Нормативно-правовий акт

Нормативно–правовий акт –письмовий документ, виданий в установленому порядку компетентним органом держави, що містить правові норми загального характеру.

Ознаки нормативно-правового акту:

1) офіційний характер. Нормативно-правовий акт видається державою або, у виняткових випадках – недержавним суб’єктом, якому таке право делеговане державою;

2) ухвалення або видання відповідно до строго встановленої процедури у порядку правотворчої діяльності;

3) наявність нових або скасування колишніх правових норм;

4) письмовий документ, що має певні реквізити (вид акту; найменування органу, що видав акт; заголовок; дата ухвалення акту; номер акту; підпис посадовця);

5) певна структура акту (преамбула, статті та/або пункти, які об’єднуються в глави, розділи, частини);

6) реєстрація акту. Всі нормативно–правові акти заносяться до державного реєстру;

7) публікація акту в офіційному органі друку. Офіційно встановленими органами для публікації законів є журнали «Офіційний вісник України», «Відомості Верховної Ради України», газета «Голос України». Нормативні акти Кабінету Міністрів України публікуються в газеті «Урядовій кур’єр», журналі «Офіційний вісник України», у «Збірнику постанов та розпоряджень Кабінету Міністрів України». Акти місцевих адміністрацій і органів місцевого самоврядування публікуються в місцевій пресі; відомчі нормативні акти – у відповідних бюлетенях і джерелах, доступних для зацікавлених органів і осіб.

Існує чимало класифікацій нормативно-правових актів, які показують різноманітність їхніх форм і змісту.

Залежно від суб’єкта правотворчості всі нормативно-правові акти підрозділяються на:

1) нормативно-правові акти державних органів;

2) нормативно-правові акти недержавних суб’єктів (органів місцевого самоврядування, профспілок, акціонерних товариств тощо);

3) сумісні нормативно-правові акти державних органів і недержавних суб’єктів;

4) нормативно-правові акти безпосередньої правотворчості народу (суспільства).

Залежно від сфери дії нормативно-правові акти поділяють на загальнодержавні та локальні нормативно-правові акти.

Залежно від строку дії нормативно-правові акти класифікуються як акти невизначено-тривалої дії та тимчасові акти.

Найбільш значущою є класифікація нормативно-правових актів за юридичною чинністю. Юридична чинність нормативно-правового акту – це ступінь його впливу на суспільні відносини, його значення, яке залежить від розташування в ієрархії актів. Залежно від неї всі нормативно-правові акти розділяються на дві великі групи: закони та підзаконні акти.

Нормативно-правовий акт є основною формою сучасного права через загальну тенденцію до підвищення ролі держави в правовому регулюванні. В той же час це і найбільш довершена форма права. Документально–письмова форма нормативно-правових актів дозволяє чітко і доступно викласти правові припис і оперативно ознайомити з ними населення.

15.2. Поняття, ознаки і види законів

Закон– нормативний акт, прийнятий органом законодавчої влади або всенародним референдумом, що має вищу юридичну чинність і містить первинні правові норми.

Визначення закону фіксує найбільш важливі його відмітні ознаки:

1) закон приймається тільки суб’єктами, які є носіями державного суверенітету (народ або його найвищий представницький орган);

2) закон має вищу юридичну чинність – вся решта актів знаходиться «під» законом, повинні відповідати йому;

3) порядок його підготовки і видання, як правило, визначається конституцією держави;

4) у ідеалі закон повинен виражати волю та інтереси народу;

5) закон містить первинні, початкові норми, яких раніше не було в системі права;

6) законами регулюються найбільш важливі суспільні відносини.

Саме ці ознаки й виділяють закон в системі інших нормативних актів і надають йому якість верховенства. Змінити або скасувати закон має право тільки той орган, який його прийняв, причому в строго обумовленому порядку.

Закони в сучасній демократичній правовій державі займають перше місце серед всіх джерел права та є основою законності та правопорядку.

Класифікація законівможе проводитися за різними підставами:

1) за юридичною чинністю всі закони поділяються на конституційні та звичайні (поточні). До першої групи відносяться конституція і конституційні (у деяких країнах – органічні) закони. Головним конституційним законом є власне конституція – основоположний, засновницький політико-правовий акт, що закріплює основи конституційного ладу, загальний правовий статус особистості, правовий статус органів державної влади. Конституційними називають також закони, що вносять зміни і доповнення в чинну конституцію (наприклад, таким є Закон «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 р.). Ці закони, як правило, приймаються в особливому, ускладненому порядку. Конституційні закони служать базою для поточного законодавства. У деяких країнах (наприклад, в Росії) до конституційних законів відносять також закони, які приймаються з найбільш важливих питань, прямо вказаних в Конституції.

