Стадії особистісного розвитку за З.Фрейдом

Недоліки концепції З.Фрейда були компенсовані в теорії розвитку “его-ідентичності”, послідовником Фрейда, Е.Еріксоном. Е.Еріксон, не відмовляючись від основ психоаналізу, обґрунтував епігенетичну теорію розвитку особистості, де джерелом розвитку особистості є соціум, становлення уявлень про власне “Я”.

Епігенетична концепція розвитку особистості Е.Еріксона(1902 – 1994). У розвитку людини Еріксон виділяє соматичну сторону (предмет вивчення біології), розвиток власного „Я” (сфера вивчення психолога) і соціальний розвиток, який вивчається суспільними науками. „Епігенетичний принцип” – основний закон розвитку, де на кожному новому етапі виникають явища і властивості, котрих не було раніше. Перехід до нової фази розвитку відбувається у формі “нормативної кризи”, що відображає природні труднощі і суперечності розвитку. Такий перехід можливий лише за умови “зняття” основної суперечності попередньої фази, у протилежному випадку ця суперечність неминуче проявиться згодом.

Увесь життєвий цикл людини за Еріксоном – вісім фаз, кожна з яких має свої специфічні завдання і може завершуватися сприятливою (або навпаки) для подальшого розвитку.

Оскільки кожне суспільство по-своєму здійснює соціалізацію підростаючого покоління, то за умови збереження універсального характеру загальної послідовності і найважливіших завдань основних фаз розвитку, типові способи їх вирішення специфічні для різних суспільств.

Перша фаза – немовля. Її основне завдання – вироблення ще неусвідомленого почуття „базової довіри” до зовнішнього світу. Основний метод – турбота і любов батьків. Якщо „базову довіру” сформувати не вдається, у немовляти розвивається почуття „базової недовіри” до світу, тривожність, яка згодом може проявлятися у формі замкнутості, втечі у свій внутрішній світ.

Друга фаза – раннє дитинство – формується відчуття власної автономності та особистісної цінності або ж їх протилежність – сумніви у собі. Поступово дитина вчиться керувати відправленням своїх тілесних потреб, її самостійність зростає і створює передумови для розвитку здатності робити вибір. Опанування цього уміння закладає основи відповідальності, дисциплінованості, повагу до порядку тощо.

Третя фаза – вік гри (приблизно 5-7 років) формується ініціативність, бажання щось робити. Блокування розвитку цих бажань призводить до виникнення почуття провини. Вирішальну роль при цьому відіграють групові ігри, спілкування з однолітками, що розвиває уяву дитини і дозволяє „приміряти” на себе різні соціальні ролі.

Четверта фаза – шкільний вік – розвивається підприємливість, спроможність досягати поставлених перед собою цілей. Найважливішими цінностями стають ефективність і компетентність. За негативного варіанту розвитку формується відчуття меншовартості, що спершу виникає як усвідомлення власної некомпетентності у вирішенні конкретних завдань.

П`ята фаза – юність – замінює появу відчуття неповторності, індивідуальності, відмінності від інших. За негативного варіанту формується розпливчате, дифузне, нестійке „Я”, рольова і особистісна невизначеність.

Під час шостої фази – молодість – виникає потреба і здатність до інтимного психологічного контакту з іншою людиною, включаючи і сексуальну близькість. У негативному варіанті розвивається відчуття ізоляції та самотності.

Сьома фаза – дорослість, де найважливішими здобутками є творча діяльність і відчуття продуктивності. Вони виявляються у праці, турботі про інших людей, зокрема дітей, у розвитку потреби передавати свій досвід. У негативному варіанті розвивається відчуття стагнації (застою).

Восьма фаза – (літній вік або старість) характеризується відчуттям повноти життя, виконаного обов`язку, завершеності шляху. Зріла мудрість дозволяє дивитися на справу своїх і чужих рук із певної висоти. У негативному варіанті розвивається розчарування, безнадія, розпач.