Способи (прийоми) тлумачення норм права

Спосіб (прийом) тлумачення права – це сукупність однорідних правил тлумачення, певних засобів, що базуються на єдності, і аргументів. Серед фахівців існує значне різночитання у визначенні кількості і різновидів способів тлумачення. Більшість визнає самостійність трьох способів тлумачення: філологічного (мовного), історичного (історико-політичного) і систематичного.

Філологічне тлумачення пов’язане з використанням досягнень лінгвістики, правил синтаксису, морфології, слововживання. Істотне значення тут має чіткість у визначенні понять і термінів, усунення багатозначності виразів, використовуваних в нормативному акті.

Історичне (історико–політичне) тлумачення передбачає звернення до витоків правового припису, вираженого в нормативному акті. Багато що можуть прояснити причини введення даної норми в систему права, дискусії між професіоналами в процесі обговорення тексту нормативно-правового акту. Історичне тлумачення пов’язане із зверненням до традицій та звичаїв правової культури, до практики застосування правових норм, що склалася.

Систематичне тлумачення відображає системний характер права і пов’язане з визначенням місця правової норми в системі права, галузі, підгалузі права, в інституті та субінституті права. У процесі тлумачення в першу чергу виділяються ті нормативні положення, які пов’язані з тлумаченою правовою нормою. За їх допомогою виявляється сенс тлумаченої норми, уточнюється використовувана термінологія, виділяються залежності загальних і спеціальних норм. Особливе значення має встановлення смислового зв’язку між відповідними нормами загальної і особливої частин закону.

Як самостійний спосіб тлумачення часто розглядається функціональне тлумачення. При цьому використовується знання чинників і умов, в яких функціонує правова норма. При функціональному тлумаченні притягуються оцінки й положення, що відносяться до сфери політики, моралі, релігії. Часто функціональне тлумачення пов’язане з розкриттям змісту так званих оцінних понять в праві: «значний збиток», «тяжкі наслідки», «ганебні дії», «упорядковане житлове приміщення» тощо.

Інколи утверджується як самостійний спосіб логічне тлумачення (інша думка із цього приводу – логіка необхідна при здійсненні всіх способів тлумачення).

При телеологічному способі тлумачення до уваги в першу чергу приймаються цілі, для досягнення яких була прийнята досліджувана правова норма.

Тлумачення правової норми починається з філологічного тлумачення, а використання інших способів залежить від змісту тлумаченого нормативу і конкретної ситуації.

 

17.4. Види юридичного тлумачення за об'ємом

Результати тлумачення можуть бути різними залежно від співвідношення буквального юридичного тексту і дійсного змісту правових норм. З урахуванням цього розрізняють три види юридичного тлумачення за об’ємом:

1) буквальне тлумачення, відповідно до якого дійсний зміст норми адекватний її мовному виразу. Наприклад, Конституція України встановлює, що кандидат в Президенти України повинен досягти 35 років на момент виборів. Ця норма права носить строго визначений, недвозначний характер; її неможливо тлумачити інакше, ніж буквально. У ідеалі саме таким чином повинні бути сформульовані юридичні тексти;

2) поширювальне тлумачення, відповідно до якого дійсний зміст норми права, розкритий в результаті тлумачення, ширше, ніж буквальний текст. Наприклад, Сімейний кодекс України містить інститут усиновлення, тим часом норми цього інституту розповсюджуються і на удочеріння;

3) обмежувальне тлумачення, відповідно до якого дійсний зміст норми права, розкритий в результаті тлумачення, вужчий, ніж буквальний текст. Наприклад, ст. 304 Кримінального кодексу України, що встановлює покарання за залучення неповнолітніх до асоціальної та злочинної діяльності, щодо суб’єкту цього злочину повинна тлумачити обмежувально. Очевидно, що суб’єктом цього злочину може бути тільки повнолітній, тоді як загальний вік, з якого може наступати кримінальна відповідальність, складає 16 років.

Важливо враховувати, що обмежувальне і поширювальне тлумачення здійснюється строго в межах тлумаченої норми, не доповнюючи і не звужуючи змісту норми, а лише виявляючи дійсний сенс норми права.

 

17.5. Акти офіційного тлумачення (інтерпретаційні акти)

Акти офіційного тлумачення (інтерпретаційні акти) – це правові акти, прийняті компетентними державними органами, що містять роз’яснення норм права або порядку їх застосування. Вони не мають самостійного значення і діють в єдності з тими нормами (правовими актами), які ними тлумачаться; скасування нормативного акту тягне за собою втрату юридичної чинності інтерпретаційного акту.

Ознаки актів офіційного тлумачення:

1) приналежність до системи правових актів. Подібно до інших правових актів, їм властиві формальна визначеність, юридична чинність, офіційний характер, цільова спрямованість, регулятивна, обов’язковість;

2) офіційний характер. Інтерпретаційні акти є результатом діяльності компетентного органу держави або посадовця;

3) особлива юридична форма. Акти офіційного тлумачення мають певну структуру, зміст, форму, стиль письмового викладу, приймаються відповідно до чітко певної процедури;

4) особливий зміст. Інтерпретаційні акти містять загальні (нормативні) або персонально адресовані та індивідуально-конкретні роз’яснення інтерпретатора;

5) певні юридичні наслідки. Застосування інтерпретаційних актів в сукупності з роз’яснюваними нормативно-правовими актами забезпечують регулювання суспільних відносин;

6) похідний характер.

Види актів офіційного тлумачення права:

1) залежно від типів офіційного тлумачення вони підрозділяються на акти нормативного і казуального тлумачення. Акти нормативного тлумачення адресуються правозастосовчим органам і містять загальні роз’яснення правових норм, якими правозастосовувач зобов’язаний керуватися у всіх випадках, коли виникає необхідність застосувати роз’яснювану норму права. Наприклад, Постанова Пленуму Верховного Суду України № 9 «Про застосування Конституції при здійсненні правосуддя» є актом нормативного тлумачення.

Акти казуального тлумачення обов’язкові тільки відносно конкретної юридичної справи. Елементи індивідуального тлумачення містяться в мотивувальній частині судових рішень і вироків, де суд роз’яснює, які саме норми права і чому він вважає потрібним застосувати в цій ситуації. Прикладом актів індивідуального тлумачення можуть служити ухвали судових колегій Верховного Суду України, що виносяться в результаті розгляду конкретних справ;

2) залежно від суб’єкта видання розрізняють акти автентичного тлумачення і акти делегованого (легального) тлумачення. Акти автентичного тлумачення видаються органами, якими був виданий роз’яснюваний акт. Оцінка таких актів в літературі неоднозначна. Принципи правової держави і розподілу влад не допускають автентичного тлумачення, щоб виключити свавілля законодавця. Але в національній юридичній практиці автентичне тлумачення законів мало місце до формування Конституційного Суду України. Акти делегованого (легального) тлумачення видаються спеціально уповноваженими на те державними органами. Найбільшу значущість серед актів легального тлумачення мають рішення і висновки Конституційного Суду України, а також постанови Пленумів Верховного Суду і Вищого Господарського Суду України;

3) залежно від юридичної природи розрізняють інтерпретаційні акти правотворчості та інтерпретаційні акти правозастосування. Правотворчий характер носять рішення і висновки Конституційного Суду України, постанови Пленуму Верховного Суду України, їх особливе значення полягає у визначенні існуючої системи правового регулювання і перспективи подальшої законотворчості. Правозастосовчі інтерпретаційні акти можуть виступати як самостійний правовий акт або вплітаються в зміст правозастосовчого акту, як правило, в його мотивувальну частину. Формою виразу цих актів є також ухвали, розпорядження, вказівки, інструкції, офіційні роз’яснення компетентних державних органів.

