ПИЛ ТА ЗАХОДИ ЗАХИСТУ ПРАЦЮЮЧИХ ВІД ЙОГО ВПЛИВУ

Боротьба з виробничим пилом — найважливіше завдання гігієни праці, оскільки в умовах будівництва він негативно впливає на працюючих. Ця боротьба є не тільки гігієнічною, а й економічною. Деякі види пилу (цементний, вугільний цукровий тощо) становлять цін­ність як продукти виробництва, і втрата їх має еконо­мічний характер. Пил спричинює швидке пошкоджен­ня органів зору, дихання та виробничий брак. За деяких умов можливі вибухи пилу.

Пил — це подрібнені частинки твердого чи рідко­го середовища, що містяться в повітрі. На будівництві виробничий пил утворюється при дробленні каміння, бурінні, під час роботи піскоструминних апаратів, при вибухах земляних мас, розбиранні старих приміщень, розвантаженні сипких матеріалів.

Під час приготування бетону та його розчину в повітря попадає цемент, пісок, вапно. Штукатурні ро­боти з використанням сухої штукатурки та гіпсу, а та­кож паркетні й столярні роботи супроводжуються за­пиленням повітря. Під час роботи будівельних машин у повітря потрапляє пил внаслідок переміщення землі. Часто на будівельних майданчиках через недостатній нагляд за дорогами в літній час утворюються цілі хмари пилу. Повітря може знепилюватися при про­кладанні тунелів, витяганні скельного ґрунту у про­ будівництва гідростанцій. При зварювальних ро­ботах у повітрі утворюється дрібний аерозоль заліза та інших металів. Пил, що утворюється під час будівельних робіт, за винятком деревного і вапняного, містить сполуки кварцу.

Пил поділяють на такі види: органічний, неорганіч­ний, змішаний.

Органічний пил бував рослинного (деревний, ба­вовняний), тваринного (шерстяний, кістковий), штуч­ного (пластмасовий) походження.

Неорганічний пил поділяють на мінеральний (квар­цовий, силікатний тощо); металевий (залізний, алюмі­нієвий тощо).

Змішаний пил утворюється переважно під час шліфування металу та зачищення ливарних виробів.

Проте така класифікація пилу є недостатньою для його гігієнічного значення. Тому користуються кла­сифікацією пилу за його дисперсністю (розмір час­тинок, спосіб виникнення і стан).

За ступенем дисперсності пил поділяють на три групи: власне пил (розміри частинок понад 103 см), «хмара» (розміри частинок 103 і 10-5 см) та «дим» (розмір частинок менш як 105 см).

За станом пил поділяють на висячий у повітрі (аерозоль) і на осілий (аерогель). Небезпечність пилу тим більша, чим менший розмір пилинок, бо такий пил довше залишається у вигляді аерозолю в повітрі й глибше проникає в легеневі канали, щ -|

Виробничий пил, у тому числі й деревний, є вибухонебезпечним і класифікується за трьома гру­пами: легкозаймистий з швидким поширенням вог­ню, займистий від підведеного тепла (тирса) та важ­ко-займистий (вугільний пил).

Крім того, пил розрізняють за твердістю, питомою вагою, розмірами і формами частинок тощо.

Запиленість повітря робочого середовища залежить від характеру виробництва, технологічного процесу, ста­ну обладнання, характеру виробничих операцій, стану технічних засобів боротьби з пилом тощо. Вміст пилу в повітрі робочих приміщень становить від 1 мг/м3 і менше до десятків і сотень міліграмів на 1 ма повітря та від 200 до десятків тисяч мікроскопічних частинок пилу в 1 см3 повітря, а ультрамікроскопічних части­нок — до кількох сотень тисяч.

Робота в умовах пилу може призвести до захво­рювання верхніх дихальних шляхів. Потрапляючи на слизову оболонку, пил травмує і подразнює її, спри­чинюючи запалення, яке поступово розвивається в хронічні риніти, фарингіти, бронхіти, трахеїти.

Деякі види пилу (цементний, гіпсовий) значною мірою подразнюють не тільки верхні дихальні шляхи, а й слизову оболонку очей, що спричинює такі захво­рювання, як кон'юнктивіт, дерматити й екземи.

Пил цементу, гіпсу, електрозварних аерозолів спри­чинює захворювання легень —пневмоконіози. Ознака­ми пневмоконіозу є біль у грудях колючого характеру, у боках, під лопатками, затруджене дихання при фізично­му напруженні, сухий кашель, загальна слабкість, схуднення. Гранично допустимі концентрації пилу газів та інших аерозолів у повітрі робочої зони становлять: портланд­цемент і гіпс — 5 мг/м³; оксиди заліза, що містять мен­ше ніж 10% вільного двооксиду кремнію і менш як 6% оксидів марганцю — 4 мг/м³; оксид заліза, що містить менш як 10% загального двооксиду кремнію, та менш як 3% оксидів марганцю — 6 мг/м³.

