Політична культура та участь громадян постсоціалістичних країн

Значення інтелігенції у трансформації було таким: саме інтелігенція витворила та підготувала політичну свідомість чехословацького населення до змін, впровадила в політичну культуру ідеал моралі та «життя в правді», сприяла розвиткові активістського типу політичної культури, який придушувався або, точніше, «викривлювався» комуністичним режимом. Адже, доцільність і усвідомлення поведінки суб'єктів політичної діяльності залежать від того, наскільки вони вписуються в загальний соціокультурний контекст, відображаючи через це міру засвоєння нагромадженого людиною досвіду, традицій та механізмів перейняття досвіду і їх реалізації. Політична діяльність, що ігнорує культурні підстави, – політиканство, яке спирається на авантюризм і безвідповідальність. Політична культура – досить складне структурне соціально-психологічне явище. По-перше, перебуваючи в складі могутніх імперій, лише зародки місцевого самоврядування та громадянського суспільства та велике значення творчої інтелігенції дозволили ЧР не розчинитися на політичній карті Європи. Чехи завжди пишалися своєю складною літературою та культурою, більшу частину ХХ століття вони визначали себе саме через культуру, засновану на високому моральному кодексі, який ввійшов у їхню свідомість через літературу, яка ще починаючи з ХІV століття була просто одержима поняттями про добро і зло та принципами належного морального життя[69]. Хоча багато дослідників стверджують, що ще до нацистських і комуністичних тоталітарних режимів, не все було так добре зі соціальним самоусвідомленням чехів. Корінні коментатори з початку століття, такі як Карел Чапек, Ян Паточка, Фердинанд Пероутка і Ф.Х. Салда, гірко скаржилися на різні недоліки у національному характері. Ці письменники були переважно стурбовані тим, що тривала історія підкорення малого чеського народу, починаючи з катастрофічної поразки чеських протестантів у битві на Білій горі у 1621 році, на початку Тридцятирічної війни, сприяла появі фатальних недоліків у чеському національному характері. На думку довоєнних чеських письменників, чехи мали підлеглий, рабський менталітет, не були у змозі постояти за свої права відкрито, шукали для досягнення своїх цілей не прямих шляхів (шлях обману). Егоїзм, а не почуттям громадянського обов'язку, превалював протягом довгого історичного періоду. Карел Чапек скаржився ще в 1920– х років, що чеське суспільство було не у змозі розвивати мистецтво мети, логічні суспільні дискусії і що він, як правило, будувався на безплідній, поверхневій емоційній аргументації. Після 1968 року Еразім Когак, що потім став професором філософії в Бостонському університеті, відзначив, що ці риси не слід розглядати як виключно чеські, адже вони є притаманними всім громадам, що живуть в умовах гноблення. Утім, можемо припустити, що ці недоліки в національному характері обернулися перевагами, якщо взяти до уваги безкровність революції 1989 року. Також, що якби чехи мали більш запальний характер, то швидше повторили б югославський сценарій, і під питанням були б не тільки основні реформи, але й саме стабільне існування держави. Також, по-друге, знаходячись під впливом Москви та встановленим комуністичним режимом, замість громадянського суспільства та самоврядності, виник своєрідний симулякр, що лише за зовнішніми формальними ознаками нагадував вищеозначені інститути демократичного суспільства, а насправді був лише ще одним засобом закріплення панівного режиму. Знаходимо цікавим порівняння місця інтелігенції та інтелектуалів відповідно до Центральної Європи та Великої Британії у журналіста Яна Цуліка. «Існує ще один аспект цього. Коли я приїхав до Великобританії … я швидко помітив, що британська інтелектуальна еліта не користується такою же надзвичайною повагою, як це має місце в Центральній Європі – насправді багато пересічних британців, здавалося, вважають вчених злегка ексцентричними. Незважаючи на це, ідеї британської еліти просочуються в суспільство дуже ефективно, цікавим, але непрямим чином»[70]. Існували досить чіткі рамки, в яких британські інтелектуали визначали порядок денний країни, визначали проблеми та намагалися їх вирішувати. »Британський сантехнік не може, можливо, свідомо нічого знати про сучасну британську філософію і, ймовірно, навіть не бачить зв'язку філософії з власним життя. Тим не менш було очевидно, що день у день, практично все життя сантехніка багато в чому керується думками філософа, хоча сам сантехнік може бути і не в курсі цього. Аналогічним непрямим способом, наприклад, теми з сучасного мистецтва дійшли через творчих новаторів з Великобританії до широкої громадськості за допомогою телевізійної реклами. Навпаки, в комуністичній Чехословаччині, величезна увага як і раніше приділяється інтелігенції навіть в 1980– х роках. Однак, це просто виродилося в ще однин порожній ритуал. Усі канали зв'язку між національною елітою і людина на вулиці було безжально знищено. Нацисти були першими зрозуміли, що інтелектуали становлять небезпеку для тоталітаризму, і, як Вацлав Черни писав у своїх спогадах, вони почали прямі, безжальні напади на дві найбільш «підривні» верстви чеського народу: інтелігенцію та армію. Нацистськиму режимому однак, не вистачило часу, щоб виконати поставлене завдання. Це було досягнуто пізніше комуністам»[71].