Розділ 18. Реалізація права

18.1. Реалізація права та її ознаки та форми

Реалізація права– це втілення права в життя, реальне втілення змісту юридичних норм у фактичній поведінці суб’єктів.

Ознаки реалізації права:

1) відповідність приписам права. Реалізація права – це завжди правомірні дії суб’єктів права;

2) соціальна корисність. За допомогою реалізації правових норм задовольняються різноманітні особисті та суспільні потреби і інтереси;

3) процедурність. Реалізація права – це регламентована правом діяльність суб’єктів права, яка протікає в часі і складається з послідовно здійснюваних вчинків;

4) вольовий характер. Здійснюючи реалізацію права, його суб’єкти діють усвідомлено, свідомо узгоджуючи свої вчинки з приписами правових норм;

5) державна забезпеченість. Реалізація права забезпечується різними юридичними засобами, у тому числі і державним примушенням.

Реалізація права завжди пов’язана тільки з правомірною поведінкою. Правомірна поведінка є вельми різноманітною за своїм змістом і формами зовнішнього прояву, отже, різноманітними є форми реалізації права. Форми реалізації права класифікуються за різними підставами:

Форми реалізації права залежно від суб’єктного складу:

1) індивідуальна. Правові норми реалізуються в процесі односторонніх правомірних дій індивідів (наприклад, виступ на мітингу);

2) колективна. Правові норми реалізуються постійними або тимчасовими колективами індивідів (наприклад, укладення колективного трудового договору).

Форми реалізації права залежно від участі в правовідносинах:

1) поза правовідносинами. Таким шляхом утілюються в житті норми, які встановлюють правовий статус і компетенцію суб’єктів права, а також норми, що фіксують природні права людини і громадянина. Наприклад, реалізація права на свободу совісті або права на недоторканність особи може відбуватися без вступу до яких-небудь відносин з іншими особами;

2) у правовідносинах. Правовідносини – найбільш поширений варіант реалізації норми права. В даному випадку суб’єкти реалізують норми права шляхом використання (управомочений суб’єкт) і виконання (зобов’язаний суб’єкт).

Форми реалізації права залежно від ступеня активності суб’єктів:

1) активні позитивні дії. Таким шляхом відбувається використання права або виконання обов’язку. Ця форма правореалізації залежить безпосередньо від активних дій суб’єкта. Ця свідомо-вольова поведінка суб’єкта права звичайно реалізується в рамках правовідносин (наприклад, договірних або управлінських);

2) пасивна форма (бездіяльність суб’єкта). У такий спосіб – шляхом утримання від дій – реалізуються правові заборони, але не тільки вони. Пасивна форма безпосередньої реалізації характерна, як правило, для дозвільних норм, що закріплюють права і свободи, невіддільні від особи (право на життя, честь, гідність, свободу світогляду, особисту недоторканність, недоторканність приватного і особистого життя).

По характеру і спрямованості дій суб’єктіввиділяють наступні форми реалізації права:

1) дотримання норм права. Дана форма реалізації права має місце тоді, коли суб’єкти утримуються від здійснення дій, заборонених правом. В більшості випадків дотримання права відбувається непомітно, звичайно не фіксується. Саме тому його юридичний характер яскраво не виявляється. Таким шляхом реалізуються заборонні норми права, що вимагають пасивної поведінки (наприклад, переважна більшість норм Особливої частини Кримінального кодексу);

2) виконання норм права. Воно відбувається, коли суб’єкти здійснюють покладені на них юридичні обов’язки. У цих випадках вони діють активно. У даній формі реалізуються норми, що зобов’язують, права, що вимагають активної поведінки (наприклад, норми податкового законодавства);

3) використання норм права. Ця форма реалізації права полягає в тому, що суб’єкти на свій розсуд, за власним бажанням використовують надані їм права. Використання є здійсненням дозволених правом дій. Так реалізуються дозвільні норми права (наприклад, норми Цивільного кодексу).

Ці три форми реалізації права, в ході яких юридичні норми втілюються в життя в життя діями самих суб’єктів права, називають формами безпосередньої реалізації права (звичайні або ординарні форми).

Безпосередня реалізація права – це регламентований нормами права процес самостійного здійснення прав і обов’язків суб’єктом права без допомоги спеціально уповноважених органів і осіб. Це сфера самовираження особи, її правової активності і життєвої позиції.

У формах безпосередньої реалізації права реалізуються багато норм, але не все; виникає немало випадків, коли для реалізації потрібне втручання в цей процес компетентних органів, посадовців, наділених державно–владними повноваженнями. В даному випадку йдеться про особливу форму реалізації права – правозастосуванні.

 

18.2. Правозастосування, його ознаки і функції

Правозастосування– це владна діяльність компетентних органів і посадовців, що забезпечує реалізацію права шляхом винесення індивідуального юридичного рішення щодо конкретних суб’єктів.

Співвідношення між поняттями «реалізація права» і «застосування права» по-різному оцінюється дослідниками. Більшість з них розглядає правозастосування як особливу форму реалізації права. Не заперечуючи проти цього, відзначимо, що існує корінна відмінність між правозастосуванням і безпосередньою реалізацією права. Суб’єкт безпосередньої реалізації права самостійно визначає свою поведінку згідно правовим приписам, а суб’єкт правозастосування упорядковує не свою поведінку, а поведінку сторонніх суб’єктів.

Ознаки застосування права:

1) владний характер. Застосовують право тільки уповноважені на те компетентні суб’єкти (державні органи, органи місцевого самоврядування, керівники підприємства тощо);

2) індивідуалізований характер. Застосування права є рішенням конкретної справи, конкретної юридичної ситуації на основі норм права;

3) процедурний характер. Застосування права має ряд стадій і здійснюється відповідно до встановленої процедури (в цілях посилення гарантій законного і справедливого вирішення справи ця діяльність жорстко регламентована нормами процесуального права);

4) юридично оформлений характер. Застосування права звичайно завершується винесенням спеціального (як правило, письмового) документа – акту застосування права.

Застосування права є факультативним елементом механізму правового регулювання. Тому важливо з’ясувати, в яких випадках воно необхідне.

