Формування системних уявлень.

Слово «система», як відомо, грецького походження і має багато значень: комбінація, організм, устрій, організація, союз, лад, орган, що керує.

Метафоризація слова «система» була почата ще Демокритом. У своїх міркуваннях він відзначав, що мова складається з імен, імена – зі слів (комплексів), комплекси – з букв або неподільних частин (елементів).

Демокрит поклав початок матеріалістичному атомізму (розподіл цілого на частині - атоми), визначивши фундаментальні категорії природознавства – ціле, елемент й зв'язок між ними. Із цього моменту став формуватися системний погляд на всі предмети, що оточують людину в природі.

В античній філософії термін «система» зв'язували з упорядкованістю й цілісністю об'єктів природи. У творах Платона й Аристотеля приділялася увага особливостям системи знання й системі елементів світобудови.

В епоху Відродження поняття буття як космосу змінилося на концепцію системи миру – устрою зі своєю організацією, ієрархією й закономірностями. У цей час зародилися наукові дисципліни, що апелюють до цілісності світобудови.

Гіпотеза системної організації знання, була ґрунтовно розроблена в німецькій класичній філософії. І. Канту належить пріоритет чіткого усвідомлення системності науково-теоретичного знання й виявлення конкретних процедур і засобів створення системного знання.

М. Гегель запропонував історичне трактування становлення системи за принципом руху від абстрактного до конкретного.

Теорія систем розвивалася як одна з галузей філософії, усередині якої не вщухали принципові спори. Прихильники атомізму вважали, що частини існують без цілого. Прихильники холізму, навпаки, стверджували, що ціле існує без частин. Емерджентисти обґрунтовували, що частини існують до цілого, а структуралісти стояли на позиції, що ціле й частини взаємозалежні.

Сучасні дослідники продовжують розбудовувати ідеї своїх попередників.

Принцип системності в економіці формулював і А. Сміт зробивши висновок, що ефект дії людей, організованих у групу, більший, ніж сума одиночних результатів.

Системність полягає в прагненні досліджувати об'єкт із різних сторін і у взаємозв'язку із зовнішнім середовищем.

Системність визначають наступні принципи:

• розвитку (змінюваності системи в міру нагромадження інформації, одержуваної із зовнішнього середовища);

• цільової спрямованості (результуючий цільовий вектор системи не завжди є сукупністю оптимальних цілей його підсистем);

• функціональності (структура системи іде за її функціями, відповідає їм);

• децентралізації (як комбінація централізації й децентралізації);

• ієрархії (супідрядність і ранжирування систем);

• невизначеності (імовірнісного настання подій);

• організованості (ступеня виконання рішень).

Різні напрямки дослідження системності дозволили зробити висновок про те, що це властивість природи й властивість діяльності людину (рис. 3.1).

У теперішній час відбувається стрімкий прогрес знань, що привів до відкриття й нагромадження безлічі нових фактів, відомостей з різних областей життя, і тим самим поставив людство перед необхідністю їх систематизації, відшукання загального в частці. Однозначного поняття системи не існує. У найбільш загальному виді під системою розуміється сукупність взаємозалежних елементів, що утворюють певну цілісність, деяку єдність. Система - це цілісність, що складається з елементів або підсистем, що перебувають між собою у взаємозв'язку й взаємозалежності.

Вивчення об'єктів і явищ як систем викликало формування нового підходу в науці - системного підходу.

Рис. 3.1. - Системність як загальна властивість матерії.

Системний підхід як загальнометодичний принцип використовується в різних галузях науки й діяльності людини. Гносеологічною основою є загальна теорія систем, початок якій поклав австралійський біолог Л. Берталанфі. На початку 20-х років молодий біолог Людвіг фон Берталанфі почав вивчати організми як певні системи, узагальнивши свій погляд у книзі "Сучасна теорія розвитку" (1929 р.). У цій книзі він розробив системний підхід до вивчення біологічних організмів. У книзі "Роботи, люди й свідомість" (1967 р.) він переніс загальну теорію систем на аналіз процесів і явищ громадського життя. В 1969 році випустив книгу "Загальна теорія систем". Берталанфі перетворює свою теорію систем у загальнодисциплінарну науку. Призначення цієї науки він бачив у пошуку структурної подібності законів, установлених у різних дисциплінах, виходячи з яких можна вивести загальносистемні закономірності.

Системний підхід у цей час є одним із широко застосовуваних. Уперше він був застосований у точних науках і техніці, а з кінця 50-х років став використовуватися й у практиці менеджменту. Він пов'язаний із застосуванням загальної теорії систем для рішення управлінських завдань. Ця теорія дала можливість інтегрувати внески всіх шкіл теорії й практики управління.

В 60-80 р. ХХ століття однією з найбільш відомих концепцій була концепція організаційного поводження, центром якої став інститут Карнегі. Поводження людей є результатом взаємодії організації й людини. Завдання менеджменту - це координація всіх елементів організації, у яку входить і сама людина.

Системний підхід можна вважати універсальною методологією менеджменту, суть якої - формування способу мислення, що розглядає в єдності всі явища зовнішнього й внутрішнього середовища. Він припускає уявне охоплення всіх явищ як єдиного цілого, їх об'єктивну оцінку, забезпечення розвитку всієї системи з обліком внутрішніх факторів (ціль, структура організації, персонал, техніка, технологія), передбачення позитивних і негативних наслідків прийнятих управлінських рішень.

На системній основі синтезуються нові знання й теорії, які будуть розроблятися й з'являтися в майбутньому.