Досить показовими, на нашу думку, є слова В.Клауса: «…Я не згоден з тими, хто ставить у провину звичайним людям, що вони співпрацювали з тоталітарним режимом, не чинили опір і не виходили на демонстрації ... Реакція маси «звичайних людей» на несвободу полягала в пасивному опорі ... в індивідуальних заняттях, атомізації суспільства, пасивності в декораціях пропаганди, якої ніхто вже не вірив. Але саме вони своєю поведінкою створили передумови для 17 листопада 1989» [72]. Вони повністю суперечать активізмові дисидентів, на кшталт В.Гавела, які саме в пасивності вбачали трагедію Чехословаччини: «Поки що систематично активізуються і розвиваються гірші наші якості – егоїзм, лицемірство, байдужість, боягузтво, страх, відмова від боротьби, Прагнення самому уникнути шкоди незалежно від наслідків для інших ...»[73]. Цей ціннісний контраст демонструє й амбівалентність чеського буття, і ту зміну, яка відбулася протягом 90– х років із заміщенням колишніх дисидентів прагматиками. Як ми вже зазначали вище, тоді при комунізмі в інтелігенції був вибір – діяти відповідно до комуністичної пропаганди й відмовитися від усіх спроб оригінального, незалежного мислення або не підкорятися та під загрозою вихолощення та вимушеного мовчання кинути виклик тоталітарній владі. У будь-якому випадку лінії зв'язку між «головою» інтелектуальної нації і її «тілом», простими людьми, були заблоковані. Дотримуючись політичної теорії про те, що суб'єктом політичної культури можуть виступати індивід із його настановами, цінностями і перевагами, соціальні спільності, верстви, групи, нації, політичні партії, стани; ми можемо вивести ланцюжок від моральних настанов окремо взятих представників інтелігенції до цінностей груп та спільнот (дисиденти та андеграунд), та перенести це все на вищий рівень політичних партій, що утворилися (або відновилися) після 1989 року, та нації загалом, яка багато з цих моральних настанов запозичила для власної само ідентифікації. Звичайно ж, політична культура дає уявлення про те, як люди займаються розв'язанням політичних питань, чому беруть участь у політичній діяльності, чому реагують саме так, які є соціально-політичні якості людей, що беруть участь у політиці тощо.

Участь громадян в політиці є центральною ідеєю в дослідженнях присвячених як політичним системам, так і ліберальній демократії, вже понад пів століття. Політична участь – осьовий елемент всіх визначень демократії. Власне і демократизація в найширшому розумінні сприймається як зміна політичної культури суспільства. Тож не дивно, що зниження виборчої активності, алієнація та розчарування в політиці населення, розцінюється як основна хвороба сучасних демократичних систем.

Проблеми утвердження та консолідації демократії у постсоціалістичних суспільствах сприяли значній активізації наукового інтересу в середовищі вчених компаративістів щодо проблем політичної культури та орієнтацій (Г. Алмонд, Д. Даймонд, Р. Даль, Х. Лінц, А. Степан, Р. Гюнтер, В. Меркель та ін.). Основними компонентами громадянської політичної культури прийнято вважати: політичну зацікавленість, політичну компетентність, залучення до політичного життя, задоволеність роботою демократії, прихильність ліберальним цінностям. Перераховані показники широко використовуються в кроснаціональних дослідженнях політичних культур.

Науковці наголошують, що політичне зобов’язання є фундаментальним для інституціоналізації політичних установ (як початкового кроку демократизації), їх стійкості та довіри до них з боку населення. Але є воно не менш вагомим і для можливості артикуляції вимог самих громадян та переконання влади в тому, що помножені індивідуальні голоси є потужною силою уповноваження та контролю за діяльністю влади. А тому дослідники активно акцентують на тому, що для багатьох транзитивних демократій, зокрема в регіоні ЦСЄ, розвиток навиків участі, зацікавлення політикою пересічних громадян, формування учасницького підходу і відповідних політико-культурних орієнтацій, є не менш вагомою метою, аніж зростання рівня соціально-економічного добробуту чи реформи у сфері державного управління, оскільки це є неодмінною умовою консолідації демократичного режиму.

