Продукт виробництва та його форми.

Тема 2

ВИРОБНИЦТВО МАТЕРІАЛЬНИХ БЛАГ І ПОСЛУГ

План

1. Матеріальне виробництво – основа життя людського суспільства.

2. Виробничі можливості суспільства.

3. Продукт виробництва та його форми.

1. Матеріальне виробництво – основа життя людського суспільства.

Виробництво є основою життя суспільства та запорукою його розвитку. Саме завдяки процесу виробництва людство отримує такі найнеобхідніші блага, як їжа, житло, одяг, а також задовольняє свої різноманітні потреби щодо підвищення рівня матеріального та соціально-духовного споживання.

Виробництво – це процес людської діяльності спрямований на створення благ матеріального та духовного характеру з метою задоволення певних потреб.

Суспільне виробництво об‘єднує в собі матеріальне і нематеріальне виробництво. До матеріального виробництва відносяться ті галузі, що виробляють матеріальні блага чи надають матеріальні послуги (промисловість, с/г, будівництво, транспорт, зв‘язок, комунальне господарство, торгівля та ін.). До нематеріального виробництва належать галузі, де створюються духовні та моральні блага, а також надаються послуги нематеріального характеру (охорона здоров‘я, наука, освіта, культура та ін.).

Існують різні підходи до класифікації факторів виробництва, серед них класичний (або марксистський) та прагматичний (або ринковий). В рамках першого підходу всі фактори виробництва поділяють на дві складові: 1) робоча сила (здатність людини до праці); 2) засоби виробництва, які складаються з засобів праці і предметів праці. В свою чергу засоби праці – це річ або комплекс речей, за допомогою яких людина діє на предмети праці (машини, устаткування, інструменти, обладнання тощо). Предметами праці є те, на що спрямована праця людини, вони складають матеріальну основу майбутнього продукту (сировина, матеріали та ін.). При цьому розрізняють первинні предмети праці, що надані безпосередньо природою і вторинні, що видозмінені працею людини.

Згідно прагматичного (ринкового) підходу виділяють такі фактори виробництва як земля, праця, капітал, підприємницькі здібності.

Земля як фактор виробництва – це дари природи, енергетичні ресурси, корисні копалини, родючі ґрунти, водні ресурси, ліси тощо. Праця являє собою цілеспрямовану фізичну або розумову діяльність людини, направлену на створення тих чи інших благ. Під капіталом розуміють створені людиною ресурси (машини, устаткування, матеріали та ін.), що використовують для виробництва товарів і послуг. В ринковій економіці особливої ваги набув фактор підприємницьких здібностей. Вони являють собою особливий вид людського капіталу, що передбачає ініціативність, новаторство, здатність прийняття рішень та уміння ризикувати.

2. Виробничі можливості суспільства.

Сукупність виробничих ресурсів, тобто факторів виробництва, з урахуванням їх обсягу, структури, технічного рівня та якості, являють собою виробничий потенціал суспільства. Він показує максимально можливий обсяг виробництва, що забезпечується за умов повної зайнятості ресурсів.

Проте, по-перше, виробництво не завжди відбувається за умов повної зайнятості ресурсів, а по-друге, виробничі ресурси є обмеженими (тобто рідкісними), їх завжди менше, ніж людство потребує. В результаті рідкісності виробничих ресурсів обсяг виробництва також є обмеженим, отже, суспільство не спроможне виробляти бажаний обсяг товарів і послуг. Це означає, що в кожний момент часу існує межа виробничих можливостей, яка показує максимальну кількість товарів і послуг, що можуть одночасно вироблятися за даних ресурсів, якщо припустити, що всі ресурси повністю використовуються. Саме тому в умовах обмеженості ресурсів перед суспільством і окремими виробниками завжди виникає проблема вибору альтернативних варіантів використання ресурсів з метою найбільш ефективного виробництва благ.

Припустимо ситуацію, коли економіка виробляє лише два види продукції: автомобілі та верстати. Якщо всі ресурси суспільства використати на виробництво автомобілів, то можна отримати їх максимальну кількість, але не виробити жодного верстату, і навпаки. Проте, суспільству потрібні і автомобілі і верстати. Це означає, що необхідно зменшити виробництво і автомобілів і верстатів нижче максимального обсягу, ці виробництва є альтернативними:

Таблиця 1

Альтернативні можливості виробництва

Графічне зображення альтернативних варіантів дозволить побудувати криву виробничих можливостей.

Рис. 1. Крива виробничих можливостей

Крива виробничих можливостей відображає різні комбінації двох видів продукції, що виготовляються одночасно за умови повної зайнятості ресурсів. Кожна точка на кривій виробничих можливостей показує максимальний обсяг виробництва обох продуктів. Будь-яка точка, що лежить ліворуч від кривої, означає, що наявні виробничі ресурси використовуються не повністю, що є небажаним для суспільства. Будь-яка точка, що лежить праворуч від кривої, свідчить, що дана комбінація виробництва двох товарів за наявного рівня ресурсів неможлива.

Кількість одиниць інших товарів, від якої слід відмовитись для виробництва даного товару називається альтернативними витратами цього товару. У нашому прикладі одна одиниця автомобілів, від якої треба відмовитись щоб одержати 5 одиниць верстатів, є їх альтернативними витратами.

Рухаючись по кривій виробничих можливостей згори вниз і міняючи, таким чином, структуру виробництва на користь автомобілів, нам доведеться все більше залучати менш ефективних та менш придатних ресурсів для їх виготовлення. Це складає основу закону зростання альтернативних витрат, який полягає у тому, що кожна додаткова одиниця випуску одного товару вимагає все більшого скорочення виробництва одиниць іншого товару.