Боротьба з підвищеною запиленістю повітря має бути комплексною. Головні заходи — це механізація та автоматизація робіт, виведення робітників із зони з підвищеною запиленістю повітря і зменшення фізич­них зусиль, що знижує вентиляцію легень, тобто змен­шує попадання пилу у повітроносні шляхи. Велике значення для боротьби з пилом має раціоналізація технологічних процесів з вилученням матеріалів, об­робка яких супроводжується виділенням пилу, а та­кож використання води для змочування матеріалів при бурінні і прибиранні гірничих порід, коли виді­ляється пил.

Хороший ефект дає поливання запилених доріг су­мішшю води і 20%-го розчину хлористого вапна чи сульфідним лугом, що містить смолу. Це допомагає позбутися пилу на тривалий час. Посилання доріг хло­ристим кальцієм знижує запиленість повітря на до­рогах до 1,8...2,6 мг/м3.

Тверде покриття чи хороше трамбування автомо­більних доріг та регулярне поливання їх водою (влітку не частіше ніж через 40...60 хв.) також значно знижу­ють виділення пилу. При цьому концентрація його в кабіні автосамоскида знижується в середньому до 1,8...3,5 мг/м³, а поблизу дороги—до 2,5..,5,4мг/м³.

Щоб попередити виділення пилу, потрібно накри­вати обладнання, кабіни, транспортуючі пристрої (шне­ки, елеватори). Якщо неможливо уникнути запиленості повітря технічними засобами, то слід використовува­ти механічну вентиляцію у вигляді відсмоктування — кожухів, воронок. Прибирати осілий пил треба сухим (краще) чи вологим методом за допомогою механіч­них агрегатів і пристроїв у спеціальні пило-збірники.

Для знепилювання спецодягу треба виділяти спеціальні приміщення (при розчинних вузлах, складах, пило-утворювальних матеріалах, дробильних відділах тощо).

Індивідуальні засоби захисту від пилу — респіра­тори, зокрема «Лепесток», «Астра», а також пило-захисний спецодяг, захисні окуляри тощо. Є кілька ме­тодів визначення якості повітря на робочому місці, найпоширеніші з них—ваговий, розрахунковий, седи­ментаційний та ультрамікроскопічний.

Для замірювання вагової концентрації пилу без­посередньо на робочих місцях (в міліграмах на кубіч­ний метр) використовують касети й алонжі для добо­ру проб на фільтри, а також прилад для вимірювання забрудненості іЗВ-1.

ОТРУЙНІ РЕЧОВИНИ І ЗАХОДИ ЗАХИСТУ ВІД ПРОФЕСІЙНИХ ОТРУЄТЬ

У зв'язку з широкою хімізацією народного госпо­дарства в будівельному виробництві, промисловості та сільському господарстві використовують велику кількість хімічних речовин - у вигляді сировини, допо­міжних, проміжних та побічних товарних продуктів і відходів виробництва. Хімічні речовини, що потрап­ляють в організм людини в умовах виробництва навіть у відносно невеликих кількостях, називаються токсич­ними чи отруйними.

Гострі й хронічні отруєння призводять до частко­вої або постійної втрати працездатності, а інколи й до смерті. Незначні отруєння можуть виникати і не залишати явищ захворювання в організмі людини.

До виробничих отрут належать неорганічні та органічні речовини.

Неорганічні отруйні речовини включають такі гру­пи отрут: галоїди (хлор, бром), сполуки сірки (воднева сірка, сірчаний газ тощо), сполуки азоту (аміак, оксиди азоту тощо), фосфор і його сполуки, миш'як і його спо­луки (миш'яковистий водень тощо), сполуки вуглецю (оксид вуглецю тощо), ціанисті сполуки (ціанистий во­день, солі ціанистої кислоти тощо), важкі та рідкі мета­ли (свинець, ртуть, марганець, цинк, хром тощо).

До органічних отруйних речовин належать: вуг­леводень ароматичного ряду (бензол, толуол, кси­лол), його сполуки (хлорбензол, нітробензол, анілін тощо), вуглеводні жирного ряду (бензини тощо), хло­ровані вуглеводні жирного ряду (хлорид вуглецю (IV), дидотан тощо), спирти жирного ряду (метило­вий, етиловий тощо), складні і прості ефіри (альдегі­ди, кептани тощо).

