ПЕРСПЕКТИВНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ БОЛОНСЬКОГО ПРОЦЕСУ

Курс на зміни, проголошений у Болоньї, збігається з важливими процесами, які відбуваються в сучасному глобалізованому світі.

Закінчується період інтенсивної експансії університетів. Бага­тьом європейським вищим навчальним закладам потрібно навчи­тися проводити конкурентну боротьбу, насамперед — за потен­ційних студентів, оскільки в більшості країн фінансування навчальних закладів залежить від контингенту тих, хто навчаєть­ся. При цьому, що більше можливостей вибору матимуть сту­денти, то більше навчальним закладам доведеться враховувати їхні потреби й побажання.

Слід підкреслити значне збільшення кількості нових провай­дерів освітніх послуг, у тому числі й зарубіжних. Якщо за останні 10-15 років вища освіта значною мірою інтернаціоналізувалася, то початок нового століття можна охарактеризувати як «де­націоналізацію» освіти.

Практика минулого десятиліття була зорієнтована на співро­бітництво та обмін у межах існуючих навчальних структур, для чого учасниками Болонського процесу із самого його початку вжиті заходи щодо забезпечення більшої прозорості національних систем вищої освіти, які значно різняться і їх часом важко узгоди­ти. Нові програми 1980-1990-х pp. були зорієнтовані головним чином на «європеїзацію» навчальних закладів, а робота, пов'яза­на зі структурними змінами у межах національних систем, прово­дилася лише в окремих країнах Європи.

Ураховуючи певну інертність багатьох систем вищої освіти, слід очікувати, що впродовж першого десятиліття нового століття практика попереднього періоду значною мірою буде застосо­вуватися. Проте під впливом Болонського процесу та багатьох інших інтеграційних явищ іншими будуть провідні освітні тенденції.

Як показує досвід, під час проведення серії національних ре­форм головна увага приділяється структурним змінам, зростанню мобільності (зокрема «вертикальної») шляхом усунення правових й адміністративних перешкод, розширенню доступу молоді до де­далі вищих рівнів освіти. У рамках цього процесу в Україні, хоч і надто повільно, відбувається процес узгодження програм середніх спеціальних закладів освіти з програмами початкових курсів зви­чайних вищих навчальних закладів. Завдяки цьому випускник, наприклад, технікуму не розпочинатиме навчання в університеті чи в інституті з першого курсу, а з другого, а то й з третього курсу. Найпростіший шлях - створення, як це практикується в Україні, комплексів з навчальних закладів різних рівнів акредитації.

Учасники Болонського процесу приділятимуть велику увагу диверсифікації, аби позбутися тієї плутанини, яка виникла через відсутність конвергентних дій в регіоні (досить вказати на те, що в кількох країнах у назві освітніх кваліфікацій наявним є термін «магістр», хоча йдеться про професійне посвідчення, що його при­суджують за вдвічі-втричі коротші від університетських магіс­терських навчальних програм). На цьому етапі зростатиме роль міжурядових дій (у тісній взаємодії з університетами), що стосу­ються всієї Європи, а не тільки країн ЄС.

Як наслідок цього зростатиме увага до питань щодо становища Європи в світі. Раніше більшість європейських консорціумів і ме­реж функціонували як структури, що забезпечували внутрішню співпрацю та обміни. Сьогодні перед ними відкриваються нові можливості спільних дій за межами Європи. Як результат - пе­реміщення акцентів із внутрішньоєвропейської активності на програми спільних дій в інших регіонах світу. Тут слід відокреми­ти три основні напрями:

1) необхідність вжити заходів щодо усунення конкурентного розриву в Європі. Це означає, що європейські вищі навчальні за­клади повинні зібрати і довести до відома студентів з інших регіонів світу інформацію про ті освітні можливості, які їм може надати Європа;

