Інститути права

Інститут права –впорядкована сукупність правових норм, яка регулює певний вид (групу) суспільних відносин. Інститут права в першу чергу – структурний підрозділ галузі права, дрібніша в порівнянні з галуззю сукупність юридичних норм. У кожній галузі права можна виділити безліч інститутів. Так, до галузі трудового права включаються інститути трудової дисципліни, матеріальної відповідальності, охорони праці тощо. Галузь цивільного права України включає такі інститути, як інститут представництва, інститут дарування, інститут договору купівлі–продажу, інститут спадкоємства тощо.

Ознаки правового інституту:

1) однорідність соціального змісту. Кожен інститут призначений для регулювання самостійної, дещо відособленої групи суспільних відносин або актів поведінки суб’єктів права. Наприклад, інститут купівлі–продажу включає дефініцію даного договору, його предмет, форму, умови укладання та зміст, а також його різновиди: роздрібну купівлю–продаж, постачання, контрактацію та міну;

2) юридична єдність правових норм. Норми, що входять до правового інституту, утворюють єдиний комплекс, виражаються в загальних положеннях, правових принципах, специфічних правових поняттях. Наприклад, для інституту договору купівлі-продажу таким загальним принципом є принцип майнового еквівалента (ціна-товар), специфічними правовими поняттями є продавець і покупець, гарантії якості товару тощо;

3) нормативна відособленість, тобто відособлення створюючих правовий інститут норм у главах, в розділах, частинах, інших структурних підрозділах закону або іншого нормативно-правового акту. Наприклад, інститут договору купівлі-продажу складає зміст розділу 54 підрозділу 1 розділу III, книги V Цивільного кодексу України;

4) повнота регульованих відносин. Інститут права включає такий набір норм (дефініцій, дозвільних, заборонних тощо), який покликаний забезпечувати безпрогальність регульованих їм відносин. Наприклад, розділ 54 ЦК України містить всі можливі на сьогодні варіанти купівлі-продажу.

Через ці властивості кожен інститут права виконує властиве тільки йому регулятивне завдання і не повинен входити у колізію з іншими структурними елементами системи права.

Види правових інститутів:

1) за структурою та місцем в системі права виділяють прості, або галузеві та складні, абоміжгалузеві інститути права. Простий (галузевий) інститут включає юридичні норми, що регулюють суспільні відносини тільки в рамках однієї галузі права. Наприклад, інститут припинення браку в сімейному праві, інститут застави в цивільному праві, інститут злочинного діяння в кримінальному праві тощо. Складний (комплексний, міжгалузевий) інститут права є сукупністю норм, що входять до складу різних галузей права, але регулюють взаємозв’язані споріднені відносини. Типовим прикладом є інститут власності, який є предметом регулювання конституційного, цивільного, сімейного, адміністративного та деяких інших галузей права.;

2) за функціональною роллю виділяють регулятивні (наприклад, інститут міни) та охоронні (наприклад, інститут кримінальної відповідальності) правові інститути;

3) за субординацією в правовому регулюванні виділяють матеріальні (наприклад, інститут підряду) та процесуальні (наприклад, інститут порушення кримінальної справи).

В рамках інституту права нерідко виділяються субінститути.

Субінститут права – це впорядкована сукупність юридичних норм, регулюючих конкретний різновид суспільних відносин, що знаходяться в рамках певного інституту. Так, кримінально–правовий інститут злочинів проти життя і здоров’я особи ділиться на субінститути злочинів проти життя (його складають різні види вбивств, загроза вбивством і доведення до самогубства) і проти здоров’я (тут зосереджені норми, що стосуються різних видів спричинення шкоди здоров’ю).

Тим часом далеко не кожен інститут права має хоч би один субінститут. Субінститут – це одиниця ділення інститутів права. Разом з тим самі інститути можуть «складатися» в такі крупніші підрозділи системи права, як підгалузі.

13.5. Публічне і приватне право

Вельми актуальним для життя сучасного суспільства є поділ системи права на галузі приватного права і публічного права. Ще в Стародавньому Римі розрізнялося право приватне (jus privatum) і право публічне (jus publicum). Таке розмежування традиційно пов’язують з ім’ям римського юриста Ульпіана (170–228 рр.), який вперше обґрунтував його. Критерієм розмежування публічного і приватного права у нього був інтерес, що захищається правом. На його думку, публічне право є те, яке відноситься до положення Римської держави, тоді як приватне право відноситься до користі окремих осіб. Тобто предметом публічного права є сфера публічних інтересів (інтересів суспільства, держави в цілому), а предметом приватного права – сфера приватних справ та інтересів. Проте вказаний критерій – не єдина підстава для розмежування публічного і приватного права.