Продукт виробництва та його форми.

Результатом виробництва у матеріальній сфері є сукупний суспільний продукт. Розрізняють необхідний та додатковий продукт. Необхідний продукт – це частина суспільного продукту, необхідна для відтворення робочої сили нормальної якості, тобто для підтримки її працездатності (на задоволення потреб в їжі, одязі, житлі, послугах, освіті, охороні здоров‘я, культурних потреб тощо), включаючи підготовку нового покоління працівників, які прийдуть на зміну тим, що пішли на пенсію. Мінімальна величина необхідного продукту визначається мінімумом життєвих засобів, необхідних працівникові для відтворення його робочої сили. У багатьох країнах світу встановлюється державою у формі мінімального прожиткового мінімуму на одну особу.

Необхідний продукт є категорією безпосередньо виробництва, оскільки в інших сферах суспільного відтворення набуває інших форм. Так, наприклад, в сфері обміну від набуває форми вартості товару, робочої сили, у сфері розподілу – заробітної плати, у сфері споживання – споживання працівником та членами його сім‘ї певної сукупності благ.

Додатковий продукт – це частина суспільного продукту, що створена працівниками різних сфер суспільного виробництва понад необхідний продукт. Додатковий продукт виникає через появу нових знарядь праці, на основі поділу праці. Його поява звільнила частину людей від створення засобів фізичного існування і дала їм змогу займатися мистецтвом, наукою, державними справами, сформувала необхідні умови для розвитку людської цивілізації. Водночас поява додаткового продукту створила умови для виникнення і посилення майнової нерівності в суспільстві. Як і необхідний продукт, додатковий набуває різних форм в залежності від сфери суспільного відтворення: у сфері обміну – набуває форми додаткової вартості, у сфері розподілу – форми прибутку, у сфері споживання

Тема 3

ЕКОНОМІЧНІ ПОТРЕБИ ТА ІНТЕРЕСИ

План

1. Економічні потреби, їх сутність та структура.

2. Безмежність потреб. Закон зростання потреб.

3. Економічні інтереси та їх структура. Економічні суперечності.

1. Економічні потреби, їх сутність та структура.

Економічні потреби – це рушійна сила, що спонукає людину до економічної діяльності з метою задоволення власних бажань у користуванні різноманітними товарами і послугами.

Економічні потреби відображають необхідність людей у життєвих благах. Економічні потреби тісно пов‘язані з усіма сферами суспільного відтворення, оскільки спожитий продукт або послуга породжує нові потреби, необхідність їх задоволення спонукає до виробництва благ, які, пройшовши через сфери обміну і розподілу, задовольняють економічні потреби людей в процесі споживання.

Існують різні класифікації потреб за різними ознаками. Так, наприклад, за суб‘єктами потреби поділяють на три групи: 1) індивідуальні, колективні, суспільні; 2) потреби домогосподарств, підприємств, держави; 3) потреби суспільно-економічних класів і соціальних груп.

За об‘єктами потреби поділяються на: 1) потреби, породжені існуванням людини як біологічної істоти; 2) матеріальні; 3) духовні.

За ступенем реалізації потреби класифікують як абсолютні, дійсні, платоспроможні та перспективні. Абсолютні потреби – це потреби, задоволення яких відбувається за умов максимально можливого обсягу виробництва та повної зайнятості економічних ресурсів. Дійсні потреби – це ті потреби, що можуть бути задоволені за реально існуючих розмірів виробництва і за умов недовантаження виробничих потужностей. Платоспроможними є ті потреби, котрі людина може задовольнити відповідно до власних доходів і рівня цін. Перспективні потреби – це такі, що породжені сучасним рівнем розвитку економіки, і виробництво яких лише починає освоюватися.

Відомою також є класифікація потреб запропонована Маслоу, в якій автор розташовує їх за принципом вагомості і подає у формі піраміди. Основу піраміди потреб складають фізіологічні потреби (голод, спрага, одяг, житло), що є потребами першого рівня. Другий шабель посідають потреби в безпеці і захисті (гарантія зайнятості, надійність заощаджень, забезпечення старості, захист у разі непрацездатності, кваліфіковане медичне обслуговування). Третій щабель посідають соціальні потреби (потреба спілкування, перебування у колективі, відчуття духовної близькості та розуміння). На четвертій позиції потреби у повазі (статус, самоповага, визнання в суспільстві). Завершують піраміду Маслоу потреби у самовираженні (саморозвиток, самореалізація, бажання досягнути більшого тощо). З ієрархії потреб Маслоу видно, що потреби, які складають основу піраміди, мають найбільш розповсюджений характер, а потреби кожного наступного рівня притаманні все меншому колу особистостей.

2. Безмежність потреб. Закон зростання потреб.

Основною метою економічної теорії як науки є вирішення проблеми задоволення постійно зростаючих (безмежних) потреб суспільства за умови обмеженості ресурсів. Безмежність потреб і обмеженість ресурсів породжують дію двох законів суспільного розвитку – закону зростання потреб і закону розвитку факторів виробництва. Суть останнього полягає у підвищенні ефективності виробничих ресурсів з послідовним нарощенням обсягу відтворюваних ресурсів та їх якісних показників (продуктивності, корисності тощо).

