Принципи права

Принципи права– це основні ідеї, початкові положення або формування, провідні засади процесу, розвитку і функціонування права. Принципи права є узагальненням і поширенням якого-небудь положення на всі явища тієї правової сфери, з якої даний принцип абстрагований. Принципи права або прямо закріплюються в законодавчих актах, або витікають із змісту конкретних правових норм.

Розрізняють загальносоціальні і спеціально-юридичні принципи права. До загальносоціальних принципів прававідносять:

1) принцип пріоритетності загальнолюдських цінностей над груповими (класовими, національними) цінностями. До загальнолюдських цінностей відносяться життя, свобода, мир, безпека, природа, добро, совість тощо. Сучасне право закріплює їхнє верховенство над інтересами політичних, соціальних і національних груп;

2) принцип гуманізму. Сутність цього принципу полягає у визнанні самоцінності людини, її життя, честі, гідності. Сучасне право відкидає антигуманне гасло: «Хай восторжествує справедливість, навіть якщо загине світ!»;

3) принцип демократизму виявляється в тому, що право виражає волю народу (або, принаймні, його більшості), тобто загальну волю громадян;

Прийнято класифікувати спеціально-юридичніпринципи права на загальноправові, галузеві, міжгалузеві, принципи інститутів.

Загальноправові принципи:

1) принцип свободи. Сутність цього принципу полягає в можливості вибору лінії поведінки в рамках права. Цей принцип виявляється: у регулюванні поведінки індивіда, який має право діяти за принципом «дозволене все, що прямо не заборонене»; у виборі народом суспільного устрою та форми правління, нацією – варіанту самовизначення;

2) принцип справедливості. Сутність принципу справедливості полягає у відповідності між поведінкою індивіда (соціальної групи) і соціально-правовим його положенням. Інакше кажучи, поведінка кожного оцінюється відповідно до його позитивних або негативних заслуг: герою – нагорода, злочинцю – покарання;

3) принцип рівності означає юридичну рівність індивідів перед законом і перед судом незалежно від етнічної, расової, релігійної приналежності, кольору шкіри, мови, статі, політичних переконань; рівність прав і обов’язків індивідів;

4) принцип взаємозв’язку прав і обов’язків полягає в тому, що суб’єктивне право одного суб’єкта права реалізується, як правило, за наявності відповідного йому юридичного обов’язку іншого суб’єкта права;

5) принцип верховенства права виявляється у відповідності нормативно–правових актів ідеалам свободи, рівності і справедливості. Цей принцип є головним керівним початком правотворчої діяльності;

6) принцип законності виражається у верховенстві закону в системі нормативно-правового регулювання, а також в необхідності слідувати закону в процесі правозастосовчої діяльності.

Галузеві принципиєхарактерними для однієї галузі права. Наприклад, для цивільного права ключовими принципами є: принцип рівності сторін у договорі, принцип добровільності вступу до цивільних правовідносин, принципу добросовісного виконання договорів.

Міжгалузеві принципиохоплюють дві або більш, як правило, суміжні галузі права. Прикладами таких принципів є: принцип рівності сторін у судовому процесі, що діє в цивільно-процесуальному, кримінально-процесуальному і господарсько-процесуальному праві; принцип рівності форм власності, який виявляється в цивільному і господарському праві; принцип винної відповідальності в адміністративному і кримінальному праві.

Принципи інститутівправа діють в рамках однорідних суспільних відносин, врегульованих нормами конкретного правового інституту. Наприклад, інститут виборчого права базується на принципах свободи виборів, загальності, рівності, таємної подачі голосів, прямих виборів.

Граючи роль несучої конструкції права, правові принципи мають також безпосередньо-регулятивне значення. Вони можуть бути застосовуватися як обґрунтування рішення у конкретній справі.

10.8. Правові аксіоми

Правові аксіоми– це вироблені юридичною наукою і практикою загальні положення, які через свою простоту, ясність і багатократне підтвердження практикою сприймаються як самоочевидні істини, що не вимагають доказів.

Сутність, роль і значення правових аксіом оцінюються по-різному. У зв’язку з цим в юридичній науці розрізняють наступні види аксіом:

1) аксіоми – ідеї правосвідомості, істинність яких не вимагає особливих доказів, які слугують ідеологічними передумовами принципів права. Правові аксіоми є результатами розумової діяльності людини і виражаються в поняттях і думках. Істинність і переконливість їх перевірені багаторічною, а нерідко й багатовіковою практикою. Наприклад, самоочевидним є те, що «суб’єктивному праву завжди відповідає юридичний обов’язок», а «правопорушення передбачає покарання»;

2) аксіоми юридичної науки, що складаються в результаті узагальнення багатовікового досвіду суспільних відносин. Наприклад. Г.І.Манов виділяє три аксіоми загальної теорії права: право реалізується в трьох формах (нормативні акти, правовідносини і правосвідомість), а четвертої немає; не заборонена нормами і принципам права поведінка, дозволяється; ніхто не може бути суддею у власній справі;

3) аксіоми – окремі принципи права, тобто виражені в праві початкові нормативно-керівні засади, що характеризують його зміст. Наприклад, таким є принцип взаємозв’язку прав і обов’язків;

4) аксіоми – конкретні норми права, закріплені у законодавстві. Наприклад, в цивільно-процесуальному праві діють такі аксіоматичні положення як: «тягар доведення лежить на позивачеві»; «кожен позов обмежений межами певного часу»; «рішення суду не повинне зачіпати тих, хто не брав участь у справі»;

5) аксіоми – загальновизнані норми права, що виражають зміст загальнолюдської моралі, що знаходять своє віддзеркалення в праві. Наприклад, ніхто не зобов’язаний надавати свідчення проти себе і своїх близьких.