Для сфери публічного права характерні юридична централізація (регулювання «по вертикалі», з єдиного центру – держави) та імперативність, що не залишає місця розсуду суб’єктів. Сфера приватного права припускає децентралізацію юридичного регулювання (коли юридично значущі рішення ухвалюються учасниками цивільного обороту самостійно) і диспозитивність (свобода вибору юридичних рішень).

Публічне і приватне право розрізняються також за способами захисту інтересу, що лежить в основі правовідносин. Приватні інтереси захищаються від посягань за приватною ініціативою, на вимогу зацікавленої в цьому особи і в рамках цивільного або господарського судового процесу. Захист публічного інтересу є обов’язком органів держави, і ці органи повинні вступатись за такий інтерес за своєю власною ініціативою. Публічно–правові інтереси захищаються шляхом адміністративного або кримінального процесу.

Основний сенс розмежування приватного і публічного права полягає у встановленні меж вторгнення держави у сферу майнових та інших інтересів індивідів та їхніх об’єднань. Держава в цій сфері повинна виступати лише в ролі арбітра та надійного захисника прав і законних інтересів учасників цивільного обороту.

У сучасній юридичній літературі до галузей публічного права відносять конституційне, адміністративне, фінансове, кримінальне, галузі процесуального права, до галузей приватного права – цивільне, сімейне, кооперативне, господарське, банківське тощо.

При всій важливості та принциповості поділу права на приватне і публічне, критерії такого ділення неоднозначні, а межі достатньо умовні і розмиті, можуть виникати комбінації публічно–правового та приватно–правового елементів, змішані публічно–правові та приватно–правові інститути. Наприклад, у кримінальному праві України існує приватно–правовий за своєю природою інститут примирення з потерпілим, в сімейному праві публічно–правовий інститут державної реєстрації браку тощо.

13.6. Матеріальне і процесуальне право

Норми всіх галузей права направлені на регулювання суспільних відносин. Встановлюючи або офіційно визнаючи правові норми, держава одночасно визначає порядок їх здійснення. Таким чином, в об’єктивному праві сформувалися дві великих цілісності правових норм:

1) матеріальне право– це сукупність норм, яка безпосередньо регулює суспільні відносини;

2) процесуальне право– це сукупність норм, яка регулює діяльність по реалізації матеріальних норм.

Таким чином, матеріальне і процесуальне право співвідносяться як зміст і форма правового регулювання. Процесуальні правові норми служать формою втілення в життя змісту норм матеріального права. Матеріальні регулятивні норми, встановлюючи суб’єктивні права та юридичні обов’язки, формують позитивну поведінку своїх адресатів. Матеріальні охоронні норми забезпечують дію матеріальних регулятивних норм. Процесуальні норми регламентують процедуру рішення спорів і конфліктів, процес розслідування і судового розгляду злочинів та інших правопорушень.

Обидві групи юридичних приписів в рівній мірі є обов’язковими до дотримання та виконання. В той же час юридичні наслідки порушення норм матеріального та процесуального права різні. Слідством порушення матеріальної норми є юридична відповідальність правопорушника, а слідством порушення процесуальної норми є скасування ухваленого на її основі рішення або нікчемність (недійсність) результату діяльності суб’єкта права.

Матеріальне та процесуальне право підрозділяються на галузі і інститути. Наприклад, в Україні до галузей матеріального права відносяться конституційне, цивільне, адміністративне, кримінальне, трудове і інші галузі права. До галузей процесуального права відносяться цивільно–процесуальне, господарсько–процесуальне, кримінально–процесуальне право, адміністративно–процесуальне право. В той же час в одному й тому ж нормативно–правовому акті можуть міститися одночасно норми матеріального і процесуального права. Наприклад, саме так побудований чинний Кодекс України про адміністративні правопорушення.

13.7. Співвідношення внутрідержавного (національного) і міжнародного права

Внутрідержавне (національне) право, регіональне і міжнародне право є різними, самостійними системами права, що мають як загальні риси, так і особливості. Внутрідержавне право регулює відносини усередині країни, на її території. Міжнародне право регулює відносини між державами та іншими суб’єктами міжнародного права.

Існують три основні концепції співвідношення міжнародного і внутрідержавного права:

1) концепція примату міжнародного права. При розбіжності норм міжнародного і національного права застосовуються норми міжнародного права;

2) концепція примату внутрідержавного права – прихильники цього підходу розглядають міжнародне право всього лише як суму зовнішньодержавних прав різних держав. При цьому норми міжнародного права застосовуються лише в тому випадку, якщо вони не суперечать внутрідержавному праву;

3) дуалістична концепція ґрунтується на визнанні існування двох різних, взаємодіючих між собою систем права: внутрідержавного і міжнародного.

