Герменевтика в праве

Герменевтика - це: 1) мистецтво інтерпретації текстів, зокрема - юридичних; 2) теорія розуміння, збагнення сенсу; 3) мистецтво збагнення чужої індивідуальності. Саме в останньому значенні використовував цей термін засновник герменевтики Ф. Шлейєрмахер.

Методологію аналізу, герменевтики правових текстів, розробив в 50-і роки XX ст. італійський філософ і юрист Еміліо Бетті.

Міркування Бетті були такими. Існує світ об'єктивного духу, фактів і людських подій, вчинків, жестів, думок і проектів, слідів і свідоцтв ідей, ідеалів і реалізацій. Весь цей світ підлягає інтерпретації. Інтерпретація предстає як процес, метою та адекватним результатом якого є розуміння. Інтерпретатор повинен ретроспективно відтворити реальний процес створення тексту шляхом реконструкції послання і об'єктивування намірів автора тексту.

В інтерпретаційному процесі Е.Бетті виділяв чотири канони (правила):

1) канон іманентності герменевтичного масштабу, інакше кажучи - реконструкція тексту повинна відповідати точці зору автора. Інтерпретатор нічого не повинен привносити ззовні; йому належить шукати сенс тексту, поважаючи несхожість і автономію, герменевтики об'єкту;

2) канон тотальності герменевтичного розгляду. Зміст його полягає в тому, що єдність цілого з’ясовується через окремі частини, а сенс окремих частин з’ясовується через єдність цілого («герменевтичне коло»);

3) канон актуальності розуміння. Інтерпретатор не може зняти свою суб'єктивність до кінця. Щоб реконструювати чужі думки, твори минулого, щоб повернути в справжню життєву дійсність чужі переживання, потрібно співвіднести їх з власним “духовним горизонтом”;

4) канон смислової адекватності розуміння є вимогою до інтерпретатора тексту. Зрозуміти один одного автор і інтерпретатор можуть, якщо вони конгеніальні і знаходяться на одному рівні. Це також уміння інтерпретатора прийняти цілі об'єкту інтерпретації як свої в найбезпосереднішому сенсі слова.

Згідно Бетті процес розуміння включає етапи пізнавання, відтворення і застосування.

Герменевтичний метод в юриспруденції покликаний спростити діалог правових культур, оскільки правові поняття і категорії (такі, наприклад, як свобода, демократія, відповідальність) мають різне значення в різних правових системах. Найплідніше застосування герменевтичного методу в історико-правових дослідженнях (недаремно Е.Бетті був істориком права). Але при цьому не слід чекати від герменевтики вирішення проблем, які вона перед собою не ставить і не в змозі вирішити - а саме, герменевтика покликана доповнити, а не замінити собою існуючу методологію юридичної науки.

1.8. Функції теорії держави і права

Саме виникнення науки пов’язане із соціальною потребою в пізнанні навколишнього світу та систематизованих знань про нього. Ці знання необхідні для забезпечення мінливих умов життєдіяльності людини. Тому наука виконує визначені, їй іманентні функції.

Функції теорії держави і права– це основні напрями її впливу на розвиток юридичної науки та юридичної практики.

Гносеологічна (пізнавальна) функція теорії держави і права полягає в пізнанні правових явищ, як уже відомих, так і нових, у проникненні в глибинні проблеми їх сутності. Держава і право безперервно розвиваються; тому юридична теорія повинна “задовольняти” потреби суспільства в пізнанні характеру і спрямованості цих змін. У цьому сенсі роль юридичної теорії не обмежується тільки правознавством, але має й загальносоціальне значення. Вказана функція умовно може бути розділена на “підфункції”: онтологічну (констатуючу), інтерпретаційну (пояснювальну) та евристичну (пошукову).

Методологічнафункція виражається у формуванні понятійного апарату та методологічного інструментарію системи юридичних наук, створенні універсальної юридичної мови, що забезпечує одноманітність у класифікації та оцінці правових явищ фахівцями різних галузей права.

Прогностичнафункція теорії держави і права полягає у виробленні науково обґрунтованих прогнозів щодо перспектив і тенденцій розвитку права, правової системи, правознавства, “передбачення” того, яким якісним і кількісним змінам піддадуться існуючі політико-правові явища.

Практична (практико-орієнтуюча) функція теорії держави і права та юридичної науки в цілому полягає в тому, що результатом пізнавальної активності повинні бути вироблені та апробовані наукою рекомендації по вдосконаленню нормотворчої, правозастосовчої, інтерпретаційної, правоохоронної діяльності.

1.9. Понятійно-категоріальний апарат юриспруденції

Понятійно-категоріальний апарат юриспруденції– це система мовних знаків (слів і словосполучень), якими описуються і за допомогою яких досліджуються державно-правові явища.

Правові поняття– логічно оформлені загальні думки про клас юридичних явищ. Поняття (разом з думкою та умовиводом) є однією з основних форм мислення. Воно відображає та закріплює істотні (відмітні) ознаки предметів або явищ об’єктивного світу і процесу мислення і є простою структурною одиницею думки.

Теорія держави і права вивчає і дає узагальнені поняття про державу і право на основі аналізу державно-правової практики і досягнень інших юридичних наук. Наприклад, в рамках теорії держави формулюються поняття держави, форм і функцій держави, поняття правової та соціальної держави. В рамках теорії права формулюються поняття права, правової норми, форми права, закону, правовідносин, правосвідомості, законності тощо.

За сферою дії та значущістю правові поняття діляться на:

1) загальноправові, такі, що мають значення для всієї системи юридичних наук, всіх галузей права та законодавства («держава», «право», «правовідносини», «законність» тощо);

2) міжгалузеві, такі, що мають значення для декількох галузей права і науки («проступок», «матеріальна відповідальність» тощо);

3) галузеві, межі дії яких визначаються межами тієї або іншої галузі («трудова угода», «обвинувачений», «комітент» тощо).

Найбільш загальні, гранично широкі правові поняття називаються правовими категоріями. Вони мають двоякий характер. З одного боку, вони є підсумком вивчення державно-правової дійсності, з іншого – результатом узагальнення раніше вироблених правових понять. Так, узагальнюючи поняття кримінальної, адміністративної, цивільної та дисциплінарної відповідальності, теорія держави і права формулює гранично широке поняття юридичної відповідальності. Воно й буде правовою категорією, оскільки це поняття, абстрагуючись від ознак, властивих окремим видам юридичної відповідальності, зосереджує увагу на загальних рисах юридичної відповідальності в цілому.

Сукупність певних фундаментальних понять і категорій утворюють ту або іншу галузь права, науку про неї та відповідну навчальну дисципліну. Наприклад, в кримінальному праві – це поняття «злочин», «покарання», «співучасть», «позбавлення волі», «погашення судимості» тощо.

