Тема 11. 1. Підприємство як суб‘єкт ринкових відносин

ПІДПРИЄМСТВО ТА ДЕРЖАВА В СИСТЕМІ ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН

План

1. Підприємство як суб‘єкт ринкових відносин. Класифікація підприємств.

2. Сутність підприємництва та його роль в ринковій економіці.

3. Держава та її економічні функції.

1. Підприємство як суб‘єкт ринкових відносин. Класифікація підприємств.

Підприємство – основа ланка господарства, яка є товаровиробником і функціонує на основі самостійності та самоокупності. Як самостійні господарські одиниці підприємства користуються правами юридичної особи, тобто мають право розпоряджатися майном, одержувати кредит, укладати господарські договори з іншими підприємствами. Підприємство виконує такі функції: 1) забезпечує виробництво товарів і послуг та їх реалізацію; 2) інвестує капітал на розвиток, оновлення, розширення всіх своїх підрозділів; 3) задовольняє суспільні потреби споживачів; 4) створює робочі місця та надає засоби існування для найманих працівників.

Сучасна ринкова інфраструктура передбачає функціонування різних форм підприємств (суб‘єктів господарювання), які класифікуються за різними ознаками: – за формами власності; – за формами організації; – за сферами діяльності; – за розмірами.

За ознакою форми власності підприємства поділяють на: 1) індивідуальні, тобто засновані на особистій власності з використанням виключно особистої праці; 2) сімейні, засновані на власності та праці членів однієї сім‘ї; 3) приватні, засновані на власності окремого громадянина з правом наймання робочої сили; 4) колективні, засновані на власності трудового колективу підприємства; 5) державні, засновані на загальнодержавній власності; 6) комунальні, засновані на власності адміністративно-територіальних одиниць; 7) спільні, засновані на об‘єднані підприємств різних форм власності.

За ознакою форми організаціїпідприємства виступають як: 1) партнерство або товариство – це підприємства, що базуються на об‘єднанні майна різних власників (бувають повні товариства, з обмеженою відповідальністю та командитні, тобто змішані); 2) асоціації – об‘єднання, створені з метою постійної координації господарської діяльності (вони не повинні втручатися у виробничу або комерційну діяльність будь-кого з учасників); 3) консорціуми – об‘єднання промислового та банківського капіталу на певний час для досягнення єдиної мети; 4) концерни – об‘єднання підприємств промисловості, наукових організацій, транспорту, банків, торгівлі тощо на основі повної фінансової залежності від одного або групи підприємців. Поділ підприємств за сферами діяльності обумовлений існуванням суспільного поділу праці, згідно цієї ознаки виділяють виробничі, фінансові, посередницькі та страхові підприємства.

За розміром (за кількістю працюючих або за обсягами виробництва) всі підприємства поділяють на малі, середні та великі. Малі підприємства мають особливе значення у розвитку сфери послуг і торгівлі. Середні підприємства здійснюють виробництво невеликого, але стійкого асортименту продукції у значних кількостях. Великі підприємства здійснюють великомасштабне виробництво, найчастіше функціонують в сфері важкої промисловості.

2. Сутність підприємництва та його роль в ринковій економіці.

Підприємництво – це самостійна, ініціативна господарська діяльність громадян, що спрямована на отримання прибутку (доходу) і здійснюється від свого імені на власний ризик та під свою особисту майнову відповідальність чи юридичної особи – підприємства (організації). Якщо діяльність фізичних або юридичних осіб не пов‘язана з отриманням прибутку, то вона не може вважатися підприємницькою. Сучасна економічна наука вивчає підприємництво як вид діяльності, в основу якого покладені такі ознаки: 1) свобода вибору методів і термінів діяльності, самостійність у прийнятті рішень; 2) постійна наявність фактора ризику; 3) орієнтація на досягнення комерційного успіху; 4) інноваційний характер діяльності.

Підприємницька діяльність виконує такі три основні функції в економіці: 1) ресурсну (формування і продуктивне використання капіталу, трудових, матеріальних та інформаційних ресурсів); 2) організаційну (організація маркетингу, виробництва, збуту та інших господарських прав); 3) творчу (новаторські ідеї, генерування та активне використання ініціативи).

