Розподіл території на сировинні зони

Необхідність розподілу території держави чи соціально-економічного регіону на сировинні зони виникла у зв’язку з надмірним техногенним навантаженням на ґрунтовий покрив і виникненням комплексу деградаційних процесів, що не дозволяє отримувати в ряді регіонів доброякісну сільськогосподарську продукцію. Разом з тим існують категорії населення, для яких навіть нетривале споживання продукції, що не відповідає вимогам екологічної безпеки, є недопустимим – передусім це діти, особливо грудного віку. Ринок дитячого харчування повинен бути представлений лише екологічно чистою продукцією, вирощеною згідно принципів біологічних систем землеробства в екологічно чистих сировинних зонах.

Ієрархічних* – тому що без виконання перших досягнення останніх неможливе.

Тому вченими було запропоновано поділ території на агроекологічні сировинні зони, межі яких визначаються екологічною якістю отримуваної сільськогосподарської продукції (В.І.Кисіль, 1997, М.М. Городній, 2003). На рис. наведено схему такого районування, яка базується на принципах системного методу досліджень і аналізу. За Рис.13.1. Принципи агроекологічного сировинного районування територій

Агроекологічний стан ґрунтового покриву - інтегральний показник екологічної стійкості, рівня родючості та санітарно-гігієнічного стану (або рівня забруднення) грунту.

Агроекологічний стан визначається двома факторами:

1) екологічна стійкість грунту;

2) ступінь антропогенного навантаження (ступінь забруднення токсичними сполуками техногенного походження, рівень сільськогосподарського використання тощо);

Охарактеризуємо ці фактори.

Екологічна стійкість грунту - це здатність ґрунту протистояти змінам під дією різноманітних зовнішніх факторів (В.В.Медведєв, 1997).

Наведене формулювання за своєю принциповою сутністю наближається до відомого в агрохімії терміну «буферність ґрунту» - здатність протистояти змінам стану грунтового середовища. При цьому розрізняють різні види буферності (кислотно-основну, буферність вапняного, калійного, фосфатного потенціалів тощо (див. розд.2). Оцінюється величина буферності за зміною концентрації ґрунтового розчину при певних рівнях надходження в грунт згаданих речовин.

На відміну від буферності, екологічна стійкість є більш широким і набагато складнішим поняттям, при визначенні якого використовується не один, а цілий комплекс показників з наступним узагальненням їх методом системного аналізу (див. розд. 5.5.1-5.5.2).

Набутий практичний досвід свідчить, що до класу високої екологічної стійкості, як правило, відносяться добре гумусовані ґрунти важкого, середньо- та легкосуглинкового гранулометричного складу з високим ступенем насичення катіонами, нейтральною реакцією ґрунтового розчину - чорноземи типові, звичайні і південні). Екологічно нестійкими та слабостійкими є малогумусні, слабонасичені основами, кислі дерново-підзолисті піщані, супіщані та суглинкові ґрунтові відміни Полісся, а також низинні торфовища і торфово-болотні ґрунти. Середню екологічну стійкість мають дерново-карбонатні, сірі та темно-сірі опідзолені ґрунти, які поширені на Поліссі, Малому Поліссі та в Лісостепу.

Рівень антропогенного навантаження оцінюється двома групами показників:

1) прямі показники, які визначають ступінь техногенного забруднення (найнебезпечнішими з них для умов України є забруднення важкими металами, радіонуклідами та залишками пестицидів);

2) непрямі показники, які визначають рівень техногенної перетвореності ландшафтів (ступінь загального сільськогосподарського освоєння, розораності, урбанізованості тощо) – див. розд. 5.5.1-5.5.2.

Непрямі показники є інтегральними показниками рівня антропогенного навантаження на ландшафт, який визначає здатність його підсистем до підтримання стабільного складу та самовідтворення. При надмірному ступені техногенної перетвореності ландшафт перестає функціонувати як єдине ціле, а його підсистеми (грунтовий покрив, рослинний, тваринний світ) втрачають здатність до самовідтворення і підтримання стабільності свого складу і функцій. В результаті інтенсифікуються процеси деградації ґрунтового покриву, змінюється мікроклімат та умови існування рослинного і тваринного світу, зменшується біорізноманіття тощо.

Агроекологічне сировинне районування території України слід проводити за результатами оцінки екологічного стану земель (див. розд.5).

Сировинна зона визначає загальні екологічні умови для вирощування культур і отримання екологічно чистої продукції. А для того, щоб отримати високі врожаї такої продукції, необхідно враховувати природні обмежуючі фактори і розміщувати культури там, де ці фактори не впливають або можливо попередити їх вплив за допомогою різних меліоративних заходів. Тому рівень придатності ґрунтів для вирощування тих чи ін. сільськогосподарських культур з врахуванням природних обмежуючих факторів визначається лише після районування території на сировинні зони (див. розд.13.4.1.), а не навпаки.