При вирішенні конкретних справ судами або іншими органами ці положення приймаються «на віру» як перевірені життям і враховуються при винесенні рішень. До таких аксіоматичних положень відносяться: «Хай буде вислухана інша сторона», «Всякий сумнів тлумачиться на користь обвинуваченого», «Один свідок – не свідок».

Аксіоми виражають загальнолюдський зміст права. От чому можлива спадкоємність між правовими аксіомами різних історичних епох. Правові аксіоми служать інтересам всього населення країни, їх виконання укріплює порядок в суспільстві, вводить правове життя в цивілізоване русло. Відступ від правових аксіом приводять до свавілля та юридичного хаосу.

10.9. Правові презумпції

Правові презумпції(лат. praesumptio – припущення) – це офіційно визнані припущення про наявність або відсутність тих або інших юридичних фактів.

Розрізняють спростовні та неспростовні презумпції. Спростовні презумпції можуть бути спростовані, якщо буде встановлене існування іншого, у протилежність передбачуваному, юридичного факту. До таких презумпцій належать: презумпція невинуватості підсудного (кримінальний процес); презумпція винуватості боржника (цивільне право); презумпція авторства (право інтелектуальної власності). До неспростовних презумпцій відноситься презумпція знання закону: передбачається, що кожен повинен знати закони своєї країни, а незнання закону не звільняє від відповідальності за його порушення.

За фактом правового закріплення презумпції бувають фактичними і законними. Фактичні презумпції в законі не виражені й тому формально не мають юридичного значення. Проте вони «спрацьовують» при формуванні внутрішнього переконання правозастосовувача. Наприклад, представляється очевидним, що людина – розумна істота, що батьки люблять своїх дітей, що боржник розуміє необхідність виконати зобов’язання. Законні презумпції – припущення, прямо або побічно закріплені в законодавстві. Такою є, наприклад, презумпція батьківства, закріплена в ст.122 Сімейного кодексу України. Вона свідчить, що батьками дитини, зачатої і народженої у шлюбі, є подружжя. Суть цієї презумпції полягає в тому, що один факт – факт сумісного проживання подружжя, дає підставу припускати наявність іншого факту, що чоловік матері – батько дитини.

За сферою дії розрізняються галузеві та загальноправові презумпції.

Галузева презумпція діє тільки в межах однієї галузі або декількох суміжних галузей права. Такими є: презумпція, згідно якої з одного й того ж самого правового питання не може бути двох судових рішень; презумпція про компетентність вищестоящого державного органу в питаннях, що відносяться до ведення нижчестоящого (підлеглого) державного органу. Наприклад, вищестоящий орган прокуратури приймає до провадження справу, підслідну нижчестоящому органу.

Загальноправові презумпції діють у всіх без винятку галузях права, перетворилися у свого роду загальноправові принципи. У сучасних правових системах – це презумпція доброчесності громадян, презумпція знання закону, презумпція істинності нормативно-правового акту.

Презумпція доброчесності громадянина означає, що кожна людина, яка вступає у правові відносини з іншими суб’єктами права, вважається доброчесною (добросовісною).

Презумпція знання закону є найдавнішою юридичною презумпцією, була сформульована і застосовувалася ще в римському праві і означає щоніхто не може відмовлятися незнанням закону. Без такого юридичного припущення було б взагалі неможливо застосувати правову норму, вирішити ту або іншу юридичну справу. Правозастосвчі органи і посадовці виходять при цьому із того, що громадянин повинен знати закони своєї держави.

Презумпція істинності нормативно-правового акту означає, що акт, прийнятий нормотворчими державними органами, перш за все законодавчими, передбачається істинним, правильним. Ця презумпція вносить стабільність у правове життя суспільства, створює необхідні умови для вирішення соціальних і інших завдань правовими засобами.

10.10. Правові фікції

Поняття правової фікції було введено в науковий обіг німецьким юристом ХІХ ст. К.Ф.Савіньї, хоча цей прийом законодавчої техніки використовувався і раніше. Зокрема, правовою фікцією Савіньї вважав юридичну особу.

Правова фікція (від лат. fictio – вигадка) – це прийом юридичної техніки, за допомогою якого особі, предмету або явищу в цілях захисту законних приватних, суспільних і державних інтересів свідомо приписується характеристика, якою особа, предмет або явище насправді не володіє.