Підстави правозастосування:

1) неможливість самостійної, безпосередньої реалізації права, коли суб’єкти не можуть самі, без допомоги владних органів реалізувати свої права (наприклад, право на отримання пенсії);

2) необхідність встановлення статусу суб’єкта права (наприклад, необхідно зареєструвати громадську організацію, господарюючий суб’єкт, придбати громадянство);

3) наявність спору про право, суб’єктивні права та юридичні обов’язки (наприклад, спір про право власності на земельну ділянку);

4) необхідність встановити наявність або відсутність юридичних фактів або документів (наприклад, встановити факт батьківства дитини, відновити втрачені документи про банківський внесок);

5) необхідність здійснення владних повноважень органів державної влади, місцевого самоврядування, інших владних суб’єктів (наприклад, заснувати або ліквідувати комунальне підприємство, присвоїти чергове військове або спеціальне звання)

6) невиконання юридичних обов’язків, перешкоджання в здійсненні прав, вчинення правопорушення.

У всіх цих випадках потрібне встановлення та аналіз конкретних обставин справи і винесення в ній юридичного рішення.

Шляхом застосування права держава та інші уповноважені на застосування права суб’єкти здійснює наступні функції:

1) правозабезпечувальна функція. Застосування права організує дотримання, виконання і використання правових норм. Наприклад, рішення суду про визнання права власності на земельну ділянку створює юридичні умови для використання цієї ділянки її власником, наказ адміністрації підприємства про залучення працівника до дисциплінарної відповідальності забезпечує умови для дотримання правил внутрішнього розпорядку;

2) функція індивідуального правового регулювання. За допомогою індивідуальних правових актів правозастосовувач «прикладає» правові норми до певних життєвих обставин і тим самим конкретизує права і обов’язки суб’єктів права. Наприклад, наказом про зарахування на роботу встановлюються конкретна трудова функція працівника, вироком суду встановлюється міра покарання і особливості її виконання щодо конкретного засудженого.

18.3. Стадії застосування права

Застосування права є єдиним і разом з тим складним процесом, що має початок і закінчення. Воно складається з декількох логічно пов’язаних між собою стадій, в рамках кожної з яких вирішуються конкретні організаційні та дослідницькі завдання. Прийнято виділяти три основні стадії застосування права:

1) встановлення фактичної основи справи. В ході цієї стадії встановлюються і досліджуються тільки факти і обставини, передбачені нормами права, тобто такі, що є юридично значущими. Збір інформації відбувається за допомогою документів, свідчень свідків, речових доказів, висновків експертиз тощо. З’ясування об’єктивної істини у справі можливо тільки тоді, коли фактичні обставини зібрані та проаналізовані з достатньою повнотою і достовірністю. Не менш важливою вимогою є законність методів збору інформації;

2) встановлення юридичної основи справи. На другій стадії правозастосовувач вибирає галузь, інститут і норму права, які регулюють ці суспільні відносини, перевіряє достовірність тексту норм права, їхні межі дії в часі, в просторі і за колом осіб, з’ясовує сенс і зміст юридичних приписів, кваліфікує ситуацію, що вимагає вирішення, тобто дає їй юридичну оцінку;

3) рішення справи і документальне оформлення ухваленого рішення. На третій стадії ухвалюється рішення і створюється правозастосовчий акт. Саме в рамках цього етапу правозастосовчого процесу вирішується доля цієї справи і від того, які висновки будуть сформульовані в ході рішення, залежить подальший розвиток правовідносин.

Встановлення фактичної і встановлення юридичної основи справи виступають немовби підготовчими стадіями застосування норм права. Ухвалення рішення є завершальною і разом з тим основною стадією. Після цього рішення повинно бути виконано і конкретні суспільні відносини реально врегульовані.

Поняття «стадії застосування права» є логічною конструкцією. У реальній практичній діяльності стадії правозастосування можуть співпадати. Наприклад, інспектор дорожньо-патрульної служби встановлює факт перевищення швидкості водієм автомобіля, дає йому юридичну оцінку, кваліфікуючи його як правопорушення, і виносить рішення про зупинку автомобіля і попередження водія про неприпустимість правопорушень. Всі ці стадії застосування права в часі відбуваються практично вмить.

 

18.4. Основні вимоги правильного застосування права

Правозастосовча діяльність повинна здійснюватися відповідно до визначених, загальновизнаних принципів – вимог правильного застосування права. Найважливішими з них є:

1) вимога законності. Ця вимога включає декілька компонентів. По–перше, рішення у справі повинно виноситися правозастосовувачем в рамках своєї компетенції. По-друге, правозастосовувач зобов’язаний засновувати рішення на нормах права, точно слідуючи їх змісту, не ухиляючись (навіть під слушними приводами) від застосування норми, що відноситься до справи. По-третє, суб’єкт правозастосовчої діяльності повинен діяти відповідно до встановленої процедури;

2) вимога обґрунтованості означає повне виявлення, ретельне вивчення і використання всіх матеріалів, що відносяться до справи, ухвалення рішення тільки на основі достовірних, добре перевірених, не підлягаючих сумніву фактів;

3) вимога доцільності означає урахування конкретних умов застосування норми права, взяття до уваги специфіки ситуації, що склалася, у момент винесення рішення. Норма права не може включати всіх конкретних деталей ситуації, що вимагає рішення, тому правозастосовувач повинен вибрати найбільш оптимальний (економний та ефективний) варіант реалізації правових розпоряджень. Особливо слід зазначити, що мотив доцільності не повинен суперечити вимозі законності;

4) вимога справедливості виявляється в тому, що правозастосовувач зобов’язаний неупереджено підходити до дослідження обставин справи і до її учасників. Ухвалене правозастосовувачем рішення повинне відповідати не тільки букві, але й духові закону, тобто узгоджуватись із принципами моралі та загальнолюдськими цінностями.

Правильне застосування права сприяє ефективному захисту прав і свобод людини, зміцненню законності та стабілізації правопорядку, підвищує авторитет державних органів та їхніх посадовців.

18.5. Прогалини в позитивному праві і способи їх усунення та подолання

Прогалина в позитивному праві– це відсутність або неповнота правової норми для вирішення конкретної справи.

Прогалина в праві є лише тоді, коли факти або відносини законом не оцінюються, але професійна правосвідомість владно диктує необхідність їх юридичної кваліфікації.

Існує декілька критеріїв класифікації пропусків в позитивному праві.

Залежно від об’єму регулювання розрізняють пропуски, пов’язані: з неповнотою правових норм; з суперечністю правових норм; з повною відсутністю норми.

За джерелом походження розрізняють законодавчі прогалини (відносини, з якихось причин не врегульовані законодавцем) і технічні прогалини (що виникають у зв’язку з тим, що правозастосовувач не отримав усіх необхідних вказівок для вирішення конкретного питання).

У зв’язку із змістом формального джерела права і правосвідомістю правозастосовувача розрізняють дійсні та уявні прогалини в позитивному праві. Під уявною прогалиною при цьому розуміється ситуація, коли певне питання знаходиться поза межами правового регулювання, але, на думку правозастосовувача, потребує цього. Отже, уявною така прогалина називається саме тому, що її фактично немає. Інакше кажучи, уявні прогалини пов’язані з недоліками професіоналізму правозастосовувача. Дійсною ж прогалиною при такому підході є відсутність норми права або її частини, яка регулює конкретні суспільні відносини, що знаходяться у сфері правового регулювання.

