Природне і соціальне у психічному розвитку

Неможливо зрозуміти закономірності онтогенезу людини лише на основі даних біології, етнографії чи психології (І.С. Кон). Природна (органічна) основа закладає передумову цього процесу, а визначальним фактором психічного розвитку є соціальне середовище, передусім планомірне, цілеспрямоване навчання і виховання.

Виготський сформулював тезу про єдність навчання і розумового розвитку: вміло організоване навчання детермінує розвиток, викликає до життя психічні процеси, які без нього взагалі не можуть виникнути і не виникають.У чисельних дослідженнях доведено провідну, визначальну роль навчання у розвитку чуттєвого пізнання, практичних дій і довільної регуляції поведінки. У процесі розвитку дитини під час навчання виділяють три основні сторони:

1. розвиток знань і способів діяльності під час навчання;

2. розвиток психологічних механізмів використання освоєних способів;

3. розвиток загальних властивостей особистості.

У процесі навчання змінюються також зміст, структура й механізми ідеального відображення дитиною навколишньої дійсності, розвивається її мислительна діяльність, поступово формуються поняття та системи понять, виробляється вміння аналізувати як абстрактні, теоретичні, так і конкретні ознаки, синтезувати їх у певну загальну структуру та ін. Зростає рівень рефлексії, усвідомлення дитиною своїх дій з предметами, усвідомлення себе, власного „Я”.

Соціальне середовище – поняття дуже широке. Це суспільство, де росте дитина, його культурні надбання, ідеологія, рівень розвитку науки та мистецтва, основні релігійні течії. Від особливостей соціального та культурного розвитку суспільства залежить загальноприйнята у ньому система виховання і навчання (дошкільних закладів, шкіл, будинків мистецтв тощо) і взагалі специфікою сімейного виховання. Вплив родини та батьків на розвиток дитини є одним із елементів соціалізації.

Соціалізація – це процес засвоювання вірувань, установок, звичаїв, цінностей, ролей та очікувань, притаманних відповідній культурі або соціальній групі, який триває протягом усього життя людини.

Стати членом групи – це означає признати та прийняти на себе соціальні очікування інших людей: членів родини, вчителів, однолітків тощо. У процесі соціалізації людина постійно потрапляє в нові ситуації: немовля народжується в родині; дитина йде до школи; родина міняє місце проживання; підліток починає ходити на побачення; люди одружуються і складають власну родину; друзі або родичі хворіють та помирають. Пристосування до мінливих обставин, які тривають протягом усього життя – складова частина процесу соціалізації.

У процесі соціалізації змінюється уявлення людини про себе, або „Я”-концепція, яка відіграє найважливішу роль у формуванні цілісності особистості. „Я”-концепція включає в себе як реальне, так і ідеальне „Я” – наші уявлення про себе, які ми є насправді, і якими повинні бути. Людина, яка сприймає ці “Я” як розміщені поблизу, скоріше стає пристосованої до життя, ніж та, що сприймає своє реальне – “Я” нижче “Я”- ідеального. Коли “Я” – концепція починає керувати нашою поведінкою, тоді вона стає фактором соціалізації та її продуктом.

Фактори, що впливають на “Я”-концепцію дитини:

1. сприйняття дитини іншими (батьками, однолітками тощо);

2. соціальні цінності, очікування та ідеали;

3. досвід соціальної поведінки;

4. самоаналіз;

5. зовнішні данні, відчуття сили та здоров’я

„Я” – концепція може виконувати як функцію самозвинувачення, так й функцію само заохочування. Коли поведінка дитини співвідноситься із її „Я”- образом, вона часто може не вимагати схвалення від інших людей: вона рада за себе і не бажає інших нагород. Наприклад, хлопчику, який вважає себе гарним спортсменом, буде приємно почути слова схвалення від своїх однолітків після вдалої гри, але він буде задоволений результатами, які відповідають його уявленням про власні здібності, навіть у тому разі, коли він тренується один. “Я”-концепція може нести само звинувачувальні тенденції. Люди які вважають себе невдалими, можуть підсвідомо підривати свої зусилля по виправленню ситуації, із тим щоб зберегти образ (боротьба за ідентичність). Різкі зміни – також і в кращу сторону – можуть сприйматися людиною дуже хворобливо.

Оскільки родина є основним посередником соціалізації у суспільстві, батьки, виховуючи дітей, повинні враховувати як інтереси дітей, так і потреби суспільства. У наш час, час стрімких соціальних змін, завдання соціалізації стає дуже важливою складовою.

Найбільш яскраво результати взаємодії спадковості та виховання у родині проявляються при формуванні у дитини статево-рольової ідентичності. Хоча біологічні основи статевої ідентичності закладаються ще до народження, статеві ролі та статева ідентичність може мінятися протягом усього життя. У суспільстві та родині існують загальні уявлення про найбільш сприятливі статеві ролі, і дитині намагаються нав`язати існуючи тенденції-стереотипи.