2) упровадження норм, які регулюють практику транс­національної освіти. Юридичний вакуум у цій галузі призводить до того, що деякі країни ігнорують цей новий його тип. При цьому законодавство не повинно забороняти таку освіту. Слід розрізняти «легітимну» практику і таку, що не гарантує результатів і не вар­та витрат часу і коштів студентів. Якісна транснаціональна освіта розширює можливості вибору студентів, а отже, її можна розгля­дати як цінне доповнення до традиційної;

3) європейській вищій освіті слід навчитися активніше кон­курувати на світовому ринку освітніх послуг. Проблема полягає не стільки в тому, що в Європі й Азії функціонує чимало амери­канських кампусів (філій американських університетів чи спільних закладів), а в тому, що у США, Латинській Америці та інших регіонах світу занадто мало європейських. Отже, євро­пейським університетам необхідно мобілізувати свою енергію і ресурси, аби успішно конкурувати на світовому ринку. Для цього необхідно організовувати курси, зорієнтовані на потреби студентів поза межами Європи; розвивати інформаційні та мар­кетингові напрямки діяльності, які приваблюють студентів з інших континентів та спонсорів. Крім того, для успішної кон­куренції європейські університети повинні бути краще репре­зентовані на місцях. Наприклад, університети США, Велико­британії чи Австралії користуються популярністю в іноземних студентів не тільки тому, що навчають англійською мовою, а й тому, що довгі роки, навіть десятиліття, вкладали кошти в розроблення курсів, створення сприятливого середовища для навчання (наприклад, забезпечували належні умови прожи­вання студентів), зрозумілих ступенів, пояснення своїх пропо­зицій через постійних представників, які приймають на місцях. Поки що більшості європейських університетів бракує досвіду, необхідного для життя в умовах жорсткої конкуренції за потен­ційних студентів. Це підтверджують чинні в Європі процедури реєстрації, сфера послуг, політика видачі віз тощо. Проте потен­ціал європейської вищої освіти ще досить великий і завдяки ви­сокій якості. Крім того, вартість навчання в Європі порівняно невисока. Саме ці позитивні риси потрібно перетворити на потужну перевагу [5; 6; 10].

Розглянемо перший досвід виконання положень Болонської декларації і можливі наслідки її розвитку.

Розпочавши процес «гармонізації архітектури системи вищої освіти», європейські країни за шість років досягли суттєвих резуль­татів. Передусім зазначимо, що більшість країн-учасниць започат­кували, а деякі - фактично здійснили реформи щодо створення європейського простору вищої освіти. Найактивніші в цьому про­цесі його ініціатори: Великобританія, Франція, Італія, Німеччина. Незважаючи на всі історичні та соціальні розбіжності й особли­вості, країни-учасниці Болонського процесу продемонстрували своє прагнення до освітнього зближення і згуртування. І все не прог­рес є недостатнім, і більшість країн не поспішають вводити нові для себе дипломи і змінювати тривалість навчання.

Слід зважити на застереження науковців, експертів, котрі вка­зують на потенційні проблеми, що можуть загрожувати процесу реформування:

1. Небезпека роз'єднаності дій, які можуть статися через те, що деякі країни обмежаться «показовими» реформами. Напри­клад, візьмуть за основу стару довгострокову програму навчання, поділять її на дві частини, які назвуть «бакалаврською» і «магіс­терською». Це призведе до того, що намагатимуться присуджува­ти ступені бакалавра після, наприклад, сьомого семестру тра­диційної 5-6-річної програми навчання.

Насправді необхідно не просто по-новому структурувати ста­рий навчальний план, а разом із десятками відомих зарубіжних університетів та інших закладів провести тривалу й складну робо­ту зі створення й узгодження цілком нових і сучасних програм усіх ключових для певної спеціалізації дисциплін і практик.

2. Зосередження уваги реформаторів на другорядних, а не на загальних проблемах. Та й поміж другорядних обиратимуться на­самперед ті, які можуть викликати інтерес у громадян у типовому для сучасної журналістики висвітленні.