Таким чином, підприємництво відіграє важливу роль в ринковій економіці, адже саме воно має завжди супроводжуватись науково-технічною, організаційною і комерційною, економічною творчістю, новими підходами до вирішення господарських завдань. Підприємництво зумовлює новий особливий стиль господарської поведінки, в основі якої є постійний пошук нових можливостей і ресурсів, а також персональна відповідальність за наслідки своєї діяльності.

Розвиток підприємництва в Україні супроводжується певними труднощами. Його ускладнюють високий податковий тягар, недосконале і нестабільне законодавство, високі кредитні ставки, низька платоспроможність населення, присутність на вітчизняному ринку великої кількості іноземних компаній, відсутність розвинутої інфраструктури підтримки підприємництва (консультаційних центів з питань управління підприємствами, курсів підготовки підприємців тощо), відсутність протекціоністської політики з боку держави, спрямованої на підтримку вітчизняного виробника.

3. Держава та її економічні функції.

Держава створилася в результаті соціальної та економічної нерівності. Вона є результатом еволюції суспільства на певному етапі його розвитку і визнанням того, що суспільство неспроможне подолати самостійно суперечності свого функціонування. Розвиток людської цивілізації підтверджує, що втручання держави в економіку відбувалося здавна, проте його ступінь у різні історичні періоди був неоднаковим.

Серед шкіл економічної теорії також немає єдиної думки щодо необхідності присутності та оптимальних меж впливу держави на ринкові процеси: представники одних шкіл категорично не схвалювали державне втручання в функціонування економіки, інші, навпаки, – наголошували на неможливості ефективного ринкового господарювання без повноцінної участі держави. Сучасна економічна наука підкреслює важливу роль держави як суб‘єкта ринкових відносин, і стверджує, що ринковий механізм повинен бути доповнений механізмом державного регулювання економіки.

Держава може втручатися в економіку прямо (через фінансування розвитку державного сектору, науки, культури, освіти, соціального захисту населення) або опосередковано (через систему правил та економічних регуляторів, надаючи їм здатність орієнтувати діяльність господарських суб‘єктів і окремих громадян на досягнення цілей і пріоритетів соціально-економічної політики).

Діяльність держави відображається у виконанні нею своїх функцій. За сферою дії функції держави поділяють на внутрішні і зовнішні. Внутрішні функції – це напрями діяльності держави щодо суспільства в економічній, політичній, ідеологічній, соціальній та інших сферах. Зовнішні функції – це напрями діяльності щодо інших держав у сфері забезпечення інтересів даної держави та її громадян.

Основними економічними функціями держави є: 1) забезпечення правової бази та суспільної атмосфери, що сприяють ефективному функціонуванню ринкової системи; 2) захист конкуренції та антимонопольна діяльність; 3) перерозподіл доходу та національного багатства, зменшення нерівності доходів у суспільстві; 4) коригування розподілу ресурсів з метою їх раціонального використання, підтримка малоприбуткового, але соціально-необхідного виробництва; 5) регулювання структури національного господарства, раціональне співвідношення державного і приватного секторів економіки; 6) стимулювання економічного розвитку, контроль за рівнем безробіття, забезпечення повної зайнятості; 7) підтримка економіки в умовах макроекономічної нестабільності, недопущення економічних криз, боротьба з інфляцією, забезпечення стабільності цін і грошового обігу; 8) соціальний захист населення, створення умов для нормального відтворення робочої сили, соціальне страхування, фінансування різноманітних соціальних програм.

Серед методів, за допомогою яких відбувається державне регулювання економіки розрізняють: 1) адміністративні (прямий вплив через безпосередній контакт з підприємством чи організацією); 2) економічні (опосередкований вплив через економічну політику); 3) донорські (державні дотації, державні пільги, податкові пільги, пільгові кредити); 4) протекціоністські (захист від зовнішньої конкуренції, квоти і ліцензії, сприяння розвитку національних науки, техніки та технологій).