Коротка історія переписів населення у світі

Облік населення з найдавніших часів існував як частина господарської статистики й удосконалювався разом з нею. Різні форми статистичного обліку земель і господарств, ремесел і торгівлі, а разом з ними й населення існували в Стародавньому Китаї, Японії, Єгипті, Месопотамії, Іудеї, в містах Стародавньої Греції і в Римі. Облік населення проводився там з фінансовими і військовими цілями, щоб знати можливу кількість платників податків та воїнів. Відповідно до цих цілей, переписи найчастіше були не загальними і охоплювали зазвичай наявне чоловіче населення. Іноді робилися спроби повнішого обліку складу населення. Так, у Стародавньому Римі за царя Сервія Туллії (1 ст. до н. е.) стягувалися пожертвування храмам з кожної людини по одній монеті різної вартості залежно від статі й віку. Підрахунок монет давав загальну чисельність населення з розподілом за статтю і віковими групами. Пізніше (з 510 до 30 рр. до н.е.) переписи (цензи) проводилися вже регулярно. Голови сімей під клятвою повідомляли спеціальним посадовцям – цензорам – відомості про себе, свою сім'ю і своє майно. Пізніше цензи проводилися у вигляді поземельних описів, або кадастрів, у яких враховувалося й населення. Результати цензів заносилися в писарські книги, які велися постійно. На їх основі визначалися розміри податків, а самі записи в книгах або виписки з них служили документами на право володіння землею або майном.

У середині сторіччя негосподарські переписи і писарські книги набули значного поширення в державах Західної Європи (а з XV ст. і в Росії). Разом з описом земель і майна в них були відомості і про населення. Ці відомості були мізерними, в них, як правило, вказувалася тільки кількість господарств (або сімей). Установити ж чисельність населення, а тим більше його структуру, можна було лише з використанням великої кількості ресурсів, а саме шляхом непрямих розрахунків, визначаючи за різними джерелами середній розмір господарства (сім'ї) і потім помножуючи цей середній розмір на кількість господарств (сімей).

Лише до середини XVIII ст. разом з розвитком капіталізму і розвитком ринкових відносин розширюється потреба в інформації про чисельність і структуру населення. Облік населення поступово стає загальним та набуває самостійного значення, не пов'язуючись безпосередньо з якими-небудь конкретними адміністративними цілями.

З 1749 р. починають регулярно проводити облік населення у Швеції, де створюється спеціальна “табельна” комісія, яка періодично перевіряла і виправляла поточні списки населення. Але це ще не були переписи населення у їх сучасному розумінні. Історія регулярних загальних переписів населення починається з перепису 1790 р. у США і з переписів населення, проведених у 1801 р. одночасно в Англії, Шотландії, Франції, Данії і Норвегії. Проте вони залишалися ще довгий час вельми недосконалими: вони налічували всього 24 питання в програмах, проводилися протягом тривалого терміну, не приурочувалися до точного моменту часу, без чітко визначених правил.

Лише до середини XIX ст. складаються уявлення про наукові основи проведення загальних переписів населення. Цьому неабиякою мірою сприяло створення в багатьох європейських країнах спеціальних статистичних органів, окремих від адміністративних, і розвиток статистичної науки.

Першим дійсно науковим був бельгійський перепис населення, проведений у 1846 р. під керівництвом найвідомішого вченого-статистика Адольфа Кетле (1797 – 1874 рр.). Його особливість полягала в тому, що він був одноденним і враховував наявне населення, тобто те, що фактично проживало в тому місці, де робився перепис, а не юридичне, а саме те, яке враховувалося за документами і колишніми переписами. Нововведенням також було й проведення цього перепису спеціально підготовленими реєстраторами, а не адміністративними урядовцями, як це було раніше.

Досвід першого бельгійського перепису 1846 р., як і структура його статистичних органів, був використаний іншими європейськими країнами. Велике значення для розвитку методології переписів мали міжнародні статистичні конгреси, один із яких відбувся в Петербурзі в 1872 р. за ініціативою і під головуванням відомого російського статистика, географа і мандрівника Петра Петровича Семенова-Тянь-Шанського (1827 – 1914). На цих конгресах були вироблені основні принципи проведення переписів населення, які в основному продовжують застосовуватися і сьогодні. Зокрема, Петербурзький конгрес рекомендував усім країнам проводити загальні переписи населення регулярно, не менш ніж через 10 років, у роки, що закінчуються на 0, або близькі до них, враховувати фактичне, а не юридичне (приписне) населення і відносити всі зібрані під час перепису відомості до одного точного моменту (години) часу. До цих рекомендацій прислухались усі країни і, як наслідок, кількість науково організованих переписів населення стала швидко збільшуватися. З 1870 до 1879 рр. у світі було проведено 48 переписів населення, у 1880-х рр. – уже 54, у 1890-х рр. – 57, а в першому десятилітті XX ст. – 74. Якщо до 1870 р. переписами було охоплено тільки 21 % світового населення, то на початок XX ст. –уже 64 %.

Особливо значного розвитку перепис населення набув після Другої світової війни у зв'язку з розпадом колоніальної системи і становленням держав Азії, Африки і Латинської Америки, що звільнилися від рабської залежності. З 1945 до 1954 р. було проведено 151 перепис, у 1955 – 1964 рр. – 168, у 1965 – 1974 рр. – 179, у 1975 – 1984 рр. – 191, у 1985 – 1994 рр. – 162. До кінця XX ст. у світі не залишилося країни, де б перепис населення не проводився жодного разу. Щоправда є країни, де перепис населення не проводився давно, більше 10 років (Гана, Ліберія, Мавританія, Нігер, Сенегал, Сомалі, Сьєрра-Леоне, Танзанія, Еритрея, Гаїті, Гондурас, Коста-Рика, Куба, Перу, Суринам, Афганістан, Ірак).