1.10. Філософія права

Термін «філософія права» ввів в обіг німецький юрист Густав Гуго, який розумів її як юридичну науку, «розумну основу наукового пізнання права». На противагу Гуго Георг Фрідріх Гегель вважав, що це філософська дисципліна, а не юридична, завданням якої є вивчення ідеї права.

В.С.Нерсесянц так визначав предмет філософії права: «Філософія права займається пошуками і встановленням істини про право, дійсного знання про право як специфічної форми соціального буття людей і особливого типі соціальної регуляції». У колі досліджуваних філософією права проблем: сенс права, його сутність і поняття, його місце в світі, цінність і значущість, роль в житті людини, суспільства і держави, в долях народів і людства. Основні категорії філософії права: правові ідеї, правові принципи, право і закон, суще і належне в праві.

В основному право вивчається юриспруденцією, предметом якої є суще (позитивне право або наявна сукупність правових норм). Право розуміється юристами як сукупність примусових розпоряджень, як система обов'язкових для виконання правил поведінки, встановлених державою. Юристи вважають, що справжня наука про право повинна описувати існуючі правові норми, а не займатися пошуками спекулятивної природи права або метафізичних уявлень про сутність права. При такому підході право виявляється продуктом владних наказів державної влади. Подібне розуміння права в юриспруденції склалося під великим впливом позитивізму.

Філософію права така позиція не може влаштувати, оскільки поза увагою юристів залишається найважливіше питання про те, як в правовій сфері життя суспільства суще (правові норми) співвідноситься з належним. Тому раціоналістичне філософське пояснення права починається з постановки питання про розумність, правильність, справедливість правових норм. При критичному аналізі права як соціального явища філософи шукають дійсне знання про право. Для цього у філософії права здійснюється розрізнення права і закону як розрізнення належного і сущого. Історично склалися різні варіанти позначення права у філософських ученнях: природне право, божественне право, справедливість. Завдяки цьому філософія права може ставити питання про справедливість закону, про співвідношення права і закону, закону і свавілля.

Галузі філософії права:

1) правова онтологія - це вчення про буття права, про догму права та її співвідношення з іншими елементами правового буття (тобто вчення про правові норми, юридичні закони, правосвідомість, правовідносини, правову культуру і інші феномени правової реальності);

2) правова гносеологія - вчення про природу, методи і логіку пізнання і тлумачення правової реальності: про співвідношення емпіричного і теоретичного, раціонального, емоційного та ірраціонального в праві;

3) правова аксіологія - вчення про сенс права як цінність, про право як справедливість і загальне благо:

4) правова логіка - вивчає мову права, специфіку юридичної мови, застосування різної юридичної термінології;

5) правова праксеологія - вчення про практичну законотворчість і практичну реалізацію права, про принципи правової діяльності;

6) правова антропологія - вивчає, як право формується під впливом людини і як воно відображається в людині, як сприймається людиною правове життя і як складається правовий розвиток суспільства.

1.10. Соціологія права

Соціологія права – відносно новий міждисциплінарний науковий напрям, що вивчає право як соціальний феномен.

Предметом соціології права в широкому сенсі слова є право і суспільство як взаємозв'язані елементи соціальної системи, а у вузькому - методологічний інструментарій соціологічних досліджень правової реальності.

Конкретні соціологічні дослідження в праві орієнтовані, з одного боку, на аналіз соціальної обумовленості, а з іншою - на соціальну дію, ефективність права і його інститутів; вплив права на суспільні відносини, на практику, а також і зворотний вплив соціальних чинників на право. Цю обставину відображає те загальне, що особливо зближує між собою вчених юристів і соціологів. Разом з тим необхідно підкреслити, що між предметом соціології і предметом права існує відмінність. Кожний з них зберігає свою специфіку. Правову науку, перш за все, цікавить правова форма відповідного суспільного відношення, зміст прав і обов'язків його суб'єктів. А соціологія на будь-якому рівні з'ясовує соціальний генезис, соціальне місце і соціальні функції суспільного явища, що вивчається. Таким чином, можна відмітити, що істотна різниця між предметом соціології і правом зводиться до наступного: юридична наука вивчає (разом з нормами права) правові відносини, а соціологія - фактичні суспільні відносини між людьми.

Термін «соціалізація» був введений американським соціологом Ф.Г.Гіддингсом для позначення процесу розвитку соціальної природи людини. Соціалізація розглядається як процес придбання новими поколіннями людей знань, норм, установок, вірувань, які склалися в суспільстві і забезпечують його збереження і розвиток. Правова соціалізація виступає як складова частина загальної соціалізації індивіда.

Правова соціалізація - це засвоєння новим поколінням принципів, норм, установок, цінностей права, що забезпечують адаптацію особи до існуючих правових цінностей, законодавства і практики його застосування. Правова соціалізація є процесом асиміляції і реорганізації суб'єктом в його власному світі уявлень і знань - елементів правової системи, які регулюють це суспільство (норм, соціальних інститутів, статусу суб'єктів, їх прав і обов'язків).

Розрізняють три форми правової соціалізації:

1) за допомогою навчання - полягає в придбанні елементарних правових знань і засвоєнні відповідних норм. При навчанні прищеплюється певний образ поведінки;

2) шляхом передачі досвіду - відбувається в результаті осмислення власних помилок і подій свого досвіду, а також життєвого досвіду навколишніх людей;

3) «символічна» соціалізація - ґрунтується на власних абстрактних уявленнях людини про право, державу, країну, націю.

Правова соціалізація визначається багатьма чинниками: психологічними, економічними, політичними, релігійними, культурними. Кожна цивілізація несе з собою специфічні риси соціалізації взагалі і правової соціалізації зокрема.

Розділ 2. Соціальні та історичні передумови буття держави і права

2.1 Влада і соціальні норми в первісному суспільстві

Найбільш ранньою формою об’єднання людей було первісне стадо. В межах стада відбувалося біологічне формування людини і зароджувалося суспільство. На зміну йому прийшла родова громада – група осіб, об’єднаних загальним походженням, загальною господарською діяльністю, загальним місцем мешкання і поховання, загальними ритуалами. Родова громада складалася з кровних родичів і приймаків (дружин і чоловіків, узятих з інших громад) і налічувала декілька десятків людей. Розподіл праці здійснювався за вікостатевими ознаками; всі результати трудової діяльності розподілялися порівну між членами общини. Розростання роду приводило до відособлення від нього нових родових колективів. Їх об’єднання складало плем’я – тип етнічної спільноти та соціальної організації первісного суспільства. Для племені характерні кровні зв’язки між окремими його частинами (родами), спільність території, окремих елементів господарства (наприклад, полювання), самосвідомості, звичаїв і культів, елементів управління.

