично розробити систему козацького права, не подбали й про те, щоб увязати її з иншим політичним принціпом, якого вони й самі висували й боронили раз у раз в відносинах до польського уряду: з принціпом непорушности прав Руського народу і всіх станів і установ його, духовних і світських. З того часу як обставини вложили на козацьке військо право й обовязок піклуватись всенародніми інтересами Руського народу й заступати їx, воно кожного разу виступало під сим гаслом перед польським урядом- перед усім, розуміється, в інтересах церкви, але де можна було-і в інтересах ивших національних установ та кляс. Достроюючися до сеї термінольогії, навчилися не запинаючися говорити про старинні вільности козацького війська, з віків надані йому права, і т. д., і непомітно для себе перейшли з сими гаслами і з сею фразеольоґією з обставин польської Річипосполитої на ґрунт відносин московських. Се була, розуміється, фатальна помилка, яка не загаялася покарати козацьких політиків за таке необережне перенесеннє старих принціпів в цілком нові обставини. Не знати, чи так уже покладалася старшина на фактичне пануваннє козацької шаблі і сподівалася, що вона фактично розвяже всякі труднощі. Чи попросту не застановилася над сим в вирі подій. Чи не хотіли відкривати слабих місць своєї позиції, сподіваючись, що вони уникнуть сторонніх очей.-Тільки ж о 12-й годині сеї критичної доби-підчас переяславських переговорів козацька верхівка не подбала ні трохи забезпечити правно свою козацьку геґемонію, патронат і зверхність козацького війська над иншими верствами України та їx установами!

Тим часом обставини рішучо вимагали сього, з тим як козацька Україна рішучо відгорожувалася від Польщі і відкривала свою границю Москві. Козаччина можна сказати-відслужила своє в службі нашої Наддніпрянської Руси, в справі її визволення і оборони її існування, і як кождий вислужений, коли не подбав про своє забезпеченнє, мусів наново доказувати своє право на існуваннє. Після того як вона вичистила сю Східню, Козацьку Україну від усіх неправославних елєментів і замкнула українсько-польську границю, ніхто так дуже не потрібував її патронату, а найвищим оборонцем ставала Москва. Після того як вона прийняла “під свої орлі крила”-як восписували їй українські панеґіристи доби прилучення,- ніхто вже не дорожив “крилами христолюбивих запорозьких молодців”, що урятували Наддніпрянську Русь чверть віка тому. Навпаки, з тим як минула потреба в козацькій обороні, підіймалися бажання витягти з-під сих молодців дещо, що вони присіли розташовуючися тут.

Немилосердною іронією історії було се, що поставивши Москві як умову сього послуху їй і служби-потвердженнє стародавніх прав, вільностей, свобід і дібр всякого стану, козацька старшина бачила себе зобовязаною клопотатися перед московським урядом за ті стани і орґанізації, які на підставі сеї обіцянки хотіли одержати від нових протекторів потвердженнє своїх прав і привилеїв. Переяславський, київський, ніжинський, чернигівський маґістрати очевидно підчас самої процедури присяги перед московськими боярами заявили таке бажаннє й отримали принціпіяльну згоду. Їх слідами могли йти инші, і гетьман з старшиною як ті представники України, що складали її іменем угоду з Москвою, не могли відмовитися від рекомендації їx депутаціям і від клопотання за ними перед царем.

Тим часом се потвердженнє старих прав і привілєґій грозило витягнути ґрунт з-під ніг козацького правління! В системі тих надань, прав і привілєґій, що мали подаватися на царське затвердженнє за рекомендацією козаччини, в тім стародавнім світі, опертім на традиціях XV-XVI і ще старших століть, не було місця для козацького режіму, для козацької влади, як вона вироблялася в останніх часах. В порівнянню з отими стародавніми правами навіть козацька верства, не то що козацька влада була явищем вчорашнього дня, і мусіло минути кілька десятків літ, майже ціле століттє, поки ся верства-не стільки виробила собі місце в суспільній єрархії, скільки зайняла порожнє місце шляхетської верстви, поглинувши її наявні елєменти і отожнившися з нею в ретроспективній перспективі. Тепер же, в процесі потвердження старих привилеїв, вона являлася інтрузом, чужородним тілом, що узурпувала собі місце, втиснувшися між старі упривилейовані установи. Шануючи недавні подвиги її, сього не рішалися підносити ні интересовані установи, ні московський уряд. Але такі спостереження насувалися самі собою при розгляді старих грамот і привилеїв, що стали подаватися до московських приказів, і сам собою громадився матеріял дуже неприязний державним аспіраціям козаччини. Поки що його підбирали мовчки-але при першій нагоді він міг бути висунений і сформульований-і ставав дуже серйозним арґументом против державних аспірацій козаччини, і взагалі української держави як такої.