За хімічним складом отруйні речовини поділяють натри основні групи: тверді (свинець, миш'як, деякі фарби), рідкі (бензол, бензин, спирти, ефіри) та газоподібні (сірководень, хлор).

За характером токсичності отруйні речовини по­діляють на чотири класи: такі, що ушкоджують шкіру і слизові оболонки (HCl, H2S04 тощо), вражають орга­ни дихання (Si02, NH3 тощо), діють на кров (CO) і не­рвову систему (спирти, ефіри, вуглеводні, бензин, гас).

За характером проникнення отруйні хімічні речо­вини бувають такі, що проникають через органи ди­хання, кров і шкіру. Дія отрути на організм людини залежить від бага­тьох причин: хімічного складу, концентрації, ступеня розпиленості, розчинності, зовнішніх умов, індивідуаль­них якостей і здоров'я людини.

Слід зазначити, що, чим краща розчинність отрути у воді, тим вона небезпечніша для людини, бо в її організмі отрута розчиняється більшою мірою, ніж у воді. Спільна дія деяких отрут значно сильніша, ніж кожної з них окремо. Тому боротьба з виробничими отруєннями є дуже відповідальною і складною робо­тою. Потрібно знати особливості кожної отрути, П дію залежно від умов навколишнього природного сере­довища і стану організму людини. І щ Токсичність деяких отрут може збільшуватися не тільки при взаємодії з іншими речовинами, а й внас­лідок їх перетворень безпосередньо в організмі. На­приклад, оксид вуглецю, потрапляючи в організм лю­дини, вступає в реакцію з гемоглобіном крові (який є передавачем кисню до тканин тіла) й утворює з ним стійку сполуку — карбоксигемоглобін, який міцно зв'я­зує кисень і не може переносити його з легень до тканини.

Токсичні речовини використовують у будівництві головним чином під час виконання оздоблювальних, кам'яних, бетонних, штукатурних та інших робіт. Най­поширенішими є такі отруйні речовини: оксид вугле­цю (СО), сірчаний газ (Б02), свинець (РЬ), бензол (С6Н6), етилова рідина, бензин, ацетилен (С2Н2), хлор (СІ), негашене вапно (СаО), скипидар, спирти (метиловий, ети­ловий, бутиловий тощо), аміак (ІЧН2), ефіри (етиловий, діетиловий, аміловий, бутиловий).

Велику небезпеку для працюючих становлять ефі­ри (етиловий, аміловий), пари летючих розчинників і суміш повітря з горючими газами (ацетиленом) чи рідинами (бензином, бензолом тощо). їх вміст у повітрі понад допустимі концентрації може призвести до по­жежі чи вибуху.

Кількість небезпечних газів і пари в повітрі визна­чають за допомогою переносних газоаналізаторів ГХПУХ-2К, ПГФ-2М тощо.

Концентрацію небезпечного газу за вмістом кис­ню визначають також переносними газоаналізатора­ми ПГФ-11, ПАК-З, МН-5112 тощо. Прилади, призна­чені для визначення відсоткового вмісту кисню в газоповітряному середовищі, е іскро-вибухонебезпечними і належать до термохімічних приладів.

Газоаналізатор ПГФ-11 використовують для ви­значення наявності в повітрі горючих газів (бензин, метан, ацетон тощо). Вибухо-безпеки приладу дося­гають встановленням на вході двох вибухозахисних пристроїв. Склад повітря на наявність токсичних газів (хлор, двоокис азоту, аміак, оксид вуглецю) перевіря­ють за допомогою газоаналізатора УГ-2.

Накопичення вуглекислого газу перевіряють лам­пою «Світло гірника». Якщо опущена в траншею чи криницю лампа гасне, то тут є вуглекислий газ, а якщо спалахує — то є метан (суміш метану та оксиду вуг­лецю).

Щоб запобігти дії отруйних і токсичних речовин, користуються загальними та індивідуальними засо­бами захисту.

До загальних засобів захисту від отруєння нале­жать: механізація та автоматизація процесів праці, ви­користання сучасного технологічного обладнання, вен­тиляція і відсмоктування, що ловлять шкідливі речовини, ізоляція шкідливих процесів в окремі при­міщення (майстерня для приготування фарбувальних сумішей), заміна отруйних речовин нешкідливими (свинцеві білила цинковими), організація медичних оглядів та інструктування робітників тощо.

Велике значення має особиста гігієна працюючих (миття рук, підтримання в чистоті одягу, правильне чергування праці та відпочинку).