Активна участь у суспільних справах – головна особливість «громадянського суспільства», зокрема його ядра, так званого «політичного суспільства». І хоча не вся, як визнають дослідники, політична діяльність заслуговує на те, щоб її називали «доброчесною», чи такою, що сприяє загальному добробуту, дії, як наприклад, голосування, політичні дебати, або членство в політичних партіях та групах, заслуговують на те, щоб називатись «громадянськими», через їх суспільно корисну спрямованість, а не індивідуалістичний приватизм. Падіння рівня виборчої активності, а також зацікавлення та обговорення політики, розглядаються основними індикаторами колапсу громадянського суспільства, оскільки свідчать про зниження інтересу до проблеми «загального блага» та ідеалів демократичного суспільства в цілому.

На початку 1990-х рр. 20 ст., як зазначають науковці, можливість вплинути на політичний процес, була відносно новим явищем для більшості громадян країн ЦСЄ. Напередодні 1989 р. як правило протестні форми участі, спрямовані «проти держави» (страйки, маніфестації, пікетування), були доступні для вираження громадської думки, і навіть вони були значно обмежені під тягарем більшості режимів країн ЦСЄ. А тому багато науковців, що відстежували специфіку перетворень в посткомуністичному регіоні, боялися поширення апатії та відсутності зацікавленої та активної участі в політиці серед громадян екс-соціалістичних країн. Інші ж науковці, навпаки, остерігались, що паттерни політичної заангажованості поширені в умовах колишніх комуністичних держав, як-то, наприклад, протести чи вуличні демонстрації, зможуть дестабілізувати неусталені демократії. Згодом стало очевидно, що окремі із зазначених пересторог науковців дійсно справдились, оскільки ранні демократичні рухи швидко втратили свою вагому роль, а тому перспективи нових режимів стали менш оптимістичними, ніж очікувалось на початку розквіту славетних революцій в країнах ЦСЄ.

Фактологічний аналіз свідчить, що рівні політичної участі в постсоціалістичних країнах на сучасному етапі є доволі низькими, але істотно варіюються залежно від контексту кожної з країн ЦСЄ: високі показники одних форм участі, супроводжуються критично низькими показниками в інших формах активності. Наголосити потрібно і на тому, що сам характер участі громадян на всіх рівнях неодноразово змінювався на протязі останніх 20 років в регіоні ЦСЄ.

Крім того, науковці констатують, що рівні політичної участі у постсоціалістичних країнах в середині 1990-х років, були нижчими за ті, що необхідні для утвердження та консолідації демократії. Такий дефіцит політичного активізму у регіоні ЦСЄ після 1989 р. істотно контрастує із масовими рухами в окремих країнах регіону до 1989 р. та широкою участю громадян у комуністичних партіях та належних їй організаціях. Зниження активності громадян відбувалося у всіх без винятку центральноєвропейських державах. Найбільший спад наприкінці 1990-х рр. був зафіксований у Чехії та Болгарії, найменший у Румунії та Польщі. Упродовж 1990-2000-х рр. у всіх країнах ЦСЄ знижувався рівень участі навіть у парламентських виборах – явка виборців країн регіону була значно нижчою за відповідні показники країн Західної Європи і навіть Латинської Америки у період «третьої хвилі» демократизації.

Сьогодні активно експонується думка про те, що основні індикативні фактори низького політичного зобов’язання та участі є частиною комуністичного минулого: незадовільні рівні соціального капіталу, антидемократичні норми, що нав’язувались в умовах колишніх екс-соціалістичних країн та патерналістські орієнтації мас деструктивно вплинули на розгортання громадського активізму після 1989 року. З іншого боку, попри формальний характер політичної заангажованості населення в епоху соціалізму, можна говорити про формуваня певного партиципаторного елементу культурних орієнтацій жителів регіону ЦСЄ та навиків конвенційної політичної участі.

Таким чином, сучасний дискрептивний аналіз якості та рівня участі в країнах ЦСЄ в умовах неусталених режимів демонструє, що вона перебуває під впливом комбінації факторів національного та регіонального масштабів, інституційного, політико-культурного та історичного характеру. Вагомими пояснювальними детермінантами специфіки політичної культури виступають особливості постсоціалістичного, соціалістичного та досоціалістичного розвитку кожної з країн ЦСЄ.