Закон зростання потреб – це закон, що виражає суттєві взаємозв‘язки між рівнем розвитку суспільного господарства, з одного боку, і зростанням потреб людства – з другого. Цей закон діє у кожному суспільстві, оскільки в міру розвитку суспільного виробництва, а разом з ним і людини (як особистості та продуктивної сили) відбувається поступове зростання її потреб. Схематично закон зростання потреб виглядає наступним чином:

…П' → В' → П''→ В''…

Це означає, що збільшені потреби П' (П'=П+∆П) стимулюють зростання виробництва, підвищення якого веде до зростання потреб П'', а це, в свою чергу, є причиною подальшого зростання виробництва В''. Такий процес є безперервним, оскільки потреби людини є безмежними.

Закон зростання потреб проявляється у двох формах: у зростанні особистих потреб і в зростанні виробничих потреб. Особисті потреби – це потреби в предметах і послугах особистого споживання. Виробничі потреби є загальними потребами членів суспільства в засобах виробництва, використання яких призведе до розширення виробництва матеріальних благ і послуг, а відтак і до задоволення зростаючих особистих потреб.

3. Економічні інтереси та їх структура. Економічні суперечності.

Економічні інтереси – це усвідомлені економічні потреби людей, соціальних верств, груп та класів, що знаходять своє відображення у формі поставлених цілей, конкретних завдань та дій щодо їх досягнення. Поняття «економічний інтерес» є похідним від категорії «потреба» і виступає як форма прояву економічних відносин людей.

Розрізняють класові економічні інтереси, особисті, економічні інтереси трудових колективів та держави.

Існування класових інтересів обумовлене відповідною структурою суспільства, де кожному окремому його прошарку притаманне власне коло економічних інтересів. Так, інтереси підприємця-власника відрізняються від інтересів найманого робітника. Перший зацікавлений у розширенні власного виробництва, нагромадженні капіталу; другий – у пошуках роботи, у можливостях підвищення кваліфікації тощо.

Індивідуальні інтереси виявляють відносини між окремою людиною і суспільством в цілому. Вони залежать від самого соціального суб‘єкта, його свідомості, соціальної активності, місця в суспільстві тощо. Проте важко провести межу між класовими і індивідуальними інтересами, оскільки досить часто людина виступає не тільки як представник певного класу, а і як індивід з власним баченням економічних питань.

Інтереси трудових колективів фіксуються при укладанні трудових договорів і реалізуються у процесі спільної праці, участі в розподілі прибутку, підтриманні соціального партнерства тощо.

Державні інтереси можна також назвати загальнонародними, вони полягають у створенні засобів економічної політики, розподілі національного доходу, регулюванні суспільного виробництва, проведенні політики соціального захисту населення тощо.

За умови перетину різних інтересів виникає їх конфлікт або суперечність. Саме суперечність науковці вважають важливим джерелом прогресу людської цивілізації, в тому числі й економічного. Суперечності, що властиві економічним інтересам, мають як суб‘єктивну, так і об‘єктивну основи. Перша обумовлена індивідуальним (суб‘єктивним) підходом людей до інтересів, а друга породжена відмінностями становища фізичних та юридичних осіб в процесі реалізації економічних інтересів. Проте в суспільстві кожен індивідуальний інтерес органічно пов‘язаний з колективним і суспільним інтересом. Цим створюється основа для співробітництва людей в узгодженні економічних інтересів та своєчасного розв‘язання економічних суперечностей.

Тема 4

ЕКОНОМІЧНА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА

План

1. Сутність і основні структурні елементи економічної системи.

2. Типи економічних систем та критерії їх класифікації.

3. Продуктивні сили як матеріальна основа економічної системи.

4. Головна продуктивна та соціальна сила.

1. Сутність і основні структурні елементи економічної системи.

Економічна система – являє сукупність закономірно пов‘язаних між собою явищ і процесів економічного життя. Вона характеризується багатогранністю, усі її елементи перебувають в органічному взаємозв‘язку один з одним і не існують поза її межами. Всі складові економічної системи вдосконалюються і видозмінюються відповідно до рівня економічного розвитку суспільства, а також функціонування економічної системи допускає появу нових складових елементів, необхідних вимогам сучасності.

Економічна система включає такі елементи: 1) провідний тип власності на ресурси; 2) основні групи суб‘єктів суспільного виробництва і відносини між ними; 3) економічна форма результатів виробництва; 4) принципи організації виробництва, розподілу, обміну і споживання; 5) загальні економічні закони.

Цілісність, рівень організованості та ефективність сучасних розвинених економічних систем, залежать від того, на скільки сильна їх гуманістична, демократична та екологічна спрямованість. Гуманістична спрямованість означає підпорядкованість розвитку економічних систем найвищим моральним, культурним, гуманістичним цінностям людей, розвитку їхніх творчих, організаційних, розумових і фізичних здібностей. Демократична спрямованість найбільше залежить від двох основних чинників: від ступеня демократизації економічних відносин (насамперед відносин економічної власності), а також від ступеня участі працівників в управлінні виробництвом і власністю, їхнього впливу на господарський механізм. Екологічна спрямованість економічної системи передбачає формування такої еколого-економічної сукупності, яка б зберігала природу, сприяла задоволенню зростаючих екологічних потреб суспільства, допомагала впровадженню у виробництво техніки і технології, яка б оберігала навколишнє середовище тощо.

2. Типи економічних систем та критерії їх класифікації.

