Стратегії глобального розвитку світу

О. Білорус зазначає, що:

- Глобалізм – це деспотична політична, економічна і соціальна влада глобальних корпорацій.

- Це політична, економічна і соціальна система, в якій ринкові відносини розповсюджується на всі без винятку сфери суспільного життя. Іншими словами.

- Глобалізм – це система абсолютної економічної і політичної влади нових глобальних монополістичних корпорацій, які вийшли з-під контролю націй-держав свого походження і базування.

Крім того, Т. Кальченко підкреслював:

що глобалізм є ідеолого-політичною платформою, своєрідною доктриною, надбудовою, змістовним центром процесів глобалізації, тією точкою підрахунку, звідки виходить уся множина векторів сучасного світового економічного розвитку.

Формування глобалізму як сучасної ідеології відбулося внаслідок історичної перемоги прибічників геополітичної стратегії талассократії над прибічниками стратегії теллурократії. Залежно від переважання тієї чи іншої стратегії глобалізм може набувати різних ідеологічних форм.

Теллурократія передбачає історично обумовлений фіксований простір, стійкість якісних орієнтацій і характеристик. Це означає консервативну політику держави із застосуванням жорстких юридичних норм, твердими етичними і соціальними традиціями, колективізмом та ієрархічністю. Практичного напряму теллурократія набула у країнах із тоталітарною владою і централізованою економікою (зараз у чистому вигляді використовується лише Кубою та Північною Кореєю).

Талассократія, на відміну від теллурократії, демонструє більший динамізм, рухомість, схильність до технологічного розвитку, до індивідуалізму як ви5щої цінності, розмитості юридичних та етичних норм. Такий тип цивілізації швидко розвивається, легко змінює зовнішні культурні ознаки, зберігаючи незмінними внутрішні загальні установки.

Породженням таласократичної стратегії є два варіанти:

- західної атлантичної геополітики;

- американський і західноєвропейський.

Американська атлантична лінія геополітики після 1945 р. ґрунтувалася на теоріях Макіндера, Мехена, Спікмена.

Американський вчений С. Коуен вважав, що кожен конкретний регіон планети може бути поділений на чотири геополітичні складові:

1) зовнішнє морське середовище;

2) континентальне ядро;

3) дисконтинуальний пояс (берегові сектори, орієнтовані або всередину континента, або у протилежний бік;

4) регіони, геополітично незалежні від усього ансамблю.

Концепція дисконтинуальних поясів набула розвитку в ідеологічній концепції Г. Кіссінжера, за якою політична стратегія США щодо берегових зон полягає в їх об’єднанні в одне ціле з метою повного домінування ідеології атлантизму на просторах Радянської Євразії.

Ця доктрина одержала назву «Анаконда».

На практиці ця політика була реалізована шляхом війни у В’єтнамі, активізації американо-китайських відносин і продемонструвала найбільшу ефективність у 80-х рр. ХХ ст. у процесі розпаду Варшавського договору та СРСР.

У 60 – 80-х рр. ХХ ст. виникла і набула розвитку європейська лінія геополітики – континенталізм, завданням якої було протистояння на ідеологічному рівні атлантизму. Лідер цього руху – філософ Ален де Бенуа (Франція). Він вважав, що централістська держава-нація, у класичному своєму розумінні, вичерпала зараз свої ресурси і що майбутнє належить тільки «Великим Просторам» або «Федеральним імперіям», до яких на рівних засадах мають входити як об’єднання різних держав, так і окремі держави. Важливим кроком у реалізації концепції «Федеральної імперії» було створення Європейського Союзу (ЄС).

Зараз відбувається формування трьох макрорегіонів світу:

- Європи, з ядром у вигляді ЄС.

- - Східної Азії, з центром у Китаї.

- -Північної Америки, з базою у США.

Зважаючи на особливості складу країн цих макрорегіонів, специфіки їх економічного розвитку та цілі, що вони ставлять перед собою, можна розглянути декілька векторів стратегічних трансформацій світу.

Узявши за ознаку класифікації кількість полюсів влади, що координують світогосподарські процеси, інституційний устрій глобальних трансформацій може набути наступного вигляду:

а) уніполярна система;

б) бі- чи триполярна система;

в) поліполярна система.

а) Концепція уніполярності в достатньо широкому тлумаченні ґрунтується на тому, що з часом все більше буде викристалізовуватися ядро найбільш потужних союзних держав, яке буде проектувати власні норми і принципи поведінки на решту країн світу.

У цьому разі глобальне управління буде більш ефективним, але при цьому навряд чи буде стабільним у довготривалій перспективі, оскільки кристалізація уніполярності закладе підґрунтя для потенційного конфлікту між країнами «центру» і периферії.

Найбільш вагомим аргументом на користь утворення уніполярної системи є суперечності, що все збільшуються, і неузгодженість підходів до вирішення одних і тих же проблем різними країнами. Відсутність єдиного центру може призвести до поглиблення існуючих і виникнення нових глобальних катаклізмів.

Обгрунтуванням можливої інституційної архітектури майбутнього в рамках уніполярного світу можуть слугувати:

а) концепція країни-гегемона;

б) концепція глобального уряду;

в) концепція антитерористичного уряду.

Ключовою ідеєю концепції країни-гегемона є те, що головними дієвими особами в даному випадку виступають гегемоністська держава США та інші наддержави, які будуть реалізовувати вирішення глобальних проблем на власних умовах, часто ігноруючи інтереси інших країн світу.

Концепція глобального й антитерористичного уряду передбачає піднесення інституту держави до статусу світового уряду, тобто збільшену модель національної держави, керівництво якої вирішує поточні внутрішньополітичні питання, однак уже не на національному, а на глобальному рівні.