Основною ознакою правової фікції є те, що норма-фікція умовно заповнює невідомі обставини і надає їм значення юридичного факту. Таке заповнення досягається наступними способами:

1) штучне уподібнення або прирівнювання одне до одного таких понять та обставин, які насправді є різним або навіть протилежними. Наприклад, фікцією є електронний цифровий підпис (реально це не власноручний підпис);

2) визнання реальними неіснуючих обставин і заперечення існуючих. Наприклад, Цивільний кодекс України допускає визнання фізичної особи померлою, якщо за місцем її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування протягом трьох років. Фізична особа оголошується померлою з дня набрання чинності рішенням суду про оголошення її померлою;

3) визнання існуючими обставин і ситуацій до того, як вони стали існувати насправді або виникли пізніше, ніж це було насправді. Наприклад, такими є законні інтереси дитини, що ще не народилася;

4) штучна реконструкція фактів, що реально мали місце. Наприклад, кримінально-процесуальне право визнає доказом відтворення обстановки і обставин події.

За допомогою правових фікцій досягаються цілі законодавчої політики. Правова фікція, що діє в системі правового регулювання суспільних відносин, вносить якісну визначеність в правові інститути і тим самим сприяє стабільності правопорядку.

Розділ 11. Соціальні норми

11.1. Поняття і види соціального регулювання

У найзагальнішому вигляді соціальне регулюваннярозуміється як внутрішньо властивий суспільству процес впорядковування поведінки людей шляхом узгодження їх вільних воль. Розрізняють внутрішнє (совість, переконання, установки) і зовнішнє (об’єктивне право, суспільна мораль тощо) соціальне регулювання. З інших типологій соціального регулювання відзначимо стихійне (природне) і волевстановлене, нормативне і ненормативне, загальне та індивідуальне соціальне регулювання.

Стихійні регулятори є соціальним проявом законів природи і суспільства (наприклад, демографічні та міграційні процеси, підйоми та спади економіки, інфляція та дефляція). Стихійні регулятори слабо піддаються коректуванню ззовні. Навпаки, волевстановлені регулятори є свідомою, вольовим, цілеспрямованим впливом на поведінку людей та їхніх об’єднань.

Нормативні регулятори містять однаковий масштаб (еталон) поведінки, тобто норми, реалізація яких забезпечується за допомогою заходів соціального примушення. До нормативних регуляторів відносяться: технічні норми, норми права, моралі, релігійні, корпоративні норми, звичаї (зокрема, ділові звичаї) тощо.

Серед ненормативних регуляторів виділяють ціннісний, директивний та інформаційний. Ціннісний регулятор впливає на суспільні відносини за допомогою системи соціальних цінностей, що історично склалася. Цінність – це позитивна або негативна значущість об’єктів навколишнього світу для людини, соціальної спільності, суспільства в цілому. Цінність визначається не властивостями об’єкту як такого, а його залученням до сфери людської життєдіяльності, інтересів і потреб, соціальних відносин. За зовнішньою формою розрізняють матеріальні, суспільно-політичні та духовні цінності; за змістом – позитивні та негативні цінності (антицінності). Для досягнення ефективного правового регулювання виняткове значення мають соціальні цінності.

Директивний регулятор є впливом на суспільні процеси за допомогою безумовної вказівки вищестоящого органу або службової особи нижчестоящому. Такий регулятор здійснював величезний вплив на життя радянського суспільства в період існування адміністративно-командної системи.

Інформаційний регулятор означає вплив на суспільні відносини та процеси за допомогою засобів масової інформації, які здатні додати тим або іншим вчинкам і діям позитивне або негативне значення. Вплив інформаційних регуляторів на життя суспільства є величезним: вони по суті створюють стереотипи поведінки, по-різному оцінюють різні політичні та правові ситуації тощо. Іноді говорять, що в сучасному суспільстві керівні позиції належать саме тим, хто володіє інформаційними потоками, формує їх і керує ними.

Нарешті, залежно від кількості адресатів, розрізняють загальне та індивідуальне соціальне регулювання. Перше з них звернене до невизначеного кола осіб, а друге – до конкретного індивіда.

11.2. Нормативні акти, їх види і співвідношення

Існування в суспільстві різних видів соціальних норм, які регулюють суспільні відносини, зумовлює вироблення і використання для цього різних форм виразу нормативних соціальних розпоряджень.

Нормативний акт– це прийнятий соціальним суб’єктом документальний акт, що характеризується соціальною (груповою) легітимністю та містить нормативні приписи для невизначеного кола суб’єктів.

Ознаки нормативного акту:

1) це акт, що має документальну форму (письмовий документ, що має назву та інші реквізити);

2) розроблений або прийнятий суб’єктом, за яким суспільство (або його частина) визнає право здійснювати такі дії. Особливу позицію в цьому сенсі займають релігійні тексти, які сприймаються віруючими не як артефакт (штучне творіння людини), а як результат божественного одкровення. У будь-якому випадку нормативний акт є легітимним, тобто має підтримку всього суспільства або його частини;

3) містить правила поведінки, якими повинні керуватися суб’єкти суспільних відносин у певних життєвих ситуаціях.

Класифікація нормативних актів здійснюється відповідно до різних критеріїв: залежно від того, ким вони вироблені або прийняті, кому адресовані, за сферами дії та ін.

Для юриста найбільш важливим є розмежування нормативних актів юридичного і нормативних актів неюридичного характеру. Такий поділ має не тільки теоретичне, але і практичне значення.

Є підстави і для виділення в особливі групи релігійних, політичних, ідеологічних нормативних (неюридичних) актів і ін.