Звичайні (поточні) закони – це акти поточного законодавства, присвячені різним сторонам соціально-економічного, політичного і духовного життя суспільства.

За структурною формою розрізняють кодифіковані та некодифіковані закони. На даний момент в Україні прийнято і діє понад двадцять кодексів і основ законодавства, серед них: Кримінальний, Цивільний, Бюджетний, Земельний кодекси, Основи законодавства про охорону здоров’я тощо. Кодекси нерідко є галузеутворюючим чинником. Так, в галузі кримінального права Кримінальний кодекс – основний і єдиний нормативно-правовий акт. Цивільний кодекс регулює основну масу цивільно-правових відносин, а всі інші закони в цій галузі його доповнюють.

За місцем в структурі законодавства виділяють галузеві та міжгалузеві (комплексні) закони. Галузевий закон містить норми права, що відносяться до однієї галузі (наприклад, Сімейний кодекс), а комплексний закон містить норми, що відносяться до ряду галузей (наприклад, Житловий кодекс України містить норми цивільного і адміністративного права).

15.3. Підзаконні акти: поняття і види

Підзаконні акти– це нормативно-правові акти, видані на основі, на виконання, з метою конкретизації та деталізації положень законів.

Підзаконні акти, подібно до законів, обов’язкові для виконання і мають необхідну юридичну чинність. Але їхня дія обмежена законом: вони не можуть виходити за межі законодавчого регулювання, їхні норми носять вторинний у порівнянні із законом характер. Підзаконні акти не можуть змінювати або скасовувати норми законів.

Підзаконні акти є різноманітними за формою і джерелам походження. У нашій країні існують наступні види підзаконних актів: 1) нормативні укази Президента України;2) постанови Кабінету Міністрів; 3) інструкції та нормативні накази міністерств і відомств; 4) нормативні акти місцевих державних адміністрацій; 5) нормативні акти органів місцевого самоврядування; 6) нормативні накази адміністрації підприємств, установ, організацій.

Особливе місце в системі нормативно-правових актів України займають акти, що видаються органами влади Автономної Республіки Крим. Верховна Рада АРК має право видавати нормативно-правові акти (постанови) з ряду питань, визначених Конституцією України, зокрема має право приймати і змінювати Конституцію Автономної Республіки Крим (але з подальшим затвердженням Верховною Радою України). Проте, слід мати на увазі, що ці акти не є законами: закони має право приймати тільки Верховна Рада України.

15.4. Дія нормативно-правових актів у часі, в просторі і за колом осіб

Нормативно–правові акти мають часові, просторові та суб’єктивні межі свого функціонування.

Дія нормативно-правового акту в часіобмежена періодом між набранням актом чинності та припиненням його дії. Нормативно-правовий акт починає діяти:

1) з моменту ухвалення або видання;

2) з моменту публікації;

3) з моменту, вказаного в тексті самого нормативно-правового акту;

4) за відсутності вказівок в нормативно-правовому акті про час набуття нормативно-правовим актом чинності діє загальне правило: він набуває чинності після спливу певного строку після публікації. Наприклад, для закону в Україні такий термін складає 10 днів.

Набрання чинності нормативно-правовим актом відбувається відповідно до наступних трьох правил:

1) негайна дія, коли акт поширюється тільки на юридичні факти, що виникли після набрання актом чинності. Це типовий, нормальний в умовах законності варіант часової дії закону. Інакше кажучи, нормативно-правовий акт зворотної сили не має;

2) зворотна дія (зворотна чинність), коли нормативно-правовий акт поширює свою дію на всі випадки «вперед» і «назад». Надання закону зворотної чинності є винятком і є можливим у двох випадках: якщо про це є вказівка в самому законі; якщо закон пом’якшує або зовсім усуває відповідальність;

3) переживання нормативно-правового акту, коли акт, що втратив юридичну чинність, за спеціальною вказівкою нового акту, продовжує діяти з окремих питань. Наприклад, відповідно до приписів Сімейного кодексу України майнові відносини подружжя, що одружилося до набрання чинності новим кодексом (до 1 січня 2004 р.), продовжують визначатися Кодексом про шлюб і сім’ю, що втратив чинність.