Пропуски в позитивному праві можуть бути усуненітільки шляхом додаткової нормотворчості (видання нормативно-правового акту, створення юридичного прецеденту, укладення нормативного договору).

Від усунення прогалин у праві слід відрізняти подолання прогалинв праві. Подолання прогалин у праві здійснюється в процесі правозастосовчої діяльності і пов’язане тільки з конкретною життєвою ситуацією. Способами подолання прогалин у праві виступають три види аналогій:

1) аналогія закону, коли для вирішення конкретної ситуації за відсутності правової норми використовується близька правова норма тієї ж галузевої приналежності;

2) міжгалузева аналогія (субсидіарне застосування права), коли для вирішення конкретної ситуації за відсутності правової норми використовується правова норма іншої галузі права;

3) аналогія права, коли для вирішення конкретної ситуації за відсутності правової норми використовуються загальні принципи права і справедливості.

Прогалини у праві виявляються, в першу чергу, при застосуванні права, що робить таке застосування права нетиповим, таким, що вимагає особливої уваги і професіоналізму. При встановленні прогальної ситуації необхідно звернутися до наявних офіційних та неофіційних інтерпретацій (роз’ясненням) права. За відсутності офіційного роз’яснення, яке могло б допомогти в подоланні прогалини у праві, правозастосовувач повинен сам використовувати аналогію, переходячи від першого варіанту до другого, а потім до третього (аналогії права). Аналогія права не може бути використана при рішенні питань про юридичну відповідальність. Не випадково вона прямо заборонена в кримінальному праві.

18.6. Юридичні колізії

Термін «колізія» (від лат. «collide» – стикатися) означає зіткнення протилежних обставин, сил та інтересів. Найбільш загальною колізією є суперечність між «сущим» і «належним». Найчастіше термін “юридична колізія” уживається у вузькому сенсі – як формальна суперечність усередині правової системи. До юридичних колізій відносять: колізії правових норм; колізії нормативно-правових актів; колізії нормативно-правових актів та інших джерел права; колізії між нормами права та актами тлумачення; колізії між окремими актами тлумачення тощо.

Юридичні колізії заважають нормальній роботі правової системи, позначаються на ефективності правового регулювання, стані законності і правопорядку, правосвідомості і правовій культурі суспільства, нерідко ущемляють права громадян. Вони створюють незручності в правозастосовчій практиці, утрудняють користування законодавством, культивують правовий нігілізм.

Можна виділити об’єктивні причини колізій (наприклад, в умовах відставання права від динамічніших суспільних відносин одні норми застарівають, інші з’являються, не завжди відміняючи колишні, і діють часто одночасно з ними) і суб’єктивні (недолік досвіду законодавця, низька якість законів, непослідовна систематизація нормативних актів).

Найбільш значущими з практичної точки зору є колізії норм права. Колізії норм права –це розбіжності або суперечності між окремими нормами права, що регулюють одні й ті ж або суміжні відносини. Застосування їх поодинці дає різний, інколи протилежний, результат.

Види колізій норм права:

1) темпоральні колізії (колізії в часі) виникають унаслідок видання різночасно як мінімум двох норм права з одного й того ж питання. Наприклад, земля як об’єкт права власності та основний природний ресурс знаходиться в полі регулювання відразу декількох галузей права, зміст яких далеко не завжди співпадає;

2) просторові колізії мають місце у випадках, коли суспільні відносини, на які поширюють свою дію норми права, мають різні межі з цими нормами. Вони нерідкі в країнах з множинністю правових систем – федераціях, а також характерні для приватноправових відносин, «обтяжених» міжнародно-правовим елементом (наприклад, у разі шлюбу громадян двох різних держав неминуче виникає колізія норм, які регулюють майнові та немайнові відносини подружжя);

3) ієрархічні (субординаційні) колізії виникають тоді, коли одне і те ж відношення регулюється двома і більш нормативно-правовими актами, що мають різну юридичну чинність. Нерідкими є випадки, коли підзаконні акти, вийшовши за межі закону, який вони покликані конкретизувати, містять норми, що відрізняються за змістом від норм відповідного закону;

4) смислові (змістовні) колізії виникають унаслідок часткового збігу об’єму регулювання у двох і більш норм права, інакше кажучи, існує конкуренція загальної та спеціальної норми. Строго кажучи, в даному випадку колізії, тобто суперечності немає. В наявності саме конкуренція, тобто альтернатива правового регулювання. Наприклад, такими конкурентними є багато норм Кримінального кодексу України (досить порівняти зміст ст.112 та ст.115);

5) складні колізії, коли поєднуються два види колізій. Наприклад, створення акціонерних товариств в Україні регулюється різночасно прийнятими Цивільним кодексом і Господарським кодексом, причому зміст відповідних статей законів не співпадає. Так, Господарський кодекс вимагає до моменту державної реєстрації відкритого акціонерного суспільства провести підписку на акції і установчі збори (ч.4 ст.81). Цивільний же кодекс цієї вимоги не містить.

Мінімізація колізійністі нормативного регулювання досягається двома шляхами: усунення колізій шляхом нормотворчості; подолання колізій шляхом тлумачення права, шляхом видання колізійних норм і шляхом застосування правоположень. Так, Кодекс торгового мореплавання України містить ст. 14 «Колізійні норми», яка визначає порядок вибору норми у разі суперечностей між декількома розпорядженнями. У подоланні колізій використовуються наступні правоположення – стійкі типові рішення щодо застосування правових норм:

1) для подолання темпоральної колізії діє загальне правило: «Пізніше виданий нормативно-правовий акт скасовує попередній у всьому тому, в чому він з ним розходиться». Винятком з цього правила є норми про надання акту зворотної або переживаючої сили;

2) для подолання ієрархічної колізії діє загальне правило: «У разі розбіжності між нормативно-правовими актами застосовується той з них, який має вищу юридичну чинність»;

3) для подолання змістовної колізії діє правило: «Спеціальний або винятковий нормативно-правовий акт скасовує дію загального»;

4) для подолання складної колізії використовується декілька правил. При збігу темпоральної та змістовної колізії, коли спеціальна норма була видана раніше загальною, пріоритет віддається спеціальній нормі. При збігу ієрархічної та смислової колізії пріоритет віддається спеціальній (винятковій) нормі, проте, якщо нижчестоящий орган не мав повноважень видавати спеціальні (виняткові) норми, пріоритет віддається загальній нормі.

18.7. Акти застосування права: поняття, ознаки, види

Акт застосування права– це правовий акт, який містить індивідуальне владне розпорядження, винесене компетентним органом в результаті рішення конкретної юридичної справи.

Ознаки акту застосування права:

1) приймається на основі нормативно-правового акту або іншої форми права і спирається на конкретну норму (норми) права;

2) виходить від компетентних органів, уповноважених на ухвалення такого роду рішень;

3) носить індивідуальний (персоніфікований), а не нормативний характер, оскільки адресований конкретним суб’єктам, указує на те, хто з них в цій ситуації володіє суб’єктивними правами та юридичними обов’язками;

4) має певну встановлену законом форму.

