Юридичний прецедент
Юридичний(судовий або адміністративний)прецедент– рішення судового або адміністративного органу у конкретній справі, якому надана нормативна сила і яке служить зразком для вирішення аналогічних справ.
Ознаки юридичного прецеденту:
1) юридичний прецедент є волевиявленням правозастосовчого органу, що має право формулювати юридичні норми; містить норму або принцип права;
2) має письмову юридичну зовнішню форму виразу;
3) виникає за наявності прогалин у нормативно–правовому регулюванні;
4) застосовується при розгляді аналогічних справ і поширює свою дію тільки на них;
5) має обов’язковий характер, що забезпечується державою.
Юридичний прецедент є однією з основних форм права в Англії, США і деяких інших країнах – колишніх колоніях Великої Британії. Розрізняють судові та адміністративні прецеденти.
Судовий прецедент – це загальне офіційне правило, яке встановлюється судом при рішенні конкретної справи, тоді, коли він виявив, що зі всіх чинних правових норм жодна не підходить до даного випадку. Це загальне правило стає частиною чинного права, стає обов’язковим і підлягає застосуванню судами, рівними за статусом цьому суду, а також всіма нижчестоящими суднами.
Прецедент може бути переглянутий (знову визначений) прямою вказівкою статуту (нормативно–правового акту) або рішенням вищестоящого суду.
Адміністративний прецедент – рішення органу виконавчої влади у конкретній справі, обґрунтування якої стає правилом, яке застосовується при рішенні аналогічних справ. Сфера застосування адміністративних прецедентів є вужчою, ніж у судових прецедентів. Як приклад можна навести «прецедент Вашингтона»: коли Джорджа Вашингтона другий раз обирали президентом США, він заявив, що цей другий строк повноважень буде одночасно й останнім для нього. На основі цього склався прецедент, що протримався більше 100 років: одна і та ж особа не може бути обрана президентом більше двох разів підряд.
В Україні, яка тяжіє до романо-германської правової сім’ї, офіційно судовий/адміністративний прецедент не визнається формою права. Разом з тим всього більшого значення набувають правозастосовчі прецеденти (тобто усталена судова та адміністративна практика вирішення певних категорій справ) і правороз’ясняюючі прецеденти (рішення Конституційного Суду України, Верховного Суду України, Вищого Господарського суду України, що містять тлумачення правових норм).
14.4. Нормативний договір
Нормативний договір– це угода між двома і більше суб’єктами правотворчості, що встановлює правові норми, обов’язкові для невизначеного кола осіб і розраховані на багатократне застосування. Нормативний договір є основною формою в системі міжнародного права, і все ширше використовується в національних системах права (наприклад, Федеральний договір Російської Федерації в 1992 р.).
Ознаки нормативного договору:
1) специфіка сторін, які найчастіше виступають як носії публічних інтересів (держава, її органи, соціальні колективи);
2) створюється двома і більше суб’єктами правотворчості в результаті їхньої взаємної згоди;
3) має форму офіційно опублікованого письмового правового акту;
4) містить в собі нормативно виражені взаємні права і обов’язки сторін (конвенціональні норми);
5) спирається на особливі юридичні санкції і особливу процедуру розгляду спорів, конфліктів;
6) має триваючий в часі характер. Саме ця ознака дозволяє відрізнити власне нормативний договір від разових угод про співпрацю;
7) у вигляді конкретизації нормативного договору виступають підзаконні акти і субдоговори між конкретними юридичними і фізичними особами.
Класифікація нормативних договорів в науці не устоялася, але їхня специфіка є помітною в різних галузях права. Тому прийнято виділяти договори конституційні, адміністративні, цивільно-правові, міжнародні тощо. Велике практичне значення має поділ всіх нормативних договорів на договори про компетенцію і договори про взаємодію. Договори про компетенцію грають важливу роль у сфері конституційного та адміністративного права, визначаючи компетенцію органів державної влади і розмежовуючи предмети їх ведення (наприклад, Конституційний договір України від 8 червня 1995 р.). Договори про взаємодію виглядають як численні угоди про дружбу і співпрацю між державами, договори між суб’єктами федерації, генеральні угоди між профспілками та урядом в рамках соціального партнерства.
Крім того, розрізняють координаційні та субординаційні нормативні договори. При укладенні координаційних договорів встановлюється рівне правове положення договірних сторін (наприклад, між державами або суб’єктами федерації). Субординаційні нормативні договори укладаються між нерівними за статусом суб’єктами, наприклад, між федерацією/конфедерацією та її окремими суб’єктами (наприклад, договори про приєднання до Європейського Союзу нових держав-членів).
За сферою дії розрізняють міжнародні та внутрідержавні договори. Міжнародний договір – це угода між суб’єктами міжнародного права і, в першу чергу, між державами, покликана регулювати виникаючі між ними відносини шляхом встановлення, припинення або зміни їхніх взаємних прав і обов’язків. Яскраво вираженим прикладом внутрідержавного нормативного договору може служити колективний договір, що укладається на підприємствах і установах між працедавцями (адміністрацією) і працівниками в цілях регулювання їхніх трудових, соціально-економічних та інших відносин.
14.5. Релігійний текст
Релігійний текст– це священна для віруючих книга або послання глави церкви (релігійної організації), що містить, разом з релігійними, правові норми. Точніше кажучи, в такому тексті релігійні і правові приписи складають нерозривну єдність. Прикладом релігійного тексту може служити Біблія, Тора, Коран, енцикліки (вселенські послання) римського папи тощо.
Ознаки релігійного тексту як джерела права:
1) документальний (письмовий) вираз нормативних приписів;
2) богонатхненний характер. Передбачається, що викладені в релігійному тексті норми стали відомими людям завдяки одкровенню (діалогу Бога і людини), випробуваному пророком, святим, блаженним;
3) переплетення правових і релігійних, а іноді й моральних норм в рамках одного документа
4) персональний характер, інакше кажучи, на відміну від інших правових форм, релігійний текст поширюється тільки на віруючих, що належать до певної релігії (або конфесії/толку в рамках релігії);
5) метафорична і, як правило, казуїстична форма викладу розпоряджень.
Норми, що містяться в релігійних текстах, неоднорідні за своїм характером. Їх можна підрозділити на доктринальні (віроповчальні), етичні, обрядово-богослужебні, правові. І хоча ці види норм тісно пов’язані між собою, між ними є певні відмінності як за функціональним призначенням, так і за характером впливу на соціальні відносини.
Правовими нормами слід вважати релігійні норми, які через їх визнання державою або через характер самих суспільних відносин, або з інших причин набули властивості норм права.
Релігійні тексти признаються як нормативно-правові акти в рамках систем канонічного (християнського) права і мусульманського права. Крім того, в Ізраїлі релігійний текст – Тора – діє разом з світським правом. Додатковим по відношенню до релігійного тексту джерелом права виступають його тлумачення, розроблені богословами, мудрими людьми, церковними авторитетами. Наприклад, як таке додаткове джерело тлумачення для Тори виступає Талмуд, для Корану – фетви, що виражають окремі релігійно-правові течії мусульманського вчення про право (суннітські, шиїтські тощо).
Дата добавления: 2015-04-25; просмотров: 3852;