3. Суперництво з боку позаєвропейських конкурентів (транс­національне, дистанційне навчання, зарубіжні філії, що працю­ють під контролем не європейських університетів, а навчальних закладів з інших регіонів світу).

4. Імовірність того, що не всі країни візьмуть участь у форму­ванні європейського освітнього простору.

5. Пасивність навчальних закладів у справі реформування.

Розглянемо приклад типових дійучасників Болонського процесу.

З-поміж усіх країн-учасниць Німеччинавстигла накопичити чималий досвід щодо реалізації цілей Болонської декларації, упровадивши серію національних реформ [4; 22]. Поряд із тра­диційною системою було введено нову дворівневу, документаль­но закріплену в додатку до Закону про вищу освіту. Згідно з Бо­лонською декларацією тривалість навчання на першому рівні становить 3-4 роки. При цьому швидко зростає кількість тих, хто обирає нові курси навчання.

За статистикою, вже у 2000 р. у вищих навчальних закладах Німеччини студентам пропонували 544 бакалаврські та 367 магістерських курсів, а на нові курси навчання у зимовому се­местрі 2000/2001 навчального року було зараховано 18 945 сту­дентів. Розпочали видавати «Німецький додаток до диплома», аналогічний тому, який рекомендує Болонська декларація. Він містить чітку та вичерпну інформацію про результати навчання, тобто знання, навички, вміння, яких набула особа в європейсько­му ВНЗ, а також європейську систему залікових одиниць (кре­дитів), в яких вимірюються показники тривалості, інтенсивності навчального процесу. Інформація подається як державною, так і англійською мовами. Зроблено перші кроки по впровадженню системи кредитів за типом ECTS та підтримки нового пілотного проекту «Розвиток системи кредитів у закладах вищої освіти», до якого долучилися 13 земель із 33 проектами. Мета цього проекту: забезпечення порівнюваних стандартів для розподілу кредитів за модулями основного студентського навантаження, введення адаптованої системи для екзаменаторів та інкорпорації кредитної системи в навчальний і екзаменаційний процеси. Вжи­то низку заходів щодо активного регіонального співробітництва між університетами німецьких земель, а також міжнародного співробітництва.

Отже, Німеччина впродовж п'яти років досить обережно ре­формує свою національну систему вищої освіти, закріпивши мінімум необхідних вимог для Болонської декларації та надав­ши їм статусу таких, що доповнюють національну освітню систе­му. Тепер вищі навчальні заклади самостійно можуть обирати один із варіантів підготовки студентів - класичний чи новий європейський. Досвід Німеччини показує, як можна, не руйную­чи традиційної системи, поступово вводити нову систему, яка значно підвищує конкурентні переваги старої.

Франція також накопичила великий досвід щодо впровадження положень болонських і празьких рішень та рекомендацій і висвітли­ла його в інформаційному звіті на Берлінському саміті [30].

Французи використали Болонський процес для інтенсифікації реформ у своїй системі вищої освіти, створивши для цього у 2002 р. правову базу у вигляді комплексу законів і постанов, доповнених інструкцією Міністерства молоді, освіти і науки для ректорів університетів щодо шляхів введення в дію моделі «LMD». Остання є абревіатурою трьох понять: licence, master, doctorat (ліценціат, магістр, доктор) - відповідно до того, що передбачає Болонський процес для структури університетської вищої освіти.

Цілі своєї реформи французи формулюють так:

- створення нового диплома магістра, який може бути орієнто­ваним як на наукові дослідження «Master Recherche», так і на професійну діяльність «Master Professionneb;

- переведення обліку індивідуальної роботи студентів і обсягу навчальних курсів на кредитну систему (систему «навчальних одиниць» - unites d'enseignement);

- поширення європейської системи трансферу кредитів (ECTS) для чіткості у визначенні обсягу навчання, що необхідна для от­римання певного диплома: для ліценціатів (французька версія ба­калавра) — 180 кредитів, магістра — 330 кредитів;

- надання додатка до диплома для полегшення міжнародної мобільності;

- поширення принципу об'єктивного оцінювання змісту на­вчання для всіх осіб, які його отримують у Франції.