За сферою дії нормативні акти можна підрозділити на акти зовнішньої дії (наприклад, правила дорожнього руху видані державним органом, але поширюються на всіх учасників дорожнього руху) і акти внутрішньої дії (наприклад, статут політичної партії розроблений партією і поширюється тільки на її членів).

11.3. Норми: поняття, ознаки, види

Особливе місце серед соціальних регуляторів займають норми. Поняття «норма» має два основні значення: 1) звичайний природний стан об’єкту, процесу, відношення, системи (нормальний стан здоров’я, наприклад); 2) керівна засада, правило поведінки. Норми, які діють в людському суспільстві, умовно розбивають на три групи:

1) природні норми, або закони природи (наприклад, закон всесвітнього тяжіння, закони механіки, закони генетики);

2) технічні (соціально-технічні) норми – правила поводження з технічними та природними об’єктами (наприклад, державні будівельні правила). Особливостями технічних норм є те, що предмет регулювання тут не суто соціальний, і пов’язаний не тільки з людьми, але й із зовнішнім світом, природою, технікою. Найважливіші для суспільства технічні норми підтримуються правом і державою, перетворюючись вже на техніко-юридичні правила поведінки. Так, кримінальне законодавство передбачає відповідальність за порушення правил безпеки провадження будівельних робіт, за порушення правил водіння та експлуатації транспорту тощо;

3) соціальні норми – правила людського співжиття, що регулюють поведінку людей, зокрема – відносини людей між собою.

Ознаки соціальних норм:

1) соціальні норми є типовою моделлю (зразком) поведінки людини, але не самим актом поведінки, який може істотно відрізнятися від норми і навіть суперечити їй;

2) соціальні норми носять загальний характер, тобто не мають конкретного адресата, розраховані на багатократне застосування;

3) виконання соціальних норм забезпечується певними засобами дії (внутрішнє переконання людини, громадський осуд, державний примус).

Види соціальних норм:

1) норми моралі (етичні норми) – відносно стійкі уявлення людей про добро і зло. Мораль оцінює поведінку людини за допомогою понять «хороший» і «поганий». Норми моралі, як правило, не зафіксовані документально, вони існують як ціннісні орієнтири у свідомості людей;

2) правові норми – загальнообов’язкові, формально визначені, встановлені або офіційно визнані державою і забезпечені її примусовою силою правила поведінки;

3) релігійні норми – правила поведінки віруючих людей, які склалися на основі уявлення людей про Бога і бажану йому поведінку. Ця група соціальних норм зафіксована в священних книгах християн (Біблія), іудеїв (Тора), мусульман (Коран), буддистів (Веди), в усних переказах. Релігійні норми регулюють відносини віруючих у межах церкви або іншої релігійної організації, порядок відправлення культових обрядів;

4) корпоративні норми – норми, створені об’єднаннями громадян, трудовими колективами, підприємницькими союзами. В основному вони закріплюють порядок формування корпорацій, права і обов’язки їхніх членів;

5) звичаї і традиції – правила буденної поведінки, що стихійно склалися і передавалися з покоління в покоління (наприклад, весільні обряди);

6) естетичні норми – відносно мінливі уявлення людей про прекрасне і потворне, відповідно до яких люди слідують моді, обирають певний стиль і манери поведінки.

11.4. Право - особливий вид соціальних норм

Соціальні норми утворюють єдину систему, а норми права – особливу підсистему в ній. Будучи різновидом соціальних норм, норми права мають з ними багато спільного і в той же час відрізняються від них специфічними властивостями. Загальне у правових і соціальних нормах виявляється в наступному:

1) нерідко соціальні норми містять однакові приписи. Наприклад, крадіжка розцінюється правом як злочин, релігією – як гріх, мораллю – як поганий вчинок. Спричинення шкоди в результаті самооборони виправдовується і правом, і мораллю;

2) норми моралі, релігійні та корпоративні норми можуть придбати правове оформлення. Наприклад, образливі чіпляння до перехожих, нецензурна лайка в громадському місці (порушення норм моралі) розцінюються як адміністративне правопорушення (дрібне хуліганство) і як таке караються. Деякі релігійні свята (наприклад, Різдво Христове, Великдень) в Україні закріплені трудовим законодавством;

3) подібно до корпоративних норм і норм релігії, норми права зафіксовані документально. Наприклад, корпоративні норми містяться в статуті комерційної організації, норми релігії – в священних книгах (Біблія, Коран, Веди), норми права – в законі або підзаконному акті;

4) соціальні норми мають єдину мету. Вони направлені на врегулювання суспільних відносин. Норми релігії, моралі, права мають також величезний виховний потенціал, вони впливають на формування людської особистості.

Місце норм права серед соціальних норм не вичерпується схожістю – є й відмінності, які визначають специфіку права в системі соціального регулювання:

1) норми права пов’язані з державою. Держава встановлює, змінює, скасовує або санкціонує правові норми;

2) порушення норми права тягне за собою негативну реакцію держави у вигляді юридичної відповідальності. Порушення ж норм моралі спричиняє лише громадський осуд, порушення корпоративних норм – реакцію з боку організації, в якій діють ці норми, а порушення релігійної норми – санкції з боку церкви;

3) дія норм права поширюється на всіх людей, а не тільки на прихильників тієї або релігії або членів корпорації.