Існують різні критерії класифікації економічних систем. Відповідно до критерію функціонального призначення виділяють такі види економічних систем:

1) виробничі економічні системи, що являють собою сукупність певних механізмів, способів і методів трансформації економічних ресурсів в економічні блага;

2) ринкові економічні системи, що являють собою сукупність механізмів та інститутів, за допомогою яких здійснюється обіг ресурсів, продуктів, капіталів, грошей у суспільній економіці;

3) цінові економічні системи, що є основним вимірювальним економічним інструментом і відображають механізми ціноутворення;

4) грошові економічні системи – сукупність інституцій, що забезпечують формування, рух і використання грошей і грошових потоків;

5) фінансові економічні системи – сукупність механізмів та установ по формуванню, руху і використанню грошових фондів суб‘єктів економіки: держави, корпорацій, домогосподарств;

6) фіскальні економічні системи – являють собою сукупність механізмів стягування державою податків у населення, приватного бізнесу, а також іноземних агентів національної економіки.

За критерієм пануючої форми власності розрізняють: 1) капіталістичні (ринкові) економічні системи, де пануючою є приватна власність на фактори виробництва, в свою чергу ці системи поділяються на конкурентні та монополістичні; 2) комуністичні (адміністративні) економічні системи, для яких притаманні державна власність та адміністративне регулювання економічних процесів; 3) змішані економічні системи, в яких відбувається поєднання приватної і державної власності з одночасним застосуванням елементів ринкового і адміністративного регулювання.

Згідно цивілізаційного підходу розрізняють аграрну (традиційну) економічну систему, де провідну роль відігравало с/г, індустріальну, в якій чільне місце посідала промисловість, та постіндустріальну, основу якої складає нематеріальне виробництво, інформація та знання.

3. Продуктивні сили як матеріальна основа економічної системи.

Продуктивні сили – є основою економічної системи і являють собою сукупність факторів виробництва, яка забезпечує перетворення речовин природи відповідно до потреб людей, створює матеріальні та духовні блага і визначає зростання продуктивності суспільної праці. Рівень розвитку продуктивних сил характеризує ступінь оволодіння силами і явищами природи, стан суспільного виробництва та потенціал промислово-технічних досягнень. Структура продуктивних сил не обмежується виключно робочою силою і засобами виробництва, важливе місце серед її елементів належить формам і методам організації виробництва, науці, інформації тощо.

Основною умовою розвитку продуктивних сил є суспільний поділ праці. Він являє собою процес відокремлення різних видів виробничої діяльності, в наслідок якого окремі групи робітників закріплюються на тривалий період за певними видами виробничої діяльності.

Розрізняють загальний, частковий та одиничний поділ праці. Загальний – це поділ праці між матеріальним і нематеріальним виробництвом, між містом і селом, поділ на такі великі галузі як промисловість, транспорт тощо. Частковий – це поділ праці між окремими галузями і виробництвами (наприклад, поділ промисловості на важку, легку, харчову тощо). Одиничний – це поділ праці, що міститься в рамках окремого підприємства між цехами, структурними підрозділами та ін.

Поділ паці, що існує між окремими регіонами всередині країни, називається територіальним. Поділ праці між різними країнами називається міжнародним.

Наслідком поділу праці є спеціалізація, концентрація і комбінування виробництва. Спеціалізація виробництва– являє собою зосередження виробництва окремих видів продукції чи її частин в окремих самостійних галузях і на спеціальних підприємствах. Вона характеризується однорідністю технологічного процесу та продукції, спеціальним обладнанням і кадрами. Спеціалізація сприяє збільшенню виробництва продукції в одиницю часу і підвищує її якість. Концентрація виробництва – це зосередження вузько спеціалізованих підприємств, де створюються умови для підвищення ефективності виробництва. Комбінування виробництва – це функціонування на одному підприємстві різних виробництв, продукція яких є сировиною, напівфабрикатами, допоміжними матеріалами інших виробництв.

4. Головна продуктивна та соціальна сила.

Головною продуктивною та соціальною силою є людина. Без людини виробництво неможливе. Це зумовлено тим, що саме людина оживляє речові фактори виробництва, які без її праці не перетворяться на благо, людина є творцем усіх відтворювальних елементів продуктивних сил, а також потреби та інтереси людини спонукають її до організації виробництва благ і, таким чином, є основною рушійною силою соціально-економічного прогресу суспільства. В людині слід виділити дві сторони, що відображають відповідно її приналежність до продуктивних сил і відносин економічної власності. Такими сторонами є людина-працівник і людини-власник.

Людина-працівник займається свідомою, доцільною діяльністю, у процесі якої вона видозмінює зовнішню природу, поєднує і раціонально використовує об‘єктивні фактори виробництва, розвиває свої розумові і фізичні здібності, створює нові засоби виробництва, поліпшує їх техніко-економічні характеристики, послідовно вдосконалює організацію праці і виробництва тощо.

Основними рисами людини-власника у більшості розвинених країн світу є: 1) всебічно розвинена власність на свою робочу силу та можливість її реалізації у привласненні такої величини з/п, яка відповідає вартості робочої сили і враховує значною мірою результати праці; 2) часткова власність більшості найманих працівників на засоби виробництва у формі акцій, що дає можливість привласнювати частину прибутків у формі дивідендів; 3) зростаюча участь в управлінні власністю на підприємстві; 4) власність частини висококваліфікованих працівників на інформацію.

Ефективність, плідність праці людини як фактора виробництва, тобто як основної продуктивної сили суспільства, характеризує показник продуктивності праці. Продуктивність праці – це кількість продукції, виробленої одним зайнятим за певний період часу (годину, зміну, рік). Тобто це реальний виробіток одного зайнятого, що визначається як відношення кількості виробленої продукції до годин праці.