Серед перших прогнозованих наслідків вони вбачають такі:

1. Диплом магістра значно наблизить систему освіти Франції до найбільш поширених у Європі зразків структурної побудови освіти. Введення нового диплома передбачає суттєві відмінності від тих французьких дипломів, які раніше присуджувалися після п'яти років навчання.

2. У рамках виконання цілей «гнучка вища освіта» і «вибір шляхів підготовки» університети Франції повинні надати студен­там можливість опанувати новий фах, не стільки застосовуючи нові дисципліни, скільки модернізуючи наявні навчальні плани з урахуванням європейської системи трансферу кредитів (ECTS). Будуть застосовані незвичайні поєднання - біології та інформати­ки, права та іноземних мов тощо.

Франція зауважує, що з формального боку вона визнала не­обхідність застосування додатка до диплома ще 4 жовтня 1999 p., ратифікувавши Лісабонську конвенцію про визнання дипломів. На­далі у законах, постановах і рішеннях різного рівня намір ввести додатки неодноразово підтверджувався, але не був втілений у життя.

Поступово поширюється Європейська система трансферу кре­дитів (ECTS) на більшість тих закладів, які мають бажання взяти активну участь у міжнародній співпраці та обмінах. Це сприяти­ме оновленню змісту навчання і створенню додаткових шляхів здобуття студентами певного освітнього рівня, тобто дипломів, що мають дістати міжнародне визнання. Але такі дипломи повинні бути насамперед національними, тому державні органи беруть на себе відповідальність за їх якість.

Для розвитку мобільності, крім уведення додатків до дипломів і визначення навчальних обсягів у кредитах, дуже важливим є на­дання коштів для відряджень студентів і викладачів, а також зміна законодавства щодо фінансової підтримки міжнародної співпраці університетів та інших ВНЗ Франції.

Країна останнім часом докладає чималих зусиль для підвищен­ня культури оцінювання та забезпечення якості вищої освіти, спираючись на національний і європейський досвід. Йдеться про відмову від жорсткого визначення змісту програм для кожного з трьох циклів навчання на користь більш гнучкого підходу і фор­мування кількох можливих шляхів руху до певного освітнього рівня. Проте важливо не втратити логіки триступеневості системи дипломів «LMD» (ліценціат - магістр - доктор).

Франція продовжує розвивати політику залучення студентів до вирішення стратегічних і тактичних питань розвитку всієї ви­щої освіти і окремих ВНЗ. Представники студентства присутні на всіх щаблях ієрархії управління вищою освітою - від національ­ного до інституціонального. Держава фінансує подібну діяльність студентських спілок і асоціацій, створюючи можливості і для міжнародної співпраці студентів.

На відміну від Франції, звіт якої є досить докладним і переви­щує середній показник за обсягом, інші країни здебільшого обме­жуються мінімумом інформації. Не бракує лише загальних висловлювань щодо важливості Болонського процесу і створення єдиного європейського простору вищої освіти і науки, його актив­ної підтримки у певній країні, а також прикладів участі ВНЗ у міжнародній взаємодії. У звітах висвітлюються питання вдоско­налення структури дипломів, узгодження змісту окремих нав­чальних дисциплін із кількома зарубіжними партнерами тощо.

У цілому ж перспективу структурних реформ академічна гро­мадськість Європи оцінила вкрай неоднозначно. Не всі країни го­тові до швидких змін. Як показує досвід, інтенсивний розвиток відбувається у тих країнах, де є зацікавленість і реальні об'єктивні можливості прийняти великі контингенти іноземних студентів. Та чимало й таких країн, які обрали тактику «малих кроків», упроваджуючи лише вигідні для національних потреб напрями інновацій у своїй вищій освіті.