Види виробничих витрат.

Витрати виробництва (TC) поділяють на постійні і змінні. Постійні витати (TFC) – це витрати, величина яких не залежить від обсягу випуску продукції. Їх прикладом є орендна плата, страхові внески, утримання управлінського персоналу, видатки на охорону тощо. Постійні витрати здійснюють навіть тоді, коли продукцію взагалі не виготовляють.

Змінні витрати (TVC) – це витрати, величина яких залежить від обсягу випуску продукції. Це витрати на сировину, матеріали, з/п робітників, пальне та ін. Сума постійних і змінних витрат становить валові витрати підприємства.

Поділ витрат на постійні і змінні має важливе значення для аналізу діяльності підприємства, особливо в разі прийняття рішення про скорочення обсягів виробництва або навіть про закриття підприємства через його збиткову діяльність. Аналіз динаміки змінних витрат необхідний для вирішення питання про обсяги випуску продукції. Змінні витрати, а отже і валові, зростають зі збільшенням обсягів, але постійні не змінюються, і тому витрати на одиницю продукції зменшуються. Це зменшення має свої межі, після чого витрати збільшуються. Ця межа – граничні витрати.

Граничні витрати(MC) – це додаткові витрати на виробництво однієї додаткової одиниці продукції. Вони розраховуються як відношення приросту валових витрат (∆TC) до приросту продукції (∆Q):

MC = ∆TC / ∆Q.

Середні витрати (ATC) – це витрати на одиницю випуску продукції. Вони розраховуються як відношення валових витрат (TC) до кількості виробленої продукції (Q):

ATC = TC / Q.

Розрізняють також середні постійні (AFC) та середні змінні витрати (AVC), що мають аналогічний розрахунок:

AFC = TFC / Q,

AVC = TVC / Q.

Середні витрати мають велике значення для підприємця, оскільки вони дають змогу визначити, за якого обсягу виробництва витрати на одиницю продукції будуть мінімальними. Порівнюючи середні валові витрати з ціною продукції можна визначити ступінь прибутковості виробництва.

3. Витрати виробництва, вартість товару і його ціна.

Різні школи політичної економії мали власне бачення співвідношення вартості і ціни товару. Послідовники класичного вчення вважали ціну товару грошовою формою вираження його вартості, а вартість – уречевленою в товарі суспільною працею. Розвиваючи цю думку К. Маркс розрізняв суспільні витрати виробництва товару, які визначаються затратами праці, та індивідуальні витрати виробництва, які визначаються витратами капіталу товаровиробника. Економіст стверджував, що капіталістичні (індивідуальні) витрати менші від суспільних на величину додаткової вартості, яка створюється найманим робітником понад вартість його робочої сили і набуває форми прибутку, який привласнюється власником капіталу і є рушійною силою капіталістичного виробництва.

Згідно теорії витрат виробництва витрати виробництва визначаються як сума витрат на засоби виробництва й оплату парці і є основою цінності, а відповідно і основою ціни товару.

Згідно теорії трьох факторів виробництва у процесі виробництва товарів і формування вартості беруть рівноправну участь праця, капітал і земля: праця створює з/п, капітал – прибуток (процент), земля – ренту.

Згідно теорії корисності вартість і ціна виробництва блага визначається не виробником, а споживачем на основі суб‘єктивних уподобань. Виходячи з неокласичної теорії вартості вартість і ціна визначаються попитом і пропозицією. На основі їх взаємодії формується рівноважна ціна, яка може змінюватись під впливом багатьох факторів, що діють як з боку попиту, так і з боку пропозиції.

Основними функціями ціни є облікова, регулююча та стимулююча. Облікова функція ціни полягає в тому, що вона є засобом обліку суспільно необхідної корисної праці. В цьому випадку її використовують для порівняння різних статей витрат, джерел сировини, матеріалів тощо. Регулююча функція ціни забезпечує регулювання державою за допомогою цінової політики пропорцій між попитом і пропозицією, виробництвом і споживанням, нагромадженням та ін. Стимулююча функція ціни полягає у тиску ринкових цін на підприємців через механізм конкуренції, що спонукає їх до впровадження нової техніки, більш досконалих форм і методів організації виробництва, до підвищення кваліфікації працівників тощо.

4. Прибуток, його сутність і структура. Норма прибутку.

Прибуток є головною метою діяльності підприємства, що реалізується в процесі виробництва й збуту товарів і послуг з використанням найманої праці та діяльності самих підприємців, а також з отриманням ефекту від взаємодії найманих працівників із засобами виробництва. Прибуток – це форма додаткової вартості, яка є різницею між ціною продажу товару і витратами на його виробництво (собівартістю). Виділяють валовий і чистий прибуток. З суми валового прибутку підприємство сплачує податки, відсотки за взяті кредити, штрафи та інші платежі. Після їх сплати на підприємстві залишається чистий прибуток, який використовується на розсуд власника.

Аналогічно до витрат розрізняють бухгалтерський та економічний прибуток. Бухгалтерський прибуток визначають як різницю між доходами від продажу товарів і послуг і бухгалтерськими витратами (тобто явними витратами). Економічний прибуток є різницею між доходами від продажу товарів і послуг і економічними витратами (сумою явних і неявних витрат).