Види актів застосування права:

1) за формою зовнішнього виразу розрізняють письмові, усні та конклюдентні (мовчазні) акти. Письмові акти іменуються також актами-документами, а конклюдентні – актами-діями. Іноді виділяють як самостійний вигляд акт-результат. Нерідко ці види актів пов’язані між собою. Наприклад, проведення обшуку є актом-дією, знаходження під час обшуку речового доказу є актом-результатом, а фіксація дії та результату в протоколі обшуку є актом-документом;

2) за юридичною формою актів-документів розрізняють укази, вироки, рішення, накази тощо;

3) за видавниками актів розрізняють акти державних (парламент, глава держави, суд прокурор тощо) і недержавних (органи місцевого самоврядування) суб’єктів;

4) за функціями права розрізняють регулятивні (наказ про підвищення але службі) та охоронні (ухвала про порушення кримінальної справи) акти;

5) за юридичною природою розрізняють основні (виражають кінцеве рішення юридичної справи, наприклад, вирок) та допоміжні (готують видання основних актів, наприклад, постанова про притягнення як обвинуваченого);

6) за предметом правового регулювання розрізняють акти кримінально-правові, адміністративно-правові, цивільно-правові;

7) за юридичними наслідками розрізняють правовстановлюючі, правоконстатуючі, правозмінюючі, правоприпиняючі, правоскасовуючі акти;

8) за характером розпоряджень розрізняють дозвільні, зобов’язуючі, забороняючи акти.

Акти-документи мають різні реквізити (назва, заголовок, дата видання, вказівка про орган або посадовця, який видав акт) і різну структуру, що обумовлено положенням правозастосовчого органу, змістом справи або питання, з якого виданий акт, юридичною чинністю рішення та процедурою його ухвалення.

Звичайно в структурі акту-документа виділяють чотири частини: вступну, описову, мотивувальну та резолютивну. Іноді вступна та описова частина об’єднуються під назвою вступної частини. Наприклад, саме така триланкова структура законодавчо встановлена для вироку суду (ст.332 Кримінально-процесуального кодексу України).

Вступна частина, по суті, є реквізитами акту (назва акту, місце і дата видання акту, назва органу або посадовця, який ухвалює рішення, у якій справі).

Описова частина фіксує юридичні факти, що є предметом розгляду, а також обставини та способи їх отримання.

Мотивувальна частина включає юридичну кваліфікацію представлених фактів і вказівку на норми, якими керувався правозастосовувач, аналізуючи ці факти.

Резолютивна частина містить рішення у справі, тобто вказівку на права та обов’язки його учасників.

Акт-документ може включати не всі вказані частини. Так, наприклад, протоколи слідчих дій містять тільки вступну та описову частині. Нарешті, існують документи, які мають вид акту-резолюції. Такі вказівки «до наказу», «до оплати», «дозволяю», які накладаються посадовцем на заяви, рапорту, заявки тощо.

18.8. Юридична практика: поняття і види

Юридична практика – це професійна юридична діяльність по виданню, тлумаченню і реалізації правових приписів, здійснювана з урахуванням накопиченого соціально-правового досвіду.

Об’єктом юридичної практики виступають суспільні відносини, інші форми поведінки людей та їхніх об’єднань, соціальних спільнот, інакше кажучи – суб’єктів права.

Суб’єктами юридичної практики є правотворчі та правозастосовчі органи (законодавчі органи, органи виконавчої влади, в т.ч. правоохоронні органи, їхні посадовці, суди, адвокати, органи нотаріату тощо). Суб’єкти юридичної практики безпосередньо видають, тлумачать і застосовують юридичні норми. Учасники юридичної практики – це суб’єкти права, які сприяють суб’єктам юридичної практики в здійсненні правових дій і операцій, але самі при цьому не видають і не застосовують правових норм. Наприклад, як учасники слідчої практики виступають поняті, свідки, потерпілі.

Для правової системи суспільства характерним є одночасне функціонування різноманітних типів, видів і підвидів юридичної практики:

1) в залежності від змісту розрізняють правотворчу, правозастосовчу (правореалізаційну), інтерпретаційну практики.

В процесі правотворчої практики формуються нормативно-правові засоби (норми, принципи і т.п.) дії на суспільні відносини і інші форми поведінки людей.

Правозастосовча практика є владною діяльністю компетентних органів, направленою на винесення індивідуально-конкретних приписів, і виробленим в ході такої діяльності правовим досвідом.

Суть інтерпретаційної практики зводиться до формулювання правових роз’яснень і правоположень;

2) за суб’єктами юридична практика розмежовується на законодавчу, судову, слідчу, нотаріальну тощо. По цьому ж критерію можлива і детальніша класифікація. Так, до судової практики відноситься практика Конституційного Суду України і судів загальної юрисдикції. Прийнявши за підставу класифікації об’єкти практики і категорії вирішуваних юридичних справ, можна говорити про судову практику по цивільних, у кримінальних справах;

3) залежно від функціональної ролі розрізняють регулятивну і охоронну юридичну практику. Наприклад, діяльність органів реєстрації актів цивільного стану, органів нотаріату в основному носить регулятивний характер. Діяльність прокуратури і органів внутрішніх справ по перевазі носить охоронний характер. Судова ж практика поєднує в собі регулятивний (наприклад, визнання в судовому порядку права власності на нерухоме майно, розділ майна) і охоронний (наприклад, оголошення вироку у кримінальній справі) моменти.

Кожний з типів, видів і підвидів юридичної практики специфічний за своєю природою, елементам змісту і форми, функціям і іншим важливим аспектам.

Розділ 19. Правові відносини

19.1. Правовідносини: поняття, ознаки і види

Правові відносини –це суспільні відносини, врегульовані нормою права, змістом яких є суб’єктивні юридичні права та обов’язки їх учасників.

Ознаки правових відносин:

1) правові відносини є різновидом суспільних відносин;

2) правові відносини виникають на основі норми права. Немає відповідної норми права – немає й правових відносин;

3) між учасниками правових відносин виникає специфічний юридичний зв’язок у вигляді суб’єктивного права однієї особи і відповідного йому обов’язку іншої особи;

4) правові відносини мають вольовий характер, тобто для їх виникнення необхідна воля (бажання) як мінімум одного з учасників;

5) правові відносини виникають з приводу реального блага (матеріальних або нематеріальних цінностей), яке виступає як передумова та структурний елемент правовідносин;

6) правові відносини охороняються і забезпечуються силою державного примусу.Як правило, учасники правовідносин добровільно виконують покладені на них обов’язки. Інакше управомочений учасник правовідносин має право звернутися до компетентних органів держави з метою примусити протилежну сторону до виконання.

Різноманіття правових відносин викликає необхідність класифікувати їх за певними ознаками на види. Це дає можливість повніше визначити суть і призначення правових відносин.