Тема 5

ТОВАРНА ФОРМА ОРГАНІЗАЦІЇ СУСПІЛЬНОГО ВИРОБНИЦТВА. ТОВАР І ГРОШІ

План

1. Форми економічного життя людей: натуральне і товарне виробництво.

2. Проста і розвинена форми товарного виробництва. Товар та його властивості.

3. Виникнення, еволюція та типи грошей.

4. Функції грошей і грошові агрегати.

5. Закон грошового обігу та інфляція.

1. Форми економічного життя людей: натуральне і товарне виробництво.

Розвиток людства свідчить, що суспільне виробництво здійснюється в певних економічних формах, які зберігаються протягом тривалих історичних етапів. До загальноекономічних форм відносять натуральне і товарне виробництво.

Натуральне виробництво – історично перша форма існування суспільства, в якій виробництво скеровано безпосередньо на задоволення власних потреб виробника. Основними рисами натурального господарства є : 1) замкнутість (в такій системі кожна господарська одиниця здійснює всі види робіт, починаючи від добування сировини і завершуючи кінцевою підготовкою продукту до споживання); 2) консервативність (типовими є традиційність виробництва і продукції, які відтворювалися без істотних змін на протязі століть і виступали як обов‘язкові, звичаєві господарські норми); 3) слабо виражений поділ праці.

На певному етапі розвитку продуктивних сил виникає нова форма господарства – товарне виробництво. Воно являє собою таку форму організації суспільного виробництва, при якій виробничі відносини між людьми проявляються через ринок, через купівлю-продаж продуктів праці, в результаті чого продукт праці перетворюється на товар. Основними рисами товарного виробництва є : 1) суспільний поділ праці, в результаті якого створюється необхідність обмінювати продукти виготовлені різними виробниками; 2) виникнення приватної власності і перш за все на засоби виробництва; 3) стихійний характер товарного господарства; 4) наявність ринку тобто особливої сфери, в якій відбувається обмін товарів, зіткнення та узгодження інтересів виробників і споживачів товарів. Отже, товарне виробництво – це таке виробництво, де предмети виготовляються не лише для задоволення потреб виробників, а й з метою продажу. Товарне виробництво стає домінуючим в період виникнення капіталізму.

2. Проста і розвинена форми товарного виробництва. Товар та його властивості.

Є дві форми товарного виробництва: проста і розвинена. Просте товарне виробництвохарактеризується поєднанням безпосередніх виробників із засобами виробництва, при розвиненому – виробники не є власниками засобів виробництва. Просте товарне виробництво базується на власній праці, а розвинене – на експлуатації чужої праці. Продукт праці в простому товарному виробництві належить товаровиробникові, а в розвиненому – власникові засобів виробництва, тобто капіталістові. Просте товарне виробництво є дрібним, розпорошеним, в ньому не існує глибокого поділу праці, а кінцева мета – задоволення особистих потреб товаровиробника через обмін товарів. Розвинене товарне виробництво передбачає спільну працю багатьох найманих працівників, глибокий поділ праці. Його мета – отримання прибутку капіталістом.

Таким чином, просте товарне виробництво – це, здебільшого, процес виробництва продукції для обміну відокремленими дрібними товаровиробниками (селянами і ремісниками), які не використовують найманої праці. Розвинене товарне виробництво означає процес виробництва продукції на малих, середніх та великих капіталістичних підприємствах для обміну з метою отримання прибутку та його використання для розширення виробництва і споживання. Основною відмінністю простого і розвиненого товарного виробництва є те, що останнє з погляду відносин обміну означає перетворення на товар робочої сили.

Товар – це продукт, що виробляється не для особистого споживання, а призначений для продажу (обміну на гроші). Кожен товар має кілька властивостей, що розглядаються з об‘єктивної та суб‘єктивної сторін. Серед властивостей товару є: споживча вартість, корисність, вартість, мінова вартість.

Споживча вартість – це здатність товару задовольняти потреби людей. Вона прямо залежить від природних властивостей речей, від їх фізико-біологічних якостей. Корисність товару залежить від суб‘єктивних уподобань кожної окремої людини. Один і той же товар з однією і тією ж споживчою вартістю буде мати різну корисність для окремих споживачів. Наступна властивість товару – це його вартість. Вартість товару представники різних шкіл політичної економії трактували по-різному. В найбільш загальному розумінні вартість – це величина праці, затраченої на виробництво товару. Грошовим вираженням вартості є ціна. Мінова вартість – означає властивість товару обмінюватися, це кількісна пропорція, в якій один товар обмінюється на інший.

3. Виникнення, еволюція та типи грошей.

Гроші являють собою один з найважливіших винаходів людства. З того моменту, коли певний товар почав виконувати роль головного предмета обміну, виникають, а потім розвиваються грошові відносини. Гроші– це особливий товар, який стихійно виділився серед інших товарів для виконання функції загального еквіваленту.

На початковому етапі гроші були представлені певними споживчими продуктами (худоба, зерно, хутро). Такі гроші за ознаками свого матеріального тіла отримали назву продуктових грошей. Через певні вади цих товарів в якості загального еквіваленту виникають металеві гроші.

Металеві гроші – це такі гроші, матеріальне тіло яких виготовлено з певного металу, а загальним еквівалентом вони стають завдяки великим витратам виробництва на видобуток цього металу. Історії відомі два види металевих систем: біметалізм та монометалізм. Біметалізм – це грошова система, в якій за золотом і сріблом законодавчо закріплено рівноправну роль грошей. Монометалізм – грошова система, основу якої становить лише один метал.