ВИРОБНИЧИЙ ШУМ, ВІБРАЦІЯ І ЗАХОДИ ЗАХИСТУ ВІД ЇХНЬОГО ВПЛИВУ

Шум є одним з найпоширеніших, несприятливих факторів зовнішнього середовища. Особливо вели­кий його вплив на виробництвах, пов'язаних з рухом різних механізмів і деталей, а також з переміщенням газових і повітряних потоків. Під терміном «шум» розу­міють безладне поєднання звуків різної сили і часто­ти. Шум і вібрація, що перевищують межі звучності й частоти звукових коливань, е професійно шкідливи­ми. Шум — це поєднання звуків різної інтенсивності й частоти, що подразнюють організм людини і шкідли­во впливають на нього. Від шуму в людини можуть змінюватись кров'яний тиск, робота шлунково-киш­кового тракту, а тривалий його вплив у ряді випадків призводить до часткової чи повної втрати слуху. Шум впливає на продуктивність праці робітників, ослаб­лює увагу, спричинює приглухуватість і глухоту, под­разнює нервову систему, внаслідок чого знижується увага до сигналів небезпеки, що може призвести до підвищення травматизму.

Рівень сили звуку чи сили шуму вимірюється в децибелах.

Мінімальна сила звуку, що сприймається людським вухом, називається порогом слуху. Найбільша сила звуку, перевищення якої призводить до відчуття болю, називається больовим порогом. Діапазон звуків, що сприймаються вухом людини, вкладається в шкалу від 0 до 13О дБ; нижня межа шкали відповідає порогу слуху, верхня — больовому порогу. Шум з рівнем 130...150 дБ може спричинити механічне пошкоджен­ня органів слуху.

Органи слуху людини безболісно сприймають зву­кові коливання з частотою 16000...20000 Гц. Нешкідли­вим рівнем найбільшої звучності шуму для людини є 70 дБ (при частоті коливань —1000 Гц).|

За допустимими рівнями шуми на виробництві поділяють на три класи: низькочастотні (шуми, що про­никають крізь звукоізолюючі перешкоди, перекриття, кожухи) з рівнем звучності 90... 100 дБ, середньо-частотні (шуми більшості машин не ударної дії) з рівнем звучності 85...90дБ, високочастотні (шуми від дії удар­них машин і агрегатів, потоків повітря і газів) з рівнем звучності 75...85 дБ. Виділяють також стабільні шуми, виючі та переривчасті шуми. Залежно від причин виникнення шум буває ударний! (кування, клепання, штампування), механічний (тертя і биття вузлів та де­талей машин), газо- і гідродинамічний (шум в апара­тах і трубопроводах при великих швидкостях руху по­вітря, газу і рідини), Ь

За характером спектра шуми класифікують на: ши­рокосмугові з безперервним спектром завширшки понад одну октаву; тональні, спектри яких мають дис­кретні тони, що відчуваються. За тимчасовими харак­теристиками шуми бувають: постійні, рівень звуку яких за восьмигодинний робочий день вимірюється не більш як на 5 дБА; непостійні, рівень звуку яких за цей самий час вимірюється не менше ніж 5 дБА (вимірю­вання проводять шумометром за ГОСТ 17187-81). У свою чергу, непостійні шуми поділяються на такі, що коливаються в часі (рівень звуку безперервно змінюється в часі), переривчасті (рівень звуку різко падає до рівня фонового шуму), імпульсні (що скла­даються з одного чи кількох звукових сигналів, дов­жина кожного з яких становить менш як 1с).

Поширення вібраційної техніки в різних галузях народного господарства, в тому числі і в будівельно­му виробництві, залучення працівників до виконання робіт, пов'язаних з впливом різних видів вібрації на організм людини, ставлять перед гігієною праці зав­дання запобігати несприятливому впливу вібрації на працюючих.

Вібрація — це коливання частин виробничого об­ладнання та трубопроводів, що виникає від недостатнього кріплення їх, поганого балансування рухомих ударних механізмів і тих, що крутяться. Вібрація ха­рактеризується частотою коливань (в герцах), амплі­тудою (в міліметрах чи мікронах) та прискоренням (в метрах за секунду). При частоті коливань понад 25 Гц за* 1 с вібрація негативно впливає на нервову си­стему, що може призвести до розвитку тяжкого не­рвового захворювання — вібраційної хвороби.

До небезпечних робіт на будівництві, які створю­ють шум і вібрацію, належать такі, що пов'язані з ви­користанням пневматичних інструментів, вібраторів паркетно-стругальних та шліфувальних машин, заби­ванням палі, копанням мерзлого ґрунту тощо.