11.5. Право і мораль

Мораль і право – головні регулятори поведінки людей. Співвідношення між ними складне і включає взаємозв’язок єдності та відмінності.

Єдність права і моралі полягає в наступному:

1) системність. Право і мораль – це системи соціальних норм;

2) єдина мета. Право і мораль переслідують одні й ті ж цілі – впорядкування суспільних відносин, утвердження свободи, рівності, гуманізму і справедливості;

3) збіг приписів. Приписи права і моралі багато в чому співпадають. Одні й ті ж акти поведінки право і мораль забороняють або рекомендують;

4) однакове коло адресатів. Право і мораль адресуються одному колу осіб;

5) єдині цінності. Право і мораль виникають як фундаментальні загальнолюдські цінності, як показники соціального і культурного прогресу суспільства.

Відмінність права і моралі полягає в наступному:

1) способи встановлення. Правові норми створюються або офіційно визнаються державою, а норми моралі не є продуктом якоїсь спеціальної цілеспрямованої діяльності, вони виникають і розвиваються в суспільстві стихійно. На відміну від права мораль носить неофіційний (недержавний) характер;

2) методи забезпечення. Право забезпечується і охороняється державою, яка стежить за дотриманням правових норм і карає тих, хто їх порушує, а мораль спирається на силу громадської думки, а її внутрішнім гарантом виступає совість людини;

3) форма виразу. Правові норми виражають волю держави і закріплюються в спеціальних юридичних актах, а моральні норми виникають і існують у свідомості людей;

4) оцінні поняття. В оцінці поведінки людей право оперує поняттями правомірного і неправомірного, законного і незаконного, караного і некараного, а мораль оцінює людські вчинки з позицій добра і зла, справедливості і несправедливості, совісті, честі, обов’язку;

5) різний характер відповідальності за порушення і різний порядок реалізації відповідальності. Порушення норми права служить підставою негативної реакції держави у вигляді юридичної відповідальності. Форми юридичної відповідальності та порядок її реалізації строго регламентовані законом. Інший характер носить відповідальність за порушення норм моралі. Тут немає ні встановлених форм, ні чіткої процедури. До порушника застосовуються різні форми морального впливу (бойкот, висміювання, публічне засудження), які складаються стихійно;

6) сфери дії. Мораль регулює, як правило, міжособистісні відносини (між друзями, членами однієї сім’ї), а право регулює відносини, найбільш значущі з погляду суспільства в цілому, а саме – відносини власності, владні відносини, трудові та управлінські відносини, відправлення правосуддя;

7) зміст. Правові норми характеризуються більшою конкретністю розпорядження, моральні вимоги відрізняються релятивізмом, тобто відносністю. Не завжди однозначно можна оцінити вчинок людини як моральний або аморальний. Тоді як з точки зору права межа між правомірним і неправомірним завжди очевидна.

Мораль і право взаємно доповнюють одне одного. За допомогою права держава добивається утвердження в свідомості громадян, всього населення прогресивних норм моралі, бореться з несправедливістю, злом і пороками. У свою чергу мораль впливає на правове життя суспільства, розвиток права, разом з ним сприяє зміцненню громадського порядку.

11.6. Право і звичай

Звичай– це правило поведінки, що історично склалося, увійшло до звички в результаті багатократного повторення і через це стало регулятором суспільних відносин. Звичаї утілюють в собі певні підсумки життєдіяльності, суспільний досвід, закріплюють те, що склалося в результаті тривалої соціальної практики.

Звичаї складаються в рамках життєдіяльності певної соціальної спільноти. Свої звичаї мають різні етноси, соціальні групи, професійні співтовариства. Наприклад, весільні обряди гагаузів і болгар, що живуть поряд, мають як схожість, що обумовлено близькістю мешкання, так і істотні відмінності, обумовлені різним етнічним походженням.

У основі звичаїв лежать зразки конкретної поведінки. Звідси висока деталізованість їхніх приписів, що представляють, по суті справи, досить докладний опис самої поведінки. Зміст звичаю – це сам зразок поведінки, а формою його фіксації є звичка, поведінкова традиція. Звідси й специфіка регулятивної дії норм звичаїв. На відміну від права або моралі вони передбачають не узгодження поведінки з наказаними вимогами, а відтворення самої поведінки в її усталених варіантах.

Іноді до різновидів звичаю відносять традиції. Проте слід при цьому враховувати, що звичай завжди складається стихійно, а традиція може бути встановлена свідомо. Наприклад, такими є корпоративні та професійні традиції – відзначати день заснування фірми, день професії тощо.