З появою паперових грошей (вперше вони були випущені в Китаї у 12 ст., і лише у 17 ст. з‘явились в Європі) відбулось відокремлення грошового знаку від реальної вартості, що позначалася ним. Паперові гроші це такі гроші, які є лише знаками вартості виготовленими з паперу. Залежно від характеру розміну паперових грошей на золото існувало три різновиди золотого монометалізму: 1) золотомонетний стандарт; 2) золотозлитковий і золотодевізний стандарт; 3) золотодоларовий стандарт. Золотомонетний стандарт передбачав обов‘язковий перебіг золотих монет в обігу, всі інші види грошей розмінювалися на золото. Країна встановлювала золотий вміст своєї грошової одиниці та підтримувала жорстке співвідношення між запасом золота й внутрішньою кількістю грошей. Після І світової війни припиняється обіг золотих монет, а монетарне золото зосереджується в руках держави. В європейських країнах-переможницях встановлюється золотозлитковий стандарт, за якого визначена державою сума грошей обмінювалася на стандартний золотий злиток (12,5 кг). В переможених країнах встановлюється золотодевізний стандарт, де паперові гроші цих країн спочатку обмінювалися на іноземну валюту (девізи) країн-переможниць, яка вже потім обмінювалася на золото. Після ІІ світової війни встановлюється золотодоларовий стандарт, за якого лише урядам та центральним банкам країн-членів МВФ надавалася можливість обмінювати долари США , якими володіли ці країни, на зливки з золотого запасу США. Поступово золотий запас США скорочувався і у 1971 році обмін доларів на золото було припинено. Відбулося остаточне витіснення золота з обігу, основу якого склали паперові гроші.

Сучасною формою грошей є електронні гроші. Вони існують у вигляді електронного запису в пам‘яті банківського комп‘ютера.

Виділяють два найважливіших типи грошей: повноцінні та неповноцінні. Повноцінні гроші – це такі, які є загальним еквівалентом завдяки витратам виробництва на виготовлення їх матеріалу на рівні номінального знака вартості, який на них позначений (золоті монети). Неповноцінні гроші – це ті, витрати на виготовлення яких є значно меншими, ніж той номінальний знак вартості, який на них позначений (паперові гроші).

4. Функції грошей і грошові агрегати.

Гроші виконують наступні функції: 1) міра вартості (за допомогою грошей виражається вартість всіх інших товарів шляхом прирівнювання їх до грошей); 2) засіб обігу (гроші виконують роль посередника при обміні товарами); 3) засіб платежу (гроші використовуються для погашення заборгованості за товари, роботу, послуги); 4) засіб нагромадження (збереження купівельної сили грошової одиниці на період, коли вона тимчасово не перебуває в обігу); 5) світові гроші – це функція, яку починають виконувати гроші на міжнародній арені, коли вони позбавлені національних форм і обслуговують світову торгівлю.

В залежності від функцій, що виконують гроші, вони набувають різних форм. Ці грошові форми поєднуються у певні агрегати. Грошовий агрегат – це встановлене законодавством відповідно до принципу ліквідності специфічне групування грошових форм. Під терміном «ліквідність» розуміють швидкість перетворення на гроші.

Грошова структура в Україні складається з таких грошових агрегатів: М0 – готівка поза банками; М1 = М0 + кошти на розрахункових та поточних рахунках в національній валюті; М2 = М1 + строкові кошти в національній валюті та валютні кошти; М3 = М2 + кошти клієнтів за трастовими операціями банків та цінні папери власного боргу банків. Таким чином, найбільш ліквідним є агрегат М0, а найменш ліквідним – М3. В деяких країнах виділяють ще агрегат L, що = М3 + казначейські векселі та деякі інші грошові активи.

5. Закон грошового обігу та інфляція.

Процес руху грошей, що обслуговує реалізацію суспільного продукту, називається грошовим обігом. Існують різні закони грошового обігу. Вони пов‘язані з необхідністю визначення кількості грошей, потрібної для нормального товарообігу. Свій закон грошового обігу запропонував відомий економіст І. Фішер, який в науковій літературі дістав назву „рівняння обміну” або формула Фішера:

MV = PQ,

де M – кількість грошей в обігу,

V – швидкість обігу грошей,

P – середній рівень цін,

Q – кількість реалізованих товарів.

Закон показує залежність між кількістю грошей в обігу та кількістю товарів і говорить про необхідність дотримання рівності між грошовою та товарною масою. Перевищення товарної маси над грошовою свідчить про недостатній обсяг останньої, що не забезпечує ефективне функціонування економіки через гальмування процесів товарообміну. Якщо грошова маса буде перевищувати товарну, то непідкріплена товарами частина грошової маси знеціниться. Знецінення грошей (зниження їхньої купівельної спроможності) називається інфляцією, яка проявляється у зростанні цін.

Розрізняють три види інфляції: повзучу, галопуючу та гіперінфляцію. Перша характеризується незначним зростанням цін (до 10% за рік). Друга характеризується зростанням цін від 10 до 100% за рік. Третя має місце за умови, коли ціни зростають за рік більше, ніж на 100%. Інфляція є вкрай негативним явищем в економіці через важкість її приборкання і складність подолання наслідків її руйнівного впливу.

Тема 6

КАПІТАЛ І НАЙМАНА ПРАЦЯ

План

1. Капітал як економічна категорія.

2. Види капіталу та його структура.

3. Наймана праця. Номінальна і реальна заробітна плата.

1. Капітал як економічна категорія.