У родовій громаді виникали різноманітні, хоч і примітивні, суспільні відносини, можливі були конфлікти. Координація відносин і врегулювання конфліктів вимагали керівних основ, влади. Вищою владою в родовій громаді були збори всіх дорослих членів громади. У родовій громаді міг з’явитися одноосібний лідер (умовно його називають старійшиною). Старійшина і вождь не претендували на привілеї, їхня влада базувалася виключно на особистому авторитеті та сприймалася як похідна від влади колективу. Влада, таким чином, не була відокремлена від людей, не було розмежування на володарюючих і підвладних осіб (таку владу називають потестарної).

Патріархальна теорія ототожнює сімейну і державну владу, вважаючи й ту, й іншу природною, за природою властивою людині. Найчіткіше виклав цю теорію англійський філософ Роберт Фільмер (XVII ст.).

На зорі Нового часу розповсюдження одержала теорія суспільного договору. Гуго Гроцій і Бенедикт Спіноза, Томас Гоббс, Джон Локк, Жан Жак Руссо вважали, що для захисту і дотримання природних прав люди домовилися створити державу і поставити над собою правителів. Порушення правителем природних прав підданих є підставою для його скидання.

Шарль Луї Монтеск’є вважається засновником теорії географічного детермінізму. Він одним з перших звернув увагу на роль природнокліматичних умов на розвиток суспільства. Визнаючи наявність у людини природних прав, він категорично відкидав теорію суспільного договору, вважаючи, що держава і встановлене державою право виникли в результаті природних причин, а саме – розвитку людини і суспільства у певному географічному середовищі. У ХХ ст. теорію географічного детермінізму захищав американський географ Елсуорт Хантінгтон.

Досить поширеною є теорія насильства. Її засновники – старокитайський мислитель Шан Ян, Людвіг Гумпловіч, Євген Дюрінг і Карл Каутський (ХІХ ст.). Походження держави ця теорія пов’язує із зовнішнім та/або внутрішнім насильством. Для закріплення свого панування переможець створює апарат примусу, тобто державу. У теорії насильства є певне раціональне зерно. Так, зовнішнє насильство зіграло чималу роль в утворенні ряду держав, серед яких – варварські королівства часів раннього середньовіччя, Золота Орда, Велике князівство Литовське тощо.

Органічна теорія, засновником якої був англійський соціолог і філософ Герберт Спенсер (ХІХ ст.), розглядає державу як наслідок еволюції природи, людини як частки природи і суспільства. Уряд грає в державі ту ж роль, що і мозок у людини, землеробство і ремесло складають систему органів живлення, транспорт і зв’язок – розподільну систему держави тощо Сучасна юриспруденція дотепер використовує окремі елементи концепції Спенсера. Зокрема, в багатьох визначеннях держава характеризується як система взаємопов’язаних спеціалізованих органів.

У ХІХ ст. зусиллями Карла Маркса і Фрідріха Енгельса була створена класова (економічна) теорія походження держави. Із їхньої точки зору держава і право виникли одночасно через появу приватної власності і розшарування суспільства на класи. Класова теорія має певні переваги, зокрема, вона привертає увагу до найважливішого чинника виникнення держави – рівня розвитку економіки.

У ХХ ст. широкого поширення набула олігархічна теорія (французький політолог Бернар Шантебу), яка пов’язує походження держави з природною ієрархією/нерівністю в будь-якій соціальній спільності (по силі, здібностям). У зв’язку з розділенням функцій в співтоваристві рано чи пізно виділяється функція управління. Конкретні шляхи походження держави зводяться до військового (захоплення влади військовими вождями), аристократичного (прихід до влади знаті), плутократичного (зосередження влади в руках багатих).

В ХХ ст. набула популярності теорія неолітичної революції (англійський археолог Гордон Вір Чайлд, американські економісти-історики Дуглас Норт і Роберт Томас). З позицій цієї теорії держава виникла унаслідок переходу людства від привласнюючого господарства до відтворюючого – від полювання і збирання до землеробства, скотарства та ремесла. Відтворююче господарство неможливе без відносин власності на природні ресурси, перш за все, землю і без надгромадського регулювання. От чому, з позицій теорії неолітичної революції, виникла держава.

В даний час всього більшого значення набуває багатофакторна теорія походження держави (російський історик Ігор Дьяконов), яка розглядає державу як результат взаємодії географічного, демографічного, технологічного, економічного, соціального, психологічного та інших чинників.

2.3. Основні теорії походження права

Існує декілька найбільш загальних підходів до постановки і вирішення проблеми походження права. Найвиразніше є видимими два загальнофілософські підходи: ідеалістичний та матеріалістичний. Перший з них, ґрунтуючись на уявленні про надприродний, незалежний від людини і суспільства характер права, пов’язує право з волею Бога (богів). Другий підхід передбачає земні, такі, що кореняться в природі людини та/або суспільства, причини формування права. В межах ідеалістичної і матеріалістичної парадигм склалося декілька теорій (концепцій) походження права.

Відповідно з теологічними (міфологічними) уявленнями право було створено Богом (богами) і дароване людині через посланника, пророка або правителя. Воно виражає волю Бога, утілює вищий розум, добро і справедливість. Так, за уявленнями стародавніх греків право і правосвідомість людей були породжені Зевсом-Вседержителем і Фемідою – богинею порядку. Їхні дочки – Діке (справедливість) та Евномія (благозаконність) стояли на варті правопорядку, Немезида карала неслухів, а Гермес уміло передавав волю Зевса людям.

Богоодкровенний характер права однозначно визнають найбільші монотеїстичні релігії. Так, іудеї вважають Мойсея провідником волі Божої, втіленої в Декалозі – десяти заповідях–законах. Християни, шануючи Декалог, виводять право з проповідей Ісуса Христа. На таких же теологічних позиціях в правових питаннях стоїть іслам, убачаючи в Мухаммеді єдиного пророка розпоряджень Аллаха.

На основі цих широко поширених уявлень були створені розгорнуті теорії божественного походження права, найбільш відомим з яких є учення католицького богослова Томи Аквінського (ХІІІ ст.). Розквіт теологічної теорії походження права прийшовся на період середньовіччя, але й зараз існує немало її прихильників (наприклад, Жак Марітен).

Природно-правова теорія, що теж має давню історію (Арістотель, Цицерон, Томас Гоббс, Джон Локк, Жан Жак Руссо), пов’язує походження права з ідеалами добра, справедливості, розуму, властивими людині за природою. Волевстановлене право, з позицій цієї теорії, лише закріплює та створює гарантії для дії природного права. Однією з таких гарантій є діяльність держави, створеної в результаті договору між людьми. Природно-правові уявлення про походження і суть права домінували на зорі Нового часу і зіграли величезну роль у вдосконаленні права, затвердженні принципів законності та юридичної рівності.

Не відкидаючи раціонального зерна в ідеалістичних теоріях походження права, не можна не бачити істотного недоліку, що нівелює весь їхній позитивний ефект. Річ у тому, що питання про першопричини виникнення права ними, по суті, знімається. Творцем права виступають Бог або Людина-ідеал, але відповідь на питання про те, чому саме праву, а не якомусь іншому регулятору надається перевага цим джерелом, залишається відкритою. От чому сучасна юриспруденція вельми невисоко оцінює інформативний та науковий потенціал цих теорій.