Звичаї мають наступні зв’язки з правом:

1) найдавніше право виникало багато в чому саме із звичаїв, які офіційно визнавалися державою, набуваючи тим самим юридичного характеру. Як приклад тут можна назвати Закони XII таблиць, Салічну Правду, Руську Правду тощо. І сьогодні у ряді країн окремі звичаї у разі потреби трансформуються у правові норми, тобто набувають форми і змісту правового звичаю. Так, ст. 148 Кодексу торгового мореплавання України визначає, що термін, впродовж якого вантаж повинен бути завантажений на судно або вивантажений з судна (сталійний час), визначається угодою сторін, а за відсутності такої угоди – нормами, прийнятими в порту вантаження (розвантаження);

2) право може підтримувати соціально цінні звичаї та традиції, створювати для них режим найбільшого сприяння, стимулювати їх здійснення (урочиста реєстрація браку, приведення до присяги посадовців держави);

3) право може забороняти соціально шкідливі звичаї, дотримання яких суперечить способу життя, що склався, в конкретному суспільстві, можуть обмежувати сферу їх дії. Так, російське законодавство, враховуючи особливості звичаїв народів Кавказу, встановлює підвищену відповідальність за вбивство на ґрунті кровної помсти;

4) право може ставитися нейтрально до тих звичаїв, які не мають яскраво вираженого соціально цінного або соціально шкідливого характеру (святкування дня народження, наприклад).

Разом з тим звичаї та норми права відрізняються одне від одного:

1) за походженням: звичаї з’явилися з виникненням людського суспільства, норми права існують в державно-організованому суспільстві;

2) за формою виразу: звичаї не закріплюються в спеціальних актах, а містяться в свідомості людей, норми права існують у певних формах;

3) за способом забезпечення реалізації: дія звичаїв забезпечується силою громадської думки, норми права можуть реалізовуватися і з урахуванням можливості державного примусу.

Держава, яка прагне забезпечити дотримання норм права, повинна використовувати сильні сторони звичаїв, а саме – авторитетність, стійкість, масовість, популярність, апробованість.

11.7. Право і релігія

Релігія(від лат. «religio» – набожність, святиня, предмет культу) – світогляд і світовідчуття, а також відповідна поведінка і специфічні дії (культ), засновані на вірі в існування бога або богів, надприродного. Релігія є, перш за все, сферу духовності, віри, і в той же час в ній присутній нормативний компонент.

Зв’язок права і релігії найяскравіше розкриває шлях становлення соціальних норм, величезний вплив релігії на формування заборон, дозволів, розпоряджень, що набували згодом правового характеру. Право і релігія покликані закріплювати і затверджувати етичні цінності, в цьому основа їх взаємодії.

На ранніх етапах розвитку норми права не відділялися від релігійних і були з ними тісно пов’язані. Найдавніші норми права були одночасно й релігійними законами; і тільки потім, коли люди стали розрізняти «злочин» і «гріх», правові норми відділяються від чисто релігійних. Ця відмінність вперше була вироблена, як вважають учені, в римському праві.

На різних етапах розвитку суспільства і в різних правових системах ступінь і характер взаємодії права і релігії були різними. Так, у деяких правових системах зв’язок релігійних і правових норм був настільки тісним, що їх слід вважати релігійними правовими системами. Найдавніша з таких правових систем – індуське право, в якому тісно переплелися норми моралі, звичаєвого права і релігії. Інший приклад – мусульманське право, яке по суті є однією із сторін ісламу і називається «шаріатом». Таким чином, релігійна правова система – єдиний релігійно-етичний і правовий регулятор всіх сторін життя суспільства.

Характер взаємодії норм права і релігійних норм в системі соціального регулювання того або іншого суспільства визначається зв’язком правових релігійних норм з мораллю і зв’язком права з державою. Держава за допомогою правової форми може визначати свої відносини з релігійними організаціями та їхній правовий статус у конкретному суспільстві.

Більшість сучасних держав є світськими. Кожному гарантується свобода совісті та віросповідання. Жодна релігія не може встановлюватися як державна або обов’язкова. Релігійні об’єднання відокремлені від держави і рівні перед законом. Забороняються будь-які обмеження прав громадян за ознакою їх релігійної приналежності. Забороняються створення і діяльність громадських об’єднань, мета та дії яких направлені на розпалювання соціальної, расової, національної та релігійної ворожнечі.

Правові і релігійні норми можуть співпадати з погляду свого змісту. Наприклад, серед десяти заповідей християнства є норми «не убий» і «не вкради». При цьому потрібно також враховувати, що з погляду механізму дії релігійні норми – могутній внутрішній регулятор поведінки. Тому вони – необхідний і важливий інструмент підтримки і збереження етичного та правового порядку в суспільстві.

11.8. Право і корпоративні норми

Корпоративні норми –це правила поведінки, що створюються в організованих співтовариствах, поширюються на його членів і направлені на забезпечення організації та функціонування цього співтовариства. Найбільш поширеним прикладом корпоративних норм є норми об’єднань громадян (політичних партій, громадських організацій, профспілок, клубів різного роду тощо).

Предметом регулювання корпоративних норм є відносини, не врегульовані юридично (через неможливість або недоцільність такого регулювання). Вони «належать» структурам громадянського суспільства і відображають специфіку природи останніх.

Схожість корпоративних норм і права виражається в тому, що вони:

1) закріплюються, як і право, в письмових документах;

2) мають обов’язковий для членів організації характер;

3) вимагають зовнішнього контролю над їх здійсненням;

4) забезпечуються певними засобами (наприклад, загрозою виключення із співтовариства за недотримання його норм);

5) є системою норм, тобто впорядкованою сукупністю правил поведінки.