В економічній літературі існують різня визначення капіталу. Слово капітал в перекладі з латинської означає «головний». Першу спробу з‘ясувати сутність капіталу зробив Арістотель. Він ввів термін «хремастика», що походить від слова «хрема» – майно, володіння. Під хремастикою Арістотель розумів «мистецтво наживати багатство» за допомогою великих торговельних та лихварських угод.

Класики економічної теорії ототожнювали капітал із нагромадженою працею, запасами (машин, інструментів, сировини, одягу, їжі, грошей та ін.), виокремили в капіталі лише речовий зміст, тобто певну суму матеріальних благ. Недолік класиків щодо трактування капіталу лише з позиції речових матеріальних благ виправив К. Маркс. Він розглядав капітал через поєднання його речового змісту та його суспільної форми, визначав капітал як категорію, яка походить від поняття вартості. На його думку капітал – це самозростаюча вартість, що примножується в процесі виробництва.

Серед сучасних економістів також не існує єдиної думки щодо визначення сутності капіталу. Переважна більшість сучасних економістів спирається на трактування капіталу представниками класичної школи. Проте вони значно розширили діапазон запасів, видів нагромадженої праці, певних благ у з‘ясуванні сутності капіталу. До них відносять дороги, мости, комп‘ютери, споруди тощо. Також в сучасній економічній літературі отримання доходу пов‘язується не лише із традиційними факторами виробництва, а й із особистим, людським фактором, до якого належать знання, навички, енергія людей. Крім того, деякі сучасні науковці досліджуючи поняття капітал, звужують його зміст і ототожнюють капітал із грошима, фінансовими ресурсами.

Таким чином, сучасна економічна теорія, поєднуючи існуючі вчення про капітал, визначає його як сукупність різнорідних і відтворювальних ресурсів, використання яких у виробничому процесі дозволяє збільшувати продуктивність людської праці. Капітал складається з майна, обладнання, грошей, цінних паперів тощо. Всі ці різнорідні ресурси набувають економічного змісту завдяки доходу, який отримує їх власник.

Умовами, за яких функціонує категорія капітал, є: 1) високорозвинуті товарне виробництво, обіг і ринок; 2) наявність такої мотивації діяльності виробника, як особисте збагачення за рахунок одержання прибутку; 3) зосередження в частини господарюючих суб‘єктів значної кількості засобів виробництва та грошових ресурсів; 4) наявність людей праці, юридично вільних, але які позбавлені засобів виробництва і життєвих благ, що змушує їх найматися на роботу.

2. Види капіталу та його структура.

Існують різні види капіталу: технічний (продуктивний, реальний) капітал, грошовий капітал, юридичний капітал, людський (інтелектуальний) капітал. Технічний капітал– являє собою сукупність матеріальних засобів, які використовуються у різних фазах виробництва і збільшують продуктивність людської праці: верстат, комбайн, машина тощо.

Грошовий капітал – це сукупність грошових засобів, призначених для виробничих вкладень. Грошовий капітал виникає внаслідок відмови осіб від споживання, тобто гроші стають капіталом лише тоді, коли їх пускають в обіг для одержання грошової суми більшої, ніж первісно вкладена. Звідси утворюється формула руху капіталу: Г – Т – Г', де Г' = Г + ∆Г, а ∆Г–це приріст грошей над первісною сумою.Таким чином, первісно авансована вартість грошей не тільки зберігається в обігу, але й змінює свою величину, долучає до себе додаткову суму грошової вартості ∆Г, тобто зростає. І саме цей рух перетворює гроші в капітал.

Юридичний капітал – це сума прав розпорядження деякими цінностями, при чому ці права надають їх власникам дохід не докладаючи відповідної праці. Права, які становлять юридичний капітал, можуть бути правами власності, що належать окремій особі або комерційній спілці і приносять дохід, або кредитними правами, що виникають із наданої позики і приносять прибуток у вигляді процентів.

Людський капітал – це міра втіленої в людині здатності приносити дохід. Він включає вроджені здібності, талант, а також освіту і набуту кваліфікацію. Інвестиціями в «людський капітал» є витрати на здобуття освіти, інформації, кваліфікації, на підтримку здоров‘я, на виховання дітей тощо.

Структуру технічного капіталу складає основний і оборотний капітал. Основний капітал функціонує протягом тривалого періоду часу, бере участь у декількох виробничих циклах, не трансформуючи при цьому своєї технічної структури. Це фабричні будівлі, машини, устаткування та ін. Основний капітал відіграє важливу роль і характеризує фондоозброєність праці – відношення вартості основного капіталу до кількості виробників. При цьому необхідно розрізняти активний основний капітал та пасивний. Елементи активного основного капіталу беруть безпосередню участь у виробничому процесі (машинне обладнання, устаткування), а елементи пасивного – опосередковану (будівлі, споруди).

В процесі використання основний капітал зазнає фізичного і морального зношування. Внаслідок фізичного зношування основний капітал стає матеріально непридатним для подальшого використання. Моральне зношування означає, що основний капітал фізично ще може використовуватися, але його використання економічно невигідне. Причинами цього є НТП, коли виникають дешеві або більш продуктивні технічні засоби. Основний капітал переносить свою вартість на готові продукти поступово і повертається до підприємця у грошовій формі по частинах. Процес поступового відшкодування вартості основного капіталу у грошовій формі, що відповідає його зношуванню, називається амортизацією, а самі відрахування – амортизаційними.

Оборотний капітал бере участь у виробничому процесі лише раз і повністю переносить свою вартість на створений продукт, а також повертається до підприємця у грошовій формі протягом одного виробничого циклу. Уся вартість оборотного капіталу входить до витрат виробництва. Це сировина, матеріали та інструмент, термін служби якого не перевищує одного року. До оборотного капіталу включають також з/п, оскільки спосіб обороту грошових засобів, що були затрачені на оплату праці, є однаковим з оборотом вартості предметів праці.