Першим моментом в сім далекосяглім процесі була ревізія скромних документів, привезених переяславською депутацією, і тому сей малопомітний епізод варт нашої уваги. Ся депутація міста Переяслава, як уже вище було зазначено, складалася з двох частин: депутації від маґістрату, в складі війта, бурмістра, одного райці і одного маґістратського підписка, і двох осіб від цехів: кушнірського, кравецького, ковальського, різницького, шевського, стельмаського, пекарського, гончарського, ткацького, бондарського, тесельського і “полстевального”. Прибула вона найльояльнішим способом-з своїм полковником і з рекомендацією гетьмана. Довго ми нічого не чуємо про неї, і мусимо припускати, що вона сиділа скромно в глибині “Старого Денежного Двора”, де московський уряд примістив козацьку депутацію, чекаючи, поки вирішаться загальніші питання і прийде черга на неї. Не без того мабуть, щоб не велося балачок з нижчою приказною братією; але справжні приказні голови зайнялися сею справою тільки упоравшися з козацьким посольством. Під одною з переяславських петицій читаємо помітку, що 1 с.с. квітня “государь пожаловалъ, велЂлъ имъ на прежнія ихъ привилья дати свои государевы жалованные грамоты: быти во всемъ по прежнимъ королевскимъ привиліямъ” ¹). Більше, на жаль, ніяких діскусій і міркувань не записано. Перед нами тільки петиції переяславських депутатів, копії привилеїв, поданих ними, і дві царські грамоти- одна всьому міщанству, друга цехам. Як бачимо з сих актів, депутати подали урядові головний королівський привилей на маґдебурське право, 1620 р. і два його потвердження, і королівське потвердженнє цехового реґуляміну, складеного місцевим маґістратом 1637 року. Просячи їх потвердження, вони в своїх супліках підносили кілька пунктів спеціяльно, а саме: щоб повернено було місту ґрунти і доходи, привернені свого часу до замку старостами, а тепер перебрані козацтвом: передмістє “Валу”, городи, мостове, побори від варення пива і сичення меду, що йшли на направу укріплень (а тепер видимо теж були захоплені полковою владою). Прохали звільнення міщан від давання підвід і харчів, та від ярмаркових поборів-очевидно, знов таки до військового скарбу.

Розглянувши подані їм привилеї, дяки очевидно побачили, що перевести їх постанови на сучасні обставини буде дуже трудно, і тому постилізували царські привилеї, на підставі вище наведеної царської резолюції, в формі дуже загальній. Першим привилеєм-“для города Переяслава подданныхъ нашихъ мещанъ, купетцкихъ людей”, цар “для чолобитья Б. Хмельницкого, гетмана войска Запорожского”, потвердив їм старі права. “ВелЂли быть подъ нашею царского вел. высокою рукою по прежнимъ правамъ и привилиямъ, каковы даны отъ королей полскихъ, и тЂхъ всЂхъ правъ и привилей ни въ чемъ нарушивати не велЂли”.-“Быти по своимъ прежнимъ правамъ и привилиямъ, свободно, безо всякіе неволи, и гербъ свой держати прежній, и намъ служити, и наши царского величества подати платити, какъ повелось издавна”. Другий привилей, буквально такого самого змісту, видано для “мЂщанъ ремесленныхъ людей всякого мастерства”, з тою ж датою-4 квітня.

Тоді депутати подали окрему чолобитню-в деяких спеціяльних пунктах, власне против тих кривд, які вони терплять від сучасного козацького правління-хоч виразно се не сказано. “Тільки нам іще треба і того бажаємо, щоб одержати те чого вже перед тим просили, себто щоб у Валах передмістє з хатами і городами підміськими, що ріжні старости від міста відібрали і до замку привернули, аби знову до міста належали. Також просимо осібного (“собінного) привилею на те, щоб ми, не були ріжними великими тягарами обтяжувані, як підчас сеї війни: який би старший не приїхав, або від старшого присланий, то ріжні вимисли чинять, богато поживи вимагають та инші тяготи накладають, а також підводами нестерпимо мучать. А як твій привилей одержимо, ним боротися будемо, і більше панів не матимемо, тільки твому цар. пресвітлому вел. кланятись і тебе одного слухати будемо”, і т. д. ²)

На се дано царську резолюцію 6 с.с. квітня: дати міщанам грамоту, що вони повинні давати підводи і харчі тільки тим людям, що післані від царя до гетьмана або воєводів, або в посольствах чи з иншими дорученнями, та тим, що їдуть до царя від гетьмана або царських воєводів або приказних, також послам і тим, що їдуть до царя “для государевих дЂл”. “А насильствомъ у нихъ инымъ московскимъ и Малые Руси людям имати кормовъ и подводъ (цар) не велЂлъ” ³).

Як бачимо, і петиції і царські грамоти чи резолюції постилізовані обережно, вони нічим козацького правління не чіпають, грамоти дають вони на проханнє гетьмана і військового посольства. Але вони цілком вилучають міську громаду з військового правління, звязують її безпосереднє з царським скарбом, з царським правліннєм, і міщане надалі крім царя і його аґентів уже ніяких инших панів не хочуть мати, ані їх слухати!

Московські дяки на сім конкретнім прикладі мали нагоду досить глибоко вглянути в структуру Гетьманщини, і зорієнтуватися в ріжних слабих сторонах сеї української державности. Привилеї, подані їм до потвердження за проханнєм гетьмана, цілком іґнорували Козаччину! Фактично полковники претендували на ті функції, що привилеями застерігалися для старост. Переяславські привилеї з сього боку були дуже ліберальні, вони давали впливу старости дуже небогато місця в міськім життю Староста роспоряжався воєнними силами міста, приймав апеляції на рішення з міських судів, і на його рішення можна було відзиватися до королівського задворного суду. Але де була підстава того, щоб функції старости перейшли на полковника? В привилеях, котрі гетьман просив потвердити, на се не було ніякої вказівки, навпаки: староста був королівським урядником, апеляція на нього йшла до королівського суду,-права ж і функції короля спадали на царя... Московські дяки безсумнівно намотали собі богато на ус, хоча і не вважали потрібним викладати сих своїх висновків-тим більше що в Переяславі ще не було царського намісника-воєводи.