б) Бі/триполярна система передбачає наявність кількох управлінських полюсів, що в результаті консенсусу приймають узгоджені рішення, виконання яких є обов’язковим для решти учасників міжнародних відносин.

Ця система передбачає:

- з одного боку, активізацію міжнародного співробітництва найбільш розвинутих країн світу, які готові йти на компроміси заради досягнення спільних інтересів;

- з іншого – ця система інституційної організації передбачає пріоритетність рішень, що приймаються правлячою верхівкою для інших учасників міжнародних відносин.

Теорія бі- чи триполярного світу включає до свого складу такі основні напрями інституційного забезпечення глобальних трансформацій:

а) коаліції держав;

б) коаліції регіональних інтеграційних утворень.

Коаліції держав спрямовуються на створення Центру – альянсу найбільш розвинутих країн, які будуть «підштовхувати» глобалізацію у потрібне русло і вирішувати виникаючі глобальні проблеми у власному вузькому колі, проектуючи власні норми, інтереси і принципи поведінки на увесь світ.

На сьогодні відсутнє чітке ядро, навколо якого міг би розпочатися процес консолідації. Найбільш вірогідними варіантами вважаються:

а) «п’ятірка» постійних членів Ради Безпеки ООН (можливим є розширення складу);

б) «велика вісімка»;

в) компромісний варіант: «центр», скоріше за все, складуть США, ЄС, Японія, Російська Федерація, Китай, Індія.

Коаліція регіональних інтеграційних об’єднань (РІО) закладає підґрунтя майбутнього світоустрою, що полягає у наступному:

– формування угруповань на основі економічних, а не політичних факторів, виникнення яких зумовлено реакцією на глобальні трансформації;

– домінування економічних факторів знижує вірогідність виникнення ієрархічних інституційних структур, рішення яких є обов’язковими для країн-членів;

– спрямованість у першу чергу на створення своєрідних осередків більш ліберального економічного режиму, а не на побудову регіональних протекціоністських анклавів;

– поглиблення рівня регіональної координації економічної політики, що виражається в орієнтації насамперед на безпосереднє регулювання господарських процесів у межах національних економік (гармонізація податкових систем, режиму доступу на ринки, систем стандартів тощо) замість вирішення питань, що лежать на поверхні, усунення внутрішніх і зовнішніх бар’єрів між країнами, що входять до складу групування.

На конфігурацію такого типу може розраховувати об’єднання трьох найпотужніших регіональних блоків – ЄС, АТЕС та потенційної трансатлантичної зони вільної торгівлі (ТАФТА).

в) Поліполярна система передбачає широке багатостороннє співробітництво і багатовекторність розвитку. Вагомим аргументом на користь утворення поліполярного світу є неможливість недооцінки потенціалу окремих держав, зокрема Китаю, країн Близького Сходу, Індії тощо.

Єдиною умовою існування поліполярного світу є спільність інтересів у вирішенні глобальних проблем. Крім того, вона є вигідною для тих, хто бажає зберегти у власних країнах владу керівних кланів, законсервувати менталітет нації. Багатополярність є теорією співробітництва, теорією конкуруючих інтересів і цінностей.

Теорія поліполярного світу включає наступні концепції інституційної архітектури:

а) корпоратизацію;

б) автономізацію;

в) глобальне громадянське суспільство.

Корпорації виступають у ролі суб’єктів, інтереси яких впливають на політику національних держав навіть у тому разі, якщо ТНК не чинять безпосереднього впливу на уряди конкретних країн і взагалі ніяк не виражають власних уподобань щодо економічного курсу, який здійснюється урядами.

Перспективу автономізації можна охарактеризувати за допомогою п’яти параметрів:

а) її архітектура є поліцентричною;

б) вона є універсальною за складом учасників (мобілізує потенціал ТНК, профспілок, неурядових організацій);

в) вона ґрунтується на різноманітних формах міжнародного співробітництва між суспільним і приватним сектором, а також на колективному пошуку і розв’язанні проблем;

г) вона знаходиться на точці перетину національних інтересів і необхідності спільного вирішення проблеми;

д) вона призводить до глибинної трансформації політики і спонукає до інституційних трансформацій.

Конкретними механізмами глобального управління в таких умовах можуть бути:

– безпосередня участь урядів національних держав у розробці необхідних рішень;

– діяльність міжнародних організацій, що координують зусилля національних держав і порівняно автономно виконують відповідні функції.

Під глобальним громадянським суспільством розуміється сукупність недержавних некомерційних організацій, рухів і організацій, задіяних на міжнародній арені. До таких належать міжнародні неурядові організації, соціальні рухи, незалежні ЗМІ, експертні співтовариства, організації, що представляють інтереси приватного сектора (бізнес-асоціації), а також приватних осіб, що діють поза інституційними межами.

Контрольні запитання

1. Зміст поняття «стратегія».

2. У чому суть міжнародних стратегій економічного розвитку ?

3. Яким чином формується стратегія економічного розвитку ?

4. За якими показниками теллурократія відрізняється від талассократії?

5. Які особливості розробки стратегії економічного розвитку в умовах глобалізації ?

6. У чому особливість уніполярної системи побудови світу ?

7. Які переваги бі / триполярного устрою світу ?

8. Глобальне громадянське суспільство: його потенціал для розвитку економічних відносин.

9. Що є ключовим моментом у концепції країни-системи ?

10. Яка країна має найбільш конкурентоспроможну стратегію економічного розвитку у сучасному світі ?