Разом з тим між правовими та корпоративними нормами існують і наступні відмінності:

1) у способі встановлення. Якщо норми права встановлюються державою, то корпоративні норми – недержавними об’єднаннями громадян;

2) у способі забезпечення. Реалізація права забезпечується заходами державного впливу, реалізація корпоративних норм – силою думки членів співтовариства;

3) за колом адресатів. Норми права загальнообов’язкові, а корпоративні норми є обов’язковими тільки для членів співтовариства;

4) за сферою дії. Право покликане регулювати широке коло суспільних відносин, а корпоративні норми – тільки внутрішні організаційні відносини.

Правові і корпоративні норми можуть взаємодіяти між собою у сфері встановлення правоздатності різних організацій (наприклад, профспілкових), при оцінці правомірності ухвалених ними рішень.

Корпоративні норми громадських організацій можуть міститися в актах, що видаються спільно з державними органами. При цьому вони набувають значення нормативного правового акту.

11.9. Право і політика

Термін «політика» вперше з’явився в Стародавній Греції; він походить від грецького слова «polis» – місто-держава. Політика– це система цілей та способів їх досягнення у внутрішньому і зовнішньому житті держави. Політику можна визначити як соціальну сферу, в якій стикаються, борються, реалізуються інтереси великих соціальних груп: класів, народів, національних, релігійних, професійних співтовариств та інших соціальних спільнот.

Право має політичну природу, бо за своєю сутністю є нормативною формою узгодження волі та інтересів соціальних спільнот. Проте взаємини права і політики далеко не однозначні. Право може служити формою виразу і здійснення політики лише до тих пір, поки сама ця політика будується на вихідних засадах права і справедливості, тобто до тих пір, поки право використовується державою відповідно до його природи. Як тільки держава почне використовувати законодавчу владу на користь якогось одного соціального шару або проводити антинародну політику, правовий зміст із офіційних джерел випарується і в руках держави залишиться беззмістовна юридична форма («неправовий закон»).

Право є лише однією із форм здійснення політики. Політика може здійснюватися на основі чистого свавілля, поза всякими правилами. Домінування політичних норм над правовими породжує насильство і створює ґрунт для тоталітарних режимів. Тоталітаризм неминуче виникає там, де політика, політичні норми не мають правової основи, де право не є обмежувачем політичної влади, де права людини не виступають як засіб контролю над її здійсненням.

Домінування права над політикою, політичною владою – непорушний принцип сучасної культури. Право може служити формою виразу і здійснення політики лише до тих пір, поки сама політика будується на вихідних засадах права і справедливості.

Особливим різновидом корпоративних норм є політичні норми, що містяться в програмних документах партій, виборчих блоків, громадських рухів. У них незмінно присутня конкуренція ідей та програм.

Політичні норми знаходять вираз у різних документах: у політичних деклараціях, маніфестах держави, у програмних документах політичних партій, рухів, конституціях держав. Політичні норми, виражені в юридичних актах держави, набувають значення правових норм.

Домінування права над політикою, політичною владою – непорушний принцип сучасної культури. Право може служити формою виразу і здійснення політики лише до тих пір, поки сама політика будується на вихідних засадах права і справедливості.

Розділ 12. Норми права.

12.1. Норма права, її ознаки

Правова норма –це формально визначене, встановлене або офіційно визнане державою і забезпечене її примусовою силою правило поведінки загального характеру, направлене на врегулювання суспільних відносин.

Ознаки норми права:

1) загальний характер (неперсоніфікованість). Норми права поширюються на всіх людей, незалежно від того, чи знайомі вони з цими нормами, і розраховані на багатократну реалізацію. Припис правової норми може носити зобов’язуючий, дозвільний або заборонний характер;

2) формальна визначеність. Норми права чітко сформульовані та зафіксовані в офіційному джерелі права (законі, міжнародно-правовому договорі тощо). Норма права чітко і недвозначно визначає лінію дозволеної або належної поведінки свого адресата (суб’єктивні права або юридичні обов’язки);

3) зв’язок із державою. Норми права або встановлюються державою (наприклад, шляхом ухвалення закону, видання підзаконного акту), або визнаються державою (наприклад, шляхом ратифікації міжнародного договору). Зв’язок із державою виявляється і в тому, що виконання норм права забезпечується силою державного примусу;

4) системність. Норма права сама по собі є мікросистемою, що складається із гіпотези, диспозиції та санкції. Крім того, кожна норма нерозривно пов’язана з іншими, утворюючи цілісну систему національного або міжнародного права;

5) регулятивність. Правова норма виступає як регулятор суспільних відносин і засіб вирішення конфліктів.

Будучи первинним елементом права як соціального явища, правова норма має основні його властивості–ознаки.

12.2. Класифікація норм права

Кожна система права складається із величезної кількості правових норм. Правові норми відрізняються не тільки системністю, але й спеціалізацією – кожна з них «відповідає» за власну ділянку «роботи».

1) по ролі в механізмі правового регулювання розрізняють конкретні та спеціалізовані норми. Конкретні норми безпосередньо встановлюють права та обов’язки адресатів норм. Спеціалізовані норми розділяються на відправні та інші спеціалізовані нормативні приписи.

Відправні спеціалізовані норми охоплюють норми-засади, установчі норми, норми-дефініції, норми-принципи, норми-презумпції. Завдяки ним визначаються цілі, завдання, принципи, межі та методи правового регулювання, закріплюються правові категорії та поняття. До інших спеціалізованих норм можуть бути віднесені: норми-строки, норми-фікції, норми-конструкції, оперативні норми.