Нормативно-правові акти втрачають свою чинність (припиняють дію) з наступних підстав:

1) після закінчення терміну дії акту, на який він був прийнятий;

2) у зв’язку з виданням нового акту, що замінив раніше чинний акт (непряме, або фактичне скасування);

3) на підставі прямої вказівки конкретного органу про відміну даного акту (пряме скасування).

Дія нормативного акту в просторівизначається територією, на яку поширюються владні повноваження органу, що його видав. Під територією держави розуміється її сухопутний та водний простір усередині державних кордонів, повітряний простір над ними, надра. До неї відноситься також територія дипломатичних представництв за кордоном, військові та торгові судна у відкритому морі, повітряні кораблі, що знаходяться у польоті за межами держави, якщо вони несуть на борту державні символи, а також деякі інші об’єкти.

За дією в просторі розрізняють загальнодержавні (загальні) та локальні нормативно-правові акти. Перші поширюють свою дію на всю без винятків територію держави, а другі – тільки на строго певний регіон. Наприклад, закон про створення і функціонування вільної економічної зони носить локальний характер, а Кодекс про адміністративні правопорушення – загальний.

Дія акту за колом осібпідкоряється наступним правилам. Нормативно-правові акти загального характеру поширюють свою дію на все населення держави (громадяни, іноземці, апатриди). Спеціальні нормативно-правові акти розраховані на певне коло осіб (діти, пенсіонери, військовослужбовці). Виняткові закони роблять вилучення із загальних і спеціальних законів (наприклад, для дипломатичних представників).

Розділ 16. Правоутворення, правотворчість, законотворчість

16.1. Соціальний процес формування права і правотворчість

Правоутворення - це процес, який включає виникнення потреб суспільства у врегулюванні певних відносин і актів поведінки, їх усвідомлення, формулювання і юридичне оформлення у вигляді правових норм. Процес правоутворення йде безперервно, оскільки постійно виникає нові види суспільних відносин, нові суб’єкти вимагають визнання свого права, а старі – розширення або зміни своїх правових можливостей.

Правотворчість – це організаційно оформлена діяльність уповноважених суб’єктів по ухваленню, зміні та скасуванню правових норм, здійснювана відповідно до суспільних потреб в нормативно-правовому регулюванні.

Правотворчість виступає як офіційна складова правоутворення, самостійна і завершальна його стадія. Правоутворення здійснюється до правотворчості, поряд з нею, у вигляді правотворчості, після правотворчості, у процесі реалізації права. Правоутворення здійснюється не тільки державою, але й суспільством: у правосвідомості, правовідносинах, правомірній поведінці, правових теоріях, правовій практиці, індивідуальних і колективних договорах. Вони досліджуються, узагальнюються, систематизувалися державою, а потім формулюються в нормах права, зовні виражених в нормативно-правових актах, нормативно-правових договорах, правових прецедентах, правових звичаях.

Функції правотворчості:

1) функція первинного регулювання нових суспільних відносин, яка здійснюється шляхом видання нових за змістом норм права. Наприклад, у наш час відбувається юридичне оформлення відносин, пов’язаних із використанням комп’ютерів та інформаційних технологій;

2) функція оновлення нормативно-правового матеріалу, яка передбачає зміну або скасування тих норм, які застаріли і не відповідають потребам суспільного розвитку. Наприклад, в більшості постсоціалістичних держав скасована цензура друку, яка перешкоджав розвитку демократії;

3) функція ліквідації прогалин у позитивному праві, тобто часткового або повного усунення прогалин в правовому регулюванні суспільних відносин шляхом формулювання тих правил поведінки, яких бракує. Наприклад, в кримінальному законодавстві України давно була передбачена відповідальність за викрадання людини, але була відсутня відповідальність за торгівлю людьми, хоча небезпека вказаного діяння була очевидна. Цей частковий пропуск був ліквідований шляхом ухвалення закону про внесення відповідних змін до Кримінального кодексу;

4) функція систематизації нормативно-правового матеріалу, яка полягає у впорядкуванні, об’єднанні та доповненні нормативно-правових актів, створенні єдиного, зручного для користування, побудованого на наукових принципах нормативно-правового кодифікованого акту.