Матеріалістичний підхід до проблеми походження права поширений набагато ширше. У загальному вигляді цей підхід передбачає, що право – штучне творіння людини та/або суспільства.

Шарль Луї Монтеск’є та історична школа (Густав Гуго, Карл Фрідріх Савіньї, Георг Фрідріх Пухта), що виникла у ХІХ ст. у Німеччині стояли на позиціях природного спонтанного (мимовільного) зародження права в надрах народної свідомості. З погляду цих учених право завжди, подібно до мови, має національний характер. Законодавча діяльність – завершальна стадія утворення права, законодавці тільки виражають в юридичній формі те, що створене народом.

Психологічна теорія (російсько-польський юрист Лев Петражицький, французький соціолог і психолог Габріель Тард) пов’язувала витоки права з різними проявами людської психіки (індивідуальної або колективної). Серед них – потреба в підпорядкуванні, відчутті спадкоємності, бажаннях і віруваннях, вольові імпульси, засоби як спосіб рішення соціальних розбіжностей тощо. Петражицький, зокрема, зводив право до правових емоцій імперативно–атрибутивного характеру. Правові переживання він розділяв на два види: переживання позитивного права (уявлення про те, що норма – результат зовнішнього рішення) і переживання інтуїтивного, автономного права, не пов’язаного з позитивним. Інтуїтивне право – абсолютне, а позитивне – відносне. Законодавство є тільки «проекцією» правових переживань, «фантазмом» психіки.

Марксистська теорія (Карл Маркс, Фрідріх Енгельс) пов’язувала виникнення права з класовою боротьбою. З погляду цієї теорії пануючий клас за допомогою державного апарату створює і модифікує правові норми відповідно до своїх, в першу чергу, економічних інтересів.

Теорія примирення (англійський юрист Гарольд Берман, шведський історик права Ерік Аннерс) пояснює походження права необхідністю впорядкування міжгромадських відносин.

Американські історики економіки, прихильники теорії неолітичної революції Дуглас Норт і Роберт Томас дотримуються іншої точки зору. Вони пов’язують появу права з виникненням відносин власності. Щоб перейти від полювання до землеробства, необхідні корінні зміни відносин власності. Землеробство – принципово осілий вид діяльності: протягом багатьох років або постійно землероби експлуатують одну і ту ж ділянку землі, урожай з якого залежить не тільки від погоди, але й від дій людей. Родюча земля стає рідкісним ресурсом, що вимагає захисту. Виникає необхідність захищати оброблювані землі від спроб їх захоплення чужаками і вирішувати поземельні конфлікти між одноплемінниками. Ці моменти і визначальними у виникненні права, а потім і держави.

2.4. Основні критерії типології держав

Тип держави– це система істотних рис, властивих всім державам, які відносяться до певної групи.

У сучасній науці існує декілька підстав для типології (класифікації) держав. Перш за все, з урахуванням тривалого історичного розвитку державності розрізняють історичні типи держав.

Існують й інші критерії для типології держав. Відповідно до форм держави протиставляються монархія та республіка, єдині (унітарні) та федеративні держави. Залежно від принципу побудови держави і ступеня участі в цьому громадян розрізняють державу-установу та державу-корпорацію. Держава-установа будується зверху вниз. Участь громадян в цьому процесі є мінімальною, більше того, в ній реалізується принцип державної опіки над людьми. Тому державу-установу часто називають патерналістською (від лат. «pater» – батько). Держава-корпорація будується від низу до верху, вона заснована на участі самостійних суверенних індивідів. Таку держава можна назвати партиcипітарною (від англ. «participation» – участь).

Відповідно до типів державно-політичного режиму розрізняються демократичні та автократичні держави. Демократична держава позиціонує себе як правління народу, яке здійснюється в безпосередній та представницькій формах, на основі конституції. Форма правління – монархія або республіка – в цьому сенсі значення не має. Автократична держава виступає як влада окремого правителя (групи, партії), не зв’язана волею народу та конституцією. Різновидами автократичної держави є партійна та диктаторська держави. Партійна держава підпорядкована цілям та інтересам однієї партії. Як правило, партійний і державний апарати в ній злиті воєдино (нацистська Німеччина – як найбільш характерний приклад). Диктатура предстає як організаційне оформлення одноосібної влади. У сучасному світі до таких держав відносять Кубу, Північну Корею, багато африканських держав.

По відношенню до релігії та церкви розрізняють світські, клерикальні, теократичні та атеїстичні держави. Світська держава базується на принципі розділення сфер впливу церкви та держави. Релігійні організації не мають права втручатися в державні справи, а держава, у свою чергу, гарантує свободу совісті і невтручання у внутрішні справи релігійних організацій. Клерикальна держава також передбачає свободу совісті своїх громадян, але при цьому має офіційну релігію та церкву. Церква не зливається повністю з державою, але має ряд юридичних повноважень, які традиційно відносяться до держави (реєстрація актів цивільного стану, контроль в області освіти, релігійна цензура засобів масової інформації). У клерикальній державі офіційна церква має право брати участь в політичному житті, зокрема – мати представництво в органах влади (наприклад, духовні лорди у верхній палаті британського парламенту). До таких держав відносять Велику Британію, Норвегію, Швецію. У теократичній державі державна влада належить церкві (іншому релігійному об’єднанню), релігійні тексти є основним джерелом права, а норми релігії мають пріоритет перед нормами права та іншими соціальними нормами. Глава держави виступає одночасно як релігійно-духовний лідер. До таких держав відносяться Іран, Саудівська Аравія, Марокко. Атеїстичні держави відрізняються гоніннями на релігію, церкву та її священнослужителів. Атеїзм (точніше, безбожність) є офіційною ідеологією, відступ від якої, принаймні, не рекомендується, а то й карається. Саме така ситуація існувала колись в соціалістичних державах.

З інших підстав для типології важливим є розділення держав за принципом співвідношення між державою і правом. За цим критерієм розрізняються правова держава та етатістська держава; за принципами фінансування – на бюрократичні та податкові держави.

2.5. Історичні типи держави і права

Держава, як і суспільство, є продуктом історичного розвитку людства, що й обумовлює формування історичної типології держав. Існує декілька основних підходів до історичної типології держави: формаційний, цивілізаційний і технократичний.

З погляду формаційного підходу головною ознакою, що визначає історичний тип держави, є тип соціально-економічних відносин, що склалися в суспільстві. Автори формаційного підходу (Карл Маркс, Фрідріх Энгельс, Володимир Ленін) вважали спосіб виробництва базисом, а державу, право, релігію, мораль, мистецтво – надбудовними, похідними від базису явищами. Тому, із їхньої точки зору, історичний тип держави обумовлений типом соціально-економічних відносин.