Норми-засади – це правові приписи, які закріплюють засади конституційного порядку держави, основи соціально–економічного, політичного та державного життя, взаємовідносини держави і особи, форми власності тощо.

Норми-принципи – це правові приписи, які виражають і закріплюють принципи права. Так, ст.8 Конституції України закріплює декілька норм–принципів: принципи верховенства права, верховенства конституції, прямої дії норм конституції. Норми–принципи можуть виступати як нормативно–правова основа рішення юридичної справи, зокрема при виявленні прогалин у праві.

Установчі норми (інакше, норми-цілі, декларативні норми) – це правові приписи, які визначають мету, завдання окремих інститутів або галузей права (наприклад, завданням Конституційного Суду є гарантування верховенства Конституції – ст.2 Закону «Про Конституційний Суд України»).

Норми-дефініції – це норми, які містять визначення правових категорій і понять (наприклад, визначення злочину в ст.11 Кримінального кодексу України).

Норми-презумпції – це закріплене в нормативно–правовому акті припущення щодо певного юридичного стану або явища. Презумпції характеризуються тим, що вони не можуть бути індивідуалізовані в актах застосування норм права і використовуються виключно в нормативних актах.

Темпоральні норми (норми-строки) – це такі правові приписи, які указують на якийсь час, настання або закінчення якого тягне певні юридичні наслідки (наприклад, термін позовної давності).

Норми-преюдиції – це нормативні приписи, які виключають заперечування вже доведеного факту. Наприклад, факти в одній справі, встановлені рішенням суду, що набрало чинності, не повинні доводитися знову при розгляді інших справ, в яких беруть участь одні й ті ж особи.

Норми-фікції – це закріплені у правових актах нормативні приписи, які умовно проголошують факт (або обставину), що не є встановленим.

Норми-конструкції – це нормативні приписи, які узагальнюють складні за своєму складом юридичні явища. Так, в юридичній практиці використовується конструкція складу злочину. Вона не має чітко визначеного законодавчого закріплення і встановлюється сукупністю положень, які розміщені у різних статтях Кримінального кодексу.

Оперативні норми – норми, яку грають підсобну роль, визначаючи час набрання чинності нормативно-правовим актом, його поширення на нове коло або нові відносини осіб.

Норми-арбітри (колізійні норми) – норми, які регулюють вибір норми у разі розбіжності між декількома нормами;

2) залежно від предмету правового регулювання розрізняють конституційні, кримінально-правові, цивільно-правові, адміністративно-правові норми та інші галузеві норми;

3) залежно від основних методів правового регулювання розрізняють імперативні норми (містять владні приписи, що не допускають жодних відхилень) і диспозитивні норми (їхні приписи можуть варіюватися за розсудом учасників відносин);

4) залежно від характеру правового припису,що міститься в нормі, розрізняють дозвільні, зобов’язуючі та заборонні норми. Дозвільна норма надає адресату норми право здійснити яку-небудь дію. Зобов’язуюча норма містить обов’язок адресата норми здійснити якусь дію. Заборонна норма наказує адресату утриматися від вказаної в нормі дії;

5) залежно від часу дії розрізняють постійні, тимчасові танадзвичайні правові норми. Як правило, норми права створюються як постійні. Проте у ряді випадків спеціально зазначається їхня тимчасова дія. Наприклад, Закон України «Про податок на доходи фізичних осіб» встановив ставку податку в 13 % на період до кінця 2006 р. Закон України «Про надзвичайний стан» встановлює, що, наприклад, комендантська година може бути введена тільки на період надзвичайного положення в Україні не більше ніж на 30 діб;

6) залежно від кола осіб, на які поширюється дія норми, розрізняють загальні, спеціальні та виняткові правові норми. Загальні поширюються на все населення, спеціальні – на певне коло осіб (наприклад, державні службовці, діти, біженці), виняткові норми права роблять вилучення із загальних і спеціальних норм (наприклад, для дипломатичних представників);

7) залежно від дії в просторі розрізняють загальні та локальні правові норми. Наприклад, Конституція України поширюється на всю територію країни (носить загальний характер), а Конституція Автономної Республіки Крим – тільки на один регіон нашої країни – територію Криму (носить локальний характер);

8) за функціональною спрямованістю розрізняють регулятивні та охоронні норми. Регулятивні норми встановлюють права та обов’язки осіб, а охоронні встановлюють вид і міру відповідальності за порушення прав і за невиконання обов’язків

9) за характером інформаційно-психологічної дії на особу розрізняють стимулюючі та обмежуючі норми;

10) за субординацією у правовому регулюванні розрізняють матеріальні та процесуальні норми. Матеріально-правові норми встановлюють права та обов’язки адресатів, а процесуальні – порядок реалізації норм матеріального права;

11) за походженням розрізняють первинні та похідні правові норми. Первинними є, як правило, норми законів, які регулюють знов виниклі суспільні відносини. Похідні правові норми конкретизують первинні правові норми, указують на порядок їх реалізації.

Класифікація правових норм дає уявлення про їх різноманіття і різні способи впливу на поведінку людей.