Додатній результат свідчитиме про прибуткову діяльність підприємства, а від‘ємний – про збиткову. Проте абсолютні розміри прибутку не є достатньою підставою для оцінки якості роботи фірми, тому з цією метою використовують такий відносний показник як рентабельність. Рентабельність слід розглядати у двох основних вимірах: по-перше, як загальну рентабельність усього підприємства; по-друге як рентабельність виготовлення окремої партії товарів.

Загальна рентабельність підприємства (норма прибутку), розраховується як відношення прибутку до вартості основного та оборотного капіталу і вимірюється у відсотках. Цей показник дає змогу порівнювати ефективність роботи різник підприємств. Рентабельність виготовлення окремої партії товаріввимірюється відношенням прибутку до собівартості даної партії товарів і також вимірюється у відсотках.

Тема 8

РИНОК І КОНКУРЕНЦІЯ. РИНКОВА РІВНОВАГА

План

1. Ринкові відносини, їх суб‘єкти і об‘єкти.

2. Суть та функції ринку. Конкуренція.

3. Ринковий попит та його чинники. Закон попиту.

4. Ринкова пропозиція та її фактори. Закон пропозиції.

5. Ринкова рівновага.

1. Ринкові відносини, їх суб‘єкти і об‘єкти.

Ринкові відносини – це відносини і зв‘язки, які складаються між покупцями і продавцями в процесі купівлі-продажу товарів.

Суб‘єктами ринкових відносин є споживачі, виробники і постачальники ресурсів. Споживачами виступають всі особи, що мають гроші і купують блага для подальшого споживання. Виробниками продукції виступають великі і дрібні товаровиробники, що виробляють блага, які задовольнятимуть потреби споживачів. Постачальниками ресурсів (землі, праці, капіталу, підприємницьких здібностей) є власники цих ресурсів: землю як виробничий ресурс постачають землевласники, працю – наймані робітники, каптал – власники засобів виробництва, а підприємницькі здібності – підприємці.

Також в ролі суб‘єктів ринкових відносин можна розглядати домогосподарства, підприємства та державу. Домогосподарства виконують дві функції в ринковій економіці: вони є основними постачальниками ресурсів на ринок і основними споживачами благ, що ним пропонуються. Підприємства являють собою основну ланку народного господарства, що забезпечує виробництво товарів і послуг та здійснює комерційну діяльність з метою одержання прибутку. У змішаній економіці важливим суб‘єктом ринкових відносин є держава, що поряд із ринком здійснює перерозподіл доходів і багатства, коригує розподіл ресурсів, контролює рівень зайнятості, інфляції тощо.

Об‘єктами ринкових відносин є усі результати діяльності суспільства, що купуються і продаються на ринку. Таких об‘єктів є багато: це товари, роботи, послуги, робоча сила, інтелектуальні продукти, природні ресурси, цінні папери, нерухомість, засоби виробництва, гроші, валюта та ін.

2. Суть та функції ринку. Конкуренція.

Ринок – це економічна категорія, яка виражає сукупність взаємовідносин між фізичними та юридичними особами в сфері обміну, з приводу купівлі-продажу об‘єктів ринкових відносин. Ринок являє собою особливу сферу підприємницької діяльності, він є місцем, де відбувається остаточне визнання суспільством втіленої в результатах діяльності праці. Ключовими категоріями ринку є попит і пропозиція.

Основними функціями ринку є : 1) ціноутворююча (взаємодія попиту і пропозиції на ринку формує ціни); 2) регулююча (дотримання пропорції між споживанням і нагромадженням, між витратами і прибутками тощо); 3) стимулююча (спонукає суб‘єктів до раціонального використання ресурсів з метою зниження витрат в рамках конкурентної боротьби); 4) інтегруюча (ринок через систему попиту і пропозиції забезпечує цілісну взаємодію виробників і споживачів); 5) функція розвитку (посилення конкуренції є джерелом економічного розвитку).

Умовою розвитку і ефективного функціонування сучасного ринку є конкуренція. Конкуренція означає боротьбу і суперництво між виробниками за найвигідніші умови виробництва і збуту товарів і послуг, за привласнення найбільших прибутків. Її позитивними сторонами є: – сприяння НТП суспільства; – зростання продуктивності праці, трудової дисципліни; – підвищення якості та асортименту продукції; – зниження цін; – активізація проведення структурних реформ в економіці через перелив капіталів між галузями господарства тощо. Негативними рисами конкуренції є: – посилення концентрації виробництва, що на певному етапі призводить до виникнення монополій; – ймовірність кризи перевиробництва; – зниження витрат виробництва за рахунок з/п; – банкрутство та безробіття; – надмірне використання реклами та інших маркетингових кроків призводить до встановлення невиправдано високих цін; – міжнародна конкуренція може погіршувати стан національних виробників. За методами конкурентної боротьби виділяють добросовісну та недобросовісну конкуренцію.

З позиції еволюції капіталістичної системи розрізняють вільну та монополістичну конкуренцію. Вільна конкуренція порівняно із монополістичною характеризується більшою кількістю виробників, відсутністю контролю над ціною, абсолютно вільним доступом на ринок.