Маркс виділяв такі історично існуючі формації (і відповідні ним типи держави): рабовласницька, феодальна, буржуазна. В майбутньому, з погляду Маркса, в результаті соціалістичної революції повинна виникнути держава диктатури пролетаріату, яка приведе до відмирання держави і права як непотрібних в комуністичному суспільстві явищ.

З позицій цивілізаційного підходу (Микола Данилевській, Арнольд Тойнбі, Освальд Шпенглер) історія людства – це історія народження, розвитку і згасання замкнутих, локальних цивілізацій. Кожна з цивілізацій своєю основою має, перш за все, духовний початок («велику ідею», за виразом Тойнбі): своєрідну релігію та культуру, національну психологію. Тойнбі включав до числа локальних цивілізацій єгипетську, китайську, еллінську, західну, православну, мексиканську та ін. цивілізації, що породили відповідний тільки їм історичний тип держави.

Технократичний підхід (Герберт Спенсер, Уолтер Ростоу, Деніел Белл) до типології держави заснований на пріоритеті рівня розвитку технології, який визначає тип суспільства і держави. Прихильники цього підходу виділяють три рівні розвитку технології: аграрний, промисловий (індустріальний) та постіндустріальний (інформаційний). Аграрний тип технології побудований на позаекономічному примусі до праці, наприклад, на рабстві, кріпацтві. Цьому технологічному рівню відповідає деспотична держава. Індустріальний тип технології вимагає свободи та ініціативи особи. Йому відповідає ліберальна держава, що визнає свободу і юридичну рівність людей. Сучасним інформаційним технологіям, що залучають до виробництва і управління переважна більшість населення, відповідає демократична держава.

Кожний з підходів до історичної типології держави має свої сильні і слабкі сторони, по-своєму висвічуючи різні аспекти складного шляху розвитку суспільства і держави.

2.6. Похідне виникнення держав

Похідне виникнення держави відрізняється від первинного виникнення (походження) тим, що нова держава виникає не на порожньому місці, а на основі окремих елементів колишньої держави і з використанням вже наявних готових моделей державності. Похідне виникнення держав має наступні варіанти:

1) ліквідація колишньої держави в результаті революції і виникнення нової держави (але на тій же території, населеній тим же народом). Прикладом тому може бути Перша республіка у Франції, проголошена в 1792 р., Російська Радянська Федеральна Соціалістична республіка, що виникла в результаті Жовтневої революції 1917 р.;

2) розділення держави. Таким шляхом виникли Чехія і Словаччина в результаті розділу федеральної Чехо-Словаччини, пострадянські держави в результаті розпаду СРСР;

3) сецесія частини держави і населення. Таким шляхом виникли Эритрея, що вийшла з складу Ефіопії, Бангладеш, що вийшла з Пакистану;

4) об’єднання декількох держав. Прикладом може бути об’єднання НДР і ФРН в 1990 р.

5) виникнення держави в результаті національно-визвольного руху. Створення нових держав на розвалинах колоніальних імперій (перш за все – Британської і Французької) стало найбільш поширеним способом створення держав в ХХ ст. Багато держав (Мозамбік, Алжир, Ангола, В’єтнам) виникли в результаті збройної боротьби, інші (Мадагаскар, Танзанія) домоглися незалежності від метрополій мирним шляхом. Деякі з народів, що добилися незалежності, мали власну державність в доколоніальний період (Індія, Єгипет), інші – ні. У будь-якому випадку й ті, й інші нові держави спочатку будувалися на державних моделях, що вже є в світі. Більшість нових незалежних держав орієнтувалися на державний лад колишньої метрополії, проте деякі проголошували своїм зразком соціалістичні держави. Надалі вони, як правило, відходили від спочатку обраних моделей.

Розділ 3. Поняття і сутність держави

3.1. Держава, її ознаки та атрибути

Термін «держава» з’явився в XVI ст. Його ввів до наукового обороту італійський політичний мислитель Нікколо Макіавеллі. Зрозуміло, що держава як суспільне явище до цього існувала вже тисячоліття.

У світовій юридичній науці немає загальноприйнятого визначення держави, що пояснюється складністю цього соціального та юридичного явища. Суть найбільш поширених визначень держави можна звести до наступних:

1) держава є організація правопорядку (Цицерон, Ханс Кельзен);

2) держава є сукупність людей, території та суверенної влади (Леон Дюгі, Георг Еллінек, Габріель Шершеневич, Михайло Грушевській);

3) держава – форма співжиття людей, певний психічний зв’язок між ними (Лев Петражицький, Федір Кокошкін);

4) держава – машина для придушення одного класу іншим (Карл Маркс, Фрідріх Енгельс, Володимир Ленін);

5) держава – це велика сім’я (Конфуцій, Роберт Фільмер);

6) держава – це живий організм (Іоанн Солсберійський, Герберт Спенсер).

Найчастіше в юридичній науці використовують формалізоване (інструментальне) визначення держави.

Держава– це універсальна політична організація суспільства, що володіє суверенітетом і здійснює управління суспільством на основі права за допомогою спеціального механізму.

Зовнішні, відмітні ознаки держави можна розділити на дві групи. Перша група ознак відрізняє державу від первісної соціальної організації. До них відносяться:

1) публічна політична влада,інакше кажучи, влада, що виділилася із суспільства, не співпадає з ним, така, що стоїть над ним і виступає від його імені. Державна влада має свій особливий апарат у вигляді органів держави і професійних управлінців (армія, поліція, чиновники, судді тощо);

2) державна скарбниця – тобто система збору, зберігання і розподілу фінансових коштів (у вигляді данини, податків, зборів, різного роду повинностей). Ці кошти необхідні для вирішення загальнозначущих проблем (наприклад, оборони, будівництва громадських будівель і споруд), а також для утримання державного апарату;

3) територіальна організація населення. У додержавному стані індивід співвідносив себе з певним родом, враховуючи реальну або уявну спорідненість. У державі кровноспоріднені зв’язки або зовсім не мають значення, або відходять на другий план. Держава поширює свою владу на всіх людей, які проживають на її території;

4) наявність системи загальнообов’язкових правил поведінки – права.

Друга група ознак держави відрізняє її від політичних партій та громадських організацій:

1) народ – сукупність індивідів, об’єднаних правовим зв’язком з державою. Цей зв’язок виражається в інститутах громадянства (у республіках) або підданства (у монархіях). Сучасна держава виступає як представник народу, як справа народу;

2) територія – матеріальна база держави. Це частина земної кулі, з якою історично пов’язаний державний народ, що має кордони, визнані міжнародним співтовариством. Територія держави – це простір, в межах якого здійснюється державна влада, просторове буття держави;

3) державна влада – організаційно оформлена політична влада крупної соціальної спільноти (народу, класу, стану), що володіє спеціалізованим апаратом для регулювання суспільних відносин і верховенством в суспільстві. Головне призначення державної влади – керівництво загальнозначущими для народу справами.