У сучасній юридичній науці домінуючим є помірно дуалістичний підхід, через який признається примат міжнародно–правових норм, якщо вони визнані державою і включені до системи національного права. Важливим засобом імплементації норм міжнародного права є їхня трансформація.

Форми трансформації норм міжнародного права:

1) пряма – норми укладеного і ратифікованого міжнародного договору безпосередньо набувають силу закону;

2) опосередкована – означає ухвалення особливого закону, іншого нормативно–правового акту, що переводить норму міжнародного договору у внутрідержавну норму права;

3) змішана – є поєднанням елементів перших двох видів і є найбільш поширеною.

Проблема співвідношення внутрідержавного (національного) і міжнародного права визначається, з одного боку, об’єктивним процесом розвитку співпраці держав на міжнародній арені, з іншого боку – підвищенням ролі правового регулювання, зокрема – міжнародного – в економічних, соціальних, політичних, культурних відносинах усередині країни. Так, наприклад, правовий статус особи у всіх сучасних державах формується відповідно до міжнародних стандартів прав людини, регулювання економічних відносин «підстроюється» під стандарти Світової Організації Торгівлі тощо.

Останнім часом набуло актуальності питання про співвідношення регіонального (зокрема, європейського) права і національного права. Право Європейського Союзу створювалося з урахуванням і під прямим впливом національного права держав–членів. У свою чергу право Європейського Союзу часто визначає рамки застосування національного права, є стимулятором його розвитку. Існують специфічні форми взаємопроникнення права ЄС та національного права, наприклад, через рішення Суду Європейських Співтовариств. У разі розбіжностей між регіональним і національним правом національні суди держав–членів мають право звернутися до Суду ЄС за роз’яснюючим висновком, що, як правило, зумовлює рішення національного суду.

У теорії та практиці утвердилися два основні принципи, що визначають співвідношення права ЄС і національного права:

1) пріоритет права ЄС щодо національного права, який знайшов віддзеркалення в конституціях держав–членів;

2) принцип прямої дії права ЄС на території держав–членів. Фізичні та юридичні особи мають право посилатися на норми права ЄС при рішенні конкретної справи.

Поняття «регіональне право» може мати не тільки міждержавний, але й внутрідержавний характер. У федеральних державах з безліччю суб’єктів і правових систем регіональне право предстає як право суб’єктів федерації, яке щодо федерального права виступає як система підлеглого порядку. Як правило, нормативному регулюванню з боку суб’єкта федерації підлягає тільки обмежене коло відносин, визначене основним федеральним законом держави.

Розділ 14. Форми права

14.1. Джерела і форми права

Поняття «джерело права» уживається в юридичній літературі в чотирьох значеннях:

1) джерело права в матеріальному сенсі – це система об’єктивних потреб суспільного розвитку, зокрема, суспільні відносини та інтереси, що потребують юридичного оформлення;

2) джерело права в ідеальному сенсі – це віддзеркалення матеріального джерела права в правосвідомості законодавця та інших суб’єктів правотворчості, усвідомлення ними об’єктивних потреб суспільного розвитку;

3) джерело права в пізнавальному сенсі –це підготовчі документи і матеріали, проекти нормативно–правових актів, які використовуються в тлумаченні юридичних текстів. Такий же характер мають юридично нечинні історико–правові пам’ятники – Закони Хаммурапі, Руська Правда тощо;

4) джерело права у формальному сенсі – це юридично оформлений результат ідеологічного усвідомлення об’єктивних потреб суспільного розвитку. Інакше кажучи, формальне (юридичне) джерело права – це форма права. Поняття «форма права» показує, як зміст права організований і виражений зовні.

Види форм (юридичних джерел) права:

1) правовий звичай –стійке правило поведінки, що стихійно склалося і офіційно визнане державою;

2) юридичний (судовий або адміністративний) прецедент – рішення у конкретній справі, якому надана нормативна сила і яке служить зразком для вирішення аналогічних справ;

3) нормативно–правовий акт –письмовий документ, який виданий в установленому порядку компетентним органом держави і містить правові норми загального характеру;

4) нормативний договір –це угода між двома і більше суб’єктами правотворчості, що містить обов’язкові для них приписи;

5) юридична доктрина – це науково оформлені концептуальні ідеї, направлені на вдосконалення права, що містяться в працях учених–юристів;

6) релігійний текст – це священна для віруючих книга або послання глави церкви (релігійної організації), що містить, разом із релігійними, правові норми.

У різних правових системах співвідношення та взаємодія між джерелами права має свої особливості. Наприклад, у правовій практиці в Україні не використовуються релігійні тексти, виключно рідко застосовуються юридичний прецедент і правовий звичай. Навпаки, у ряді держав Африки та Океанії правові звичаї зберігають своє значення і є основою правової системи. В Англії основною формою права залишається юридичний прецедент. Основними джерелами мусульманського права є Коран і Сунна.