Види правовідносин:

1) за предметом правового регулювання виділяють правовідносини конституційні, адміністративні, цивільні, трудові, сімейні тощо;

2) за функціями права розрізняють регулятивні та охоронні правовідносини. Перші з них виникають з правомірних, а другі – з неправомірних дій суб’єктів;

3) за характером обов’язків розрізняють активні та пасивні правовідносин. В активних правовідносинах обов’язок суб’єкта полягає в необхідності здійснити певні дії (передати річ, виконати роботу), в пасивному – обов’язок полягає в тому, щоб утриматися від дій;

4) за ступенем визначеності суб’єктів розрізняють абсолютні і відносні правовідносини. В абсолютних правовідносинах конкретизована тільки одна сторона – носій суб’єктивного права, а все інші зобов’язані утримуватися від порушення її прав. У відносних правовідносинах управомочена і зобов’язана особи точно визначені;

5) за субординацією в правовому регулюванні розрізняють матеріально-правові і процесуально-правові відносини;

6) за розподілом прав і обов’язків між сторонами розрізняють односторонні та двосторонні правовідносини;

7) за волевиявленням сторін розрізняють договірні (головним чином, у сфері приватного права) та управлінські відносини (у публічно-правовій сфері).

19.2. Структура правових відносин

Структура правовідносин– основні елементи правовідносин і спосіб юридичного зв’язку між ними з приводу соціального блага або забезпечення яких-небудь інтересів.

Таким чином, правовідносини є конструкцією, що складається з наступних структурних елементів:

1) суб’єкти (суб’єктний склад) – як мінімум, два суб’єкти права, один з них є – управомоченою особою (носієм права), інший – зобов’язаною особою (носієм обов’язку);

2) об’єкт – реальне (матеріальне або нематеріальне) благо, з приводу володіння яким або захистом якого суб’єкти вступають у правовідносини;

3) зміст. Розрізняють юридичний та фактичний зміст правовідносин.

Юридичний зміст є суб’єктивними правами та юридичними обов’язками учасників правових відносин. Суб’єктивне право – передбачена правом лінія дозволеної поведінки особи. Юридичний обов’язок – наказана правом лінія належної поведінки особи. У кожному правовідносинах суб’єктивному праву одного учасника відповідає юридичний обов’язок іншого учасника.

Фактичний зміст правовідносини – це конкретні дії учасників правовідносин, в яких реалізуються їхні права та обов’язки.

Юридичний зміст є завжди типовим для певного виду правовідносин, а фактичний зміст – завжди унікальний, неповторний. Наприклад, всі покупці супермаркету здійснюють юридично однакові дії (сплачують ціну купленого товару), але фактична поведінка у кожного різна (різні товари, різні суми грошей, наявність або відсутність знижок тощо).

19.3. Суб'єкти права

У правових відносинах та інших формах реалізації права беруть участь люди та утворювані ними для своїх приватних і суспільних цілей організації: держава ті її органи, підприємства, установи, політичні партії та громадські організації – інакше кажучи, суб’єкти права.

Суб’єкти права(від лат. subjectus – підлеглий) це фізичні або юридичні особи, держава, соціальні спільноти, які здатні реалізувати безпосередньо або через представника юридичні права та обов’язки.

Види суб’єктів права:

1) фізичні особи;

2) юридичні особи;

3) держава, її органи та органи місцевого самоврядування;

4) соціальні спільноти (народ, територіальна громада, етнічна або релігійна група).

Реалізація права вимагає певних якостей, визнаних або встановлених законом для всіх суб’єктів права. Сукупність цих якостей утворює поняття правосуб’єктності.

Правосуб’єктність включає наступні юридичні характеристики особи:

1) правоздатність – обумовлена правом здатність суб’єкта права володіти суб’єктивними юридичними правами та юридичними обов’язками;

2) дієздатність – обумовлена правом здатність особи своїми діями (бездіяльністю) набувати суб’єктивних прав та юридичних обов’язків, здійснювати та припиняти їх. Різновидом дієздатності є угодоздатність, тобто здатність особисто, своїми діями здійснювати цивільно-правові операції;

3) деліктоздатність – обумовлена правом здатність особи нести юридичну відповідальність за здійснені нею правопорушення.

Правосуб’єктністю володіють як суб’єкти права, так і суб’єкти (учасники) правовідносин, що дає певну підставу для їх ототожнення. Але коректніше розмежовувати ці поняття. По-перше, суб’єкти права є тільки потенційними учасниками правовідносин. По-друге, володіння правами та їх втілення в життя (реалізація) можливо і поза правовідносинами. По-третє, суб’єкт права може володіти лише однією з перерахованих характеристик, що складають правосуб’єктність, а саме – правоздатністю (дитина, недієздатна особа), – що є достатнім для володіння правами. Придбання прав та виконання юридичних обов’язків від імені таких осіб здійснюють їх законні представники (батьки, усиновлювачі, опікуни). Таким чином, поняття «суб’єкт права» і «суб’єкт правовідносин» співвідносяться як загальне та приватне явище. Суб’єкт правовідносин – це суб’єкт права, що є учасником правовідносин.

19.4. Фізичні особи як суб'єкти права

Фізичні особи– це громадяни або піддані певної держави, іноземні громадяни або піддані, особи без громадянства.

Загальна правоздатність фізичної особи виникає з моменту народження і припиняється її смертю. Прийнято вважати, що об’єм правоздатності є незмінним впродовж людського життя. Але якщо враховувати галузеві особливості, то слід визнати, що це не так. Наприклад, конституційно-правова здатність бути учасником виборів, членом політичної партії набувається тільки з досягненням повноліття, а здатність бути обраним до органів державної влади – ще пізніше. Цивільно-правова правоздатність державних службовців, працівників правоохоронних органів обмежена законом: вони не мають права займатися підприємницькою діяльністю. Крім загальної і галузевої правоздатності фізична особа може володіти спеціальною правоздатністю. Вона пов’язана з особливими знаннями, уміннями, навиками, якими повинен володіти суб’єкт права. Наприклад, надавати медичні або юридичні послуги може тільки особа, яка має відповідну професію і ліцензію на цей вид діяльності.

Дієздатність фізичної особи залежить від віку і психічного стану фізичної особи. За загальним правилом, повна дієздатність наступає з досягненням повноліття. Діти володіють частковою/неповною дієздатністю (вікові градації дієздатності є різними в різних галузях права). Можливості здійснення ними самостійних юридичних дій обмежені. Більшість юридичних дій вони здійснюють за допомогою або з відома законних представників (батьків, опікунів, піклувальників). Фізична особа, яка страждає на душевну хворобу або недоумство, рішенням суду може бути визнана недієздатною або обмежено дієздатною. Такі особи є носіями прав та обов’язків, але або їх реалізацію здійснюють інші особи (опікуни) або правореалізація здійснюється під контролем піклувальників.

Деліктоздатність фізичної особи залежить від осудності (здібності віддавати собі звіт в своїх діях і керувати ними) і досягнення певного віку. Вік настання адміністративної відповідальності складає в Україні 16 років, загальний вік настання кримінальної відповідальності встановлений на такому ж рівні, а понижений – на рівні 14 років.