3.2. Сутність держави: плюралізм підходів

Поняття «сутність держави» звичайно уживається в трьох значеннях.

По-перше, це своєрідна моральна оцінка держави. У цьому сенсі суспільно–політична думка сформувала дві метатеорії:

1) держава – це організоване насильство над індивідом, зло, хоча й необхідне. Тому межі дії державної влади повинні бути мінімізовані. Найяскравіше ця оцінка сутності держави представлена в працях ліберальних філософів та юристів;

2) держава – це спосіб забезпечення загального блага. З позицій такого підходу держава сприймається як агент по наданню суспільству позитивних послуг (гарантування безпеки, соціальна допомога, виховання та освіта населення тощо), як опікун суспільства та індивіда.

У сучасному світі ригоризм вказаних трактувань сутності держави значно знизився. Ліберали більш не заперечують необхідності соціальної функції держави, а прихильники патерналістської держави погодилися з необхідністю обмеження державної влади.

По-друге, під поняттям «сутність держави» розуміють сенс існування і роль держави в житті суспільства. «Сутність» як філософська категорія характеризує те головне в явищі, що визначає його природу, що робить явище самим собою: при зміні сутності об’єкт перестає бути тим, чим він є, і стає іншим явищем. Вітчизняні учені у сутності держави виділяють класовий (становий) і загальносоціальний (загальнолюдський) зміст. Як класова (станова) установа держава захищає певні вузькокласові інтереси. Однак з певного моменту розвитку суспільства держава є необхідним способом його організації, невід’ємною умовою його існування та життєдіяльності. Адже кожна держава організує виконання загальних справ, важливих для всіх членів суспільства, наприклад, оборону від зовнішніх ворогів, забезпечення правопорядку. У міру розвитку загальносоціальний та загальнолюдський зміст держави витісняє її вузькокласові функції.

І, нарешті, третє значення поняття «сутність держави» пов’язане з проблемою приналежності державної влади певному соціальному шару, з питанням про те, хто і в чиїх інтересах здійснює державну владу. У цьому сенсі існують наступні концепції суті держави:

1) елітистська теорія (її родоначальники – Гаетано Моска, Вільфредо Парето, Роберт Міхельс) оцінює державну владу як справу політичних еліт (олігархій), що змінюють одна одну в управлінні державою. З цієї позиції влада народу – демократія – нездійсненна. Сучасні елітисти допускають демократичні засади у державній владі, стверджуючи, що єдиний інструмент демократії – вибори тієї або іншої еліти;

2) технократична теорія (Джеймс Барнхем, Деніел Белл, Олвін Тоффлер) бачить в державній владі різновид соціального менеджменту. У постіндустріальному (інформаційному) суспільстві, мета якого – розширене виробництво та споживання – менеджери стають новою економічною елітою, оскільки саме вони управляють виробництвом. Отже, процес перерозподілу продуктів виробництва та інші загальнозначущі для всього соціуму справи повинні знаходитися в руках професіоналів–менеджерів;

3) демократичні теорії стоять на позиціях народного суверенітету. Із їхньої точки зору єдиним джерелом державної влади є народ, а державна влада повинна здійснюватися в інтересах і під контролем народу. Теоретики плюралістичної демократії (Гарольд Ласкі, Моріс Оріу) стверджують, що в сучасній державі відбувається дисперсія політичної влади: держава ділить тягар ухвалення рішень з численними інститутами громадянського суспільства (партіями, профспілками, корпораціями). Теорія репрезентативної демократії (Ральф Дарендорф) розглядає демократичну державу як парламентарну систему, де органи влади обираються народом. Теорія партисипітарної демократії (демократії участі) оцінює державну владу як один з варіантів участі громадян в управлінні суспільними справами;

4) теорія держави загального благоденства (Карл Гуннар Мюрдаль) близька за своєю суттю до технократичних доктрин держави. З позицій цієї теорії держава предстає як координатор економічної та політичної діяльності суспільства. Завдяки спільним зусиллям держави та суспільних інститутів інтереси всіх шарів суспільства в основному задоволені, досягнута рівновага між інтересами особи та суспільства;

5) марксистська теорія розглядає державу як знаряддя панування експлуататорського класу (рабовласників, феодалів, буржуазії). Класовий підхід до сутності держави виявився вельми плідним для дослідження додержавної держави, але до держави інформаційного етапу розвитку людства слабо придатний.

Спори про сутність держави належать до «вічних» наукових проблем. Рішення окремих аспектів цієї проблеми породжує нові питання про призначення та роль держави в суспільстві.

3.3. Функції держави: поняття та класифікація

Функції держави –це основні напрями і сторони діяльності держави, що виражають її сутність та соціальне призначення.

Функції держави класифікують за різними підставами.

1) залежно від принципу розділення властей розрізняють законодавчу, виконавчо-розпорядчу, судову, контрольно-наглядову функції;

2) залежно від тривалості дії розрізняють постійні та тимчасові функції держави;

3) залежно від значення розрізняють головні та другорядні функції держави;

4) залежно від сфери додатку розрізняють внутрішні та зовнішні функції держави.

До внутрішніх функційдержави відносяться:

1) економічна функція (формування та виконання бюджету, складання та виконання програм економічного розвитку, фінансування ряду галузей, забезпечення свободи конкуренції та протидія монополізму, безпосереднє керівництво державним сектором економіки);

2) правозахисна функція, або функція захисту прав і свобод людини та громадянина (конституційне закріплення особистих, політичних і соціальних прав людини, діяльність державних органів, що захищають права людини та громадянина);

3) соціальна функція (забезпечення гідного рівня життя людини, допомога громадянам держави, які з об’єктивних причин не можуть брати участь у створенні матеріальних благ – діти, інваліди, люди похилого віку);

4) фіскальна функція (стягування податків і мита, виявлення та облік доходів виробників матеріальних та духовних благ, контроль за правильністю стягування податків та розподілу податкових коштів);

5) правоохоронна функція, або функція охорони правопорядку (забезпечення точного і повного здійснення правових розпоряджень всіма учасниками правових відносин усередині держави, притягнення до юридичної відповідальності правопорушників);

6) природоохоронна,або інакше – екологічна функція (регулювання процесу використання природних ресурсів, збереження та відновлення природного середовища існування людини).

7) культурна (духовна) функція (організація науки та освіти, забезпечення збереження культурної спадщини і доступу громадян до неї);

8) інформаційна функція (організація та забезпечення системи отримання, використання, розповсюдження і зберігання інформації).

До зовнішніх функційдержави відносяться:

1) функція забезпечення безпеки держави (захист країни від нападу ззовні, захист загальнонаціональних інтересів від деструктивних дій усередині країни);

2) функція міжнародної співпраці та інтеграції до світової спільноти (спільна діяльність держав в політичній, економічній, культурній, спортивній та інших сферах, членство та робота в межах міжнародних і регіональних організацій).