16.2. Принципи правотворчості

Принципи правотворчості – це керівні, основоположні ідеї, які обумовлюють відповідність правотворчості суспільним потребам. До них відносять:

1) гуманізм – пріоритетність прав людини, визнання людини як найвищої соціальної та духовної цінності;

2) гармонійна єдність інтересів особистості та суспільства. Право повинне виступати як рівноважна складова індивідуальних інтересів, що і є суспільним інтересом;

3) демократизм – вираз у праві волі народу. Один із способів безпосередньої правотворчості народу – ухвалення норм права шляхом референдуму. Проте це вельми дорога процедура, широко вживана лише в деяких невеликих державах. Принцип демократизму виявляється також в широкому обговоренні законопроектів, в конкуренції декількох варіантів законопроектів, що виносяться на обговорення парламенту;

4) гласність – ознайомлення суспільства з проектами нормативно-правових актів, вільне та конструктивне їх обговорення з метою уникнути помилок і прогалин у правовому регулюванні, підвищити його авторитетність та ефективність;

5) законність – ухвалення нормативно-правових актів законним шляхом, відповідно до конституційно закріпленого процесу правотворчості. Розробка і ухвалення нормативно-правових актів та інших форм права не повинні виходити за межі компетенції державних органів. Приписи норм права повинні відповідати конституції та міжнародним зобов’язанням держави;

6) науковість і професіоналізм. Розробкою та прийняттям нормативно-правових актів повинні займатися фахівці. Підготовка проекту нормативно-правового акту повинна здійснюватися на основі досягнень юридичної науки, а у разі потреби – й інших наук. Проект нормативно-правового акту повинен бути підданий науковій експертизі, а у разі потреби повинні бути проведені соціологічні дослідження і економічне обґрунтування;

7) зв’язок з практикою. Як правило, норми права повинні видаватися для врегулювання вже існуючих суспільних відносин. Практика реалізації правових норма повинна «помічати» прогалини та колізії в правовому регулюванні, діагностувати застарівання правових норм і необхідність їх скасування або зміни;

8) планування. Цей принцип дає можливість встановити правильну послідовність розробки і ухвалення нормативно–правових актів, виключити непродумані, випадкові акти правотворчості, запобігти дублюванню актами один одного. Недотримання цього принципу приводить до колізій і суперечностей в нормативно–правових актах, зрештою провокує свавілля і помилки в роботі правозастосовчих органів;

9) оперативність. Цей принцип вимагає швидкого реагування на змінні потреби суспільства, на появу нових суспільних відносин;

10) поєднання динамізму і стабільності. Цей принцип вимагає дотримання необхідного балансу між виданням нових норм права і внесенням змін і доповнень до чинних нормативно-правових актів. Основною метою правотворчої діяльності повинне бути досягнення стабільності законодавства, забезпечення умов як можна більшій тривалості дії законів і підзаконних актів в державі.

Ухвалення нових нормативно-правових актів, зміна або скасування діючих повинні відповідати вказаним принципам, бути обґрунтованим і доцільним, змістовно зваженим і конструктивним.

16.3. Види правотворчості

Складність категорії правотворчості обумовлює різноманіття критеріїв її класифікації.

За способами правотворчості розрізняють:

1) затвердження нормативно-правових актів і договорів референдумом;

2) прийняття або видання нормативно-правових актів компетентними державними органами. У сучасних державах цей вид правотворчості є основним;

3) створення юридичних прецедентів судовими та адміністративними органами держави. Цей вид правотворчості є одним з основних в країнах англо-американського типа права;

4) укладення нормативно-правових договорів компетентними державними органами (або, з дозволу держави – іншими суб’єктами, зокрема, трудовими колективами);

5) офіційне визнання державою звичаю.

Залежно від форм створюваного права розрізняють: 1) законотворчість; 2) підзаконна правотворчість; 3) прецедентна правотворчість; 4) договірна правотворчість.

Залежно від суб’єкта правотворчості розрізняють:

1) безпосередня правотворчість народу (суспільства). Цей вид правотворчості здійснюється в процесі референдуму (плебісциту);

2) правотворчість найвищого представницького органу (парламенту) держави або суб’єкта федерації. У більшості країн світу парламент має «монополію» на законотворчу діяльність;

3) правотворчість органів і посадовців виконавчої влади (уряду, міністерств і відомств, місцевої адміністрації);

4) правотворчість глави держави;

5) судова правотворчість;

6) правотворчість органів місцевого самоврядування.