19.5. Юридичні особи як суб'єкти права

Юридична особа– це організація, створена шляхом об’єднання осіб і майна і зареєстрована в установленому порядку.

Ознаки юридичної особи:

1) організаційна єдність. Юридична особа має певну структуру (відділи, управління, цехи, інші підрозділи), керівництво, певну мету і завдання, які закріплюються статутом, установчим договором або положенням;

2) наявність відособленого майна. Організація повинна мати своє майно, відокремлене від майна засновників або інших юридичних осіб. Юридична особа володіє ним на праві власності, повного господарського відання або оперативного управління. Крім того, юридична особа повинна мати самостійні фінансові документи (баланс або кошторис, рахунок в банку);

3) самостійна майнова відповідальність. Юридична особа сама відповідає по здійснюваних нею операціях, по боргам та інших зобов’язанням. Наприклад, держава не відповідає за борги державних підприємств;

4) участь в цивільному обороті від свого імені. Юридична особа має власну назву, закріплену державною реєстрацією. Воно має право набувати права і обов’язки, визначені її статутом або іншим установчим документом. Наприклад, юридична особа має право набувати майно, особисті немайнові права, укладати різні угоди;

5) здатність бути позивачем і відповідачем в суді. Від свого імені юридична особа має право бути учасником цивільного або господарського процесу.

Правоздатність, дієздатність і деліктоздатність юридичної особи виникають одночасно, з моменту її державної реєстрації і припиняються з її ліквідацією, яка фіксується виключенням юридичної особи з державного реєстру. Правосуб’єктність юридичної особи носить спеціальний характер. Вона має право здійснювати тільки ті дії, які зафіксовані в її установчих документах. Наприклад, фабрика може виробляти тільки певні види продукції і не має права здійснювати функції банку, установи освіти або охорони здоров’я.

Різноманітність юридичних осіб дає можливість класифікувати їх за декількома підставами:

1) по відношенню до держави розрізняють державні і недержавні юридичні особи. Державні органи, підприємства і установи створюються для виконання функцій держави і в ході здійснення своїх повноважень можуть виступати в обороті як самостійні особи. Недержавні юридичні особи створюються і діють у сфері господарства, політики, духовній і освітній сфері (політичні партії, громадські організації, приватні підприємства, господарські суспільства, профспілки, релігійні організації тощо);

2) за метою діяльності розрізняють прибуткові і неприбуткові юридичні особи. Прибуткові юридичні особи (приватні підприємства, господарські товариства) створюються для підприємницької діяльності з метою отримання прибутку. Неприбуткові юридичні особи (політичні партії, громадські організації, добродійні фонди, державні та комунальні установи освіти та охорони здоров’я) здійснюють діяльність, не маючи на меті отримання прибутку.

3) залежно від порядку створення розрізняють юридичних осіб приватного права і юридичних осіб публічного права. Юридичні особи приватного права створюються на підставі установчих документів (статутів, договорів). Юридична особа публічного права створюється за рішенням державного органу. Наприклад, в Україні така юридична особа створюється актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування;

4) залежно від організаційно-правової форми розрізняють товариства і установи. Установа створюється одностороннім актом засновника, товариство створюється шляхом об’єднання осіб (учасників), які мають право брати участь в цьому товаристві.

 

19.6. Об'єкти правовідносин

Об’єкти правовідносин– це соціальні цінності та блага, з приводу володіння якими суб’єкти вступають у правовідносини, здійснюють свої права та обов’язки.

Традиційно розрізняють матеріальні та нематеріальні блага і цінності.

Серед матеріальних цінностей виділяють:

1) природні об’єкти (ліс, земля, надра, водні ресурси);

2) штучно створені об’єкти речі (наприклад, автомобіль, будівля, гроші, цінні папери, валютні цінності).

Межа між цими групами матеріальних об’єктів достатньо умовна, оскільки речі створюються на основі використання природних ресурсів, а самі природні ресурси можуть виступати як річ, майно (наприклад, земельна ділянка).

У категорії матеріальних цінностей розрізняють рухоме і нерухоме майно, засоби виробництва (устаткування, земля, сировина) і предмети споживання (одяг, продукти, житло).

Серед нематеріальних благ і цінностей виділяють:

1) особисті немайнові блага (життя, здоров’я, честь, гідність);

2) послуги (результат трудової та іншої діяльності у сфері освіти, охорони здоров’я, побутового обслуговування, перевезень тощо);

3) результати наукової, технічної, художньої творчості (твори літератури, мистецтва, музики, науки, комп’ютерні програми тощо);

4) загальносоціальні блага і цінності (громадський порядок, національна безпека, екологічне благополуччя тощо).

Одне і те ж благо може бути об’єктом різноманітних правовідносин. Наприклад, створена скульптором статуя є об’єктом авторського права, об’єктом купівлі-продажу, якщо він виставляє її на продаж, об’єктом права власності, якщо хтось її купить, об’єктом охорони культурних цінностей тощо.

19.7. Суб'єктивне право і юридичний обов'язок

Суб’єктивне правоце обумовлена об’єктивним правом міра дозволеної поведінки особи. Суб’єктивне право належить особі незалежно від перебування в правовідносинах, тобто може реалізовуватися і в правовідносинах, і поза ними.

Зміст суб’єктивного права виражається в трьох правомочностях:

1) праводія, тобто право управомоченої особи на певні дії. Наприклад, особа, що володіє правом власності на річ, має можливість користуватися нею, продати, подарувати. Або обвинувачений, володіючи правом на захист, має можливість надавати свідчення, заявляти клопотання, наводити різні доводи на свій захист тощо;

2) правовимога, тобто право управомоченої особи вимагати певної поведінки від інших осіб. Наприклад, володар права власності на земельну ділянку має право зажадати від сусідів не перешкоджати йому в користуванні ділянкою, не забруднювати і не затінювати її;

3) праводомагання, тобто право управомоченої особи звернутися до державних органів за захистом своїх порушених прав (з позовною заявою в суд, з скаргою в адміністративні органи тощо).

Іноді до цих трьох правомочностей додається правокористування, але, по суті, воно зливається з праводією.

Юридичний обов’язок– це обумовлена об’єктивним правом міра належної поведінки особи. Як і суб’єктивне право, юридичний обов’язок (особливо в пасивній формі) може реалізовуватися і поза правовідносинами, але практично найбільш значущими є юридичні обов’язки учасників правовідносин.

Зміст юридичного обов’язку:

1) зобов’язання дією. Носій юридичного обов’язку повинен діяти певним чином (активна форма дії) або утриматися від певної дії (пасивна форма);

2) зобов’язання виконанням. Зобов’язана особа повинна певним чином відреагувати на законні вимоги управомоченої особи;

3) зобов’язання перетерпінням. Зобов’язана особа повинна зазнати незручності і обмеження власної поведінки в цілях виконання обов’язку. Наприклад, відмовитися від продажу товару за вигіднішу ціну за наявності завдатку, одержаного від іншого покупця.