У сучасному світі, коли суспільне життя все більш інтернаціоналізується, грань між зовнішніми та внутрішніми функціями поступово зникає. Практично кожна з функцій держави має як внутрішню, так і зовнішню сторони. Тому ряд учених (наприклад, Л.І.Спіридонов) висувають ідею про існування всього лише однієї – генеральної функції держави, зміст якої полягає в забезпеченні нормального функціонування громадянського суспільства. Генеральна функція розпадається на підфункції: економічну, екологічну тощо.

Проблеми, що постали перед людством в ХХ ст., зумовили виникнення глобальних функцій, для здійснення яких необхідне об’єднання зусиль всіх держав. Найбільшою мірою глобалізація торкнулася екологічної функції, функції захисту і охорони прав і свобод особи, функції підтримки світового порядку.

3.4. Форми здійснення функцій держави

Діяльність держави і його органів по реалізації функцій держави здійснюється в різних формах. Існує декілька класифікацій форм здійснення функцій держави.

Звичайно виділяють правові та організаційні форми здійснення функцій держави. Правові форми – це діяльність органів держави, пов’язана з ухваленням і виданням правових актів, а саме: правотворча, правозастосовча, правоохоронна, правоінтерпретаційна.

Організаційні форми здійснення функцій держави – поточна технічна, господарська, статистична діяльність, направлена на рішення конкретних задач.

Кожна функція держави здійснюється одночасно і в правових, і в організаційних формах.

З урахуваннямрозподілу владивиділяють наступні форми здійснення функцій держави:

1) законодавча –полягає у виданні представницькими законодавчими органами законів, які формулюють цілі та напрями державної діяльності, визначають засоби та методи досягнення цих цілей;

2) управлінська (виконавчо-розпорядча) – є оперативною, повсякденною реалізацією органами виконавчої влади приписів законів і підзаконних актів у різних сферах державного управління;

3) судова – судові органи беруть участь у реалізації функцій держави шляхом здійснення правосуддя;

4) контрольно-наглядова –контрольно–наглядові органи держави (органи конституційного контролю, прокуратура, органи галузевого нагляду) спостерігають за точним та одноманітним виконанням і застосуванням законів.

Розділ 4. Форми держави

4.1. Форма держави: поняття, структура, значення

Поняття форми держави традиційно перебувало в центрі уваги юридичної науки з моменту її зародження. Сьогодні під формою державирозуміють спосіб організації та здійснення державної влади.

Форма держави – це державно–правова конструкція, що складається з трьох елементів: форми правління, форми державно–територіального устрою, форми державного режиму. Типологія держав залежно від їх форми здійснюється відповідно до цих елементів:

1) залежно від форми правліннярозрізняють монархічні і республіканські держави;

2) залежно від форми державно–територіального устроюрозрізняють унітарні, федеральні, конфедеративні і регионалістськіє (регіональні) держави;

3) залежно від форми державного режимурозрізняють демократичні, авторитарні і тоталітарні держави.

Широкий підхід до форми держави привів до того, що, спираючись на традиційні елементи форми держави, запропоновано виділяти три основні форми держави: монократичну (моністичну), сегментарну та полікратичну (плюралістичну).

Монократична форма держави має високий рівень централізації. Державну владу зосереджує одна особа або орган, ні розподіл влади, ні автономія в територіальному устрої, ні місцеве самоврядування фактично не допускаються. Ця форма пов’язана з обов’язковою ідеологією, одержавленням економіки, соціальної сфери та культури, украй елітарним характером державної влади. Демократичні інститути, парламент, самоврядування використовуються в демагогічних цілях.

Сегментарна форма держави значною мірою носить олігархічний характер, займаючи проміжне положення між монократичною і полікратичною формами держави. Тут допускається розподіл компетенції між різними органами державного управління, елементи автономії та місцевого самоврядування. Домінує виконавча влада.

Полікратична форма держави реально використовує розподіл влади, систему стримувань і противаг, декілька центрів влади в державі (президент, парламент, суд), автономію в територіальному устрої, розвиток місцевого самоврядування, демократичні методи здійснення державної влади. У багатьох полікратичних країнах існує монархічна форма правління (парламентарна монархія). Вона сумісна з президентською, парламентською, змішаними республіками, може бути унітарною державою або федерацією.

4.2. Поняття і види форм правління

Форма правління –це організація, порядок утворення та взаємодії вищих органів державної влади (глави держави, парламенту і уряду). Розрізняють два різновиди форми правління – монархію та республіку.

Монархія– це така форма правління, коли главою держави є особа, яка одержує і передає свій пост і титул, як правило, у спадок і довічно. Ознаки монархії:

1) влада глави держави (імператора, короля, великого герцога, еміра, султана) існує історично і не делегується йому народом;

2) влада монарха здійснюється безстроково (довічно) і передається, як правило, у спадок;

3) монарх не відповідає за ухвалені ним політичні рішення.

Різновиди монархій:

1) абсолютна монархія (Бахрейн, Кувейт, Оман, Саудівська Аравія). У руках монарха зосереджена вся повнота влади, він є законодавцем, призначає всіх вищих посадовців держави. Уряд несе відповідальність тільки перед ним;

2) дуалістична монархія (Бутан, Бруней, Тонга). Влада ділиться між парламентом і монархом. Парламент приймає закони, але у монарха є право абсолютного вето (заборони на введення закону до дії). Уряд призначається монархом, підкоряється йому і несе відповідальність тільки перед ним;

3) парламентарна монархія (Бельгія, Велика Британія, Данія, Іспанія, Малайзія, Нідерланди, Норвегія, Таїланд, Швеція, Японія). Монарх юридично є главою держави, але участі в управлінні країною фактично не бере. У парламентарній монархії глава держави або не має права вето шодо законопроектів, або фактично не застосовує вето. Головна відмінна риса парламентарної монархії – формування уряду парламентом і відповідальність уряду перед ним.

Ряд монархій займає проміжне положення між дуалістичними і парламентарними (Йорданія, Марокко, Непал).

Республіка –це така форма правління, при якій главою держави є президент, що обирається громадянами на певний строк. Республіка має такі ознаки:

1) влада глави держави і вищих державних органів делегується їм народом;

2) повноваження глави держави обмежені певним строком;

3) глава держави несе політичну відповідальність за свою діяльність.