3. Наймана праця. Номінальна і реальна заробітна плата.

Капітал підприємця є його приватною власністю. Але його власність не поширюється на інший фактор виробництва – робочу силу робітників. Цей фактор виробництва підприємець може залучити через механізм наймання.

Наймана праця – це праця на основі письмового чи усного договору між власником підприємства або його представником і працездатною особою про використання робочої сили суб‘єкта, що працевлаштовується, у виробничому процесі підприємства за відповідну грошову винагороду. Ця грошова винагорода називається з/п.

Таким чином, юридична свобода робітника за відсутності в нього джерел до життя є тим економічним чинником, який перетворює його здатність до праці на товар. З виникненням капіталізму створюється особливий ринок – ринок праці, а товаром на ньому є робоча сила.

Загалом властивості робочої сили як товару такі самі, що й для інших товарів, проте є певні особливості, зумовлені специфічністю цього товару: 1) товаром є не річ, а здатність людини до праці; 2) здатність до праці на відміну від інших товарів відчужується на строк через ринок праці у формі найму; 3) реальне відчуження здатності здійснюється у процесі праці найманого робітника; 4) корисність робочої сили проявляється не лише в її продуктивності, але й в її культурному розвитку, в умінні приводити в рух капітал (засоби виробництва); 5) вартість товару робоча сила виступає як вартість життєвих засобів, необхідних для нормального відтворення робочої сили найманого працівника та його сім‘ї.

Заробітна плата як грошова винагорода за працю має дві форми: почасову та відрядну. Почасова форма оплати праці передбачає обчислення розміру заробітку відповідно до відпрацьованого часу. Суть відрядної оплати праці полягає в тому, що згідно неї з/п залежить від розмірів виробітку за одиницю часу.

Розрізняють номінальну і реальну з/п. Номінальна з/п – це сума грошей, яку одержує найманий працівник за відчуження власності на свою робочу силу на певний період. Її розміри не дають реального уявлення про життєвий рівень робітника, його споживання. Водночас без показника номінальної з/п неможливо обчислити реальну з/п. Реальна з/п – це кількість товарів і послуг, яку робітник може придбати за отриману ним номінальну з/п за певного рівня цін після сплати податків. Отже, рівень реальної з/п залежить від: 1) номінальної з/п; 2) рівня цін на предмети споживання та послуги; 3) податків, які сплачують працівники до бюджету держави і фондів соціального страхування.

В рамках боротьби з бідністю уряди багатьох країн визначають мінімальну з/п. Мінімальна з/п – це законодавчо встановлений рівень з/п за просту, некваліфіковану роботу, нижче якого не може проводитися оплата використання найманої праці.

Тема 7

ВИТРАТИ ВИРОБНИЦТВА І ПРИБУТОК

План

1. Сутність витрат виробництва. Бухгалтерські та економічні витрати.

2. Види виробничих витрат.

3. Витрати виробництва, вартість товару і його ціна.

4. Прибуток, його сутність і структура. Норма прибутку.

1. Сутність витрат виробництва. Бухгалтерські та економічні витрати.

Грошове вираження використання виробничих ресурсів, в результаті якого здійснюється виробництво і реалізація продукції, називається витратами.

На рівні підприємства одночасно існує два підходи до визначення витрат виробництва: бухгалтерський та економічний. В економічних дослідженнях особливу цінність мають економічні витрати, а в практиці господарювання – бухгалтерські. Поняття саме бухгалтерських витрат юридично закріплене в законі про податок на прибуток підприємств.

До бухгалтерських витрат відносять лише зовнішні витрати. Зовнішніми (або явними) витратами називають ті грошові виплати, які підприємство здійснює іншим економічним суб‘єктам, що постачають йому робочу силу, паливо, сировину, енергію, транспортні послуги та ін.

Економічні витрати є ширшим поняттям, ніж бухгалтерські. Вони являють собою суму зовнішніх і внутрішніх витрат. Внутрішні (або неявні) витрати – це витрати на власний і самостійно використовуваний ресурс. Це, наприклад, власні капітальні блага, управлінські навички власника фірми, частина або всі фінансові ресурси тощо. Оскільки ці ресурси є власністю виробника, то платежі за їх використання мають неявний характер, їх прямо не оплачують, тому і називають неявними. Важливою складовою внутрішніх (неявних) витрат є нормальний прибуток.Нормальний прибуток –це мінімальна плата, необхідна для утримання підприємницького таланту в межах даного підприємства. Якщо ця мінімальна винагорода не буде забезпечена, то підприємець переорієнтує свій підприємницький хист на інший напрям діяльності, в іншу сферу або навіть відмовиться від підприємництва заради одержання з/п. Розглянемо приклад внутрішніх витрат і їх складової – нормального прибутку: припустимо, що майстер по ремонту взуття, який надає відповідні послуги населенню, є власником приміщення і необхідного устаткування. Крім зовнішніх, у нього існують також і внутрішні витрати: адже майстер, використовуючи власне приміщення, недоодержує щомісячний дохід, котрий він міг би отримати, здаючи це приміщення в оренду. Аналогічною буде ситуація і з оплатою праці самого майстра, яку він отримав би, виконуючи відповідні функції на підприємстві, що належить іншому власникові. Оскільки майстер працює сам на себе і не отримує з/п як найманий працівник, то він повинен мати мінімальну винагороду (нормальний прибуток).