Невиконання юридичного обов’язку є юридичним фактом для виникнення охоронного правовідносини, в рамках якого реалізується юридична відповідальність.

19.8. Законний інтерес

Законний інтерес– це усвідомлена суб’єктом права необхідність задоволення своїх потреб способом, що допускається, але прямо не гарантується чинним законодавством.

Ознаки законного інтересу:

1) законний інтерес виражається в простому юридичному дозволі, який можна сформулювати таким чином: «дозволено все, що прямо не заборонено»;

2) законним визнається тільки інтерес, що не суперечить суспільним інтересам. Так, не можна назвати законним інтерес монополіста-виробника у встановленні надвисокої ціни на вироблений товар;

3) він забезпечує прагнення суб’єкта користуватися конкретним соціальним благом. Наприклад, працівник має право зажадати підвищення заробітної платні, оскільки його благополуччя є його законним інтересом;

4) законний інтерес визнається приводом звернення до компетентного органу (але тільки в певних випадках), якщо законний інтерес носить приватний характер, наприклад, інтерес громадянина у встановленні його невинуватості. Загальні ж законні інтереси (наприклад, інтерес в благополуччі громадян похилого віку), як правило, не можуть служити підставою для звернення до державних органів;

5) на відміну від суб’єктивного права законному інтересу не відповідає чий-небудь обов’язок задовольняти останній або сприяти його реалізації, проте ніхто не має права заборонити особі діяти ради здійснення своїх законних інтересів. Наприклад, продавець зацікавлений в можливо вищій ціні товару, що продається. Він має право захищати свої, в даному випадку, матеріальні, майнові інтереси шляхом торгу з покупцем, проте це не означає, що покупець зобов’язаний платити саме таку високу ціну.

Законний інтерес виконує функції, недоступні ні суб’єктивному праву, ні правам людини. Регулювання за допомогою встановлення суб’єктивних прав не в змозі зважати на всю специфіку індивідуальних життєвих відносин і ситуацій. Це під силу тільки законному інтересу через його диспозитивну природу. В той же час законний інтерес не є й надмірно загальним дозволом, як права людини, що дозволяє йому виступати предметом правового захисту.

 

19.9. Передумови (підстави) виникнення правовідносин

Правовідносини може виникнути лише за наявності необхідних передумов (умов). Розрізняють загальні (матеріальні) і спеціальні (юридичні) передумови виникнення правовідносин.

Загальні (матеріальні) передумовивиникнення правовідносин:

1) наявність не менше двох учасників (суб’єкт права не може вступити у відносини сам із собою);

2) об’єкт правовідносин – матеріальні або нематеріальні цінності, з приводу володіння якими або захисту яких суб’єкти вступили у відносини між собою.

Спеціальні (юридичні) передумовивиникнення правовідносин:

1) норма права, яка, регулюючи суспільне відносини, надає йому вигляду правових відносин. Без юридичної норми відносини не мають правового характеру;

2) правосуб’єктність учасників правовідносини. Під правосуб’єктністю розуміють сукупність правоздатності, дієздатності і деліктоздатності особи. Для загальних (абсолютних) правовідносин досить правоздатності особи (наприклад, правовідносини власності). Для відносних регулятивних правовідносин необхідна наявність як правоздатності, так і дієздатності особи (наприклад, правовідносини з договору позики). Для відносних охоронних правовідносин необхідна наявність деліктоздатності особи (наприклад, правовідносини юридичної відповідальності);

3) юридичний факт (фактичний склад).

 

19.10. Юридичні факти. Фактичний (юридичний) склад

Юридичний факт –це конкретні життєві обставини, з якими норми права пов’язують виникнення, зміну або припинення правовідносин.

Ознаки юридичних фактів:

1) конкретність та індивідуальність. Юридичний факт є унікальним (неповторним) явищем дійсності, що існує в певній точці простору, в певний момент часу, і, як правило, пов’язане з конкретними суб’єктами (наприклад, факт реєстрації шлюбу);

2) соціальна змістовність. Події та дії, що не мають значення або зв’язку з соціальною дійсністю, не мають і юридичного значення (наприклад, такі явища природи – світанок, танення снігу);

3) об’єктивований вираз. Думки, почуття, бажання людини не є юридичними фактами;

4) прямий або непрямий зв’язок з правом. Юридичні факти, як правило, точно або в загальному вигляді відбиті в гіпотезах правових норм;

5) причинний зв’язок із правовими наслідками. У цьому полягає сенс поняття юридичного факту. Юридичний факт викликає, змінює, припиняє правові відносини, суб’єктивні права та юридичні обов’язки. Наприклад, реєстрація шлюбу породжує правові відносини подружжя, їхні взаємні права і обов’язки.

Юридичні факти різноманітні, адже вони певною мірою відображають дивовижне різноманіття людського життя. За вольовою ознакою юридичні факти ділять на події та дії.

Події– юридичні факти, не залежні від волі людини. До них відносяться дії сил природи, народження і смерть людини, сплив строків. Події розділяють на абсолютні та відносні. Абсолютні події ніяк не пов’язані з поведінкою людей (землетрус, яким зруйнований будинок), а відносні все ж таки пов’язані з поведінкою людей. Наприклад, пожежа – це подія, оскільки процеси горіння, що відбуваються при цьому, не підвладні людині. Але підпал – це протиправна дія, оскільки залежить від волі людини. Тому пожежа від удару блискавки є абсолютною подією, а пожежа, що виникла в результаті підпалу – відносною подією.

Дії– юридичні факти, залежні від волі людини. Юридичні факти-дії – найбільш значущий для буття права вид юридичних фактів. Власне, ради них здійснюється все правове регулювання. Особливим різновидом дій визнаються факти-стани –триваючі дії (наприклад, перебування у шлюбі, стан громадянства).

Дії, у свою чергу, підрозділяються на правомірні і неправомірні.

Правомірні дії ділять на дві групи: юридичні акти та юридичні вчинки. Юридичні акти – це правомірні дії дієздатної особи з метою досягти якогось правового результату (договір, заповіт, судове рішення). Юридичні вчинки – це дії, що привели до юридичних наслідків незалежно від волі людини, що вчинила їх (знахідка кладу, створення літературного або художнього твору, наукове відкриття). Такі дії визнаються юридично значущими навіть у тому випадку, коли вони здійснені недієздатною особою.

Неправомірні дії (правопорушення) розділяються на наступні групи:

1) за ступенем суспільної небезпеки – на проступки та злочини. Будь-яке правопорушення з








Дата добавления: 2015-04-25; просмотров: 3527;


Поиск по сайту:

При помощи поиска вы сможете найти нужную вам информацию.

Поделитесь с друзьями:

Если вам перенёс пользу информационный материал, или помог в учебе – поделитесь этим сайтом с друзьями и знакомыми.
helpiks.org - Хелпикс.Орг - 2014-2024 год. Материал сайта представляется для ознакомительного и учебного использования. | Поддержка
Генерация страницы за: 0.19 сек.