Більшість сучасних держав – республіки. Прийнято поділяти республіки на такі різновиди:

1) президентська (Бразилія, Грузія, Мексика, США). Президент в такій республіці, як правило, обирається прямими виборами (винятком є США, де президента обирає колегія вибірників, обрана виборцями). Він очолює не тільки державу, але й уряд. Уряд призначається президентом і відповідає тільки перед ним;

2) парламентарна республіка (Угорщина, Індія, Італія, Німеччина). Президент обирається так, щоб він не одержував свій мандат безпосередньо від громадян: парламентом або особливими зборами, що формуються виключно для виборів президента. Президент не є главою уряду і не вільний в його формуванні. Фактично главу і склад кабінету визначає парламент, точніше, партія, що перемогла на парламентських виборах і має більшість у парламенті. Уряд несе відповідальність перед парламентом;

3) змішана (президентсько–парламентарна)республіка (Білорусь, Україна, Перу, Росія, Франція). Цей різновид республіки сполучає риси парламентарної та президентської республік. Вибори президенти проводяться всенародним голосуванням (як в президентській республіці), але президент не очолює уряд (як у парламентарній республіці). Уряд призначається президентом, але призначення прем’єр–міністра вимагає згоди парламенту (або навпаки – міністри та прем’єр–міністр призначаються парламентом, але останній – за поданням президента). Уряд несе відповідальність перед президентом, але й парламент має право виразити йому недовір’я, що тягне за собою відставку. Для змішаної республіки є характерним виведення поста президента за тріаду законодавчої, виконавчої та судової влади: президент має самостійний статус.

Поряд із монархією та республікою існують змішаніформи правління, що сполучають деякі риси обох.

Так, Малайзія є виборною (ротаційною) монархією.Главу держави – монарха – обирають на п’ятирічний строк. Елементи виборності існують і в Об’єднаних Арабських Еміратах. Ця держава є колективною монархією, очолюваною Радою емірів. Еміри семи еміратів, що об’єдналися, обирають на п’ять років голову Ради емірів (монарха найбільшого емірату Абу–Дабі,, якого нерідко називають президентом.

До нетипових республік можна віднести республіки з довічним президентством (Уганда, Індонезія, Корейська Народно–Демократична Республіка) і республіки без офіційного глави держави (СРСР, Китай, Куба).

4.3.Поняття і види форм державного-територіального устрою

Форма державно–територіального устрою– це порядок взаємин між державою та її окремими частинами. Розрізняють унітарні, федеральні, конфедеративні, регіоналістську (регіональну) держави.

Унітарна держава– це єдина держава, що складається з адміністративно–територіальних одиниць (областей, провінцій, губерній). Ознаки унітарної держави:

1) наявність єдиного центру та єдиної системи органів влади і управління;

2) наявність єдиної системи права.

Сьогодні більшість держав миру – унітарні держави (Болгарія, Угорщина, Греція, Польща). У багатьох унітарних державах (Іспанія, Україна, Фінляндія) є автономні утворення.

Автономія – відносно самостійна у здійсненні державної влади територіальне утворення в межах держави. Автономія має власні законодавство та органи влади, але суверенітету не має.

Різновиди унітарних держав:

1) централізовані. Регіональні органи цих держав формуються шляхом призначення зверху (Нідерланди, Казахстан, Франція);

2) децентралізовані. Регіональні органи утворюються незалежно від центру, як правило, за допомогою виборів (Велика Британія, Нова Зеландія).

Федерація– союзна держава, що складається з держав–членів або державоподібних утворень (суб’єктів федерації). Ознаки федерації:

1) наявність декількох правових систем, з яких одна (система федерального права) має верховенство щодо права суб’єкта федерації;

2) наявність двох рівнів державної влади. Федеральна влада (влада держави в цілому) має всю повноту зовнішнього суверенітету та значну частину внутрішнього суверенітету. Влада суб’єкта федерації має обмежений внутрішній суверенітет.

Різновиди федерацій: територіальні (США, Німеччина, Бразилія); національні (Бельгія, Індія); змішані (Росія).

В даний час в світі існує 24 федеральних держави, більшість з яких – великі та середні за територією та чисельністю населення (Індія, Мексика, Нігерія, Росія, США, Німеччина).

Конфедерація– це тимчасовий союз держав, створений для досягнення конкретної мети (наприклад, завоювання незалежності). В даному випадку держави об’єднують лише окремі напрями своєї діяльності (наприклад, оборона, зовнішня політика, зовнішня торгівля). Розвиток конфедерації підпорядкований «залізному закону»: конфедерація або розпадається на окремі держави, або еволюціонує у федерацію.

Риси федерації та/або конфедерації мають деякі міжнародні об’єднання, наприклад, Співдружність Націй (на чолі з британським монархом), Європейський Союз.

Специфічною формою державно–територіального устрою є регіоналістська (регіональна) держава. Вся територія такої держави, а не окремі частини складається з автономних утворень (Італія, Іспанія, Шрі–Ланка, Південно–Африканська Республіка). Територіальні фракції регіональної держави не приймають власних конституцій, але мають власні обрані громадянами збори і власну адміністрацію.

Історично відома ще одна форма державно–територіального устрою – імперія. Вона складається з нерівноправних частин: метрополії – центру держави, в підпорядкуванні якої знаходяться колонії. Владні повноваження належать виключно метрополії. Для правового статусу як колонії, так і її населення характерна дискримінація – обмеження в правах. До найбільших за площею та впливом імперій відносилися Британська, Французька, Іспанська імперії. Національно–визвольний рух в колоніях привів до появи нових національних держав та розпаду імперій.

4.4. Поняття і види форм державного режиму

Форма правління і форма державного устрою дають уявлення про організацію держави, її зовнішню форму. Реальна ж сутність інститутів держави, дійсний стан демократії знаходять вираз у понятті державного режиму.

Форма державного режиму– сукупність прийомів, методів, форм та способів здійснення державної влади.

Державний режим є функціональною характеристикою влади, яка ніколи прямо не визначається в конституціях держав (не рахуючи вельми поширених вказівок на їх демократичний характер), проте завжди безпосереднім чином відображається на змісті конституції.

Існує безліч класифікацій державного режиму. За характером органів, що визначають політику держави, розрізняють цивільніта військовірежими. Залежно від взаємин між державою і церквою розрізняють світськіта теократичнірежими. Але найбільш поширеною є класифікація, заснована на рівні захисту прав і свобод громадян та ступеню допуску населення до управління державою. За цими ознаками розрізняють:

1) демократичний режим, для якого характерні: реальність політичних прав і свобод громадян; політичний та ідеологічний плюралізм; формування органів влади шляхом вільних загальних виборів; розподіл влади; діяльність і власті, і опозиції в строго конституційних рамках;

2) авторитарний режим. Його характерними ознаками є: обмеження об’єму політичних прав і свобод; обмежений політичний та ідеологічний плюралізм (наприклад, дозволяється існування тільки двох партій); фактична, а деколи і формальна відсутність розподілу влади; недемократичний характер виборів (відсутність реальної можливості вибору). Відмінною рисою авторитаризму є сильна виконавча влада, як правило, заснована на особі лідера. Авторитарний режим може бути заснований на праві, моральних засадах, але його не можна все ж таки віднести до режимів, де населення бере участь в управлінні, а влада здійснюється найбільш ефективним способом. Яскравий приклад тому – режим Наполеона за часів Першої імперії у Франції;

3) тоталітарн