16.4. Законодавчий процес і його стадії

Процес створення, зміни і скасування законів називають законодавчим процесом. У національній правовій системі він складається з наступних стадій:

1) законодавча ініціатива – внесення в законодавчий орган пропозиції про видання, зміну або відміну закону. Таким правом в будь-якій державі володіє порівняно вузьке коло осіб. У Україні право законодавчої ініціативи мають народні депутати України, Президент, Кабінет Міністрів України;

2) розробка законопроекту. Вона може бути доручена парламентським комітетам, міністерствам, колективам учених-фахівців. Перша і друга стадії законодавчого процесу можуть співпадати, і тоді на розгляд парламенту вноситься готовий законопроект;

3) обговорення законопроекту. Прийнятий до розгляду законопроект поетапно обговорюється парламентаріями, до нього вносяться поправки і доповнення (цей процес називають першим і другим читанням законопроекту);

4) ухвалення закону (звичайно в результаті третього читання). Ухвалення закону здійснюється голосуванням. За загальним правилом, закон повинен дістати схвалення простої більшості членів парламенту (тобто 50 % + 1 голос). Деякі закони повинні бути схвалені 2/3 голоси парламентаріїв (кваліфікована більшість);

5) підписання закону главою держави. На цю стадію відводиться строго певний термін (наприклад, в Україні – 15 днів). Як правило, глава держави має право повернути закон на повторний розгляд з своїми мотивованими зауваженнями (відкладне вето). Якщо закон повторно приймається кваліфікованою більшістю голосів, то глава держави зобов’язаний підписати його та обнародувати. Якщо Президент України не підписав повторно прийнятий закон, то після закінчення десяти днів закон невідкладно обнародується Головою Верховної Ради України;

6) обнародування закону. Ця стадія має важливе значення. Неопубліковані і, таким чином, не доведені до зведення людей закони не застосовуються;

7) набрання законом чинності. За загальним правилом, закон набирає чинності протягом певного терміну (у Україні – через десять днів після публікації), якщо інше не вказане самим законом.

16.5. Систематизація нормативно-правових актів

Для того, щоб система законодавства була внутрішньо узгоджена і несуперечлива, нормально функціонувала, удосконалювалася і розвивалася, вона потребує постійної дії на неї спеціального процесу – систематизації.

Систематизація – це діяльність, направлена на впорядкування нормативно-правових актів, приведення їх у певну узгоджену систему.

Необхідність систематизації обумовлена тим, що постійно йде процес видання нових нормативно-правових актів, з часом деякі акти фактично втрачають силу, застарівають, накопичуються суперечності між юридичними розпорядженнями.

Розрізняють наступні види систематизації нормативно-правових актів:

1) облік нормативно-правових актів є збором державними органами і неофіційними організаціями чинних нормативних актів, їх обробкою і розташуванням за певною системою, що забезпечує пошук необхідної правової інформації в масиві актів, узятих на облік (наприклад, інформаційно-пошукові системи. У Україні існує ІПС «Законодавство України» на офіційному веб-сайті Верховної Ради України, а також неофіційні пошукові системи «Юрист+», «Ліга–Закон»). Крім самостійного значення, облік нормативно–правових актів є підготовчою стадією для інших видів систематизації;

2) інкорпорація – це об’єднання нормативно-правових актів без їх зміни в збірку за певною ознакою.

Різновиди інкорпорації по суб’єкту здійснення: офіційна інкорпорація – здійснюється державним органом (наприклад, «Відомості Верховної Ради України», «Офіційний вісник України»); неофіційна інкорпорація – здійснюється видавництвами, науковими і учбовими закладами, окремими фахівцями.

Різновиди інкорпорації по критерію відбору нормативно-правового матеріалу: хронологічна – нормативно-правові акти збираються за часом їх видання або вступи до сили («Відомості Верховної Ради України», «Офіційний вісник України»); предметна – нормативно–правові акти систематизувалися по галузях або інститутах права, сферах державної діяльності (тематичні бюлетені Міністерства юстиції України).

Різновиди інкорпорації за об’ємом охоплюваного нормативно–правового матеріалу: генеральна – в збірку включаються всі нормативно-правові акти суб’єкта правотворчості (наприклад, багатотомне видання «Законі України»); часткова – в збірку включаються нормативно-правові акти у певній сфері правового регулювання;

3) консолідація – ухвалення укрупненого уніфікованого акту на основі об’єднання норм розрізнених актів. При цьому нові норми не створюються, всього лише усуваються повтори, виправляється застаріла термінологія. Особливість консолідації полягає в тому, що вона містить в собі деякі риси кодифікації та інкорпорації. Консолідований акт є зведеним нормативно-правовим актом, що формально зближує його з кодифікованим; а той факт, що він по суті не вносить нічого нового в регулювання суспільних відносин, ріднить його з інкорпорацією. Ця форма систематизації з успіхом застосовується в англомовних країнах;

4) кодифікація – створення нового логічно цілісного нормативно-правового акту (кодексу, основ) на основі старих актів, з частковою або повною зміною їхнього змісту, усуненням прогалин і суперечностей. Кодифікація – один з прийомів правотворчості і як такий може здійснюватися тільки державою.