Соціальне середовище – це найближче соціальне оточення, яке безпосередньо впливає на розвиток психіки дитини: батьки та інші члени родини, вихователі дитячого садка, шкільні вчителі, іноді друзі та інші. З віком соціальне середовище розширюється. Поза нього дитина не може розвиватися, стати повноцінним членом суспільства. Відомі випадки, коли діти виховувалися поза людським суспільством, у зграї диких тварин. Вони бігали та вигукували як їх прийомні батьки. Коли такі діти потрапляли до людського суспільства, вони дуже слабкі або зовсім не розвивалися інтелектуально, не дивлячись на кропітку працю вихователів; якщо дитині було більше трьох років, вона невзмозі була оволодіти людською мовою та навчалася вимовляти лише невелику кількість слів.

Чому ж діти поза соціальним середовищем не змогли швидко та ефективно розвиватися в гарних умовах? У психології існує поняття “сензитивні періоди розвитку” – найбільш сприятливі періоди для єфективного впливу на розвиток психіки. Причину сензитивності можна вбачати у біологічному дозріванні мозку, а також у необхідності сформованості певних психічних процесів, на основі яких формуються інші (І.Павлов). Наприклад, сензитивний період для розвитку мови – від одного до трьох років, якщо цей етап прогаяти, то компенсувати витрати практично неможливо. Важливо не пропустити сензитивний період, дати дитині те, що необхідно для його розвитку у цей час.

Як вважає Л.С.Виготський, у цей період певний вплив позначається на всьому процесі розвитку, визначає глибинні зміни. В інші періоди такі ж умови можуть бути нейтральними або виявиться зворотній вплив на процес розвитку. Тому сензитивний період співпадає із оптимальними строками навчання. Дуже важливо не втратити цей період, використати його оптимально.

Л.С.Виготський висунув положення про провідну діяльність навчання у психічному розвитку. Вищі психічні функції спочатку формуються у спільній діяльності, співпраці, спілкуванні з іншими людьми і поступово переходять у внутрішній план, стають внутрішніми психічними процесами дитини. «Кожна психічна функція в культурному розвитку дитини з`являється на сцені два рази, у двох планах, спочатку – у соціальному, а згодом – у власно психологічному, спочатку серед людей, згодом стають внутрішніми надбаннями дитини». Наприклад, мова дитини, спочатку є засобом спілкування з дорослими, але через довгий шлях розвитку стає власно засобом мислення, внутрішньою мовою – мовою для себе.

Коли вища психічна функція формується у процесі навчання, спільної діяльності дорослого і дитини, вона знаходиться у „зоні найближчого розвитку”(потенційні можливості дитини). Це поняття використовується для позначення ще несформованих психічних процесів. Коли ці процеси будуть сформовані і стануть “учорашнім днем розвитку”, їх можна буде діагностувати за допомогою тестових завдань. Фіксуючи успішність самостійного виконування завдань, ми з’ясовуємо актуальний рівень розвитку. Потенційні можливості дитини, тобто зона найближчого розвитку визначається завдяки спільної діяльності дитини і дорослого. Тому, визначаючи розвиток конкретної дитини важливо враховувати не тільки актуальний його рівень (результати тестування), але й „зону його найближчого розвитку”. Навчання повинно орієнтуватися на “зону найближчого розвитку”. Навчання, за Л.С.Виготським, веде за собою розвиток.

Отже, становлення людини як індивіда та особистості, за Л.С.Виготським, передбачає діалектичну взаємодію двох відносно автономних, але нерозривно взаємопов`язаних рядів розвитку – природного і соціального. Кожному віку притаманна своя специфічна соціальна ситуація розвитку, тобто певне співвідношення умов соціального середовища і внутрішніх умов формування особистості.

Така взаємодія зовнішніх і внутрішніх факторів зумовлює типові психологічні особливості, притаманні людям певного віку. Досягнувши певного віку, дитина, незалежно від особливостей її індивідуального розвитку та рівня готовності, потрапляє у визначене даним суспільством становище, а отже, й у систему об`єктивних умов, котрі детермінують характер її життя та діяльності на даному етапі.

Характер такого становища визначається, по-перше, об`єктивними потребами суспільства, по-друге, притаманними даному суспільству уявленнями про вікові можливості дитини та ідеал її розвитку. Конкретизується це становище для кожного вікового етапу розвитку в особливих взаєминах з оточуючими людьми, в особливій провідній діяльності, у певній системі прав і обов’язків. (С.М.Рубінштейн).

Зовнішні та внутрішні умови не лише протилежні, але й взаємопов`язані, переходять одні в інші. Відбувається інтереорізація практичних, мовних дій, формується здатність оперувати об`єктами подумки (тобто зовнішнє, об`єктивне стає внутрішнім, суб`єктивним).

У ході розвитку змінюється також співвідношення зовнішніх і внутрішніх умов, набуваючи неповторного виявлення на кожній стадії цього процесу. Цю культурно-історичну концепцію розвитку психіки послідовно розробляли у вітчизняній психології Л.І.Божович, С.Д.Максименко, Н.О.Менчинська, О.М.Леонтьєв, А.В.Петровський, Д.Б.Ельконін та ін.