Виробнича вібрація буває загальною і місцевою. До загальної належить вібрація конструкцій або агре­гатів, де перебуває людина. Місцева вібрація виникав від інструменту, що його працюючий тримає в руках, або від елемента машини. Інтенсивність вібрації, як і шуму, вимірюється в децибелах і характеризується рівнем коливальної швидкості. Гранично допустимі значення загальної вібрації встановлюють для швид­кості як в абсолютній, так і у відносній величині за спек­тром частот, що включають шість октавних частотних смуг, з середньо-геометричними значеннями частот 2, 4, 8,16, 31, 31.5,63 Гц, з амплітудою переміщення при гармонійних коливаннях 3,11 мм. Гранично допустимі значення місцевих вібрацій при частоті обертання 1200...6000 об/хв становлять 20... 100 Гц, а гранично допустима амплітуда коливань — 1,500...0,005 мм. Рівень звукового тиску вимірюють шумометрами Ш-ЗМ, Ш-63 (ІРПА). Місцеву вібрацію визначають за до­помогою низькочастотної вібро-вимірювальної апара­тури — вібрографів НБА, В1П-2.

Загальну вібрацію, амплітуду й частоту коливань кон­струкцій, на яких працює чи перебуває людина, вимі­рюють електронними приладами ВЕП-4, ВМ6-5МА, К001 разом з осцилографами Н-700, Н-004.

Боротьба з шумом і вібрацією — це комплексна проблема, що становить інтерес для багатьох спеціалістів-будівельників, конструкторів, лікарів і акустиків.

Для захисту від дії шуму користуються загальни­ми та особистими засобами.

До загальних засобів належать такі:

- вдосконалення будівельних машин (наприклад, заміна палебійних агрегатів електровіброзануренням, заміна клепання зварюванням тощо);

- звукоізоляція обладнання за допомогою приглушувачів, резонаторів, кожухів та встановлення його на спеціальних фундаментах;

- звукоізоляція огороджувальних конструкцій, об­лицювання стін, стель, підлоги; і

- застосування приглушувачів у системах венти­ляції і кондиціювання повітря;

- раціональне з акустичної точки зору об'ємно-планувальне вирішення будівель та територій забудови;

- конструктивні заходи, спрямовані на зменшен­ня шуму інженерного та санітарно-технічного облад­нання будівель;

- перехід на дистанційне управління вібро-пневмо процесами, коли робітник не підлягає дії вібратора;

- правильна експлуатація машин і механізмів, утримування їх у належному стані.

До індивідуальних засобів захисту від шкідливого впливу шуму належать протишуми і заглушки, від дії вібрації на робітників — віброгасяче взуття, спеціальні рукавиці (під час роботи з ручними вібраторами).

Ультразвуки (звуки, яких не чути) - це механічні ко­ливання середовища. Вони відрізняються від звуко­вих хвиль більш високою частотою, що перевищує верхній поріг відчуття (20000 Гц). Вперше ультразвуки застосували француз Ланжевена та російський інже­нер М.К. Шиловський у 1916 р. з метою гідролокації. Ультразвук впливає на людський організм під час механічної обробки матеріалів, зварювання, знежирю­вання деталей, в гальванотехніці при виготовленні емульсій, лудінні тощо, через повітря і безпосередньо під час дотику людини до предмета. Фізіологічна дія ультразвуку спричинює у тканинах людини тепловий ефект (підвищення температури) і незмінний тиск, а також швидку втомлюваність, біль у вухах, порушення рівноваги, розвиток неврозу; інколи знижується пуль­сація, уповільнюються рефлекторні реакції, виникає запаморочення. В осіб, які тривалий час працюють на ультразвукових установках, спостерігаються діенцефальні порушення (втрата ваги, збільшення вмісту цук­ру в крові, свербіння шкіри тощо).

Щоб захистити організм людини від ультразву­кових коливань, людина повинна уникати безпосе­реднього контакту з ультразвуковими джерелами, а також зменшувати шкідливе вилучення звукової енергії в джерелах, проводити організаційно-проф­ілактичні заходи (інструктування працюючих про ха­рактер дії ультразвуку, раціональний режим праці і відпочинку тощо, використовувати засоби Індивіду­ального захисту).

Надійними засобами є застосування звукоізолюючих кожухів, екранів, розміщення обладнання в ок­ремих приміщеннях, обладнання системи блокуван­ня, що відключає генератор джерела ультразвуку в необхідних випадках або у разі порушення звукоізо­ляції; застосування дистанційного управління, обли­цювання окремих приміщень і кабін звуковбирними матеріалами. і