Різновиди кодифікації за об’ємом охоплюваного нормативно-правового матеріалу:

– загальна – утворення зведеного акту по всіх галузях законодавства («кодексу кодексів»). Наприклад, такий характер мав Звід законів Російської імперії;

– галузева – об’єднання правових норм тієї або іншої галузі – Цивільний кодекс України, Кримінальний кодекс України;

– міжгалузева (комплексна) – об’єднання правових норм різних галузей права, що регулюють суспільні відносини у певній сфері, наприклад, Повітряний кодекс України, Кодекс торгового мореплавання України;

– спеціальна (внутрігалузева) – об’єднання правових норм окремого інституту або підгалузі права (прикладом є Водний кодекс України, Кодекс України про надра, Лісовий кодекс України).

Співвідношення різних видів систематизації по глибині «вторгнення» в нормативно-правовий матеріал є наступним: облік нормативно-правових актів та інкорпорація не вносять змін у текст і зміст нормативно-правових актів, консолідація вносить зміни в текст нормативно-правового акту, не міняючи змісту норм і не створюючи нових норм права, а кодифікація є різновидом правотворчості.

16.6. Система законодавства: поняття і структура

Зміст категорії «законодавство» різні учені визначають неоднозначно. Існують прихильники вузького розуміння законодавства виключно як сукупності діючих в державі законів, тобто актів вищої юридичної сили. Конституційний Суд України поняття «законодавство» розтлумачив як закони, укази Президента України і постанови уряду. Але більшість учених і практиків схиляються до розуміння законодавства як сукупності всіх чинних нормативно-правових актів. У широкому сенсі слова законодавство – це форма існування права, спосіб надання юридичного значення нормам права, засіб їх організації та поєднання в конкретні статті, нормативні розпорядження, нормативно-правові акти, інститути та галузі законодавства.

Система законодавства – це сукупність законодавчих актів, розташованих в певному ієрархічному порядку. На вершині законодавчої піраміди знаходиться конституція та/або конституційні закони, яким повинні відповідати всі нормативно-правові акти держави. Ступенем нижче в ієрархії законів знаходяться звичайні (поточні) закони. У систему законодавства держави можуть включатися також акти кабінету міністрів і міжнародні договори, ратифіковані парламентом.

Окрім такої ієрархічної, вертикальної будови, система законодавства ділиться також за галузевою ознакою (за предметом правового регулювання, по горизонталі): конституційне, адміністративне, цивільне, цивільно-процесуальне, сімейне, трудове, кримінальне, кримінально-процесуальне законодавство.

16.7. Співвідношення системи права і системи законодавства.

Однією з найважливіших властивостей права є його системність, тобто, поділ права на окремі структурні елементи, узгоджені та взаємопов’язані. Системна побудова права має важливе значення, оскільки дозволяє більш повно і точно тлумачити окремо взяту норму права і правильно застосувати її на практиці.

Система законодавства та система права представляють дві сторони, два аспекти тієї ж суті – права. Вони співвідносяться між собою як форма і зміст. Відмінність системи права та системи законодавства полягає в наступному:

1) первинним елементом системи права є норма, а первинним елементом системи законодавства – стаття (пункт) нормативно-правового акту;

2) система права складається об’єктивно (стихійно) відповідно до існуючих суспільних відносин, а система законодавства формується за волею законодавця;

3) система права має тільки горизонтальну (галузеву) будову, а система законодавства ще й вертикальне (ієрархічну);

4) система права відображає внутрішню будову права, а система законодавства – зовнішню форму права;

5) система права і система законодавства розрізняються за об’ємом. Система права включає, крім законів, інші джерела права (правові звичаї, юридичні прецеденти, нормативні договори), загальні принципи права. З іншого боку, в систему законодавства включаються положення, що не є правовими (наприклад, преамбула Конституції України носить програмно-політичний, а не правовий сенс).

Розділ 17. Тлумачення норм права